Сюди тень, туди тень, — та й минув увесь день, — день, повний несподіванок і пригод. 2 10 page

Аж пан Пампушка раптом спитав у владики: — Накажете взяти? — Кого взяти? — Оцього молодого зухвальця. — Куди взяти? — До цюпи. — Навіщо ж мене брати? — спитав Михайлик. — Хочете мене проковтнути, пане Купо, навіть не спитавши, як звуть? — Звуть його Михайликом, — буркнув Пампушка-Стародупський. І додав: — Я завше знаю, кого як звуть. Я завше знаю, що роблю, кого беру, кого ковтаю: не жди дяки від приблудної псяки. А цей Михайлик… — Хто ти є такий? — спитав у парубка єпископ. — Поки ще ніхто, — сумовито відмовив хлопець. — Де ти живеш? — Поки ще ніде. — Чого ж ти бешкетуєш? Михайлик, торопіючи перед його преосвященством і знаючи свою вину, промовчав. — Навіщо ти схопив той келех? — Бо золотий! — швиденько виснував Пампушка. Михайлик ще дужче зніяковів, отетерів, спалахнув, розлютився. Але юнацьке збентеження знову взяло в нім верх, і молодець, очима втупившися в архієрея, так по-дитячому зашарівся, і прихована посмішка з нутра осяяла вкрите золотим пушком обличчя, так торкнула губи, сяйнувши перлами зубів, так засвітила очі, аж серце тьохнуло в старого архієрея, бо ж не мав своїх дітей ніколи, аж усі в покоях посміхнулись парубчині, бо не посміхнутись не могли. А владика сказав йому: — Возверзи печаль свою на Господа… — і знову запитав: — Але навіщо ж ти схопив той келех? Ну? Скажи! — Я й сам не знаю, як це сталось, — просто відповів хлопчина. — Ти бач, зазіхнув на честь Ярини Подолянки! — тоненько просурмив пан Хівря, кивнувши на небогу архієрея, яка, знову внісши тацю з тернівкою столітньою, стояла тут же, спокійна, величава, але, здавалося, вже ні гич не збентежена після того переполоху. — Я? Зазіхнув на честь? — преповажно перепитав Михайлик. — Я?.. Та це ж чудово! І аж просіяв. — Я це поправлю, — мовив молодик. — Тобто як? — спантеличено спитав єпископ. — Полагоджу. — Не розумію. — Я оженюся з нею, — намагаючись не дивитись на Ярину, простодушно проголосив Михайлик. — Ого?! — прохопилась панна Подолянка. — Бовть, як жаба в болото! — пискнув Хівря. — Ми оженимось, — поважно потвердила й святоха Явдоха. — Отак притьмом? — спитав єпископ, тетеріючи з подиву перед нахабним хлопцем. А всі зареготали. — Тири-тири, дівонько, я твій жених? — хихотнув Хівря. — Хоч би в мене спитав, короленку, — глузливо кинула обшарпаному Михайликові пишна панянка Ярина. — Я ще не встиг, — пояснив хлопець. — Ми спитаємо, серденько, — заспокоїла й неня. — Як слід по закону! — Спасибі, ненько, — і панна Ярина ґречно посміхнулась до матері, бо ж була в монастирях хорошенько вихована, і тут же люто визвірилась на Михайлика, аж усім страшно стало, так лихо блиснули її прекрасні очі: — Щастя твоє, що ти з мамою, хлопчику! — і лагідним голоском, кепкуючи, додала: — Дай мамі ручку! І пішла до дверей ота хутка Яринка, строга, як ялинка, струнка, як хвоїнка, гостра, як тернинка. А від порога обернулась: — І щоб на очі мені більше не потрапляв! — Добре! — скраснівши, мов жарина, покірливо й лагідно, але голосно, з чоловічою впертістю гукнув Михайлик. — Я не сам прийду! — гукнув він їй услід. — Я не сам! Я зашлю старостів! — Балака, мов колядує, — здивувався владика. — Здурів! — штурхонула сина Явдоха. А панна Ярина, люта-прелюта, мимохіть затримавшись біля порога, аж поперхнулась тим сердитим і зневажливим словом, котрим хотіла була дати одкоша молоденькому нахабі, так поперхнулась лихим словом, аж мусила проковтнути його і, не пустивши пари з уст, мов галушкою вдавилась тендітна панночка, мерщій ступила на поріг, тікаючи від незлобивого, але таки досить дошкульного реготу, який так одностайно грянув за її спиною, бо ж на ту мить Михайлик знову вперто повторив: — Я таки зашлю їх… старостів! «Жовтодзюб! — люто подумала панна про молодика, хоч їй уже й самій було смішно. — Губи як капиці! Від вуха до вуха. Мамин синок!» І рвонула двері. Але геть вийти не змогла. 20

