Сюди тень, туди тень, — та й минув увесь день, — день, повний несподіванок і пригод. 2 9 page

Пана Купу, котрий давно вже став потаємним католиком — а їх тоді чимало вже було між українськими вельможами й магнатами, — єпископ дратував своєю непримиренністю до відступників народу й православної віри, до зрадників дідизни та вітчизни, своїм щирим правдолюбством, своїми козацькими вихватками, які ще й досі давалися взнаки. Але найпуще зненавидів пан Купа вітця Мелхиседека за те, що єпископ, поки пан обозний їздив до Стародупки справляти своє весілля з Роксоланою, що перебрав на себе цей проклятущий чорноризець обов’язки воєначальника, бо ж мирославський полковник пан Косюра-Чорний перекинувся до Однокрила за день чи за два до початку цієї війни та й утік з Мирослава, — хоча владу військову, ясна річ, мав би в місті та й по всій Долині забрати до рук саме він, Демид Пампушка-Стародупський, як те й належало полковому обозному та ще й такому заможному, як цей. Бог його знає, на що надіявся Пампушка (чи не на спалену серед степу копицю ладану), але панові обозному здавалося чомусь, що все ним задумане сподіється легко та хутко: і десь там приховані мирославські скарби зразу ж таки віддадуться йому до рук, і полковником він стане (а то ж було тоді ніяк не менше від чину нинішнього маршала), і гетьманом — без дляння й проволóки, — і ось тепер, коли не зразу все складалося, як треба, хотілось Пампушці бодай хоч трішки захитати повагу до слуги Господнього, до єпископа Мелхиседека, — ще й тому хотілося, що він його просто боявся. Боявся й тому, що цей колишній запорожець бував часом грізний та буйний, як ревуча весняна вода. Та й говорив єпископ інколи, мовби в очі сипав тютюном, — це коли правду в очі кидав. Боявся Пампушка й пронизуватого погляду цього козацького полковника, що замолоду вславився на Запорожжі, а потім і в полках покійного гетьмана, котрий його й примусив потім напнути чорну рясу, знаючи силу церкви та дбаючи, як муж державний, про те, щоб тримать її в чистих і певних руках… У визвольній боротьбі українського народу, треба сказати, не останнім клопотом була завжди й чистота православної віри, чистота від католицьких впливів Рима, тобто від зазіхань чужинців, котрі завше явно і тайно діяли через своїх повірників, що з країни до країни ходили й ходять у сутанах і без сутан. Знітившись під поглядом Мелхиседека (бо ж не забув і недавньої своєї підлості проти Мамая), Пампушка хотів був сказати владиці щось примирливе, але з-за вікна зненацька пролунав досить гучно низький жіночий голос: — Тату! — Чого тобі? — озвався на цей поклик гончар Саливон Глек і сердито обернувся до широкого середнього вікна, за яким виникла челядниця Лукія, що зросла в домі старого гончара й завше звала його татом. Це була ставна й висока, носата й досить уже пристаркувата дівчина — з важкою русо-злотною косою на плечі, з суворим поглядом сірих очей і з такою в них стурбованістю, що старий Саливон, цехмайстер гончарського цеху, аж підвівся, збентежений. — Тату, підійдіть-но! — знову покликала дівчина. — Хіба не бачиш: тут — рада! — Не люблю, коли зайве балакають, — суворо сказала дівчина, і Глек поспішив до вікна. — Що сталось? — спитав гончар, підходячи. — Двері, тату, вкрадено, — голосно сказала дівчина. — Які там двері? — здивувався гончар. — Що з хати — в сіни. Знято з завіс! — І дівка раптом розсердилась: — От не люблю ж! Коли б ви тут не розбалакували, коли б дома діло робили, то й двері були б цілі, тату! — Кому ж вони потрібні, ваші двері? — спитав обозний. — І у вас двері вкрадено? — стурбовано звернувся до Лукії отець Мелхиседек. — А що хіба? — По всьому місту крадуть двері! З поличчям Козака Мамая… — Дивна річ, — буркнув Пампушка, ховаючи погляд. — Та щось таке і я чув, — сказав сивий олійник Біда. — Щось таке за три дні вкрало в городі десятки хатніх дверей. — Чи не яка нечиста сила? — заклопотано озвався хтось од вікна. — Але ж навіщо тій нечистій силі хатні двері? Кому потрібні? — Однокрилівцям, — упевнено відмовив пан Пампушка. — Та навіщо ж? — Щоб налякати впертих мирославців, — упевнено кинув пан Купа. — Наші листи хтось переймає! З гармат стріляє! А якась нечиста сила викрадає хатні двері! Тра подумати б… — Ми ще не впоралися з листом до царя, — неприязно сказав Мелхиседек, і очі йому сяйнули чорною блискавкою. 9

