Розділ III. Острів Амстердам

Джон Манглс мав намір поповнити запаси вугілля на мисі Доброї Надії, а тому мусив трохи відхилитися від тридцять сьомої паралелі і взяти курс на два градуси північніше. «Дункан» перебував нижче зони пасатів і потрапив у смугу попутних західних вітрів.

Менш ніж за шість днів він покрив 1 300 миль, що відокремлюють Трістан‑да‑Кунья від південного узбережжя Африки. 24 листопада о третій годині дня вже виднілася Столова гора, і незабаром яхта порівнялася з горою Сигналів, що вела до входу в бухту. «Дункан» увійшов туди до восьмої вечора і кинув якір у Кейптаунському порту.

Член Географічного товариства, Паганель, розповів, що південне узбережжя Африки вперше у 1486 році мимохіть побачив португальський адмірал Бартоломео Діас. Лише в 1497 році знаменитий Васко да Гама обігнув мис, про це Паганель довідався із «Луїзіади» Камоенса, де й оспівано славетного мореплавця. Із цього приводу вчений зауважив: якби Діас у 1486 році, за шість років до першої подорожі Христофора Колумба, обігнув мис Доброї Надії, то про Америку ще довго не чули б. Справді, шлях повз цей мис до Східної Індії найкоротший. А славетний генуезький моряк, заглиблюючись далі й далі на захід, шукав найкоротшого шляху до «країни прянощів». Отже, якби мис обігнули раніше, то Колумбова експедиція була б зайвою, і він, імовірно, так і не здійснив би її.

Місто Кейптаун, розташоване в глибині Кейптаунської бухти, заснував у 1652 році голландець Ван‑Рібек. Це була столиця доволі великої колонії, яка остаточно перейшла до англійців за угодою 1815 року.

Пасажири «Дункана» скористалися стоянкою, щоб відвідати місто. У їхньому розпорядженні було всього дванадцять годин, оскільки капітанові Джону на поновлення запасів вугілля потрібен був лише день.

Утім, на вивчення шахівниці під назвою Кейптаун, на якій тридцять тисяч білих і чорних жителів грали роль королів, королев, слонів, коней і пішаків, нашим мандрівникам вистачило менше години. Принаймні такою була Паганелева думка. Коли пасажири «Дункана» оглянули замок, що височів над південно‑східною частиною міста, палац і сад губернатора, біржу, музей, кам’яний хрест, споруджений Бартоломео Діасом на честь свого відкриття, вихилили склянку понтейського вина – найкращого в цих краях, то їм нічого більше не залишалося, як вирушити далі.

Тож удосвіта наступного дня «Дункан», напнувши клівер, фок і марсель, знявся з якоря і вже за кілька годин огинав знаменитий мис Бур, який португальський король‑оптиміст Жуан II так невдало назвав мисом Доброї Надії. 2 900 миль, що відокремлюють мис Доброї Надії від острова Амстердам, при гарній погоді можна подолати за десять днів. Мореплавцям щастило більше, аніж мандрівникам пампою; їм не довелося скаржитися на стихії.

– О море, море! – торочив Паганель. – Що було б із людством, якби не існувало морів. Корабель – це справжня колісниця цивілізації! Замисліться, друзі мої, якби земна куля була величезним континентом, то ми навіть у дев’ятнадцятому столітті не знали б і тисячної її частини. Погляньте, що відбувається в глибині неозорих материків. Людина ледве наважується ступити на землі сибірської тайги, на рівнини Центральної Азії, пустелі Африки, прерії Америки, неозорі степи Австралії, крижані пустелі полюсів… Сміливий відступає, відважний гине. Спека, хвороби, дикість тубільців є непереборними перешкодами. 20 миль пустелі більше віддаляють людей одне від одного, аніж 500 миль океану! Люди, що живуть на протилежному узбережжі, вважають себе сусідами, і вони чужі один одному, якщо їх відокремлює ліс. Англія межує з Австралією, тоді як Єгипет наче віддалений від Сенегалу на мільйони льє, а Пекін є антиподом Петербурга! У наш час перетнути море легше, ніж Сахару.

Паганель говорив із таким запалом, що навіть майор нічого не заперечив проти цього гімну океану. Якби у пошуках Гаррі Гранта потрібно було йти вздовж усієї тридцять сьомої паралелі суходолом, то ця подорож виявилася б нездійсненною, але море було до послуг відважних мандрівників, воно переносило їх з однієї країни в іншу, і 6 грудня перші промені сонця освітили гору, що наче поставала з надр морських. Це був острів Амстердам, конусоподібну вершину якого погожої днини було видно на 50 миль. О восьмій ранку нечіткі контури острова чимось нагадували Тенеріфе.

– Він дуже схожий і на Трістан‑да‑Кунья, – зауважив Гленарван.

– Цілком правильно, – відгукнувся Паганель. – Що випливає з геометрографічної аксіоми: два острови, подібні до третього, подібні й між собою. Додам, що острів Амстердам, як і Трістан‑да‑Кунья, був багатий на тюленів і Робінзонів.