На порозі стояв Ігнатій Романюк, сивоголовий чоловік непевного віку, молодявий, ставний, з бурштиновими чотками в тонких нервових пальцях, колишній її духівник і вихователь, католицький священик, спочатку ужгородський, а потім пермський канонік, котрий торік Ярині допоміг утекти з Голландії на батьківщину, а тепер, знявши попівський сан і пішки пройшовши мало не всю Європу, з пильним ділом поспішав до Москви. — Кармело, доню! — прошепотів Ігнатій. — Падре, ви?! — радісно скрикнула панна і гаряче припала старому до руки. — Не треба, доню, — і він вихопив руку, на яку впало кілька дівочих сліз. — Я вже не піп, Ярино. — Це шана батькові, а не попові, — скрасніла панна і, виступаючи з покою, попросила: — Завітайте, святий отче, до мене! Потрібна ваша рада… — Сьогодні ж, доню. І він переступив поріг. Зодягнений у чорну сукняну чоху, — ніхто в нас так чорно тоді не одягався, — стрункий, легкий, моторний, як юнак, і з мудрими очима літньої людини, якій немало довелось зазнати лиха, — рум’яний і аж почорнілий від сонця всіх країв Європи, він рухався стримано й зовні спокійно, як і всякий природний горянин-гуцул, хоч і покинув свої полонини за багато років перед тим. Ступивши до архієрейських покоїв, Гнат Романюк оком бувалого в бувальцях католицького попа за найкоротшу мить кинув по всій кімнаті, по людях, що там раду радили, по юрбі за вікнами, по стелі й по стінах… На піднебенні, тобто на стелі між двома дубовими сволоками, там були картини зі сценами античних і запорозьких битв, а посередині, в різьбленому колі, схожому на ромен, голубіло зображення неба з золотими зірками. На стінах, обклеєних голландською шпалерною тканиною, висіли в золотих рамах картини: були там і подвиги Самсона, схожого на запорожця, і море з чайками козацькими, що нападають на турецьку галеру, і страта гетьмана Остряниці, і кілька достотних фламандських та італійських картин, і портрети українських гетьманів у горностаєвих мантіях, і гравіроване в Лондоні поличчя Богдана Хмельницького. Стояли по кутках і стародавні мармурові статуї, знайдені в землі коло самого Мирослава, і мальовані глечики з клечанням та квітами, скіфські, етруські й старогрецькі вази, висіли ятагани, кинджали, шаблі та пістолі на килимі, а посеред столу, поряд з чорним архієрейським клобуком, сяяв полковницький пернач. Полиці з книгами тяглись вздовж лівої стіни, і всюди теж лежали книги, порозгортувані, з закладками, оправлені в телячу шкіру, — книги, книги й книги. Ступивши кілька кроків по рясно всипаній заради зелених свят травою й квітами підлозі, — була ж саме клечальна субота, — Гнат Романюк підійшов до столу, що й за ним по кутках зеленіло клечання, а владика підвівся назустріч, вітаючи гостя, запрошуючи до господи, щиро радіючи старому гуцулові, рятівникові панни Подолянки. — Слава Йсусу! — привітався по-карпатському Романюк. — Навіки слава! — озвався єпископ. — Сідайте, прошу вас. Куценький ченчик, отець Зосима, чорним чортом повільно виступивши з-за спини його преосвященства, повагом підсунув гостеві мережаний дзиґлик, пан Романюк хотів був сісти, але, скинувши оком до порога, помітив здоровенного козарлюгу з матінкою, що йому кілька днів тому гуцул порятував життя в бою… Сивоголовий бачив, як Михайлик рвонувся був до нього, але, стриманий паніматкою, так і лишився біля дверей. Тоді пан Романюк підійшов до хлопчини, обняв обшарпаного сіромаху, почоломкався з ним, уклонився Явдосі і вже хотів був повернутись до підставленого Зосимою дзиґлика, але старому здалося, буцім парубок сам не свій. — Чого це ти такий скуйовджений, леґінику? — спитав у нього Романюк. — Сватався тільки-но! — глузливо пропищав пан Хівря. — До кого ж це ти? — спитав у Михайлика гуцул, уже шкодуючи, що розпочав таку недоречну розмову. Михайлик мовчав, похнюпившись. Тоді пан Романюк, щоб перевести на жарт, заговорив: — Розумію, синку: все палає в тебе, бушує й веретениться в очах… — і посміхнувся. — Я пригадав одну боснійську пісеньку… я був колись каноніком у Мостарі, в долині Неретви-ріки, і чув там жартівливу пісеньку про пожежу міста Травникá, що його підпалила краса-дівойка «чорним оком крізь кришталь зіниці», та й згоріло те місто з усіма палатами, з двома веселими духанами, з корчмою новісінькою, згоріло все місто від погляду дівчини, либонь такої ж, як оця, що зараз вийшла… Так? Я вгадав, юначе? Це ж вона була ось тут? — Вона, — сміливо сказав Михайлик, і ні тіні посмішки не пройшло по обличчях на цей раз, так він сказав це однісіньке слово: «Вона!» — і всі відчули, що й тут уже палає ціле місто… — Вона! Помовчавши, владика запросив гуцула вдруге: — Сідайте ж! І вдруге вклонився закарпатському горянину, гостеві города Мирослава. 21

