Розділ XXIII. Пташиний спосіб життя

Дерево, завдяки якому нашим мандрівникам пощастило врятуватися, скидалося на горіх, та насправді це був омбу – самітник аргентинських рівнин. Воно мало величезний покарлючений стовбур і пронизувало землю не лише товстим корінням, а й могутніми пагонами, що надавало йому особливої стійкості. Саме тому воно і встояло під час жахливої негоди.

Омбу було заввишки 100 футів і могло покрити своєю тінню близько 60 туазів. Основою цього велета був стовбур завтовшки шість футів і три масивні гілки, що тягнуться від нього. Дві з них стриміли майже вертикально. Вони підтримували величезну крону листя, утворюючи із переплетеним гіллячям густий кошик. Третя гілка майже горизонтально простягалась над водним потоком, а її долішнє листя купалося у воді. Вона скидалася на мис зеленого острова, оточеного океаном. На цьому гіганті було доволі місця, а його розкішне листя давало вдосталь повітря і прохолоди. Споглядаючи незліченні гілки, які мало не сягають хмар, можна було подумати, що на цьому дереві й справді виріс ліс.

З появою людей на омбу зграї птахів сполохано злетіли на горішні гілки, криками протестуючи проти такого нахабного захоплення їхнього житла. Пернатих, які теж знайшли притулок на самотньому дереві, була неймовірна кількість: сотні чорних дроздів, шпаків, ізаків, ільгуерос, та найбільше – колібрі пікафлор із променистим оперенням. Коли колібрі здійнялися в повітря, то здавалося, ніби порив вітру зірвав з дерева всі квіти.

Ось такий барвистий прихисток трапився маленькому Гленарвановому загону. Юний Грант і спритний Вільсон, піднявшись на дерево, негайно ж видерлися на його верхівку. Крізь листяний зелений купол вони згори оглянули місцевість. Щойно утворений океан оточував їх зусібіч і не видно було йому кінця‑краю. Жодне дерево не здіймалося над клекотливим водним простором – лише самотнє омбу здригалось під натиском хвиль, що вирували навколо нього. Ген‑ген, на північ стрімким плином проносилися вирвані з корінням стовбури дерев, зламані гілки, солома з крівель зруйнованих ранчо, балки, зірвані водою з дахів естансій, трупи тварин і навіть родина ягуарів. Хижаки пливли на хиткому дереві, з гарчанням учепившись у свій утлий пліт. А далі Вільсону вдалося розгледіти ледве помітну темну цятку. То були Талькав і його вірна Таука.

– Талькаве! Друже Талькаве! – гукнув Роберт, простягаючи руку в напрямку мужнього патагонця.

– Він врятується, пане Роберте, – заспокоїв його Вільсон. – А зараз повернімось униз.

Через хвилину Роберт Грант і матрос, спустившись із «триповерхових» гілок, були вже на верхівці основного стовбура. Тут сиділи Гленарван, Паганель, майор, Остін і Мюльреді: хто верхи, хто вчепившись за гілки. Вільсон розповів про те, що бачив з верхівки омбу. Всі згодились із ним, що Талькав не загине, але не було впевненості в тому, хто кого врятує: Талькав Тауку чи Таука Талькава.

Поза сумнівом, Талькавові більше пощастило, аніж мандрівникам. Дерево то встоїть перед натиском води, однак приплив міг затопити його до верхівки, бо ж тепер ця частина рівнини перетворилася на глибоку улоговину. Насамперед Гленарван розпорядився зробити зарубки на стовбурі омбу, щоб стежити за рівнем води. Якийсь час вода не піднімалася, що вельми потішило мандрівників. Це могло означати, що повінь досягла піку.

– Що тепер будемо робити? – запитав Гленарван.

– Чорт забирай – звичайно вити гніздо! – весело відгукнувся Паганель.

– Вити гніздо? – вигукнув Роберт.

– Звичайно, мій хлопчику, оскільки ми не можемо жити як риби, то залишається вести пташиний спосіб життя.

– Гаразд, – погодився Гленарван, – а хто нас годуватиме?

– Я, – відповів майор.

Усі звернули погляди на Мак‑Наббса.

Майор, усівшись на двох гілках, наче в кріслі, простягнув супутникам змоклі, проте туго набиті торби.

– Ви в своєму репертуарі, Мак‑Наббсе! – вигукнув Гленарван. – Усе пам’ятаєте навіть тоді, коли дозволено про все забути!

– Оскільки вирішено було не тонути, то немає сенсу помирати з голоду, – відгукнувся майор.

– Якби не моя неуважність, я, звісно, також подумав би про їжу, – наївно бовкнув Паганель.

– А що в цих торбах? – поцікавився Том Остін.

– Їжа на два дні для сімох, – відповів Мак‑Наббс.

– Чудово! – промовив Гленарван. – Сподіваюся, за добу вода помітно спаде.

– Або за цей час ми знайдемо спосіб дістатися суші, – додав Паганель.

– Отже, спершу поснідаємо, – заявив Гленарван.

– Спершу слід висушити одяг, – зауважив майор.