Дітей пожаліли б! — стиха просурмив сотник Хівря. — Яких дітей? — спитав єпископ. — Чиїх? — хрипким басом спитав і старий гончар Саливон. — Наших дітей, — відповів сотник Хівря. — Ми ж чотирьох найкращих хлопців одіслали з листами до Москви! Та й на Січ! Та й до Полтави! В Гадяч! До Чернігова! А де вони, ті хлопці? Де? Загинули? Ніхто ж не знає… Та й ті четверо? Чи дійшли до Москви? — Тому ми й ухвалили послати п’ятого, — кивнув гончар. — Дітей, бач, наших не жалієте! — Та в тебе ж їх ніколи й не було. — Хіба ж я — про своїх? — Ну, то й помовч! — І глухим та пригаслим голосом гончар заговорив: — Це ж мій син, а не твій, Микола мій з одним із тих листів подався до Москви… Мій син! — аж скрикнув старий. — А чи дійшов? Чи його схопили й десь катують? Чи в однокрилівців давно сконав на палі? Чи, може, десь в руках святої інквізиції? Не знаю! Та… коли треба буде, пошлю сьогодні й другого, Омелька, пошлю ще й мого третього, Тимоша, і сам піду, якщо звелить громада нести в Москву десятого, двадцятого листа, аби б тільки прийшла до нас підмога в нашій скруті. — Як і в ті рази, — сказав владика, — нести листа повинен найдостойніший… Добре поміркуймо! І вся рада, задумавшись, мовчала. — Потрібен хлопець дужий і сміливий. Аж раптом з-за вікна в непевній щирості почувсь жіночий голос: — Візьміть мого хлопчика… Це сказала Явдоха. І аж сама перелякалась своїх слів, несподіваних для неї самої. Вони з Михайликом удвох стояли, звично побравшись за руки, за крайнім вікном, слухали, що там говорять на раді. Переночувавши кілька ночей попідтинню, бо ж не мали ще в Мирославі ні роботи, ні притулку, пошарпані бойовиськом, яке спостигло їх кілька днів тому в степу, вони прийшли сюди, бо ж сунуло на Соборний майдан чи не все місто, і тепер, після необачного вигуку нені, коли всі обернулись до них, син і матінка, соромлячись свого бурлацького вигляду, мало не згоріли від загальної до себе уваги. Та робити було нічого, і матінка сказала знов: — Пошліть до Москви мого хлопчика. — Я сам скажу, мамо, я сам! — з досадою смикнув її за рукав, зашарівшись, спітнівши й спаленівши, бідолашний Михайлик. — Я сам… — А звідки ви взялись тут? — підозріло спитав у нені сотник Хівря, поглядаючи на них крізь вікно. — Із Стародупки, паночку, — чемно вклонилась Явдоха. — Хочеш сина послати на певну смерть? — Е-е, ні, — сказала матінка. — Він дійде. Живий! — Він хіба знає дорогу? — Та я ж сама піду з ним, пане. — А ти? Хіба ти знаєш дорогу до Москви? — Розпитаю. — А син письменний? — Ані гич! — А як же він балакатиме до самого царя? — Як ось я, пане, до вас. — Цар, бач, тільки по-вченому тямить. — Як же воно буде? — збентежено спитала неня. — Аніяк! — тоненько засміявся Хівря. Явдоха похилила голову, а синок її, від ніяковості ладний у землю запастись, рвонувся геть од вікна, але матінка тримала його за руку, бо ж їй цікаво було знати, що буде далі. Пан Пампушка, впізнавши Явдоху з Михайликом, хотів був наказати челядникам, щоби злапали їх, але в цю мить владика знову запитав: — Хто ж понесе листа? Тоді старий цехмайстер гончарів, Саливон Глек, сказав громаді: — Мій другий син, Омелько. Він понесе листа. 10

Напружене мовчання зустріло ці слова. Ніхто ж цього не сподівався! Бо ж перший Глеків син, Микола, козак освічений, що дослужився до хорунжого, вийшов недавно з таким же листом до Москви. Дали в дорогу йому голуба й веліли, коли дійде, пустити його з Москви з листом, щоб мирославці знали, що сказав цар на їхнє прохання о поміч. Але вчора голуб повернувся. Без листа. Щось, видно, скоїлось лихе… А от сьогодні, зараз, гончар старий сказав, що й нового листа до Москви понесе його другий син, Омелько Глек. Це було несподівано. І громада мовчала… У Саливона Глека, крім Омелька й Миколи, був іще й третій, наймолодший, Тиміш, спудей Київської академії, що вельми прикро засмутив старого, прибувши цієї весни до Мирослава з мандрівними лицедіями. Він тепер оце десь на базарі, зганьбивши свого батенька, показував кумедні штуки, і про того дурного мартопляса, що його вже знали мирославські глядачі під іменням Прудивуса, Саливон і чути не хотів і всім казав тепер, що синів у нього — не три, а два: Микола, що подався до Москви, і другий, Омелян, співак, улюбленець і гордість цілого міста Мирослава, що його шалений батенько посилав оце тепер також на певну смерть. Провчившись, скільки треба, в академії в Києві, Омелько Глек співав який там рік на криласі в Святій Софії, і на відправи з усього міста збігались люди послухати мирославського гончаренка, бо ж голосу такого досі не чували, — дивувалися й чужинці з його співу, а московити, що прибували до Києва, спитувались перенадити чудового співака до Успенського собору в Кремлі, але всі ті спроби були марні, бо, проживши з рік у Відні та Мілані, де він учився на начального співця й музикотворця, Омелько Глек не схотів ані в Києві лишатись, ані до Москви їхати, а повернувся до свого рідного Мирослава з хорошою славою «мужа благоговейна и словеснейша», як казали тоді по-церковнослов’янському, дидаскала й витії, співака й протопсальта (тобто хорового регента), людини, що володіла «художнього елліно-грецького язика умінням та мистецтвом». Омеляна Глека сильно