Вмочивши сухе василькове кропило, що лежало край столу на срібному казанчику свяченої води, Гнат Романюк покропив собі лоба та й сів на той дзиґлик, а всі дожидали, що скаже він, цей здалеку прибулий гість. Ще вчора пан єпископ не знав би про Романюка ні дрібки більше, як лиш те, що він урятував торік Ярину Подолянку, та гетьман Однокрил, Гордій Пихатий, нині прислав із посланцем листа, нахабно вимагаючи видати йому до рук подорожнього гуцула, котрий, як донесли про те гетьманські вивідачі, зачепився мимоїздом у Мирославі, і за того католицького попа обіцяючи не докучати долинянам всіма прикростями облоги. А сьогодні мирославці вже знали, що цей сивоголовий гуцул, українець, слов’ янин баламутний, провчившись кілька літ у Відні, Болоньї та Римі і все життя бувши католицьким священиком, до кінця збагнув підступність зазіхань римського престолу проти всього слов’янського світу і, облишивши служіння Богові й папі, подався в мандри, — де конем, а де й пішки, — по всій Слов’янщині, з країни до країни, щоб розповісти людям страшну правду про Ватикан. Сівши на дзиґлику, Романюк запитав: — Ви мене кликали, отче? — Просив завітати, — приязно посміхнувся Мелхиседек. — Я прийшов попрощатись, доміне. — Так раптом? — Оцей добродій, — кивнув Романюк на Пампушку, — сказав сьогодні, що гетьман Однокрил за мою голову пообіцяв… — Одійти від нашого міста! — підказав Пампушка-Купа-Стародупський. — Та й що?! — аж потемнівши лицем, тихо спитав єпископ, ледве стримуючи вибух люті. — Я не хочу, жеби за голову одного гуцула пролилась кров наддніпрянців, — посміхнувся Ігнатій Романюк. — Однак — вона ллється, — похмуро сказав старий гончар Саливон Глек. — І не за голову гуцула! — сердито докинув єпископ. Але гість наполягав: — Я благаю, ґаздо. — Ви, доміне, — розсердився Мелхиседек, — у козаків благаєте про те, чого не вчинили б ваші горяни — бойки, лемки чи гуцули! А Романюк, розуміючи його обурення, замовк, хоч уже й не хотілось лишатися в цім городі після такої гетьманської вимоги. — Чого йому кортить? — спитав Саливон Глек. — Аж так кортить із вами зазнайомитись? І Гнат Романюк, зненацька спалахнувши, аж під сивим волоссям стало видно, як червоніє шкіра, заговорив чітко та хутко, інколи незвично й химерно наголошуючи окремі слова, — чи то від закарпатської говірки, а чи від впливу десятка мов, які він добре знав, цей колишній канонік, котрий ціле життя тинявся по Європі. — Чого кортить? А того, що ми вже з ним знайомі, з вашим гетьманом. — Коли ж то? — Давненько вже. Та й ось тепер, — загадково мовив Романюк. Мелхиседек чекав, не розпитуючи. — Я ось тепер, вандрувавши, потрапив у лабети до однокрилівців, і один із двораків гетьманських мене впізнав… — І Романюк трохи помовчав, перебираючи бурштинові чотки. — І вони вже везли мене до гетьмана, щоб, йому показавши, передати святій інквізиції. — За що ж? — не стримавшись, спитав Михайлик. — Є за що, — відповів гуцул. І замовк. Замислився. Сидів, прозорі чотки перебираючи, сивий, похилий, зосереджений. 22

Ваш самозваний гетьман, певно, побоявся, щоб я не виказав народові, як… кілька років тому, коли він був ще генеральним писарем… я його бачив на горбі Ватикан, у передпокої святої конгрегації для поширення віри. — Он як?! — вихопилось у Мелхиседека. — Ви певні, святий отче, — пильно примружившись на горянина, спитав Пампушка, — ви певні… що бачили саме його? — Ось моя рука, рубайте! — І гуцул заходився називати прикмети: — Лебедина бородавка. І мерехтливі очі. Його ж панська хода: бочком, бочком, а величава! — А крило? — Крила не бачив. — Як то? — Сховав, либонь, під одягом і прив’язав до тіла, як те він робив завше, приймаючи іноземних послів чи гостей. — Навіщо ж? — Розумна обережність: у самого ж папи найсвятішого, приміром, у намісника Господа Бога на грішній землі, крила такого немає ж! Щоб не позаздрив, не прогнівався на недостойного раба. От він і став перед святим вітцем: непомітний, однорукий і покірний… — Що ж він там робив, у Ватикані? — спантеличено спитав Саливон Глек. — Усе, що міг. Усе, що вмів. Цілував пантофлю Папі Римському, як і всі, хто пнеться в Ватикан… — Гордій Пихатий — потаємний католик? — жахнувся гончар Саливон. — …Чи, може, з папою