Проблема концепту в сучасній лінгвістиці

Концепт - інформаційна база мислення, певний концептуальний каркас свідомості, що уможливлюєподальший процес когніт.опанування дійсності, він складає той поняттєвий фонд, в якому містяться

ресурси для здійснення мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Дослідження концепту відбувається в кілька етапів. 1. аналіз лексичного значення тавнутрішньої форми слова, репрезентуючий концепт. 2. виявлення синонімічного ряду лексеми. 3. опис способів категоризації концепту в мовній картині світу. 4. визначення способів

концептуалізації як вторинного переосмислення відповідної лексеми, дослідж. Концепт.метафор і метонімії. 5. Дослідж. сценарії.

Концепт - є категоризуючим знанням про дійсність, про її елементи й перспективи,концепт народжується як образ, але поступово

перетворюється з чуттєвого образу у власне розумовий. Вчені зазначають, що саме концепти утворюютьінформаційну базу мислення, маючи певний концептуальний каркас свідомості, що уможливлює їхнійподальший процес когнітивного опанування дійсності.

Попри всі розбіжності в розумінні концептів, методах їх аналізу і способах опису, дослідники сходяться у тому, що а) концепт є одиницею свідомості, тобто ментальним утворенням; б) він має речове вираження засобами мови, тобто є вербалізованим (репрезентованим, об'єктивованим тощо); в) крізь аналіз сукупності мов. засобів, що його об'єктивують, можна скласти уявлення про зміст і структуру

концепту в концептосфері й описати цей концепт.

Проблема:не існ.єдиного підходу до изначення поняття. 3 основні: культурний (К. є одиницею ментальною), семант.(К.=словник.зн-ня слова), когніт.(К.-поєднання 2х,формальна і змістова сторона вираження).

Концептосфера - це одне з основних понять когнітивної лінгвістики. Концептосфера є сукуп-тюконцептів, які існують у свідомості носіїв мови. Чим багатша культура, фольклор, літ., наука, мист-во, істор.досвід, тим багатше концептосфера мови. Нац.кс складається з індивідуальних, групових, класових, національних та універсальних концептів, якіпередають загальнолюдські цінності.

Вся сукупність значень, що передається мовними знаками певної мови утворює семантичний простір цієїмови. Семантичний простір мови та концептосфера однорідні за своєю природою, вони є ментальними

сутностями. Різниця між мовним значенням та концептом полягає в тому, що мовне значення закріплено замовними знаком. Концепт, як елемент концептосфери не пов'язаний із певними мовним знаком. Він може бутивиражений багатьма мовними знаками чи їх сукупністю, а може і не бути представленим у системі мови, аіснувати на основі альтернативних знакових систем, а саме жести, міміка, музика чи живопис, скульптура.

10. Соціолінгвістика: витоки, об’єкт, предмет, становлення.

Соціолінгвістика — наука, яка вивчає проблеми, пов'язані із соці.прир. мови, її суспільними функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову і роллю мови в житті сусп-ва.Традиційно в соціолінгвістиці виділяли три розділи: психолінгвістику, етнолінгвістику й інтерлінгвістику. На сучасному етапі розвитку мовознавства намітилась тенденція до виокремлення цих розділів у самостійні науки.

Об’єктом соціолінгвістики є мова в аспекті соціальної диференціації, а предметом – функціонування мови «в соціальному контексті», тобто функціонування мови (мов) у структурі соціальних відношень і функцій суспільства.Представники соціологічного напряму мовознавства

досліджували місце й роль мови в суспільстві, функціональне розшарування мови, зв’язок мови й культури, функціонування мови в різних соціальних ситуаціях, зв’язок мови, суспільства й особистості; пояснювали причини мовних змін й еволюцію мов соціальними чинниками, зокрема, диференціацію мов – розселенням народів, уніфікацію – війнами, еволюцію мови – ускладненням соціальних відносин, звукові зміни – прагматичними потребами суспільства як зручністю вимови.