– А де ми візьмемо вогонь? – запитав Вільсон.

– Розведемо його, – відповів Паганель.

– Де?

– Тут, на верхівці стовбура, дідько забирай!

– А паливо?

– Сухе гілляччя, яке ми наламаємо на цьому ж дереві.

– Але як розпалити? – запитав Гленарван. – Наш трут перетворився на мокру губку.

– Пусте, – відповів Паганель. – Трохи сухого моху, лінза моєї підзорної труби, промінь сонця – і незабаром ми грітимемося біля чудового багаття. Ну, хто в ліс по дрова?

– Я! – вигукнув Роберт.

І в супроводі друга Вільсона хлопчик, немов кошеня, зник у гіллі.

А тимчасом Паганель назбирав сухого моху, уклав його на шар сирого листя в тому місці, де розходилися три грубі стовбурові гілки, потім вигвинтив із підзорної труби збільшувальне скло. Упіймавши сонячний промінь, – а зробити це було легко, бо саме яскраво променіло денне світило, – він легко запалив сухий мох. Вогнище на сирому листі було цілком безпечне.

Незабаром Вільсон і Роберт повернулися з оберемками хмизу, який одразу ж піднесли до палаючого моху. Аби прискорити процес розпалювання, Паганель удався до арабського способу: він розкарячив свої довжелезні ноги над вогнищем і, то нагинаючись, то випрямляючись, почав роздувати вогонь подолом свого пончо. Гілляччя спалахнуло, незабаром яскраве полум’я з тріскотом злетіло над імпровізованим багаттям. Спершу так‑сяк обсушились, а потім поснідали. На омбу не було плодів, та, на щастя, дерево було всіяне пташиними гніздами, що забезпечувало гостей свіжісінькими яйцями; крім того, тут було чимало пернатих мешканців.

Оскільки ніхто не знав, скільки наші мандрівники ще пробудуть на дереві, слід було якнайзручніше розміститися.

– Кухня і їдальня у нас розташовані на нижньому поверсі, а спальня буде поверхом вище, – заявив Паганель. – Будинок доволі просторий, квартплата дешева, тож не варто церемонитись! Погляньте‑но вище – он там люльки, наче уготовані нам самою природою. Нам тільки залишається як слід прив’язатися до них – і найкращі ліжка готові! Нам нічого остерігатися, однак для годиться можемо встановити варту. Нас семеро, тож такий загін здатен відбити безліч індіанців і навіть зграю диких звірів.

– Бракує лише зброї, – зауважив Том Остін.

– Мої револьвери при мені, – заявив Гленарван.

– І мої, – відгукнувся Роберт.

– А навіщо вони нам, якщо пан Паганель не знайде способу виготовити порох? – зауважив Том Остін.

– Це зайве, – відгукнувся Мак‑Наббс, демонструючи сухісіньку порохівницю.

– Майоре, звідки вона у вас? – поцікавився Паганель.

– Це Талькавова порохівниця. Він подумав, що вона нам знадобиться, і, перш ніж кинутися на порятунок Тауки, віддав її мені.

– Який шляхетний і мужній індіанець! – вигукнув Гленарван.

– Так, якщо всі патагонці схожі на нього, то я вітаю Патагонію, – промовив Том Остін.

– Прошу не забувати про Тауку, – додав Паганель, – адже вона – невід’ємна частина патагонця. Я певен, що ми ще побачимо Талькава з Таукою.

– Як далеко ми перебуваємо від Атлантичного океану? – запитав майор.

– Щонайдалі за 40 миль, – відповів географ. – Наразі, друзі мої, оскільки кожен із нас може гаяти час на власний розсуд, з вашого дозволу, я полишаю вас. Піднімуся вгору, там виберу спостережний пункт і за допомогою підзорної труби оглядатиму білий світ. Доповідатиму регулярно.

І він зник за зеленою листяною завісою. Його ж супутники заходилися готуватись до ночівлі. Швидко впоравшись із цією нескладною роботою, вони знову зібралися навколо багаття.

Зав’язалася розмова, але не про становище мандрівників, із яким вони мусили миритися, а про долю капітана Гранта. Коли спаде вода, за три дні маленький загін знову опиниться на облавку «Дункана», але з ними не буде ані Гаррі Гранта, ані його двох матросів. Здавалося, після такої невдачі, марного переходу через Південну Америку, втрачені були будь‑які надії знайти їх. Де ж їх тепер шукати? А як побиватимуться Гелена з Мері, почувши такі сумні новини!

– Бідолашна сестра! – промовив Роберт. – Для нас із нею все скінчено!

Вперше Гленарван не знайшов для хлопчика жодного утішного слова. На що ж іще сподіватися, адже експедиція прямувала точно за документом?

– А все ж тридцять сьома паралель не вигадана цифра, – сказав він. – Ця цифра не припущення, не здогадка, вона стосується місця аварії чи місця полонення Гаррі Гранта! Ми прочитали її, бачили у документі на власні очі.

– Все це так, сер, – відгукнувся Том Остін, – проте наші пошуки виявилися марними.