змовлявся, — провадив далі Романюк, — про свою спілку з ляхами й татарами, про похід на Московщину, про нове кровопролиття, про все те, що він уже коїть на Вкраїні. — Та-а-ак… — роздумливо зітхнув Мелхиседек. — А що ж тепер? — Упізнав мене тут його пахолок, що був у Римі разом з Однокрилом. Опріч іншого, їм, я гадаю, вже кортить дізнатись: чого я поспішаю до Москви? — От-от, — заворушився пан Купа-Стародупський. — Чого-таки? Чого до Москви? — Коли б я не боявся стати нечемним господарем, — посміхнувшися, зняв річ і владика, — то я також спитав би: а чому? До кого? — До царя. Щоб нагадать його величності: ввесь слов’янський світ, мовляв, з надією вповає лише на вас. Визволення слов’ян… воно прийде зі Сходу. І гуцул, перебираючи ворушкими пальцями золотаво-прозорі зерна чоток, розповідав громаді Мирослава, як він учився в католицьких школах, як потроху доходив розуму, як нарешті збагнув, що головне для слуг Ватикану — не віра, а гроші, лакомства, розпуста, що святі вітці, не дожидаючи посмертного блаженства, розбещено раюють на землі, всенький світ задля того грабуючи, Богом покликані «панувати над усіма народами й церквами», продаючи злочинцям і пройдисвітам церковні та монастирські посади, королівські трони, землі й багатства цілого світу, сльози й кров усіх народів… І сумний гуцул Гнат Романюк, нещодавній католицький канонік, розповідав оборонцям Долини, як йому з очей страшна луда спадала, як він покинув у Пармі свою духовну паству та й рушив нарешті з міста до міста, з країни до країни, та й бачив скрізь, майже по всій Слов’янщині, злочинні підступи агентів Ватикану, аж йому подих забивала лють проти чужинців, котрі паюють між собою наші землі й дóбра, бачив повсюди й злидні простого люду, і розкошество доморослих вельмож, які заради лакомства нещасного все більше та більше прихиляються до католицтва, до чужинних звичаїв, гребуючи навіть рідною мовою і стверджуючи тим свою залежність од іноземних повелителів. — Затопила німота слов’янські простори… Виперла наше плем’я із Шлезька, з Моравії, від Балтійського моря, з одвічно слов’янської Пруссії. Сербщину роздерли на шматки австрійці, дожі Венеції, турки. Чехи знемагають під силою Габсбургів, та ж наруга долає й словаків. Дідизна македонців і болгар давно вже стала часткою Османської держави. Колючкуватий терен розбрату росте між однокровними сусідами, бо ввесь слов’янський світ розчахнено на три недружні стани: православних, католиків, магометан. В неволі всі слов’яни. Крім Чорногорії. Опріч Москви. Крім України… — А вольність Польщі? — спитав пан Хівря. — Галасливий гонор! — гостро відповів горянин. — Польське панство тільки хвастає своєю вольністю. А шляхтичі вже видають себе за сутих німців, інші пани — за шведів. Польське панство зазіхає на українські землі, а в самих давно вже не був королем — ні поляк, ані інший слов’янського роду правитель, а все з Ватикану чужинці: то німець, то швед, то й бозна-хто. А по містах у вічно гордих своєю свободою ляхів — повнісінько німців, італійців, шведів, вірменів, шотландців, котрі натоптують собі капшуки та черева, лишаючи простому полякові наймитування й голодне гречкосійство, а шляхті — сеймовий ґвалт і сутяжництво по коронних судах… Простий люд Слов’янщини дошляки-чужинці перетоптали на німого раба: ми їм землю оремо та воюємо для їхньої користі, щоб сиділи вони в хоромах та взивали нас бидлом, віддаючи за непослух на поталу німецьким рейтарам, на люті муки папській інквізиції, і од гніву така мене в’ялить пекельна підсуха, що здається, торкнув би сь я до сосни зеленої чи до берези, то всохли б вони від горя мого, і береза, й сосна… І майже всі, хто слухав мову вченого верховинця, згідливо кивали головами. Ніби нічого нового й не відкривав канонік, але вчували йому мирославці, а з ними й Михайлик, беручи до серця болі цього чужодальнього католицького попа, і Явдоха розуміла, що для сина вперше відчиняється вікно в сумний широкий світ. Наче гіркий полин судомив щелепи гуцулові, коли розповідав про подорож Україною… Адже він бачив сам, як животіють люди під польською кормигою — ві Львові, в Дубні, в Корці, по всій Галицькій та Волинській землях і над його рідною Тисою. Видав на власні очі й над Дніпром, як польське й українське панство, з попуску Гордія Однокрила, глумиться