тут полюбили, в Мирославі, добрі люди — за його хист, за могутній голос неземної краси, за пісні, які він складав, за розум, що дозволяв йому ніколи своєю вченістю не хизуватись перед людьми простими, за лагідну та людяну вдачу, за козацьку відвагу, яку він встиг проявити на Січі і в морському поході. І ось тепер, коли батько сказав те, що він сказав, ніхто старому не відповів. Усі мовчали. Бо ж нікому не хотілося занапащати Омелька. І мирославці вельми зраділи, коли сотник Хівря, котрого чорти в той день тільки й знали, що сіпали за язик, став сперечатися й тут. — А чому ми мусимо посилати саме твого Омелька? — спитав він у Глека. — Треба ж сміливого! — А мій Омелько хіба… — почав був Глек. Але всі загукали: — Орел! — Треба ж і дорогу знайти між лісами й степами! — не вгавав пан Хівря. — Цей знайде! — щоб не дати скривдити свого улюбленця, заперечили мирославці, хоч їм і не дуже хотілось, щоб тої дальньої дороги шукав саме він. — Письменного ж та одукованого треба — з царем балакати. — Цей слово скаже! — загукали з громади. А превелебний архієрей мовчав. Йому приємно було чути, як схвально балакає громада про його улюбленця, але ж не хотілося втрачати чудового соборного співака, не хотілось важити життям такого митця з хистом від самого Бога, хоч єпископ і розумів, що посилати треба саме Омелька, бо справа оберталась прикро, аж-аж, і від посланця, котрий мав зараз іти до Москви, залежала, можливо, й дальша доля трудівниці-неньки України, як називав пан архієрей свою вітчизну… І владика спитав у Глека: — А ваш Омелько… де він зараз? — На північній фортеці… в бою. — Чи ж він захоче йти? — Син захоче того, що звелить йому батько. — А що батько звелить? — Що ухвалить громада. А громада ухвалить: треба йти! Але громада мовчала. Хотів був якесь слово мовити пан Купа-Стародупський, але, почувши щось, він хутко обернувся до дверей, бо до покою… 11

До покою, з лоскотливим сміхом, не вбігла, не впливла, а шугонула райською птицею вісімнадцятилітня пані Роксолана Купа, прибрана в найлуччі строї, — чи не в десятку разків доброго намиста, тобто щирих коралів, вся в перлах та діамантах, які безславно мерхли, спорячи з її прегарними очима, що вигравали сяйно, освітлюючи її зашаріле й без того, зовсім іще юне обличчя дівчинки, що передчасно стала молодичкою. Пані Роксолана Купа опинилась тут не без наміру — покрасуватися перед поважними людьми, а зачіпкою було доброхітне її бажання — допомогти хазяйнувати молоденькій господині владичого дому, Ярині Подолянці, племінниці єпископа, що прибула недавно до господи рідного дядька, старшого брата її покійної матінки, і тепер оце чи не вперше мала показатись громаді міста Мирослава. Але Ярина Подолянка, торопіючи, либонь, перед незнайомими людьми, ще була десь у внутрішніх покоях, а перед радою хизувалась і пишалась уже знайома нам пані Купиха, Роксолана. А що були в архієрейських покоях здебільшого люди літні, тож її погляд аж надто хутко перелетів поза вікна, де тісно юрмились молодики. Роксолана, ввійшовши до покою, ловко розносила на всі столи і столики зелені прозорі кварти, квітчасті череп’яні куманці — з варенухою, з горілками та наливками, дерев’яні михайлики до них, скляні чарки та чари, золоті й срібні кухлі та келехи. Стріляючи очима поза вікна, на якусь мить вона затрималась легковажним поглядом на чорновусому козакові, що під її одвертим зором спалахнув, мов та сторожова хвигура, яку він підпалив не так давно серед степу, оцей самий француз, Пилип-з-Конопель. Пройшла Роксолана вздовж чималого покою, понад вікнами й далі. І раптом спалахнула й сама, вздрівши зненацька Михайлика, що стояв біля нені, як завжди, тримаючи її за руку. — Кохайлику! — шепнула Роксолана, проходячи мимо найдальшого вікна. Михайлик сполотнів. Потім зашарівся. Роксолана пропливла далі, а Михайлик мало не рвонувся крізь вікно за нею до кімнати. Але матінка міцно стиснула йому руку. І шепнула: — Не туди, синку, дивишся! Явдоха силоміць повернула його до дверей, бо на порозі саме стала в ту мить сімнадцятилітня небога превелебного Мелхиседека, одиначка його сестри, Ярина Подолянка, дівчина тоненька, як берізонька. Що це племінниця єпископа, ніхто не знав іще, але всі чомусь обернулись до неї. Ніяких пишних строїв на ній не було. Перлів та діамантів теж не було. Та й краса її цвіла не так пишно, либонь, як у пані Роксолани. Ані тих гарячих барв, що вбирали око будь-якого нормальнісінького чоловіка, ані поглядів стріляючих не було, котрими пані Роксолана спритно пробивала займані й незаймані парубоцькі серця. Брова була в Ярини колесом? І швидке око пáлом? І зуби ріпою? І губи квіткою? І горлицею голос? Ні, ні, не тільки те… бо зразу нелегко й сказати було, чим саме вражала вона ваш перший погляд, чим полонила тих