Правовий статус іноземних осіб у цивільному процесі

Згідно із ст. 1 Закону України «Про правовий статус іно­земців та осіб без громадянства», іноземець — це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держава Особа без громадян­ства, за цією нормою, — це особа, яку жодна держава відпо­відно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Крім іноземців та осіб без громадянства у міжнародному цивільному процесі можуть брати участь й іноземні підпри­ємства та організації. Йдеться про іноземні юридичні особи, що мають місцезнаходження за межами України та засновані відповідно до законодавства тієї країни, де вони створені. Усіх цих суб'єктів можна умовно назвати іноземними особами.

До цивільних процесуальних прав іноземців належить насамперед право на доступ до суду і до засобів судового за­хисту, а також право на справедливий публічний розгляд у суді. Право на ефективні засоби судового захисту з боку компетентних національних судів забезпечується кожній особі, в тому числі й іноземцю та особі без громадянства, права і свободи яких порушуються. Ці положення закріплені як у міжнародно-правових актах з прав людини, двосторонніх договорах про взаємну правову допомогу, так і у внут­рішньому законодавстві кожної держави.

Відповідно до ст. 22 Закону України «Про правовий ста­тус іноземців та осіб без громадянства», іноземці та особи без громадянства мають право на звернення до суду та до інших державних органів для захисту своїх особистих, май­нових та інших прав.

Іноземні особи мають процесуальні права та обов'язки нарівні з фізичними і юридичними особами України, за ви­нятками, встановленими Конституцією та законами Украї­ни, а також міжнародними договорами, згода на обов'яз­ковість яких надана Верховною Радою України (ст. 410 ЦПК).

Наданий іноземним особам в Україні національний ре­жим у судовому провадженні є безумовним. Це означає, що суд не повинен ставити в кожному окремому випадку пи­тання про наявність взаємності, тобто не повинен з'ясову­вати в процесі конкретної справи, чи передбачені законо­давством іноземної держави рівнозначні права для фізич­них і юридичних осіб України.

Разом з тим, якщо в іноземній державі допущено обме­ження цивільних процесуальних прав фізичних осіб, уста­нов, підприємств чи організацій, законом України можуть бути встановлені відповідні обмеження (реторсії) щодо фізичних і юридичних осіб тих держав, в яких допускають­ся такі спеціальні обмеження (ч. З ст. 410 ЦПК). Природ­но, якщо іноземна держава скасовує спеціальні обмеження цивільних процесуальних прав фізичних або юридичних осіб, Україна, згідно із законом, теж скасовує відповідні обмеження.

Цивільно процесуальне законодавство України не містить обмежень чи умов, виконання яких необхідно іно­земним особам для звернення до суду. Між тим законодав­ства деяких держав передбачають інститут внесення заста­ви по забезпеченню судових витрат, що обмежує вільний доступ іноземців до суду. Суть цього інституту полягає у покладенні на позивача-іноземця обов'язку внести завчас­но до суду певну грошову суму для забезпечення судових витрат на той випадок, якщо відповідач їх понесе при відмові в позові позивачу-іноземній особі.

Щоб усунути перешкоди для вільного доступу в суд, біль­шістю країн урегульовано питання про звільнення іноземців від внесення застави в договорах про правову допомогу і правові відносини у цивільних і кримінальних справах. Наприклад, у Договорі між СРСР та Албанією прямо вказа­но: «На громадян однієї з Договірних Сторін і на тих, які перебувають на території однієї з Договірних Сторін, не мож­на покласти обов'язок по забезпеченню судових витрат ви­ключно на тій основі, що вони є іноземцями або не мають у цій країні постійного місця проживання, місця перебуван­ня чи місця знаходження» (ст. 16).

Іноземні особи можуть бути суб'єктами цивільних про­цесуальних правовідносин, якщо вони визнані носіями про­цесуальних прав і обов'язків, наділені процесуальною пра­воздатністю і володіють процесуальною дієздатністю.