з простих людей, як польська шляхта, повертаючись на свої колишні маєтності, відняті народом у визвольній війні, вже мститься українцям за перемоги Хмельницького, мститься й за угоду Переяславську з Москвою, грабуючи посполитих, руйнуючи православні церкви або віддаючи їх на ганебний відкуп орендарям-католикам, посилаючи по Вкраїні збройні загони — нищити православних попів разом із паствою, грабувати і вбивати гречкосіїв, ремісників та міщан, що не хотіли визнавати над собою католицької унії. Знов починалась війна, і польські дипломати знову зверталися до Трансільванії, до Риму, до Іспанії, до Австрії по допомогу в боротьбі проти українського народу: «Всі хлопи — схизмати, а схизмати прагнуть Москви». Він сам те скрізь видів, сумний гуцул, що хлопи, сірома українська, бідніше козацтво, міщани й ремісники, всі прагнуть Москви, а не Варшави, а не Риму, який за нею стояв, не осоружної унії, що вкинула під владу католицького престолу замалим не чверть усієї людності України та Білої Русі. Романюк те все бачив і все розумів… І казав мирославцям: — Знов біда на наші голови. Але ж Україні під католицькою наругою не жити! — Не жити, ні, — потвердив і єпископ. — Не жити, — одностайно озвалась рада. — Бо ж є Москва в сусідстві, — виснував старий гуцул, — бо ж є сила і в нас, на Вкраїні, наше людославне Запорожжя… — І Гнат Романюк замислився… …Коли б не Запорозька Січ, усе, либонь, стоптали б турки й татари, і спили б від них гіркої не тільки Україна та Москва, а й католицькі Польща, Італія, Угорщина… …Мусульманський розбійницький світ тримало в постійному страсі запорозьке лицарство, Січ, могутнє орлине гніздо вчорашніх кріпаків та наймитів, що на нього мусило боязко оглядатись не тільки власне українське панство, а й вельможі сусідніх держав — Польщі й Туреччини, Австрії та Венеції, і господарі волоські, і князі семиградські, і всі інші володарі, царі й королі, — гніздо звитяжців, найчесніших, найсміливіших синів простого люду України, котрі не корились ані своїм, ані чужим панам, що їх, як кажуть, і куля не брала, і шабля не рубала, що з вогню виходили мокрими, а з води сухими, — гніздо народних мужицьких лицарів, які, покинувши свої обійстя, батьків, жінок, дітей і наречених, стояли на сторожі всього християнського світу, на самому його краю, до сторони бусурманської широкими грудьми… …Про дві поважні сили, котрі повинні християнський світ супроти бусурманського, православний — проти католицького відстояти і вберегти, про дві горді сили, про Москву й про Україну, саме й думав, на мить замислившись, сивоголовий гуцул Романюк. І, думкам своїм відповідаючи, він сказав: — Ось чому я поспішаю до Москви… — Амінь! — перехрестившись, завершив владика. А вся громада встала і вклонилась цьому сивоголовому, мудрому й доброму гостеві. 23

Амен! — повторив гуцул по-латинському, потім звично, як і належало недавньому канонікові, перехрестився п’ятірнею, на католицький кшталт, та й стояв серед хати, похиливши голову, що на ній ще не заріс кружок ксьондзівської тонзури. Може, бджолиний рій його думок, який щойно злетів до мирославської громади, ще жалив йому душу? Чи гнітила якась особиста турбота? Чи, може, бентежила його прийдуща розмова з панною Кармелою? Чи далекий та небезпечний шлях до Москви, який чекав його попереду, вже будив тривогу й клопіт? Втупивши очі в підлогу, Романюк бачив під ногами грубезний шар трави та зілля, квітів, рути, м’яти, рясно понатрушуваних по архієрейських покоях, як і по всіх хатах, хоромах і церквах України, як воно й годилося в переддень зелених свят, веселого празника весняного відродження землі, переддень Клечальної неділі, що прожила тисячоліття відгомоном праслов’янських ігрищ мирного народу-хлібороба. Од запаху прив’ялої трави в гуцула сумовито й солодко стискалось серце. Хрускотіла під ногами осока. Сумно дихав степовими пахощами сивий чебрець. Гіркувато пахтів любисток — гіркий, як і все, що зводить на думку любощі, кохання, милування. І полин, і татарське зілля з болота, і прихатній канупер, ясно-зелений і неповторно запашний, і все те розмаїте зілля здіймало таке п’янке струміння пахощів, аж паморочилось Романюкові в голові, бо ж і він з дитинства знав чимало всяких добрих трав і квітів. Як водиться, стояли по кутках архієрейських