мирославців, які вздріли її на владичім порозі, щó можно привернуло до неї навіть вибагливий материнський погляд Михайликової мами, коли тая, не дуже-таки обачно, сама собі сказала: — Хупáва, як пава! Але Михайлик, вражений тим божим з’явищем, нічого не почув. Бо вже нічого не чув і не бачив, крім неї. Бо обличчя її вже світилось для нього сонцем, як сказав би про те лепетливий поет. Бо її чорні звивисті брови, що так різнились від білявих кіс, вп’ялися вже п’явками в душу. Михайлик ніколи не бачив такої краси. Хоч і певен був парубок, що панну цю зустрів не вперше. З ним щось дивне діялось. І він сказав: — Вона! А мати пошепки спитала: — Що «вона»? Та парубок не відповів. Бо ж він і сам іще не знав нічого. Не знав, що сталося з його очима в ту хвилину. Що сталося з диханням. З калатанням серця. З руками, які раптом зробились гарячі й сухі. — Кохайлику! — знову, проходячи повз нього, протуркотіла Роксолана. Але він її вже не почув. — Куди це ти витріщився? — грубо спитала пані Купа. Та він не відповів, і Роксолана, обернувшись до порога, зразу зрозуміла, до кого зором прикипів цей велетень. Бо ж дивились на Ярину Подолянку всі там. А Пилип-з-Конопель раптом рвонувся і, голосно покликавши, спитав: — Панно Кармело!.. Це ви?.. В ту ж мить пізнав її й Михайлик, чудову дівчину з голландського портрета. В ту ж мить і він покликав панну. Тільки тихо. Ледве чутно. І все-таки вона почула ті два голоси, що несподівано покликали її — і там, і там. Але, поглянувши туди й сюди, нікого, звісна річ, впізнати не могла. І це здавило страхом панні серце. Хто міг її тут кликати зненависним ім’ям «Кармела»? Хто міг? І хто смів? 12

Я мушу-таки спитати в неї, мамо! — пошепки мовив Михайлик, ще не прийшовши до тями. — Про що спитати, синку? — Я не знаю… А потім знов і знов: — Я мушу їй про все сказати, мамо! — І Михайлик, як снохода, рушив садом до дверей будинку, щоб увійти в покої. — Куди це ти? — схопивши свого Михайлика за руку, тихо спитала Явдоха. — Я з нею мушу побалакати. — Про що? — Як то — про що?! Про портрет. Про якусь небезпеку… — Про яку ж небезпеку ти скажеш? Аж он — той парубок, Пилип-з-Конопель. Він скаже про все те сам! — Але ж я мушу, мамо, їй сказати, що я… що в мене… — Не спіши. — А я й не думаю спішити. Але ж… пора! Бо той Пилип… Погляньте, мамо! — Бачу! Ходімо разом, синку. — Я сам, мамо, я сам… — Так ти ж — несміливий, — сказала сумно мама. — Несміливий, матусю. — Так ти й не хитрий. — І не хитрий, мамо. — А до дівчат без хитрості — ого! — не підступай. — Я буду з хитрістю, ненько. — Ти?! З хитрістю? Таке теля? — і, глянувши на Подолянку, щось наче збагнула. І пошепки спитала: — Як ти гадаєш — хто вона? — Кармела Подолянка. — Небога самого владики! — Владики то й владики. — А хто ти сам?.. Хто ти такий? — Я є коваль! — гоноровито відповів синок. — Велике цабе — коваль! — Велике, мамо, — без тіні посмішки кивнув Михайлик. — Так у тебе ж — ні шеляга. — Дарма! — Ні хати. — Дарма! — Ні роботи. — Дарма!.. Буде ж колись — і шеляг, і хата, й робота… Навіть нові штани! — і він скінчив рішуче: — Ну, я піду! — Так ти ж — нестрижений. — Дарма! — Ти що надумав? — збентежилась мати. — Одружитись, мамо. — З небогою владики?! Збожеволів! — Збожеволів, мамо, — покірно погодився хлопець. І знову замовк. Вся ця хутка балачка, що відбувалась пошепки біля крайнього вікна, миттю спливла з його мислі, і хлопець знов нічого вже не бачив і не чув. А те, що скоїлось потім… 13

Те, що скоїлось потім, мало не зжужмило всю раду. Ярина Подолянка, налякана двома покликами «Кармело!», якусь хвилину повагавшись на порозі, все-таки вийшла до громади. На срібній таці в неї були золоті келехи з медом хмільним, з терновим столітнім вином, що від його найменшої крапельки макітрилося в голові навіть у бувалих запорожців, — бо ж не почастувати гостей, як звичай велить, українська душа не може навіть у найприкрішу хвилину, навіть на похороні, навіть у скруті війни. Ярина переходила від столу до столу, хоч там уже й порозставляла пані Роксолана свої трунки, та кожен поспішив саме з власних ручок цієї, як кажуть наші брати-поляки, слічної дівчини — пригубити врочисту чарку частування. — За перемогу! — зичив кожен. «За господиню!» — думав кожен. І перемога, така жадана вже, здавалась кожному прекрасною, як юна господиня цього дому. І господиня мила була в ту мить жаданою, як перемога… Коротше кажучи, коли панна Ярина проходила по величезній кімнаті проз найдальше вікно, чиясь рука з-поза лутки зухвало схопила з її таці келех меду — ой! Келех був золотий. Але ніхто з ним тої ж хвилини не втік. Хтось його вихилив — там, за вікном, брязнув келехом об дерев’яну підлогу кімнати. І в ту ж хвилину щез так хутко, що ніхто й роздивитись не встиг на зухвальця. А був то Михайлик.