виникла на теренах мовознавства, соціології, соціальної психології й етнографії у другій половині 20 ст. Проблеми впливу суспільства на мову почали розглядати ще античні філософи. Однак про становлення соціолінгвістики як науки можна говорити починаючи з XIX століття.У кінці XIX - початку XX в. у Франції формується французька школа соціальної лінгвістики, найважливішим представником якої є учень і послідовник Ф. де Сосюра, видатний мовознавець А. Мейє. У Великобританії проблеми мови і суспільства вивчаються Лондонською школою під керівництвом Дж. Фьйорса, у США – Едуардом Сепіром, Бенджамином Уорфом і представниками антрополінгвістики,Вітчизняне мовознавство, починаючи з М. В. Ломоносова, в особі своїх кращих представників завжди розглядало мову як соціальне явище, нерозривно пов'язане з суспільством.Найсучаснішими зарубіжними школами і галузі соціолінгвістики є інтеракційна соціолінгвістика (Дж. Гумперц), конверсаційний аналіз (Харві Сакс, Іммануіл Щеглофф, Гейл Джефферсон), і теорія обличчя і ввічливості П. Браун і С. Левінсон.

11. Проблема онтогенезу мовлення.

«Онтогенез мовлення» прийнято позначати весь період формування мовлення людини, від перших її мовних актів до того досконалого стану, при якому рідна мова стає повноцінним знаряддям спілкування й мислення.Розвиток лексики в онтогенезі обумовлений також розвитком уявлень дитини про навколишню дійсність. У міру того як дитина знайомиться з новими предметами, явищами, ознаками предметів і дій, збагачується її словник. Освоєння навколишнього світу дитиною відбувається в процесі немовної й мовної діяльності при безпосередній взаємодії з реальними об'єктами і явищами, а також через спілкування з дорослими.Виділяють в мовленн. розвитку всього два етапи: підготовчий (до 2 років) і етап самостійного оформлення мовлення. АБО 1) підготовчий - до одного року;В цей час відбувається підготовка до оволодіння мовленням. З моменту народження в дитини з'являються голосові реакції: крик і плач. Правда, вони ще дуже далекі від звуків людського мовлення. Однак і крик, і плач сприяють розвитку тонких і різноманітних рухів трьох відділів мовленнєвого апарату: дихального, голосового, артикуляційного.2) переддошкільний етап первісного оволодіння мовленням - до 3 років;З появою у дитини перших слів закінчується підготовчий етап і починається етап становлення активного мовлення. В цей час у дитини з'являється особлива увага до артикуляції оточуючих. Вона дуже багато і охоче повторює за мовцем і сама вимовляє слова. При цьому малюк плутає звуки, переставляє їх місцями, спотворює, опускає.

3) дошкільний - до 7 років;На дошкільному етапі у більшості дітей ще відзначається неправильна звуковимова. Можна виявити дефекти вимови свистячих, шиплячих, сонорних звуків "р" і "л", рідше - дефекти пом'якшення, дзвінкості і йотації.

У цей період продовжується швидке збільшення словникового запасу. Активний словник дитини до 4-6 років досягає 3000-4000 слів.

4) шкільний - від 7 до 17 років.Головна особливість розвитку мовлення у дітей на даному етапі в порівнянні з попереднім - це її свідоме засвоєння. Діти опановують звуковим аналізом, засвоюють граматичні правила побудови висловлювань.Провідна роль при цьому належить новому виду мовлення - писемного мовлення.Отже, в шкільному віці відбувається цілеспрямована перебудова мовлення дитини - від сприйняття і розрізнення звуків до усвідомленого використання всіх мовних засобів.

12. Методика концептуального аналізу.

Методики аналізу концепту ставлять за мету “дослідж.мовних одиниць, що репрезент.у мові та мовленні певні концепти”.