– Ось це мене й дратує! – вигукнув Гленарван.

– Ваше роздратування марне, – спокійно зауважив Мак‑Наббс. – Саме тому, що у нас є неспростовна цифра, ми повинні до кінця вичерпати всі її вказівки.

– І що ви хочете цим сказати, – запитав Гленарван, – що, на вашу думку, слід зробити?

– Щось дуже просте і вельми логічне, дорогий Едуарде. Діставшись «Дункана», ми візьмемо курс на схід і, якщо знадобиться, плистимемо уздовж тридцять сьомої паралелі до відправного пункту.

– Невже ви припускаєте, що я про це не думав? – відповів Гленарван. – Так, звичайно! Сотні разів думав! Та які наші шанси на успіх? Покидаючи Американський континент, ми віддаляємося від того місця, що його нам вказав сам Гаррі Грант; віддаляємося від Патагонії, про яку чітко йдеться в документі.

– То ви хочете поновити пошуки в пампі, попри впевненість у тому що «Британія» не зазнала катастрофи біля берегів Тихого та Атлантичного океану? – запитав майор.

Гленарван промовчав.

– Попри те що в нас дуже мало шансів знайти Гаррі Гранта уздовж тридцять сьомої паралелі, все ж ми зобов’язані спробувати! – додав Мак‑Наббс.

– Згоден, – відгукнувся Гленарван.

– А ви, друзі мої, – звернувся майор до моряків, – чи згодні ви зі мною?

– Цілком згодні, – відповів Том Остін.

Мюльреді й Вільсон схвально кивнули у відповідь.

– Вислухайте мене, друзі мої, – провадив далі Гленарван, – і ти, Роберте, послухай уважно, адже це дуже важливе питання. Я зобов’язався знайти капітана Гранта, і якщо буде потрібно, готовий присвятити пошукам усе своє життя. Вся Шотландія допоможе мені врятувати цю мужню людину. Нехай мізерний наш шанс на успіх, але ми повинні обігнути земну кулю вздовж тридцять сьомої паралелі, і я зроблю це. Та зараз нам слід вирішити інше питання: чи варто зовсім відмовитися від пошуків на Американському материку?

Ніхто не зважився відповісти на таке ультимативне питання.

– То що? – запитав Гленарван, переважно звертаючись до майора.

– Відповісти на ваше питання, дорогий Едуарде, – значить, узяти на себе велику відповідальність, – відповів Мак‑Наббс. – На це потрібен час. Передовсім я маю знати, які саме країни перетинає тридцять сьома паралель південної широти.

– На це питання вам відповість Паганель, – промовив Гленарван.

– То запитаймо його.

Географ ховався у густому листі, тож Гленарвану довелося гукнути його:

– Паганелю! Паганелю!

– Я тут, – пролунав голос, наче з неба.

– Та де ж ви?

– На власній вежі.

– І що ви там робите?

– Оглядаю неозорий обрій.

– Може, зійдете з небес на хвильку?

– Ви потребуєте моєї допомоги?

– Так.

– Якої саме?

– Нам потрібно знати, через які країни проходить тридцять сьома паралель.

– Прошу, – відказав Паганель, – для цього мені не потрібно спускатися. Полишаючи Америку, тридцять сьома паралель південної широти перетинає Атлантичний океан.

– Чудово!

– Далі острови Трістан‑да‑Кунья.

– Гаразд!

– Проходить на два градуси південніше мису Доброї Надії.

– Потім?

– Перетинає Індійський океан.

– Затим?

– Зачіпає острови Сен‑П’єр в Амстердамському архіпелазі.

– І?

– Перетинає Австралію повз провінцію Вікторія.

– Продовжуйте!

– І після Австралії…

На останній фразі запанувала тиша. Невже наш географ забув, де далі йде тридцять сьома паралель? Ні. Але на верхівці омбу пролунав несамовитий гучний крик. Усі аж сполотніли і здивовано перезирнулися. Невже сталося нове лихо? Невже впав бідолашний Паганель?

Вільсон і Мюльреді спохопилися, щоб кинутись на допомогу, як раптом показався довготелесий географ – Паганель злітав долі, марно прагнучи зачепитися бодай за якусь гілку. Ще хвилина, і він шубовснув би у клекотливі хвилі, та могутня майорова рука миттю схопила його.

– Дякую, Мак‑Наббсе! – хекнув Паганель.

– Що з вами? – запитав майор. – Що сталося? Знову ваша неуважність?

– Так, – відповів Паганель, захлинаючись од хвилювання, – так, неуважність… цього разу просто виняткова…

– Та що з вами, нарешті?

– Ми помилялися! Ми продовжуємо помилятися! Ми весь час помиляємося!

– Що ви хочете цим сказати?

– Гленарване, майоре, Роберте, слухайте, друзі мої! Ми шукаємо капітана Гранта там, де його немає!

– Та ви марите! – вигукнув Гленарван.

– Аж ніяк! Ми справді шукаємо там, де його немає і де його взагалі ніколи не було! – додав Паганель.