Ярина скрикнула. І не тільки тому скрикнула, що перелякалась, хоч перелякатись, правда, вона таки перелякалась. Та й не без причин, либонь. Бо ж було чого боятись і лякатись: за коротке своє життя випила дівчина лиха повний ківш. 14

Мати її, рідна сестра єпископа Мелхиседека, бувши замужем за полковником Прилюком, рано овдовіла, бо полковника замучили пани в Варшаві, а наступного року ті ж таки ляхи підступно вбили й матір Подолянки, а дівчинку тоді ж таки завезли нишком аж до Рима і там сховали в кляшторі домініканців. Довелось Ярині, зразу перехрещеній на Кармелу, чимало попожити і в католицьких монастирях у Болоньї, і в Пармі, і в Парижі, і в Відні, і в Амстердамі, і причетні до її долі були за ті роки — не тільки польські сенатори, а й папські нунції, а й палатини угорські, і венеційські та габсбурзькі посли, бо виховання панни Подолянки було важливим ділом римської церкви, котра частенько викрадала дітей української шляхти, щоб виплекати з них перевертнів, ворогів свого народу й православної віри. Вихованці Ватикану, повернувшись на Вкраїну, виконували всякі доручення своїх господарів, припоруки часом гидкі й криваві, бо ж частенько саме з перевертнів виростали найлютіші вороги українського народу. Тверді надії покладали святі вітці й на Подолянку, бо ж дівчина умом і вродою була прегарна, але все сталося зовсім не так, як вони сподівались, і тепер монахи десь там лютилися і, як те видно було, не забували про панну, не можучи простити ні втечі, ні зради престолу Святого Петра, то й стежили за нею всюди і вже намагалися знов її викрасти а чи навіть убити, та й гетьман Однокрил був пробував схопити Подолянку заміж, і вже тричі відбивали її в жовтожупанників, і все це стало причиною до переїзду сюди, під захист дядечка Мелхиседека. Ось які поважні та прикрі причини змусили Ярину скрикнути, хоч і була вона не з полохливих. Та треба сказати, що, вздрівши по той бік вікна запорожця, який покликав її тим огидним католицьким іменем, панна збентежилась іще більше, бо лице Філіппа здалось їй знайомим, хоч і не могла вона згадати, де його бачила. Все це скоїлось так швидко, що й не стямились люди, як за хвилину в архієрейських покоях знявся гучний переполох. — Ловіть його! — тонісінько сурмив пан Хівря. — Ви бачили? Ви бачили? — Що він зробив? — Але хто ж він? — Однокрилівці підіслали вивідача й підслухача, — діловито пояснив Купа, бо ж він, як і пані Роксолана, добре бачив, хто був той зухвалець і що він зробив. — Однокрилів шпигун хотів украсти Подолянку! — крикнув пан обозний, і все довкола закипіло. 15

Хапайте шпигуна! — крізь вікно гукнула на Соборний майдан пані Купиха. І хвилі пішли по майдану. — Знайти хлопця, — звелів Мелхиседек, хоч і не дуже вірив у лихі заміри простодушного парубка, котрий хотів був із ненькою йти до царя, а владиці ж тільки-но шепнув старий гончар, що це був той самий хлопець. — Знайдіть його! — повторив єпископ. — За мить, владико, — сказав куценький ченчик, котрий стовбичив у архієрея за спиною, і тепер поволі-волі зачовгав своїми прездоровими чоботищами до вихідних дверей. — Отче Зосиме, хутчіш! — принаглив його Купа. — Та куди вже можна хутчіш, пане обозний, — одвітував статечно ченчик, ледве переставляючи ноги, але, щось важливе раптом збагнувши, зненацька зрозумів, що зухвальця того конче треба зловити, і, як той застояний віслюк, разом рвонувся вперед і кинувся в погоню. 16

А Михайлик тим часом, тримаючи за руку свою моторну матінку, опинився вже в якихось далеких провулках. Люди, збуджені, випереджали їх, кудись бігли, гукали і справді вже хапали там когось, але нікому й на думку не спало, що зняв усю колотнечу лагідний оцей хлопчина і що саме його й треба тягти кудись до владичого дому на розправу. — Швидше, швидше! — благала Явдоха, що, як і всі матері, була смілива та одверта, коли зачіпало щось її саму, і забувала все те, коли якась халепа дошкуляла її одинакові, хоч і було вже йому замалим не двадцять. — Ой хутчіше, синку! — А я ж нікуди, здається, й не поспішаю, — відповідав щоразу Михайлик і… йшов усе повільніше. — Схотів на шибеницю! — покваплювала матінка. — Хіба ж я в чім винен? — простодушно питав Михайлик. — А ти не чув, як її стережуть, оту Ярину Подолянку! Її вже, кажуть, тричі викрадали. — І я вкрав би! — І вперта