ці дослідження представляють сукупність цілого ряду методик, апробованихусуч. лінгвістиці: 1. Методика ключових слів. На матеріалі текстів, що презентують вживання ключового слова (імені концепту), досліджується лексична сполучуваність даної мовної одиниці. На осн.проведеного дослідження проводиться аналіз слів, з якимисполучується концепт і встановлюються важливі риси відпо-

відного концепту. 2. Аналіз словниковихдефініцій ключового слова. Із тлумачень якомога більшої кількості словників робиться вибірка всіх потенційних характеристик концепту.3. Вивчення багатозначності слова в процесі його розвитку. Основна увага приділяється черговості появи нових рис і значеньконцепту, що визначають цей розвиток.

4. Аналіз паремій передбачає дослідження як таких прислів’їв та

приказок, що містять ключове слово, так і тих, що містять

оцінку концепту, навіть якщо останні не містять компонента-

імені концепту.5. Контрактивний аналіз еквівалентни х за прямим значеннямлексем різних мов дозволяє виявити національно-культурну

специфіку концепту.6. Опис концепту, як набору певних ознак, необхідних для включення їху певний клас.7. Виділення індивідуальних авторських концептів шляхом аналізу текстів худ.творів.

18. Формування і розвиток лінгвістики тексту.

Лінгвістика тексту – напрям лінгвістики, в рамках якого формулюються й вирішуються проблеми тексту. Лінгвістика тексту досліджує внутрішню структуру тексту, його категорії, змістово-знакову й комунікативну репрезентацію.

Лінгвістика тексту спрямована на вивчення текстотвірних закономірностей, властивих усім текстам.Однак досягнення цієї мети передбачає попередній

аналіз багатьох текстів і порівняння результатів. Тексти різних жанрів мають свої форми організації,вироблені та кодифіковані суспільною практикою.Джерелами лінгвістики тексту вважають античнуриторику, поетику, що вивчали тексти, фігури мовлення, герменевтику, семіотику, психологію та ін.

Однак ці науки розглядали текст лише як об'єкт дослідження, як один із «побічних продуктів» комунікації, що має вигляд статичної структури елементів ітипів їхніх зв'язків.

Формування й розвиток лінгвістики тексту в70-ті рр. збігається з виникненням нового напряму – лінгвістичного функціоналізму, орієнтованогона вивчення дискурсу, більш широкого поняття, ніжтекст. Дискурсом уважається функціонування мовив реальному часі. До дискурсу входять не тільки

власне мовні засоби, а й міміка, жести, за допомогою яких виражається референція, емоційно-оцінний вплив на співрозмовника

Розвиток лінгвістики тексту був зумовлений посиленням уваги мовознавців до розрізнення понять«мова» й «мовлення», і відповідно до рівнів систем

мови, визначення статусу тексту як автономної одиниці.

Інтенсивне вивчення надфразових єдностей як одиниць тексту проводилося в 1960-1970-х рр.У 60-ті роки XX ст. увага мовознавців була зосереджена на дослідженні структури та граматики тексту: вивчалися засоби й типи зв'язності в тексті,принципи дотримання зв'язності для більш адекватного сприйняття тексту читачем.У 60-ті роки XX ст. увага мовознавців була зосереджена на дослідженні структури та граматики тексту: вивчалися засоби й типи зв'язності в тексті,принципи дотримання зв'язності для більш адекватного сприйняття тексту читачем.У 70-х роках XX ст. на основі граматики текстустворюється семантичний напрям лінгвістики тексту. Наприкінці 70-хроків XX ст. у лінгвістиці тексту виділяються три самостійні наукові дисципліни: загальна теорія тексту,граматика тексту, стилістика тексту.

На сучасному етапі розвитку лінгвістика текстуінтегрує досягнення нових теорій і галузей знань,орієнтованих на мовлення, акт комунікації. Цю науку стали визначати як таку, що вивчає сутність і організацію передумов та умов людської комунікації.Текст перетворився на складну комунікативну структуру, за допомогою якої здійснюють комунікаціюавтор і адресат, враховується ситуація.

19. Основні текстові категорії.

