Розділ XXVI. Атлантичний океан

Палаюче омбу прямувало величезним озером уже понад дві години, а берега все ще не було видно. Поволі згасало ненаситне полум’я, що пожирало дерево, тож головна небезпека цієї страшної переправи минула. Тепер уже майор оптимістично виголосив, що не бачить нічого дивного в тому, що їм удасться врятуватися.

Подеколи суцільний морок пронизував спалах запізнілої блискавки, і тоді Паганель марно намагався бодай щось розгледіти. Гроза вщухала, хмари розсівалися, великі краплі дощу змінив дрібний водяний пил, що його жбурляв дужий потік вітру. Омбу мчало в бурхливому потоці з такою вражаючою швидкістю, наче під його корою хтось прилаштував потужний двигун. Здавалося, так дерево спроможне пливти ще багато днів, одначе близько третьої години ранку майор зауважив, що коріння омбу зачіпає дно. Том Остін відірваною від дерева гілкою намацав дно і виявив, що воно піднімається. І справді, за двадцять хвилин омбу різко загальмувало.

– Земля! Земля! – радісно вигукнув Паганель.

Кінці обпалених гілок наштовхнулися на ґрунт. Мабуть, досі ще жодна мілина так не ощасливлювала мореплавців. Ця мілина для наших мандрівників і справді була щасливою гаванню.

Першими на земну твердінь зіскочили Роберт і Вільсон, за ними решта. І тут, крізь захоплені вигуки «ура» долинув знайомий свист, потім кінський тупіт, і з мороку виступила довготелеса фігура індіанця.

– Талькав! – вигукнув Роберт.

– Талькав! – хором підхопили його супутники.

– Amigos! Друзі! – відгукнувся патагонець.

Виявляється, він чекав мандрівників саме тут, адже сюди винесла течія і його. Патагонець підняв Роберта, притиснув його до себе, а Паганель кинувся йому на шию. Гленарван, майор і моряки, радіючи, що знову бачать свого вірного провідника, міцно, з дружньою щирістю тиснули йому руку. Потім патагонець повів їх у покинуту хижу естансії, що стояла неподалік. У ній палало яскраве багаття, а на імпровізованому рожні смажилися соковиті шматки дичини, яку мандрівники миттю змегелили.

І коли мандрівники нарешті прийшли до тями, жоден із них навіть не міг повірити, що йому вдалося уникнути стількох небезпек: води, вогню і грізних аргентинських кайманів.

Талькав стисло переповів Паганелю історію свого порятунку, чим щиро завдячував своєму мужньому коневі. Паганель своєю чергою спробував розтлумачити патагонцеві нову запропоновану ним версію документа. Чи збагнув індіанець доводи вченого? Навряд, але він читав великі сподівання в обличчях друзів, цього йому було досить.

Після вимушеного «відпочинку» на омбу наші браві мандрівники аж згорали від нетерпіння просуватися далі. О восьмій ранку рушили пішо, адже естансії та салаведро, де можна було придбати бодай якісь засоби пересування, залишилися ген‑ген позаду. Втім до океану зосталося лише 40 миль, тож наші мандрівники розраховували подолати їх за 36 годин. За потреби Таука час від часу могла підвезти одного, а то й двох стомлених пішохідців.

Неозора затоплена низина залишилася позаду, – загін прямував до океану узвишшям. Пейзаж не змінився: так само довкола простирався одноманітний степ; подеколи серед пасовищ зеленіли насаджені європейцями гаї, Втім, як в околицях Сьєрри‑Танділь і Сьєрри‑Тапалькем, вони траплялися доволі рідко. Тубільні дерева росли тільки на узбіччях прерій і на підході до мису Коррієнтес.

А наступного дня подорожні відчули близькість океану – до нього залишалося ще миль 15. Віразон – морський вітер, що дме в другій половині дня і ночі, хилив долі гінкі трави. На вбогому ґрунті подекуди росли куці деревця, приземкуваті деревоподібні мімози та хащі акації. Солоноводі лагуни блищали, немов скалки розбитого скла, подовжуючи шлях мандрівникам, оскільки їх доводилося огинати. Загін квапився, прагнучи до ночі дістатися озера Саладо в Атлантичному океані.

О восьмій вечора вкрай виснажені мандрівники нарешті почули протяжний гуркіт хвиль.

– Океан! – вигукнув Паганель.

– Так, океан, – відповів Талькав.

Мандрівники, в яких бракувало сил іти, з неймовірною спритністю стали видиратися на дюни. Одначе вже була глупа ніч, тож марно вони намагалися розгледіти обриси «Дункана».

– Він тут! – вигукнув Гленарван. – Він чекає на нас біля берега!

– Ми побачимо його завтра, – запевнив усіх Мак‑Наббс.