складка залягла під губою. — Її вже, кажуть, і вбити намагалися. — Ну, от бачите! — Що? — А те, що треба мені бути при ній. — Але ж ти чув, що там горлав той триклятий Пампушка: шпигун і шпигун! — От вони й справді подумають, що я шпигун… коли втечу-таки. І йти далі Михайликові було важче та важче, аж сам навіть збагнути не міг, яка непереборна сила не пускає його тікати далі. Не Подолянка ж?! Він спинився, бо в голові все паленіло, мов у пеклі. Потім сказав: — Там лишився ж той… Пилип отой! — Та й що? — Треба й мені… — І засвітились його соколині очі. А якусь мить постоявши, Михайлик раптом завернув назад, до Соборного майдану, бо ж був з тих добрих хлопців, несміливих і лагідних, що про них кажуть так: телят боїться, а воли краде, — бо дитяча, мовляв, натура. Його, як добрий кінь, несло назад кохання, бо ж хлопець іще того й не розумів, що всяке життя є наслідок солодкої любові, а всяка любов є початком гіркого життя, — і хоч життя гірке те (від кохання) зараз починалося, йому здалося, буцім зразу ж ясен і прекрасен став білий світ… Хлопчина квапився бодай на хвильку побачити свою кохану ще раз, аж під собою землі не чув, аж наче так осліп, нещасний, від тої отрути кохання, що й рівчака не вздрів і так заорав туди носом, аж кров пішла, аж загули джмелі в голові, все йому перед очима коливалось, бо здалось йому, що в той рівчак летів аж надто довго, і вже на дальшому шляху назад, до покоїв єпископа, те почуття польоту ні на мить не облишало його, бо ж у голові макітрилось, і вся земля наче тікала в небо.

Матінка, мало не ввалившися з ним у той рівчак, не випускала знов його руки і ледве встигала за ним, хоч це було й нелегко, бо почуття польоту, яке в нім народилось — при першому погляді на панну Ярину, а не при падінні в рівчак, — це почуття постійного польоту і падіння тягло його назад, до тої панни. І матінка відчула все це вмить. 17

Отямилась вона аж тільки в пишних покоях вітця Мелхиседека, куди Михайлик утелющився, як чорт у вершу, сам од себе такої сміливості й не сподівавшись. Удвох вони, — сусіль — до хати! — ввійшли сливе ніким не вбачені, та й стали собі в кутку — вельми пошарпані тим боєм, що спостиг їх серед степу, в мальовничому лахмітті, засмажені козацьким сонцем, заморені тяжким безпритульним життям. А рада ще тривала, і Михайлик уважно слухав, хоч Ярина Подолянка була ще тут, і хлопець, нею ще не помічений, не зводив з панни пекучого погляду, і вперта складка, що з’явилась нині біля нижньої губи, ставала все помітніша й різкіша. Рада ще тривала, але мова йшла вже про якісь інші справи, теж породжені шалом війни. — В душі народу — темна ніч! — волав до громади Пампушка. — А там, на базарі, сам бачив, вистави вшкварюють якісь приблуди, мандрівні лицедії, приведені аж із Києва. А привів їх сюди Тиміш Юренко, прозваний у народі Прудивусом, синок вельмишановного цехмайстра гончарів… Саливон Глек-Юренко почервонів, бо ж сина-лицедія мав за ганьбу, за встид і не терпів, коли при ньому називали Тимошеве ім’я. А пан Пампушка, бачивши, як Саливона Глека кинуло в жар, з приємністю провадив далі: — Я був спробував, панове товариство, теє неподобство на базарі припинити, бо жарти в час війни… — Та й що ж? — Мене сірома ледве не побила… — Шкодá, що не побила! — кепкуючи, сказав хтось од вікна. — Про що ж ти просиш раду? — спитав Мелхиседек. — Владою вам даною, пресвятий отче, — смиренно мовив пан Пампушка, — потрібно ту комедію заборонити. А мандрівних тих лицедіїв — геть! — А то чому ж? — спинившись біля дядечка, здивовано і тихо, але так, що всі почули, запитала панна Подолянка. — Чому ж? — спитав єпископ. — Війна! — розвів руками пан обозний. — А ще ж прадавні греки говорили: покіль ревуть гармати, лицедіям хліба не мати. — Ти хіба тямиш по-грецькому? — здивувався єпископ. — Є ж на світі перекладачі! — А чому ж то сидіти без хліба лицедіям? — запитав єпископ. — В час війни кому ж вони потрібні? Та й хліба ж у нас… той… Нікому ж пекти! Негусто й борошна. — А пшона? — Ще менше. Нема кому проса рушити. — Сала? — Майже ніц. — А м’ яса? — Нема зовсім. Війна ж! — Чим же ти годуєш козаків? — Якщо кільце облоги замкнеться-таки, встане над містом привид голодної смерті, владико. — Пороху ж маємо досить? — Ні сірки, ні селітри! — Шаблі? Рушниці? Списи? — Нема кому