1. найважливіша - звязності -катег.семантично-граматичного аспекту тексту. Сигнали звязності – лінгвістичні (сегментні-можна виділити в тексті (лексичні (повтори-анафора,епіфора;тематична широта тексту – синон.,антон.),грамат.(сполучні слова,займенники;ступені порівн., порядок слів), стилістичні(градація, еліпт.речення,ритор.пит.)) та несегментні-неможна виділити в тексті)2. цілісності -інтеграція всіх структ-змістових та смислових рівнів тексту; забезпечує закритість тексту.Має зовн. (обумовл-ть текст.стр-ри зовн.факторами – відобр-ня у тексті фрагментів дійсності) та внутр.аспект (фукнціонал.сис-ма текстових рівнів, обумовлена споученням лінійності і багатовимірності тексту).3. дискретність -можливість розчлен.текст на стуктурні елементи (фундаментальна).Т.має формальний (засоби дискр-ті:речення,параграфи,розділи) і змістовий рівні розчл-ня (надфразові єдності, смисл.блоки з загальн.темою).4. інформативність -охоплює не тільки семант.,а й контекстуальнк, енциклопедичну інфо. Гальперін: 3 типи текст.інфо: 1) змістовно-фактуальна(реальні події-факти-процеси);2)змістовно-концептуаьна(задум автора,інтенція+сприймання читачем, індив.розуміння);3)змістовно-підтекстова(імпліцит.зміст тексту) 5. к.континуума -послідовність фактів і подій, зо розгорт.у часі і просторі тексту: фабульний-безперерв.рух Т.вперед; сюжетний-уповільнення подій-звертання до попер.фактів,додатк.теми,деталізація -описи. 6. референціальності (текст-реальна дійсність). 7. антропоцентричності (адресантності і адресатності). 8. інтертекстуальність

20. Методи лінгвістики тексту.

1.Провідний- контекстуально-інтерпретаційний -дослідження тексту в різних типах контексту: 1)к.ситуації(риси і Д.учасників ситуації), 2)операційний(мін інфо про зміст тексту), 3) к.культури(фонові знання),4)соціо-культур.(інтертекст.звязки), 5)зовнішн.(вказівка на час/місце створ.тексту),6)вертикальний(істор-філолог.фон тексту),7) психологічний(знання про автора), 8) комунікативний(знання про читача)

2. метод діалогічної інтерпретації (Селіванова) – може викор.д/аналізу будь-якого типу тексту. Етапи: 1)встановлення діалогічності тексту з сис-мою ін.текстів(жанр/функц.особл-ті тексту), 2) з особистістю адресанта, 3)з особ-тю адресата, його інтерпретац.можливостями, 4)з обєктивн.дійсністю, 5) з семіотичним універсумом (матер.,дух,культ..), 6) вивч.внутр.діалогічн.простору тексту, 7)х-ка осн.текст.категорій та підкат-й.

3. метод прагмат.аналізу-встановл. Засоби здійснення комунікатив.співпраці авт. І читача; виявл. Чинники виникн. Комунік. Конфлікту; визн. Типи впливу на читача, правила оптимізації впливу.

+ математичні (статист.аналіз –кількісн.опис за доп.формул змістового і формального аспектів тексту; кількісний-статистич.методи викор-ся в ході кореляційного аналізу-мета:встанов.авторство на осн.частотності співвідношень певних елементів) і компютерні методи (пошук ключових слів, методика комп.аналізу; викор-ся при моделюв-ні семант.мереж, фреймів, сценаріїв)

21. Основні напрями соціолінгвістичних досліджень.

1.Синхронічна і діахронічна СЛ. Синхр.СЛ-на певному істор.етапі: вивч.соц.диференціації мови, мовн.соціалізації,лінгв.ситуації у країні. Відбувається розробка методів і прийомів соц-лінгв.вивчення мови. Напр.:мова –соціум,соціум-мова. ДіахронСЛ-історія мови у відношенні до історії народу. Порівн-іст.мовознавство-джерело діахрСЛ. Мова вивч.з урахув.соц-культ.осн.ДСЛ відп.на такі пит.:-чи є вплив соц.змін на мовні зміни прямим чи опосеред., - які фактори соц.еволюції найбільш важливі д/розвитку мови, -які ділянки мовн.сис-ми більш відкр.для соц.впливу,-співвідношення ролі стихійного і свідомого.