– То Робінзони є всюди? – запитала Гелена.

– Слово честі, пані, я знаю дуже мало островів, де не траплялися такі пригоди, – відгукнувся учений. – Саме життя раніше за вашого знаменитого співвітчизника Даніеля Дефо створило його роман.

– Месьє Паганелю, – звернулася до нього Мері Грант, – дозвольте запитати вас.

– Прошу, люба міс. Я завжди готовий відповісти.

– Скажіть, ви б дуже злякалися, якби раптом опинилися на безлюдному острові?

– Я? – вигукнув Паганель.

– Навіть не намагайтеся переконувати нас, що це ваша заповітна мрія, – сказав майор.

– А я й не збираюся нікого переконувати, – відповів географ, – але така пригода не злякала б мене, я почав би нове життя: полював би, ловив рибу, жив би взимку в печері, влітку – на дереві, як слід запасся б провіантом. Словом, колонізував би весь острів.

– Сам?

– Сам, якби так склалися обставини. Втім, хіба на цім світі можна залишитися самотою? Хіба не можна знайти собі друга серед тварин: приручити молоде козеня, балакучого папугу, кумедну мавпочку? А може й так статись, що доля вам пошле товариша, такого собі П’ятницю, годі уявити щось ліпше! Двоє друзів на безлюдному острові – ось вам і щастя. Лише уявіть: я і майор…

– О, красно дякую! – вигукнув Мак‑Наббс, – роль Робінзона – не для мене, запевняю вас.

– Любий Паганелю, – втрутилася леді Гелена, – знову ваша бурхлива уява перенесла вас у світ фантазій. Та мені здається, що реалії дуже відрізняються від фантазій. Ви уявляєте вигаданих Робінзонів, яких доля передбачливо закидає на чудові острови, де природа леліє їх, немов розпещених дітей. Ви бачите тільки один бік медалі.

– Як! Ви не вірите, що можна бути щасливим на безлюдному острові?

– Ні, не вірю. Людина – істота соціальна, і жити самотою вона не здатна. На самоті її охопить відчай. Це лишень питання часу. Спершу її поглинуть повсякденні потреби й турботи, що відволікатимуть бідолаху від думок про самотнє майбутнє. Проте згодом, коли людина усвідомить свою самотність, коли зрозуміє, що люди далеко, що навряд чи вона побачить батьківщину… Що має відчувати ця людина? Її острівець – увесь світ для неї; все людство. І коли прийде смерть, страшна самотня смерть, то людина‑робінзон почуватиметься останньою людиною в останній день існування світу. Повірте мені, пане Паганелю, краще не бути цією людиною.

Паганель із сумом мусив визнати резонність Гелениних аргументів, та розмова про переваги й недоліки самотності тривала, аж поки «Дункан» кинув якір за милю від острова Амстердам.

Самотній архіпелаг в Індійському океані складається з двох островів, розташованих приблизно за 33 милі один від одного, точно на Меридіані Індійського півострова. На півночі лежить острів Амстердам, або Сен‑П’єр, на півдні – острів Сен‑Поль. Проте географи і мореплавці часто їх плутають. Ці острови відкрив у грудні 1796 року голландець Фламінг, потім їх відвідав д’Антркасто – капітан кораблів «Есперанс» і «Решерш», що шукали зниклого Лаперуза. Відтоді й плутають острови. Мореплавець Берроу, Боуте‑Бопре в атласі д’Антркасто, потім Горсбург, Пінкертон та інші географи острів Сен‑П’єр називають островом Сен‑Поль, і навпаки.

У 1859 році офіцери австрійського фрегата «Наварра» під час навколосвітнього плавання уникнули цієї помилки. Ну а наш Паганель будь‑що прагнув її виправити.

Північніше острова Амстердам розташований крихітний острівець Сен‑Поль, точніш, вершина конічної підводної гори, що колись була вулканом. А от острів Амстердам, до якого шлюпка підвезла пасажирів «Дункана», значно більший, 12 миль в окружності. Його населення – усього кілька добровільних вигнанців, які вже давно змирилися зі своїм одноманітним існуванням. Це вартові риболовецьких промислів. Як і сам острів, вони належать Отовану, комерсантові з острова Реюньйон. Володар отримує зі свого володіння до 80 тисяч франків на рік, і все завдяки вилову, засолюванню й вивозу тріски.

Цьому острову Амстердам судилося стати французьким. Спочатку він належав Каміні – судновласнику із Сен‑Дені, який оселився на ньому першим. Згодом за якоюсь міжнародною угодою острів дістався полякові, який почав обробляти його за допомогою рабів‑мадагаскарців. Ще пізніше острів потрапив до рук Отована і знову став французьким.

Коли 6 грудня 1864 року «Дункан» кинув якір поблизу острова, його населяли лиш троє людей: один француз і два мулати – всі служили комерсантові‑власнику Отовану. Отже, Паганель міг потиснути руку співвітчизнику, поважному панові Віо, людині дуже поважного віку. Цей «мудрий старий» надзвичайно привітно прийняв мандрівників. День, коли йому довелося вітати люб’язних і вельми культурних європейців, став для нього чи не найщасливішим. Острів Сен‑П’єр зазвичай відвідують лише мисливці на тюленів, ще рідше китобої – люди грубі й неотесані.