кувати, ваше преосвященство. Міді й заліза теж нема. — Мідь завтра буде, — зітхнув Мелхиседек. — Звідки ж? — Завтра скинемо дзвони, — немовби зважившись на щось трудне, ледве промовив Мелхиседек. — Які це дзвони? — аж відсахнувшись од владики, спитав Саливон Глек, цехмайстер гончарів, що його мали в місті за найкращого дзвонаря. — З церков… Які ж! — Он як! — аж наче простогнав старий Саливон, але не сказав більш нічого. Зате Пампушка знову почув себе на яку мить православним та щирим до віри батьків, а не потаємним католиком. — Не дам! — сказав він. — Не дам я дзвонів. Скарає вас Бог! — Гляди, щоб він тебе самого не скарав. Чим людей годуватимеш? — Їх нагодуєш! З усіх усюд посходились до Мирослава. Тиняються без ніякого діла. А їсти їм дай! — Чому ж тиняються? Чому без діла? — Дармоїди, — знизав плечима Пампушка. — Так-таки всі й дармоїди? Всі? — Як один. — А я? — раптом спитав Михайлик, бо почуття польоту не облишало його й там, а ніс після падіння й зовсім розпух, і він уже й не розважав, куди летить. — А я? — невідчепно повторив він, не почувши відповіді на свій здивований вигук. — А я? 18

— Що «ти»? — знову впізнавши парубка, спитав Пампушка. — Я ж ось — не дармоїд, — одвітував Михайлик. — Еге ж, не дармоїди ми, — з гідністю сказала й ненька. — Хто ж ви? — спитав пан Хівря. — Ковалі ми, — глипнувши скоса на Ярину, поважно відповів Михайлик. — Чого ж тиняєтесь? — звідався Мелхиседек. — Нема де жити, — тихим баском буркнув Михайлик. — Нема й роботи, — зітхнула й паніматка. — Ковалям нема роботи? — здивувався владика. — За війни? — Хто ж куватиме зброю? — спитав і гончар Саливон Глек. — У вас, у Мирославі, — тридцять дві кузні, але ж ніде роботи нам… — Тридцять дві кузні? — нашорошив вуха пан Пампушка. — Ти звідки знаєш — скільки? — і кивнув Мелхиседекові: — Це таки — шпигун. — І ніде вам не знайшлось роботи? — відмахнувшись від обозного, спитав єпископ. — І не знайдеться! — в своїм стрімкім любовнім льоті забуваючи про стриманість, обов’язкову задля молодика перед старшими, гостро сказав Михайлик. — Робота є лише для ваших, для тутешніх, для цеховиків. У вас, у Мирославі, навіть челядником не можна стати прийшлому ремісникові. — Такий уже порядок, — проголосив цехмайстер ковалів Ткаченко. — Порядок?! — спалахнула матінка. — Ні ладу, ні поладу! Безладдя й безуряддя! А зброї ж тут у вас — не гурт! — Прийшлі шевчики з шевчуками без діла тиняються, а й чобіт у вас — обмаль, — додав Михайлик. — Та й коні нековані! — Та й хліба на базарі малувато, — сердито докинула й матінка. — А в місті, — хутко підхопив Михайлик, — повнісінько безхатніх пекарів і мірошників, бондарів і стельмахів… — Різників і броварів, — продовжувала Явдоха, — сідлярів і кушнірів, чинбарів і теслярів, вуглярів і колесників… — Бо ж їх у вас — за людей не мають, — сердито підхопив Михайлик. І сказав: — Я гадаю, панове громадо, що ви повинні заразісінько… І тільки тут молодий коваль зауважив, що матінка вже смикає його за латаний-перелатаний рукав. І хлопчина замовк, кинув оком на своє лахміття, таке пошарпане, що не вчепиться й рак, і зніяковів. — Та звісна річ, повинні! — підхопив останні Михайликові слова отець Мелхиседек. — Ви мусите, панове цехмайстри, зразу ж ознайомити, же на час війни бодай, до цехів приймаєте всіх. — Приблуд? — жахнувшись, бундючно спитав коваль Ткаченко. — Усіх, хто здатен і зугарен працювати. — А предківські звичаї? — знову озвався цехмайстер ковалів. — У нас така вже установа здавна. — Та й хто ж дозволить ламати звичай? — спитав цехмайстер бортників. — Хто дасть нам таке право? — Бог, — сказав єпископ. — Війна дала нам право, — додав цехмайстер гончарів Саливон Глек. — Отже, діди, підіймайте зади! Та й до роботи! — До роботи ще рано, — буркнув цехмайстер жіноцьких кравців. — А до розваги візьмемо: те діло треба розжувати. — Ніколи жувати! — знову забувши, де він є, прохопився Михайлик, на мить одірвавши погляд від панни Ярини, і знову матінка смикнула сина за рукав, а потім, швиденько пригнувши голову його до себе, стала пригладжувати давно не стрижений у дальній дорозі чуб. Михайлик сердито випростався. І повторив. — Жувати ніколи. Війна не жде! — А чого це ти правуєш тут? — трішки отямившись від подиву перед поведенцією свого недавнього ковалика, визвірився пан