2.Макро та мікроСЛ. МакрСЛ-глобальні процеси і відношення,що стосуються мови і відбув.у певному соціумі. Пит: -норм і кодифікація мови,-мовна пол-ка і мовн.планування,-білінгвізму і мовн.конфліктів,-проблеми світ.мов,. МікроСЛ-вин-ня мови в мадих соц.групах(сімя, проф.колектив). Пробл:-мовл.поведінка лікаря і пац.,чоловіка і др., -вчителя/учня,судді/адв/прокур.Пит:яка мова вик-ся у певній соц.групі,, у чому специфіка виникнення цих мовн.кодів.

3.Теор. і прикладна СЛ. ТСЛ – вивч.загальних,сутнісних пробл.,властивих мові/соцуму.Завдання:виявл.закономірностей і довед.їх соц.природу,вивч.соц.обумовл.функцій мови,встановлення соц. І сит.перемінних вин-ня мовн.засобів,вивч.мовн.контексту,мовн.інтерференції,теор.обгрунт.процесів формув.проміжн.мовн.форм.

4.Гендерні дослідж. Особл.на кожному рівні: 1) фонологічний: ж-говорять тихіше, виявл.більш стабільні тенденції до правильн.вимови, ч-відхил від правильн.вимови,більше пауз у мовленні-показн.домінування,нижчий тон мовлення, 2)лексич.: ж-уникають різкого вокабуляру,пестливі форми, емоц.забарвл., стил.марковані слова і вирази,евфемізми; ч-слова менш емоц., газетно-публ.кліше,вставні слова-констатації, вок більш точний і конкрет., 3) синтаксис:ж-верб.побудова речення, акцент на коротші вислови, писем.мова має риси розмовної, у діалогах рідко форм.розмови,змінюють тему часто.

22. Мовна ситуація та національно-мовна політика.

Соціолінгвістика розглядає такі поняття, як мовна ситуація і мовна політика.Мовна ситуація — сукупність форм існування однієї мови або сукупність мов у їх територ-соціальному взаємовідношенні і функціональній взаємодії в межах певних географічних регіонів або адміністративно-політичних утворень.Іншими словами, це взаємовідношення використовуваних на певній території різних мов чи різних мовних варіантів. Мовна ситуація охоплює соціальні умови функціонування мови, сферу і середовище вживання мови, форми її існування.

Мовну ситуацію описують за кількісними, якісними й оцінними критеріями.

До кількісних критеріїв належать:

а) кількість мов у певній мовній ситуації;б) кількість мовців, що говорять певною мовою;в) кількість комунікативних сфер, які обслуговує кожна мова.

Якісними критеріями є:

а) характер мовних форм: різновиди однієї мови чи різні мови (одномовність і багатомовність);б) структурно-генетичні відношення між мовами (споріднені і неспоріднені, морфологічний тип мови);

Вивчення мовної ситуації дуже важливе для вироблення правильної мовної політики.Мовна політика — свідомий і цілеспрямований вплив, який має на меті сприяти ефективному функціонуванню мови в різних сферах її застосування; сукупність ідеологічних принципів і практичних захо-дів щодо розв'язання мовних проблем у соціумі, державі; сукупність політичних і адміністративних заходів, спрямованих на надання мовному розвитку бажаного спрямування.

Термін мовна політика має два значення:

1) мовна політика як сукупність заходів, спрямованих на певний мовний розвиток (уведення нових або збереження старих мовних норм, уніфікація і стандартизація літературних форм, реформи в галузі орфогра-фії і пунктуації тощо);

2) мовна політика як частина національної політики певної держави (зміна чи збереження наявного функціонального розподілу мов у багатомовному сусп-ві).