Том Остін спробував окрикнути невидиму яхту, та відповіді не отримав. Дув сильний вітер, море вирувало; вітер гнав хмари на захід і бризки пінястих хвиль довівав до гребенів дюн. Тож якби «Дункан» і перебував на обумовленому місці, вахтовий усе одно не міг почути окрику.

Цей берег був украй непривітний до кораблів, адже на багато миль тут не знайдеш затоки, бухти чи порту. На березі утворилися довгі піщані мілини, і ці мілини становили неабияку загрозу для суден, навіть серйознішу за підводні рифи. Поблизу мілин нуртували вири, і горе кораблю, що в негоду потрапить на них, – він приречений на загибель!

Тож не дивно, що «Дункан» тримався оддалік небезпечного берега. Обережний і завбачливий Джон Манглс, поза сумнівом, не зважився б наблизитися до нього. Том Остін вважав, що «Дункан» мав віддалитися від берега щонайменше на 5 миль.

Майор порадив своєму нетерплячому другові скоритися й не напружувати марно зір.

Висловивши ці міркування, Мак‑Наббс став лаштуватись на нічліг. Залишки провізії спорожнили за останньою вечерею. За прикладом майора всі повиривали в піску своєрідні ліжка і, загрібшись до підборіддя в піщану ковдру, забулися у сні. Не спав лише Гленарван.

Вітер біснувався, і океан усе ще вирував після недавньої бурі. Високі хвилі з гуркотом розбивалися об дюни. Гленарвана тривожила сама лише думка про близьке перебування «Дункана». Про те, що корабель міг запізнитися, він навіть не думав – це було неможливо. 14 жовтня Гленарван покинув бухту Талькауано і 12 листопада досяг берегів Атлантичного океану. Якщо за ці тридцять днів загін перетнув Чилі, перевалив через Кордильєри, перебрався через пампу і Аргентинську рівнину, то «Дункан» повинен був встигнути обігнути мис Горн і піднятися вздовж східного берега континенту. Ніщо не могло затримати таку швидкісну яхту, як «Дункан». Можливо, на просторах Атлантичного океану не раз вирував ураган, але «Дункан» був міцним судном, а його капітан – хорошим моряком. І раз «Дункан» мав прийти, він прийшов.

А втім навіть ці міркування не могли заспокоїти Гленарвана. Коли серце сперечається з розумом, останній рідко виявляється переможцем. А лорд з Малькольм‑Касла відчував у непроглядному мороці близькість усіх, кого любив: його любої Гелени, Мері Грант, екіпажу «Дункана». Гленарван сновигав пустельним берегом, на який набігали фосфоричні хвилі. Він вдивлявся, вслуховувався, коли йому здавалося, ніби в пітьмі світиться якийсь тьмяний вогник.

– Я не помиляюся, – переконував він себе, – я бачив світло суднового ліхтаря – ліхтаря «Дункана». Ет! Ну чому я неспроможний поглядом проникнути крізь цей морок!

І раптом він пригадав, як Паганель запевняв, що має здатність бачити в пітьмі. Гленарван пішов будити географа.

Учений мирно спав, немов бабак у своїй норі, аж тут дужа рука підняла його з піщаного ложа.

– Хто це? – скрикнув він.

– Я.

– Хто я?

– Гленарван. Ходімте зі мною, мені потрібні ваші очі.

– Мої очі? – перепитав Паганель, несамовито протираючи їх.

– Так, ваш зір – щоб побачити наш «Дункан». Ідімо ж!

Географ щось невдоволено пробурчав, проте в душі він радів можливості прислужитися Гленарванові.

Паганель, на ходу розминаючи закляклі ноги й руки, пошкандибав за Гленарваном до берега. Лорд попросив його вглядітися в темний морський обрій. Протягом декількох хвилин учений сумлінно споглядав.

– То що ви там бачите? – запитав Гленарван.

– Нічого! У таких померках навіть кішка за два кроки від свого носа нічого не розгледить.

– Шукайте червоне або зелене світло, тобто носовий або кормовий ліхтар.

– Не бачу ні зеленого, ні червоного світла. Чорнота! – відповів Паганель, у якого злипалися очі.

Протягом півгодини він покірно ходив за своїм нетерплячим другом, час від часу зроняв голову на груди, потім різким рухом знову зводив її. Він не відповідав, мовчав. Його ноги почали заплітатись, як у п’яного. Гленарван подивився на Паганеля – Паганель спав на ходу. Гленарван узяв ученого під руку, відвів сплячого до ями і зручно вмостив у ній.

Удосвіта всіх підняв на ноги крик:

– «Дункан»! «Дункан»!

– Ура, ура! – вигукнули за Гленарваном супутники, кидаючись до берега.

І справді, за п’ть миль від берега виднілася яхта, яка дрейфувала під парами зі згорнутими нижніми вітрилами. Дим з її труби змішувався з уранішнім туманом. Море було бурхливе, і судно не могло наблизитися до берега.