покоїв, попід стінами, межи вікнами й тільки-но зрубані гілки клечання — з клена, з осичини чи з черемшини, березового чи калинового з важкими китицями білого цвіту, і він усім цим дихав, Романюк, і все те вбирав жаднющими очима. Старий горянин радів цьому пишному святу весіннього буяння, святу, яке знавав і в себе дома, — радів, як і ми з вами, читачу, сивий ровеснику мій, раділи в дитинстві Клечальній неділі, як і наші діти раділи б їй тепер, коли б ми схотіли встановити в себе яке-небудь осібне свято весни та миру, відновивши прадавній клечальний звичай, у якому є стільки добрих пісень, що вславляють весну і кохання, звичай, у якому стільки поезії та любові: до природи рідного краю, до краси життя, до людини. Він, правда, ні про що таке тоді й не думав, той подорожній гуцул, його тільки враз охопило прозоре почуття прекрасного, солодке заціпеніння, але він раптом схаменувся, ґречний і вихований чоловік, бо здалось, буцім він простояв тут, мовчки, непорушно, неуважно — годину, день чи й тиждень. 24

То чого ж пак ви все-таки пориваєтесь до Москви, пане Романюче? — знову спитав Демид Купа, і йому не просто так, знічев’я скортіло розпитати гуцула ще докладніше, ні, йому доконче треба було все те з’ясувати, бо, входячи в велику й небезпечну гру державних підступів, він мусив достеменно знати все, що діється круг нього, щоб розуміти — кого можна зраджувати, кого можна продавати, кого слід берегтися, а кому, бодай на час, слід залишатись вірним. — То чого ж ви все-таки поспішаєте до Москви? — Хіба я про це не казав? — здивувався Гнат Романюк. — Ще ні, панотче. — Йду розповісти, — мовив гуцул, — добрим руським людям і цареві, щó бачив я у Ватикані, що бачив я в Європі, в Польщі, на Вкраїні. І чого не хочу бачити в Москві… — Чого ж не хоче пан канонік бачити в Москві? — питав Пампушка. — Що єгомость бентежить? — Біля московського престолу, кажуть, уже купчиться німота — і шведська, і гольштинська, і голландська: повен царський двір… — Вам хіба не все одно, панотче? — Я мушу попередити царя, що ксеноманія… чужобісся тобто… це неміч смертоносна, яка вже зачумила всіх слов’ян… — І він, звично обмацуючи бурштинові зерна, хутко й неголосно заговорив: — Жодна сім’я під сонцем споконвіку не зазнавала такої кривди, як ми, слов’яни, від німців… Звідки голод? Звідки злидні? Звідки утиски? Куди йдуть наші сльози, піт, мимовільні пости? Все це пропивають купці заморські, чужинні полководці та різних держав посли… І знов тихо стало в домі єпископа. А Романюк провадив далі: — Іноземні купці тримають скрізь комори з крамом, відкупи та промисли всякі, купують задешево наші багатства, а нам товари возять дорогі й непотрібні… Де пригожі задля торгу береги, все це німота захопила, відігнавши слов’ян од морів — від Балтії, Ядрану, від Егейського, від Чорного й Азовського, і від річок, запроторивши всіх нас у поле широке — потом поливати його, орючи! Кров’ю поливати його, воюючи… І Романюк на хвилинку замовк, приголомшивши мирославців таким широким плином прикростей. — Злоба і ненависть! — тоненько просурмив пан Хівря. — Еге ж, — погодився Гнат Романюк. — Злоба і ненависть. — Вони вас засліпили, отче, — зітхнув пан Хівря. І навіть змахнув сльозу. А гуцул посміхнувся. І знову, з тим же запалом, заговорив: — Часом і добре щось приносять чужоземці в нашу хату. Але ж нічого — задарма, вимагають розплати сторицею. Лікарюють, варять скло та порох, копають руди, ллють гармати, а нас, невігласів, навчити не хотять. Він дихав тяжко, аж постарів раптом, цей сивий, але ще моложавий і дужий чоловік, бо кожне слово, передумане тисячі разів, знову й знову ранило його самого, і він поблід, і голос йому став тремкий, а очі палали натхненням і гнівом: — А інші похваляються якоюсь потаємною наукою, невідомою на Русі, але ж вони й самі не мають нічогісінько, оті бундючні зайди, крім суєтних звань магістрів та докторів, але все це мана: розумні чужоземці — німці, франки, тальяни, що вигадали й друкування книг, і термометри, і годинники, і гравірування, і гармати, вони сидять у себе вдома, прославляючи трудом свою вітчизну, а до нас приходять шукачі пригод, охочі до легкого хліба, злодюги й завойовники, які нам кажуть, буцім ми без них не здатні ні до чого, і всі землі слов’янські сповнює силенна