1. Зв’язок мовознавства з іншими науками. Суміжні (інтердисциплінарні) з лінгвістикою галузі наукових знань.

На сучасному етапі розвитку мовознавчий студій, мовознавство пов'язане як із суспільними, так і з природничими науками.

Природничі науки:• математикою (методи математичної логіки застосовуються для формального опису мовних категорій; математичні методи застосовуються для встановлення кількісних показників вживаємо ості мовних одиниць);•кібернетикою (створення складних систем обслуговування ЕОМ; поява нових можливостей дослідження мовних фактів за рахунок залучення інформаційних технологій);

•біологією (зв'язок еволюції мови і людини); •нейролінгвістикою (вивчення норм/ патологій мовленнєвої діяльності);•анатомією і фізіологією (артикуляторно-акустичний аспект продукування звуків);

Фонетика тому особливо тісно пов'язана з фізикою. Звукові явища мови вивчає розділ фізики - акустика. Для правильного розуміння того, що із звукового континууму (безперервної множини) мова відбирає певні звукові комплекси для організації своєї знакової системи, лінгвістові потрібні відомості про акустичні характеристики, пов'язані з висотою, силою, тривалістю звуку, із співвідношенням явищ тону і шуму, з розумінням звукового спектру і явищ резонансу.

Сусп.науки:•етнографія (функціонування мови в суспільствах різних типів);•соціологія (функціонування мови в різних соціумах);•теорія комунікації (різні види комунікації в суспільстві, у тому числі і мовна);

•культурна антропологія (досліджується комунікація за допомогою будь-яких повідомлень і не лише знакових і мовних);• семіотика - наукою про знакові системи (вивчається мова як знакова система з точки зору його структури і функцій);

Нарешті, вирішуючи різноманітні прикладні завдання, пов'язані з вивченням різних мов, мовознавство взаємодіє зпедагогікою і методикою, а в наші дні усе більшою мірою з такими науками, як математика, статистика, теорія інформації і кібернетика. Математичною підхід використовується, зокрема, при вивченні конкретних мовних одиниць, наприклад, для встановлення частотності конкретних синтаксичних конструкцій, кількісних характеристик вживаності лексичних одиниць.

2. Основні етапи розвитку лінгвістичної думки від філології класичної давнини до виникнення порівняльно-історичного методу.

1 мовознавчі концепції виникли приблизно у 5 ст. до н.е. у стародавніх Індії, Греції, Римі, Китаї. Своє мовознавче вчення також розвинули араби. мова розгляд-ся у 3 аспектах:• загальнокультурному, •загальнофілологічному (Стародавня Індія), •загальнофілософському (Давньогрецька філол. школа).У Давній Індії мово-ство викор-ся

д/аналізу і опису древніх гімнів («Веди»), написаних санскритом, який у той час переважна більшість людей не розуміла. Індійські мовознавці вперше здійснили спробу класифікувати звуки за фізіологічним принципом, відкрили морфологічний закон словоформи як структури.

Давньогр. Мовоз-ство у першому періоді (V-III століття до н. е.) можна хар-ати за принципами розгляду мовних явищ як загальнофілософське, а в другому (III століття до н. е. — IV століття н. е.) як послідовно мовознавче. Існувало дві мовознавчі школи «Фюсей» (за природою) і «Тессей» (за умовою), між якими велися різні дискусії з питань мови. У другому періоді (III століття до н. е. — IV століття н. е.) найбільшого розвитку досягнула Олександрійська школа. у давньогрецькій лінгвістиці були розвинуті такі розділи: фонетика, морфологія, синтаксис і стилістика. Більшість мовознавців стверджують, що підвалини сучасної лінгвістики були закладені саме у Давній Греції.

римські вченідоповнили класичні розділи грецького мовознавства — фонетики, морфології, синтаксису — даними з латинської мови.