Цивільно-процесуальна правоздатність і дієздатність іноземця визначається правом держави, громадянином якої він є, а процесуальна правоздатність і дієздатність особи без гро­мадянства — правом держави, в якій ця особа постійно або переважно проживає (ст. 411). Разом з тим, в питаннях ви­значення процесуальної правоздатності і дієздатності інозем­них фізичних осіб також діє принцип національного режиму та «закону суду». Зокрема, ЦПК передбачає, що особа, яка, відповідно до права своєї держави, не є процесуальне дієздат­ною, може бути визнана такою на території України, якщо вона, згідно з цим Кодексом, має цивільну процесуальну дієздатність, тобто досягла повноліття. Це означає, що інозе­мець, який досяг повноліття за українським законодавством (18 років), може особисто здійснювати цивільні процесуальні права й виконувати свої обов'язки в суді, незважаючи на те, що за законом своєї країни він вважається неповнолітнім. Що стосується процесуальної правоздатності іноземної юридич­ної особи, то вона визначається правом держави, в якій її за­сновано, а процесуальна правоздатність міжнародної орган­ізації визначається на основі міжнародного договору, відпо­відно до якого її створено, її установчих документів або угоди з компетентним органом України.

Аналогічно вирішується питання про визначення ци­вільної процесуальної право- і дієздатності іноземних осіб у більшості міжнародних договорів України.

Говорячи про правове становище іноземних осіб окремо, слід спинитися на правовому становищі іноземної держави. Йдеться про так званий судовий імунітет, коли позов пред'являється до іноземної держави.

У силу принципу національного режиму й судового іму­нітету іноземної держави іноземці, як і громадяни Украї­ни, можуть пред'явити позов до іноземної держави, проси­ти про забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, що розміщене в Україні, лише за зго­дою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором, згода на обов'яз­ковість якого надана Верховною Радою України або зако­ном України (ч. 1 ст. 413 ЦПК). Таким чином, судовий іму­нітет іноземної держави означає непідсудність її суду іншої держави о Він ґрунтується на суверенній рівності держав, відповідно до якої «рівний над рівними не має юрисдикції».

Питання про те, який орган іноземної держави компетен­тний дати таку згоду, вирішується законодавством даної іноземної держави. Так, згідно з Порядком здійснення за­хисту прав та інтересів України під час розгляду справ у закордонних юрисдикційних органах, затвердженим Ука­зом Президента України від 25 червня 2002 р., Міністерство закордонних справ України у п'ятиденний строк від дня отримання відповідної інформації вносить до Кабінету Міністрів України висновок про наявність імунітету Украї­ни у справі, порушеній за позовом до неї у закордонних юрисдикційних органах, та погоджені з Міністерством юс­тиції України пропозиції щодо шляхів забезпечення тако­го імунітету. Причому згода на пред'явлення позову ще не означає згоди на вжиття заходів щодо забезпечення позову або на примусове виконання. Для здійснення кожної з цих процесуальних дій потрібний окремий дозвіл.

Специфічне правове становище у МЦП мають іноземці, які є дипломатичними представниками іноземних держав. Відповідно до ч. 2 ст. 413 ЦПК, акредитовані в Україні дип­ломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах України і міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, підлягають юрисдикції судів України в цивільних справах лише в межах, що визначаються прин­ципами й нормами міжнародного права або зазначеними міжнародними договорами.

Так, згідно з Положенням про дипломатичні представ­ництва і консульські установи іноземних держав в Україні, затвердженим Указом Президента України від 10 червня 1993 р., глава дипломатичного представництва і члени дип­ломатичного персоналу користуються імунітетом від юрис­дикції судів України у цивільних справах (п. 13). Глава дип­ломатичного представництва на рівні посла або посланни­ка акредитується при Президентові України, а на рівні повіреного у справах — при Міністерстві закордонних справ України. До персоналу дипломатичного представництва належать члени дипломатичного, адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналу дипломатичного представ­ництва.

Наведені положення щодо імунітету певного кола осіб від юрисдикції судів у цивільних справах повністю відповіда­ють багатосторонній Віденській конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р.

Суть судового імунітету перерахованих осіб полягає в тому, що вони підлягають юрисдикції судів України лише в межах, визначених нормами міжнародного права, або до­говорами з відповідними державами й тільки за наявності згоди на це акредитуючої держави. У випадках, коли дипломатичні представники та інші перераховані осо­би вступають у цивільно-правові відносини як приватні осо­би у зв'язку з позовами про належне їм нерухоме майно на території України, позовами, що стосуються спадкування, а також у зв'язку з позовами, що виникають з їх професійної чи комерційної діяльності, здійснюваної ними за межами службових обов'язків (п. 13 Положення, ст. 31 Конвенції).