Гленарван, озброївшись підзорною трубою Паганеля, стежив за ходом судна. Судячи з усього, Джон Манглс, мабуть, не помічав ще своїх пасажирів на березі і продовжував крейсувати, не міняючи напрямку.

Талькав, усипавши подвійний заряд пороху у свій карабін, пальнув у бік яхти. Усі прислухалися і напружили зір. Тричі карабін індіанця змушував дюни відлунювати.

Нарешті з борту яхти піднявся білий димок.

– Вони нас помітили! – вигукнув Гленарван. – Це гармата «Дункана»!

За кілька секунд до берега долинув глухий звук пострілу. Незабаром «Дункан» змінив курс і попрямував до берега.

Невдовзі у підзорну трубу можна було побачити, як із яхти спускають шлюпку.

– Леді Гелена не зможе плисти, – промовив Том Остін, – море надто бурхливе.

– Та й Джон Манглс, – сказав Мак‑Наббс, – не може залишити судна.

– Сестро, сестро! – вигукував Роберт, простягаючи руки до яхти, яку несамовито розхитувало.

– О, як мені не терпиться вже опинитися на «Дункані»! – промовив Гленарван.

– Терпіння, Едуарде, – відповів майор. – За пару годин ви там неодмінно будете.

Дві години! І справді, шестивеслова шлюпка була неспроможна здійснити поїздку в обидва кінці за коротший термін.

Патагонець схрестив руки на грудях і стояв поряд зі своєю Таукою, спокійно спозираючи на бурхливий океан. Гленарван підійшов до нього, взяв його руку в свою і, вказуючи на «Дункан», мовив:

– Їдьмо з нами!

Індіанець похитав головою.

– Їдемо, друже! – повторив Гленарван.

– Ні, – м’яко відповів Талькав. – Тут Таука, там пампа, – мовив він, широким жестом ніби охоплюючи неозору рівнину.

Гленарван зрозумів, що індіанець ніколи добровільно не покине прерій, де покоївся прах його праотців. Він розумів шанобливу любов цих синів пустелі до своєї батьківщини, тож не наполягав – лише міцно потиснув Талькаву руку.

Гленарван не наполягав і тоді, коли індіанець, усміхаючись, відмовився прийняти плату за свою працю.

– Із дружби! – промовив він.

Схвильований Гленарван не спромігся на відповідь. Він прагнув залишити поштивому індіанцеві бодай щось на згадку про друзів‑європейців.

Та все пропало під час повені. Його супутники були не багатші. Гленарван не знав, як віддячити безкорисливому провідникові, аж раптом його осяяла щаслива думка. Вийнявши з портмоне коштовний медальйон із чудовим портретом, одного з кращих творів пензля Лоуренса, він простягнув його індіанцеві.

– Моя дружина! – пояснив він.

Талькав зворушено подивився на портрет і сказав:

– Добра і красива!

Роберт, Паганель, майор, Том Остін, обидва матроси один по одному стали прощатися з Талькавом. Ці славні люди були щиро засмучені розлукою зі своїм новим другом. Індіанець по черзі кожного притис на прощання до своїх широких грудей. Паганель подарував йому мапу Південної Америки і обох океанів, яку патагонець не раз із цікавістю розглядав. Це був найцінніший скарб ученого. Роберту нічого було подарувати, тож він палко обійняв свого рятівника, не забувши поцілувати і Тауку.

Тим часом шлюпка наближалась до берега. Прослизнувши крізь вузьку протоку між мілинами, вона м’яко врізалася в піщаний берег.

– Що з моєю дружиною? – запитав Гленарван.

– І з моєю сестрою? – підхопив Роберт.

– Місіс Гленарван і міс Грант чекають вас на яхті, – відповів кермовий. – Але треба поспішати, сер, – додав він, – не можна гаяти жодної хвилини: почався відплив.

Усі востаннє обійняли індіанця. Талькав провів своїх друзів до шлюпки. У ту мить, коли Роберт сідав у човен, індіанець узяв його на руки і мовив з батьківською ніжністю:

– Знай: тепер ти справжній чоловік!

– Прощавай, друже, прощавай! – ще раз сказав Гленарван.

– Невже ми ніколи не побачимося? – вигукнув Паганель.

– Хто зна! – відповів Талькав, зводячи руку до неба.

То були останні слова індіанця.

Човен швидко відчалив од берега і, підхоплений відпливом, попрямував у відкрите море. Довго над пінявими хвилями бовваніла нерухома постать Талькава, але помалу його висока фігура зникла.

За годину Роберт першим вибіг трапом на облавок «Дункана» і кинувся на шию Мері Грант під неугавне «ура» всього екіпажу.

Так завершився перехід через усю Південну Америку. Ні гори, ні річки не змусили мандрівників відхилитися від наміченого шляху, і якщо цим саможертовним, мужнім людям не випало стріти на своєму шляху злих людей, то стихії їх випробовували повсякчас.