Купа-Стародупський. — Ого?! — щиро здивувався Михайлик. — Це я правую? Та я ж — несміливий. Ось і неня моя знає об тім… Я ж несміливий! Змалечку… Так же, мамо? — А так… — Ну, ну, несміливий! — посміхнувся єпископ, бо хлопець йому все більше та більше подобався. — Стривай, стривай! — схаменувся нарешті обозний. — А як ти сюди потрапив? — Влетів! Чи то пак увійшов, пане Купо. — Але з якого права? — З ніякого, — сам з того дивуючись, погодився простодушний Михайлик. — Та як же ти насмів? — собакувато витріщився обозний. — Насмів! — сказав якимось чужим голосом і, ще більше сам собі дивуючись, стенув плечима хлопець. — Ану геть! — з басá гукнув йому обозний. — Геть звідси! — Чого ж то «геть»? — спитав Мелхиседек. — Голодранців сюди ніхто не кликав. — А він прийшов некликаний і дещо нам нараяв, спасибі йому… — І глас Мелхиседека задзвенів такою міддю, що пан обозний аж навіть підвівся і слухав стоячи, бо вчув нараз, що перед ним зненацька виник не тільки духовний пастир міста, а й душа, сумління та розум оборони, сердитий воєначальник, який може втяти й голову. — А тепер слухай-но, пане обозний, — провадив далі Мелхиседек. — Якщо люди та коні не будуть ситі… — Задля цього доведеться збільшити óплаті й податки. — Благословіть, владико, дерти з бідного лико? Ні, того не буде! Так от: якщо не стане в Мирославі хліба… — Я подбаю, — так смиренно сказав обозний, мовби в нього з переляку знову луснув очкур. — Якщо не будуть усі прийшлі й тутешні люди при певному ділі… — Як же то можна — без певного діла в час війни! — Якщо в обозі зненацька не стане пороху, — провадив далі архієрей, — я звелю тебе повісити на Замковім майдані ребром на гак! — і превелебний владика так теє сказав, що Пампушці аж приском по спині сипонуло, бо ж він любісінько знав: Мелхиседек жартувати не любить. — Ребром за гак! — повторив архієрей. — Звелю повісити. — Такого пана?! — знову не стримавшись, озвався Михайлик, а мати вщипнула хлопчину за руку. Але той без тіні посмішки спитав: — Такого важенного пана повісити? Всі зареготали. Зареготав і сам архієрей. Не сміявся тільки Михайлик, бо ж він не сміявся ще ніколи в житті. — А чого це ти важний такий? — зауваживши це й насупивши свої русяві, схожі на вуса, кудлаті брови, удавано сердито запитав єпископ. — Зроду він у мене такий, — відповіла за хлопця матінка. — Я сам, мамо, я сам, — пересмикнув плечима парубок. — А як же все-таки ти, голубе, сюди потрапив? — ледве стримуючи посмішку, спитав єпископ, бо раптом скортіло йому взнати щось про цього милого здорованя. — Та ви ж самі, владико, запросили мене сюди! — щиро дивуючись з недоречності запитання, відповів хлопець та й помацав свій розпухлий від падіння в польоті і вже досить червоний ніс, бо йому знову здалося, буцім він уп’ять летить кудись, але не вниз, у той рівчак, а вгору, тільки вгору, ширяючи на дужих крилах, які росли й росли йому за спиною, не на гусячих чи лебединих, а, як ми сказали б тепер, на крилах духу, — хоч, правда, Михайлик досить виразно відчував, мовби хутко ввесь обростає пір’ям, такі мурашки бігали по всьому тілу, — і він, як і всі вперше без тями закохані молодики, вже не боявся нічого в світі. — Це ж ви самі сюди мене покликали, владико, — повторив Михайлик, спокійним кроком підступаючи до архієрейського столу. — Я? Тебе? Покликав? — здивувався архієрей. — Запросили, владико. — Коли ж? — Ви самі ж наказали привести мене до велебності вашої. — Не пам’ятаю. — Ви звеліли зловити й привести мене сюди, панотче. Але… я сам себе зловив. І осьдечки! Прийшов. — Чого? — Так то ж був я! — простодушно признався Михайлик. — Що саме «ти»? Де був? — удаючи, мовби не втне нічого, спитав архієрей. — Це ж він, цей голодранець, схопив у Подоляночки золотий келех! — вихопився Пампушка. — Еге ж, це я, — радо потвердив Михайлик. — Так, це ми схопили, — кивнула й матінка. Мелхиседек і на цей раз не зумів стримати мимовільну посмішку. Та й усі там посміхнулись приязно. Чому приязно? Хтозна… Може, цей простосердий хлопець, нікому й не знайомий тут, нагло привабив чимось батьківські серця суворих і щирих людей. Може, то матінка його, трішки чудна і кумедна, зворушливо-лагідна в своїм материнськім збентеженні й клопоті, може, то вона, прикипівши до хлопця, зворушила там кожного… Не знаю… Але всі посміхались. 19