сила пустих писак, і множаться при наших дворах королівських, царських та гетьманських — зажерливі чужинні царедворці, які, мов голодна черва, жеруть усе слов’янське! Вихопивши з китайської вази на столі запашний листочок кануперу, сивоголовий горянин розтер між пальцями, вдихнув його неповторимий дух і хотів був продовжувати, але обозний недовірливо спитав: — І ви про все це, отче, скажете московському цареві? — Доведеться. Я скажу про небезпеку. І про єдиний порятунок, щоб не втонути в чужинному морі: тримайся, царю, України! Але тримайся, а не тримай! — в цупких руках твоїх бояр, та здирачів, та шинкарів з орендарями, що набивають государеву казну сльозами й потом… Деякі ж твої бояри, царю, так запопадливо натоптують свої кишені, що декому здається вже, ніби під руським царством жити — поганше є мучительства турецького. Ось чому немало посполитих українців потрапили під стяги зрадника Пихатого… — Такі слова — цареві?! — жахнувся пан Купа. — Я до нього йду, бо вірю… в правду. — І тобі не страшно? — спитав боярин Шутов, що вже прокинувся і слухав його мову. — Страшно. Але… мушу! І Романюк замовк, задумався, бо й справді, він робив, що мусив, що веліла совість, що веліла любов до народу, до простих людей. Він же й не думав тоді, щó буде з ним самим, хоч потім усе й склалося препогано. 25

Чи то передчуття недоброї будучини, а чи якась турбота нинішнього дня роз’ятрювала душу, але Гнат Романюк стояв хвилинку мовби не в собі. Владика поглядав на нього й розумів, що це не втома. І не роздум. І не спогад. І не хмари майбутнього. — На вашому чолі — турбота, домінус Ігнатій, — сказав єпископ. — Зарадити я можу? Га? Скажіть! — Клопіт пана Романюка, — раптом скочив Пампушка, — чи не краще б осягнути після ради? Та Мелхиседек перепинив: — Кажіть-но, пане Романюче. І гуцул сказав: — Гетьман оце тепер на мене розлютився ще й за те, що в його війську я підмовляв слов’ян, найманців вашого недоляшка, і кільканадцятеро сербів і поляків перейшли зо мною в Мирослав. Але… — Що з ними сталося? — стурбовано спитав єпископ. — Оцей ось пильний пан, — кивнув Романюк на Пампушку, — звелів усіх завдати в холодну. — Чим же вони завинили? — спитав Мелхиседек. — За віщо ти їх кинув до тюрми? — Аби нічим не встигли завинити, — повів плечем обозний. — Щоб далі од гріха, я їх уже звелів… — І пан Демид Пампушка зробив рукою біля шиї рух, який не міг нічого більше означати, тільки зашморг. Верховинець страшенно зблід. — Який диявол це тобі порадив?! — скрикнув єпископ. — Пес! — кидаючись до виходу, гарикнув Романюк. — Доміне! — услід йому гукнув єпископ. — Прощавайте! — вибігаючи, відповів гуцул. — Припиніть мерщій страту! — звелів Мелхиседек куценькому ченчикові. — Та швидше ж! — Я швидко, ваше преосвященство, — відповів отець Зосима, ледве пересуваючи ноги, і дрібним кроком почовгав до порога. — Диба, як муха в сметані, — сердито буркнув Глек та й кинувся геть. Випереджаючи ченця, з кімнати вискочили за Романюком і Михайлик з матінкою. За ними — ще люди. Лиш потім — ченчик, який, з вельми великим почуттям власної гідності, як те й бува в усіх келійників, прочимчикував у двері, де намальована була прекумедна парсуна Козака Мамая, схожа чимось на голландські жанрові картини того часу. Куценький ченчик, скинувши оком на тую парсуну, завше люто плювався. Сплюнув, ступаючи повагом з архієрейського дому, й тепер. 26

Ані в казці сказати, ні пером списати, який там учинився шарварок, яка там знялась буча на тій раді, аж кольорові шибки забриніли, бо ж загомоніли обурені мирославці. Та й не тільки в покоях єпископа. А й на Соборному майдані. І по всьому місту. Люди мерщій посунули на базар, де височіли шибениці, бо ж полетіла звістка про страту чужинців, як полум’я тривоги по степах — од вежі до вежі. Коли горянин хутко ступив на панський ґанок архієрейського дому (бо там був ще й хлопський ґанок), то на широкім подвір’ї, обнесенім високим парканом з білих, від кори не обідраних і вгорі загострених березових колод, усі вже там знали, щó приключилося з його товаришами, і в юрбі залунали крики вітання й співчуття. Біля Романюка на ґанку опинився з матінкою й Михайлик. — Я буду з вами! — буркнув парубок і на ходу взяв сивоголового за руку. — Ми — з вами, — мовила й матінка, не відстаючи від них і