Братній

Три брати

Трибратній

Літо

Літній

Три літа

Трилітній

Сторона

Сторонній

Три сторони

Тристоронній

Як бачимо слово три, додане до вихідних форм, ніякого впливу на м'якість чи твердість прикметників у нашій мові не має. Я думаю, що проглянувши наведену схему, мій опонент відмовиться від своєї гіпотези, тим більше, що він сам пише: "Правопис — справа делікатна, він — камінь спотикання для багатьох науковців. Подеколи бракує деякому /так у тексті — С. К./ з них і лінгвістичної ерудиції".

Свята правда.

ІІІ

Час до часу українська преса друкує статті на захист чистоти української мови. Діло потрібне й похвальне. Але й тут не обходиться без ляпсусів.

У ч. 6 газети "Освіта" за 1993 р. доктор філології С. Єрмоленко пише: "Між іншим, слово пані наголошується на першому складі і в однині, і в множині... Використовуваний у деяких теле- й радіовиступах варіянт пан і є просторічно-жаргонним".

Така категоричність щодо множини слова пані нічим не виправдана. Хибність цієї категоричности викладено у Розділі XII нашого дослідження.

У тій же "Освіті" /ч. 26, 1993 р./ інший автор — філолог-славіст І. Пасемко, наполягаючи на дотриманні офіційного наголошення слів видання, зібрання, каже: "... абсолютна більшість іменників середнього роду /з кінцівкою -ання — С. К./ (за винятком цокання, цикання та ще кількох) акцентується в українській на передостанньому складі". Про те, що дане — знову ж таки категоричне — твердження не відповідає істині засвідчують іменники бранн я, данн я, спанн я тощо, наголошені на останньому складові. Таке наголошення викликало і тенденцію мовців наголошувати відповідно і слова виданн я, наданн я, поданн я, убранн я, неспанн я тощо. Ця тенденція не суперечить українській ортоепії, а навпаки розвиває її. Докладніше про цс у Розділі X.

Той же автор, захищаючи чистоту української мови, сам не до кінця усвідомлює норми української вимови й лексики. Він пише: "Якщо вже ми згадали нашого Президента, то як не відзначити, що він практично володіє українською мовою бездоганно". Може, на тлі своєї недорікуватої команди Л. Кравчук і виглядає бездоганним українським мовцем, але на ділі це не так.

На ділі Л. Кравчук добре таки кульгає з українською вимовою. Йому важко витруїти з себе засвоєне за часів партійної кар'єри "акання". Президент вимовляє еканоміка замість економіка, гара замість гора, заспакоїв замість заспокоїв і т. д. У лексиці Президента повно русизмів. Наприклад, він говорить у якості кого, чого (калька з російського в качестве). Отож, твердити, що він бездоганно володіє українською мовою, нема підстав.

Ще один автор-мовознавець в "Українській Газеті", виступаючи проти засмічености української мови, вживає вираз з чим чорт не жартує. Вираз цей саме і є прикладом засмічення. Хто поборює суржик мав би не вживати калькованих ідіом, що про них ішлося у Розділі ХLV.

У найпрестижніших авторів можна зустріти сьогодні такі перлини, як задьористо /замість загонисто /, пінистий /замість пінявий /, ледве чи /неукраїнський зворот/; а менш престижні — знай відстоюють усе, що можна без усякої шкоди боронити, а коли йдеться про погляди, то й обстоювати. Неважко простежити за цим усім тотальне, невідступне, невигойне засилля всемогутнього суржику.

Висновок?

Нам треба усвідомити, що в нас украдено мову і підсунуто псевдомову, тобто суржик, який належить поборювати. Нам усім треба визнати — і академікам, і письменникам, і мовознавцям — що ми поверхово знаємо українську мову. Наш правопис, наша лексика, наші словники — усе спотворене. І відроджуючи інших, треба заразом і самим відроджуватися.

Сучасну еліту виховано на общепонятном языке, із старої інтелігенції збереглися одиниці, переважно на гнилому Заході. Ці люди — літератори, публіцисти, мовознавці — сьогодні на восьмому-дев'ятому десятку життя. Саме їх треба залучити нині до надзвичайних заходів для порятунку української мови. Відкладати такі заходи на завтра не можна.