13-18 ст:Оскільки латинська мова стала мовою освіти, релігії і науки в Європі, на основі давньої лексикографічної традиції з 13 ст. почали укладатися різні граматики та словники. У період середньовіччя та Відродження, як і в давньогрецькій науці, мова була проблемою обговорення у філософських та філологічних працях.З 16 ст. європ. цивілізація починає відкривати для себе нові народи та мови, що зумовлює потребу укладання нових словників та граматик. У багатьох країнах проводиться велика лексикографічна робота (Іспанія, Франція, Англія).У 1660 р. укладено граматику Пор-Рояля, що мала великий вплив на подальший розвиток мовознавчої науки і стала вельми популярною у Європі. Вона базувалася на декартівській філософії, згідно з якою основними принципами побудови граматики повинні бути:• логічність (раціональність),• універсальність (тобто повинна бути загальною для всіх мов).

У першій чверті 19 століття розвинулося особливо порівняльно-історичне мовознавство. Головно завдячуючи елементам зіставлення мовних фактів та історизму попередніх століть, які мали місце в описових граматиках, окремих дослідженнях і лексикографічних працях філологів як стародавнього світу, так і пізніших часів аж до початку XIX століття.

3. Поняття про порівняльно-історичний метод та основні досягнення світового мовознавства у зв’язку із застосуванням цього методу.

Порівняльно-історичний метод – сукупність процедур реконструкції походження мов від прамов, установлення еволюційних змін і закономірностей розвитку споріднених мов шляхом їхнього порівняння на різних етапах формування, доведення генетичної близькості мов. Тобто об'єктом є споріднені мови, які мають спільного предка. Порівняльно-історичний метод виступає як основний інструмент дослідження при відтворенні моделей прамовних станів окремих родин і груп споріднених мов світу, їх подальшого розвитку та членування на самостійні мови, а також використовується з метою побудови порівняльно-історичних описів мов, які входять в ту чи іншу генетичну спільність. Гол.прийоми: зовнішня (залучає матеріали споріднених мов) і внутрішня реконструкції (співвідносить явища однієї мови, представлені на різних етапах її розвитку). П-і метод ґрунтується на наукових прийомах відтворення (реконструкції) незафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів шляхом планомірного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше конкретних мов, відомих за писемними пам'ятками або безпосередньо за їх уживанням у мовленні. Порівняльно-історичному методові відповідає певна теорія мови, основний зміст якої зводиться до таких чотирьох положень: 1) порівняння мов виявляє їх спорідненість, тобто походження від одного джерела - мови-основи (прамови); 2) за рівнем спорідненості мови об'єднуються в сім'ї, групи і підгрупи; 3) відмінності споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперервним їх розвитком; 4) зміни звуків у споріднених мовах мають чіткий закономірний характер, через що корені та флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає можливість встановити (реконструювати) архетипи. Гол. завдання - відкриття законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати (відтворити) звуки, слова, їх форми і значення.

порівняльно-історичний - до минулого, до того ж дуже далекого, яке не засвідчене писемними документами.

Гол.принцип - історизм. Основоположники в Ф. Бопп, Я. Гримм, датчанин Р. Раск і О.Х. Востоков. Зародження методу позначено розробками: 1) проблеми походження мови від прамови, якою спершу вважався санскрит; 2) концепції мовних; 3) генеалогічної і типологічної класифікації мов; 4) універсальних граматика (порт-Рояля 1660 р.) і створення багатомовних словників.

На осн. порівняльно-історичного методу створено історичні й порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники (словники, які пояснюють походження слів).

Лінгвістична концепція В. фон. Гумбольдта та її вплив на лінгвістику ХХ – початок ХХІ ст. Гіпотеза лінгвістичної відносності Сепіра-Уорфа як прояв неогумбольдтианства у мовознавстві.

Лінгвістична концепція Вільгельма фон Гумбольдта формувалася під

впливом німецької філософії кінця VІІІ – першої половини ХІХ ст. – ідей

Еммануїла Канта, Йоганна Фіхте, Фрідріха Шеллінга, Георга Гегеля.

