Види міжнародної підсудності

І. За своїм характером міжнародна підсудність буває:

• визначеною (встановленою) та

• невизначеною.

Коли шляхом застосування одного чи декількох із зазначених

нище критеріїв законодавець визначає у внутрішньодержавному

праві, в яких випадках національний суд є компетентним на розгляд

тієї чи іншої справи, до фактичного складу якої входить іноземний

елемент, або в разі наявності міжнародного договору цієї

держави з іншою (іншими), де міжнародну підсудність встановлено

за взаємною згодою, остання стає визначеною. У всіх інших

нипадках, а їх трапляється чимало, міжнародна підсудність залишається

невизначеною.

Ситуація невизначеності міжнародної підсудності, тобто, коли

існує цивільна справа, яка вимагає вирішення, проте не встановлено

органу, який повинен зазначене рішення прийняти, неприємна

сама по собі. У міжнародному ж цивільному процесі вонаотримує

додаткову актуальність внаслідок того, що звичайні засоби подолання

невизначеності, відомі правовим системам сучасності, у таких

випадках не спрацьовують. За відсутності колізійного регулювання

проблеми визначення міжнародної підсудності з причин,

про які йшлося, у розпорядженні національних судів залишається

тільки можливість звернення до:

• судової практики;

• доктрини або

• міжнародного звичаю.

Якою б досконалою доктрина відповідної держави не була, покласти

її постулати в обґрунтування рішення про свою компетенцію

на розгляд певної цивільної справи, ускладненої іноземним елементом,

суд не зможе, оскільки його рішення у той чи інший спосіб зачіпає

інтереси іноземного суверена. Звичай у цьому випадку не є

застосовним за його відсутністю. Що стосується судової практики,

ю інколи прецедент здатний допомогти у вирішенні цього питання,

наприклад, коли суд на підставі колізійного регулювання прийде до

иисновку про необхідність застосування свого матеріального права,

і, як наслідок, використає принцип lex fori, однак подібні випадки

вкрай рідкі і проблему, як таку, не розв'язують.

Перш ніж продовжити розгляд цього питання, зауважу, що визначена

міжнародна підсудність буває або виключною, або альтер-

нативною. У випадку виключної міжнародної підсудності в законі

чи міжнародному договорі зазначається суд конкретної держави,

який має компетенцію на розгляд тієї чи іншої категорії цивільних

справ, ускладнених іноземним елементом, з виключенням можливості

їх розгляду в судах будь-якої іншої держави. Це, наприклад,

встановлення міжнародної підсудності державою на користь своїх

судів у випадках з нерухомістю, яка розташована на території відповідної

держави.

Коли міжнародну підсудність встановлено альтернативно, тоді

позивачеві (і тільки йому) надається можливість вибору між судом

своєї та судом іноземної держави. Необхідно підкреслити, що у таких

випадках позивач може здійснити свій вибір на користь іноземного

суду, проте він не має права вибору між іноземними судами.

2. Коли мова йде про міжнародну підсудність, варто мати на

увазі, що у випадку невизначеної підсудностівиникає конфлікт

компетенцій, який може мати або «позитивну» або «негативну»

форму. У першому випадку процесуальні норми двох (чи декількох)

держав приписують розгляд однієї і тієї ж справи саме судам

цих держав, тоді як у другому - жодна з цих держав не вважає свої

суди компетентними розглядати відповідну справу1. Саме в останньому

випадку законодавці як раз і надають сторонам можливість

встановити міжнародну підсудність за своєю угодою (укласти так

звану пророгаційну угоду). Як зазначає X. Шак, з точки зору міжнародного

права не викликають сумнівів угоди про підсудність, в

яких сторони свідомо обирають нейтральний forum, - оскільки безумовно

вітається, коли державні суди стоять на службі міжнародного

торгового обороту". До речі, за відсутності зазначеної угоди,

відмова відповідних судів від розгляду справи у кінцевому вигляді

призведе до невиконання ними службових обов'язків. Тому, як

зазначається в доктрині МПрП, у таких випадках пропонується

вдаватись до «вимушеної» або «заміщуючої» юрисдикцій.

Що стосується позитивної форми зазначеного конфлікту, то тут

теж інколи виникають питання, зміст яких зводиться, головним

чином, до такого: чи можливо змінити вже встановлену належним

чином міжнародну підсудність? У цілому доктрина МПрП дає

схвальну відповідь на подібні питання.

1 Див.: Звеков В. П. Цит. праця. С. 440.

" Див ІПак V l b " праця С КХ.

' Моренфельс П. Цит праця.-С. 58.