До осіб, які користуються судовим імунітетом в Україні, належать також працівники консульських установ: кон­сульські посадові особи і консульські службовці консульсь­кої установи. Згідно з Віденською конвенцією про кон­сульські зносини від 24 квітня 1963 р. і Положенням про дипломатичні представництва і консульські установи іно­земних держав в Україні від 10 червня 1993 р., до консульських посадових осіб належать особи, включаючи главу кон­сульської установи, яким доручено виконання консульсь­ких функцій (генеральні консули, консули, віце-консули, консульські агенти), а до консульських службовців — осо­би, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговуван­ня консульської установи.

Консульські посадові особи й консульські службовці не підлягають юрисдикції судових органів щодо дій, здійснен­них ними під час виконання консульських функцій. Але зазначені особи можуть бути притягнуті як відповідачі за позовами, що випливають з договорів, за якими вони прямо чи побічно не взяли на себе зобов'язань як агентів держави, яку вони представляють (тобто діють як приватні особи), а також за позовами про відшкодування заподіяної дорожньо-транспортною пригодою шкоди (ст. 43 Конвенції, п. 25 По­ложення).

Дипломатичний імунітет поширюється також на пред­ставників іноземних держав, на членів парламентських і урядових делегацій іноземних держав, які прибувають в Україну для участі в міжнародних переговорах, міжнарод­них конференціях і нарадах або з іншими офіційними до­рученнями, а також на членів їхніх сімей, що їх су­проводжують і не є громадянами України (п. 27 Положен­ня), а також на міжнародні організації.

Цивільна процесуальна дієздатність складається не тільки зі здатності особи особисто здійснювати цивільні про­цесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді, а й до­ручати ведення справи своєму представникові. У силу прин­ципу «закону суду» іноземці, особи без громадянства мо­жуть брати участь у цивільній справі особисто або через свого представника (ст. 38 ЦПК).

Особиста участь у справі іноземної особи не позбавляє її права мати в цій справі свого представника.

Оскільки національний режим цивільного судочинства поширюється на іноземних осіб, можна зробити висновок, що їхніми представниками в суді можуть бути адвокати чи інші особи, які досягли 18 років, мають цивільну процесу­альну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення представництва в суді (ст. 40).

Але найчастіше представниками іноземних осіб у суді виступають адвокати, а також інші особи, які допущені су­дом, що розглядає справу, до представництва по справі, не­залежно від того, є вони громадянами України чи інозем­цями. Стаття 41 ЦПК встановлює, хто не може бути пред­ставником в суді, і не містить будь-яких обмежень за ознакою громадянства.

У силу принципу «закону суду» порядок оформлення довіреності на ведення справи в суді передбачений ст. 42 ЦПК. При рішенні цього питання стосовно адвокатів треба мати на увазі, що доручення на ведення справи може бути оформлено іноземцем не тільки згідно із законодавством України, а й за інозем­ним законодавством держави, в якій він мешкає.

Крім цієї умови іноземна довіреність, як і будь-який офі­ційний документ, що походить від іноземної влади, повин­на бути легалізована. Згідно з Консульським Статутом Ук­раїни від 2 квітня 1994 р. зі змінами від 21 травня 2002 р., органи України приймають такі документи і акти на роз­гляд лише при наявності консульської легалізації, якщо інше не передбачено законодавством України або міжнарод­ним договором, учасниками якого є Україна і держава пе­ребування.

У міжнародному цивільному процесі широко застосо­вується також представництво іноземців у судах консула­ми відповідних держав. Йдеться про процесуальне представ­ництво консулами як іноземців і осіб без громадянства в судах України, так і громадян України в іноземних судах. Таке представництво передбачено і внутрішнім законодав­ством України, і укладеними нею міжнародними угодами, насамперед Консульськими конвенціями. Відповідно до Консульського Статуту України, «кон­сульські установи України захищають за кордоном права та інтереси України, юридичних осіб і громадян України» (ст. 1). Згідно зі ст. 26 Консульського Статуту України, кон­сул має право без окремого доручення представляти в уста­новах держави перебування громадян України, якщо вони є відсутніми і не доручили ведення справи якійсь особі або не можуть захищати свої інтереси з інших причин. Це пред­ставництво триває доти, поки особи, яких представляють, не призначать своїх уповноважених або не візьмуть на себе захист своїх прав та інтересів.