Передусім йдеться про притаманний Гумбольдту діалектичний підхід домовних явищ як всеосяжний і різнобічний погляд на мову в аналізі,

розкритті й потрактуванні її глибинної сутності, адже в працях

представників класичної німецької філософії діалектика стала

універсальним методом пізнання.

Одним з ключових понять у філософії мови Гумбольдта виступає

категорія «народного духу». Стверджуючи, що «ова й духовні сили

розвивають не окремо одне від одного і не послідовно одне за одним, а є виявленням внутрішньо єдиного і нерозривного процесумислення, німецький учений встановлює тотожність між поняттями «духнароду» і «мова народу».Ідеї:1) уявлення про світову мову (природну людську мову) яксутність, що саморозвивається – організм (систему); 2) уявлення пророзвиток думки, згідно з яким думка з’являється з першою мовною дією йоформлюється у своїх категоріях (поняттях і уявленнях) у процесіформування продуктів мовних дій, тобто системи мови з її одиницями,класами, категоріями; 3) уявлення про причини саморуху системи мови (мовного організму), внутрішні та зовнішні.

У неогумбольдтіанстві активно розроблятиметься поняття «рідна

мова». Так, Е. Сепір визначить як одну з найважливіших її функцій –

ідентифікаційну, адже, на його думку, мова є своєрідним потенційним

символом соціальної солідарності всіх, хто говорить нею.

Автором концепції є американський етнолінгвістВорф; ця концепція була співзвучна поглядам амер. лінгвіста Е. Сепіра і тому зазвичай називається "гіпотезою Сепіра-Ворфа ".Гіпотеза припускає, що люди, які говорять різними мовами, по-різному сприймають світ і по-різному мислять. Зокрема, ставлення до таких фундаментальних категорій, як простір і час, залежить в першу чергу від рідної мови індивіда; з мовних характеристик європейських мов (так званого «середньоєвропейського стандарту») виводяться не тільки ключові особливості європейської культури, але і найважливіші досягнення європейської науки (наприклад, картина світу, відображена в класичній ньютонівській механіці). гіпотеза в наш часне має прихильників серед серйозних лінгвістів. Дані мови Хопі, на які спиралися багато висновків Ворфа, як вказували фахівці з мов північноамериканських індіанців, можуть інтерпретуватися по-різному. Сама можливість впливу мовних категорій на сприйняття світу є предметом активної дискусії в етнолінгвістиці, психолінгвістиці та теоретичній семантиці.

5. Поняття про мовні та концептуальні картини світу та їх дослідження в сучасній лінгвістиці. Концепт, концептосфера та їх вербалізація засобами національних мов.

Термін «картина світу» вперше застосован на межі ХІХ-ХХ ст. на познач. сукупності внутр. образів зовнішніх об’єктів, що служать для виведення логічних суджень відносно поведінки цих об’єктів

Образ світу, втілений в мові, відповідає поняттю «мовна картина світу».

одним з джерел «мовної картини світу» є амер. етнолінгвістика та гіпотеза лінгвістичної відносності. Сепіра-Уорфа, за якою не тільки тип, мови залежить від типу культури, у межах, якої він постав, а й тип культури, зумовлений тим типом мови, в якому вона розвинулася і функціонує.

мовна картина світу — це «спосіб відбиття реальності у свідомості людини,що полягає у сприйнятті цієї реальності крізь призму мовних та культурно-національних особливостей, притаманних певному мовному колективу, інтерпретація навколишнього світу за національними концептуальними канонами». В свідомості людей, які належать тому чи іншому національному колективу, складається та передається із покоління в покоління свій образ картини світу, об’єктивної навколишньої дійсності.

Концептуальна картина світу — це не лише система понять про сукупність реалій довкілля, а й система смислів, втілена в ці реалії через слова — концепти. Концептуальна картина світу є значно ширшою, ніж мовна, тому що в її створенні беруть участь різні типи мислення.