беручи гостя за другу. Вони вже були біля високих, лепсько мережаних і прикрашених клечальними гілками воріт, які виходили на майдан, де попід вікнами архієрейської господи скупчилося стільки цікавих і стурбованих людей. — Одведи мене, леґіню, до тих шибениць, — попросив горянин. — Де ж вони? — На базарнім майдані… Виходячи з двору, порослого старими височенними вишнями, Михайлик озирнувся на архієрейський будинок і в шестикутній рамі вікна другого поверху побачив знову її, владичину племінницю, Ярину Подолянку. Панна дивилась не на подвір’я, а кудись далі, над парканом, бо ж архієрейський дім стовбичив коло церкви на високому горбі. Будинок цей звів колись (років за півтораста до початку нашої повісті) Ярема Ярило, давно забутий, а славний у ті давні часи майстер на всячину, що був і будівничим, і корабельником, і меблярем, і зброярем, і гончарем, і художником. Він створив колись чимало мудрих та хитрих штук, той Ярема Ярило, а коли б не загинуло все те в пожарах воєн та лихоліть, коли б не плюндрували нашої вітчизни лихі сусіди, ми славили б умільця й нині, як славлять інші народи своїх давніх майстрів, славили б його й за церкви та будинки муровані, за мозаїки в храмах і палацах, за парки плановані, за кахлі мальовані, за скульптури й картини, за все те, що бачили тоді по наших містах і селах іноземні мандрівники, за діло рук митців та будівничих України, які були зугарні та кебетні на все добре й хупаве, що прикрашає людині життя. Ми з вами, читачу, й не знаємо, а це ж він, той Ярема, побудував у Мирославі дерев’яну дев’ятиглаву церкву, що її красою милувались не тільки мирославці, а й чужодальні мандрівники, які вже бачили на світі силу всяких див. Ми з вами, читачу, й не знаємо, а чи не він же, Ярило отой, чи не він будував давно колись у місті Луцьку чи в подільському Кам’янці відомі фортеці, а чи ренесансні будинки ві Львові, що й досі там радують зір… Ми з вами, читачу, не знаємо, а це ж, либонь, він колись намалював уперше й поличчя нашого Козака Мамая і, як усякий щирий художник, допустився перебільшень, узагальнень та підкреслень, в тім образі скупчивши риси національного характеру, втілення духу українського народу. Змурував Ярило і той панський дім, що в ньому жив тепер мирославський владика, і, хоч простояв той дім уже немало років, здавалося, що створено його ось-ось, як те й буває з витворами щирого мистецтва, що їх глядач, слухач або читач сприймає повсякчас за новину, хоч би й скільки там год, не старіючи, прожили вони перед тим, — і не тільки тому не старіючи, що муровано цей будинок з доброго волинського граніту на нелюсованому вапні, замішанім з яйцями, — ні, не тільки тому. Він був химерний трохи, як на сучасний наш погляд, читачу: з незграбною баштою, з колонами, з шестикутними вікнами, як тоді будували на Вкраїні, з опуклим зображенням над кожним вікном: там і гармати димували, на тій камінній горорізьбі, і коні мчали, і клейноди козацькі опукло випинались, і візерунки з чудернацькими квітами, і все те різьбилось та мурувалося руками своїх же власних, мирославських майстрів, що науку проходили не тільки в Києві та Варшаві, а й по далеких краях. Він цим будинком славив ромашку, Ярема той Ярило, як і в золотих чи теракотових тарелях, що виходили з-під руки його, у вазах та глечиках, як і в наддніпрянських краєвидах, що їх він залюбки малював, — скрізь у нього можна було вздріти ромен, його улюблений мотив. Був цей мотив і тут, у владичому домі: і в карнизах над вікнами, і в капітелях колон, і в різьбленні лоджій, і в піднебінні того великого покою, де відбувалась нині мирославська рада, та й на чільній стіні цього будинку, що прикрашала Соборний майдан, яснів чималий мурований круг, що зображував цю квітку. Мандрівники, чужоземні купці й дипломати не раз мали нагоду описати цей цікавий дім, і ратушу, і церкву мирославську, і вулиці міста, порівнюючи все це з тим, що вони бачили в себе, в Данії, в Голландії чи в Італії: «Будинки, мовляв, у козацьких містах виступають, як і в нас, на вулицю, а не ховаються в дворах, як у Москві», та й самі московити часом відзначали, що «хохлы затейливы к хорошему строению» і чимало в них є будівель «узорочных, предивных зело», таких же своєрідних, як і тодішні споруди чи будівлі італійського Ренесансу. 27