Він представив гостям своїх підлеглих – двох мулатів. Троє цих людей, стадо диких кабанів і юрми простакуватих пінгвінів – таким було населення острова. Будиночок, у якому жили троє острів’ян, розташований у південно‑західній частині, у глибині природної затоки, що утворилася внаслідок обвалу гори. Ще задовго до «царювання» Отована I острів Сен‑П’єр служив прихистком для кораблів, що потерпіли од негоди. Паганель доволі захопливо розповів про це своїм слухачам, давши назву своїй першій розповіді: «Історія двох шотландців, покинутих на острові Амстердам».

– Це сталося 1827 року. На англійському кораблі «Пальміра», який проминав острів, помітили димок. Капітан наблизився до берега і незабаром побачив двох чоловіків, які подавали тривожні сигнали. Невдовзі шлюпка доправила на корабель Жака Пена, двадцятидворічного хлопця, і Роберта Прудфута, чоловіка сорока восьми років. Ці двоє небораків майже втратили людську подобу. Вони проживотіли на острові півтора року, адже там було обмаль прісної води. Харчувались черепашками, інколи їм щастило впіймати на гачок із зігнутого цвяха рибу або забити кабана, та були часи, коли вони по три доби й ріски в роті не мали. Єдиною надією на порятунок для них було вогнище. Вони охороняли його, як святиню, не давали йому згаснути й на мить. Вирушаючи на полювання, брали з собою жаринку як найбільшу коштовність у світі.

Так у стражданнях вони й жили цей час. Пена і Прудфута висадили на острів зі шхуни, що полювала на тюленів. Такий уже був у рибалок звичай: висаджувати на острові людей, які мали топити тюленячу ворвань і вичиняти шкури, поки шхуна полювала.

Однак шхуна по них так і не повернулася. П’ять місяців потому до острова пристало англійське судно «Гойє», що прямувало у Ван‑Дімен. Капітан з невідомої жорстокої примхи відмовився прийняти шотландців на своє судно. Він навіть не залишив їм сухаря та кресала. Ясна річ, незабаром двоє нещасних загинули б, якби їх не помітили на «Пальмірі».

Друга пригода, записана в історії острова Амстердам, – це пригода французького капітана Перона. Однак його перебування на острові ознаменувалося ще й кривавою драмою, доволі схожою на ті події, які пережив герой роману Даніеля Дефо.

Капітан Перон наказав висадити себе на острові з чотирма матросами – двома англійцями і двома французами. Він мав намір полювати протягом п’ятнадцяти місяців на морських левів. Полювання було неймовірно вдалим, та п’ятнадцять місяців збігли, а судно не повернулося. Харчі згодом скінчилися, між остров’янами спалахнула національна ворожнеча. Двоє англійців здійняли бунт проти капітана Перона, і він неминуче загинув би, якби матроси‑співвітчизники не приспіли на допомогу. Відтоді обидва ворожі табори день і ніч пильнували один одного. Зрештою, одна партія прикінчила б іншу, якби якесь англійське судно не підібрало і не доправило на батьківщину цих невдах, яких на острові серед Індійського океану розділила нікчемна національна ворожнеча.

Ось такі пригоди. Двічі острів Амстердам давав прихисток морякам, двічі провидіння рятувало людей від мук і голодної смерті. Відтоді, на щастя, жодне судно не зазнало катастрофи поблизу цих берегів.

Старигань, що багато років жив на острові, не мав нагоди прихистити моряків, що зазнали аварії. Про «Британію» і капітана Гранта, звісно, він нічого не знав. Очевидно, ця катастрофа сталася не поблизу острова Амстердам, куди інколи навідуються рибалки й китолови.

Гленарвана не здивувала і не засмутила ця відповідь. Він і його супутники лише прагнули переконатися, що на цих пунктах тридцять сьомої паралелі немає Гаррі Гранта. Відплиття «Дункана» було призначено на наступний день.

До вечора мандрівники блукали мальовничим, проте бідним на флору й фауну островом.

Тут траплялися лишень кабани, білі як лунь буревісники, альбатроси, окуні й тюлені. Подекуди з‑під темної застиглої лави виривались гарячі ключі й били залізисті джерела, а їхня густа пара клубочилася над вулканічним ґрунтом.

Вода деяких джерел мала високу температуру. Джон Манглс занурив в одне із джерел термометр, і той показав 80 °С. За декілька кроків від джерела можна було впіймати рибу і кинути у майже киплячу воду. За п’ять хвилин риба готова до вживання. Цей факт змусив Паганеля відмовитися від думки скупатися в джерелі.

Після чудової прогулянки, у сутінках, мандрівники розпрощалися з шановним паном Віо. Всі палко побажали йому гараздів на цьому відлюдному острові, а старий побажав успіху експедиції. Нарешті шлюпка з «Дункана» доправила мандрівників на корабель.