3. Необхідність зміни визначеної міжнародної підсудності може

бути обумовлена самими різними обставинами, наприклад - знаходження

майна відповідача в третій державі. Випадки, коли на розгляд

відповідної цивільної справи у національного суду існує компетенція,

але за досягнутою домовленістю сторін ця справа вилучається з відання

компетентного суду і передається на розгляд іноземного суду,

який може мати цю компетенцію, але може і не мати її, отримали

спеціальне позначення як укладення дерогаційних угод.

На думку X. Шака, ліберальному розумінню судового процесу

відповідає також і допустимість угод про міжнародну підсудність,

якщо тільки сторонами достатньо чітко та узгоджено висловлюється

воля до їх укладення. Угода про підсудністьявляє собою договір,

набуття чинності яким визначається матеріальним правом, а

допустимість і дія - процесуальним правом1.

Не зайвим буде підкреслити правовий зміст як самих цих угод,

так і здійснюваної на їх підставах зміни міжнародної підсудності,

що полягає у зміні правопорядків внаслідок зміни території, на

якій справу буде розглянуто. Це, в свою чергу, означає, що за зазначеними

угодами змінюється лише територіальна підсудність,

а ні в якому разі не родова, принципи і правила встановлення якої

вже визначені у тому правопорядку, суд держави якого отримав за

угодою компетенцію на розгляд певної цивільної справи. Сутність

сталої практики, яка внаслідок цього виникла, зводиться до того,

що цивільна справа, яка передається на розгляд іноземного суду,

розглядається цим судом за тією інстанцією, яка є відповідною до

інстанції судової влади, яка б розглядала цю справу у випадку,

якщо б міжнародну підсудність не змінювали, а не, наприклад, судом

більш високої інстанції. Одним з нечисельних прикладів законодавчого

закріплення такої практики є ЦПК Цюріха, в якому зазначено,

що сторони можуть змінити за пророгаційною угодою

лише територіальну, а не родову підсудність справи2.

22.5. Деякі специфічні питання міжнародної підсудності

З наведеного вище можна зробити висновок, за яким міжнародна

підсудність здатна порушити значну кількість питань. Окрім

тих, що вже розглядались, існує необхідність зупинитись ще на

' Див.: ШакХ. Цит. праця.- С. 208.

' Див.: Елисеев Н. Г. Цит. праця.-- С. 150.

трьох досить-таки важливих питаннях, щодо яких вже існують

більш або менш сталі рішення.

І. Lis alibi pendens. Ця проблема може виникнути у всіх випадках,

коли міжнародна підсудність не визначена як виключна. Наприклад,

згідно зі згадуваною раніше Угодою про порядок вирішення

спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності,

за загальним правилом, позивач повинен звертатись з позовом за

місцем знаходження або місцем проживання відповідача. Зрозуміло,

що це правило надає позивачу можливість звернутись з позовом

як до суду держави, де відповідач реально знаходиться у відповідний

момент, так і до суду держави, в якій відповідач має своє

звичайне місце проживання. Як зазначає у такому зв'язку

Т. М. Нешатаєва, одночасне порушення справи в судах різних

держав можливе як у ситуації, коли відсутня міжнародна угода

про розмежування компетенції судів, так і за наявності міжнародного

договору, якщо згідно з його нормами дозволяється подання

позову в будь-якій із держав, що домовляються1.

У таких випадках виникає питання, яке має немале практичне

значення: чи повинні обидва (або навіть декілька) судів розглядати

такі справи у повному обсязі і вирішувати спір не чекаючи рішення

іншого суду, чи, навпаки, відповідно до відомого внутрішнім

національним законодавствам принципу залишити позов без розгляду

(або закрити провадження у справі) на тій підставі, що інший

(у нашому випадку іноземний) суд здійснює провадження за

тим же спором, між тими ж сторонами, щодо того ж предмета та за

тих самих підстав.

Саме ця проблема отримала в доктрині назву lis alibi pendens.

До речі, практика багатьох держав світу вирішує цю проблему

позитивно. Наприклад, за ЦПК Німеччини знаходження справи

на розгляді суду є перепоною для нового, більш пізнього за часом

судового провадження щодо того ж предмета спору. Проте, знаходження

справи на розгляді іноземного суду у таких випадках

призведе до зазначених наслідків тільки у тому випадку, якщо

рішення, що очікується, буде у Німеччині визнане, бо у протилежному

випадку припинення провадження у справі означатиме протиправну

відмову суду від виконання покладених на нього

обов'язків^.

1 Див.: Нешатаєва Т. М. Цит. праця.- С. 563.

" Див.: Кох X., Магнус У., Вшіклер фон Моренфельс П. Цит. праця.- С. 63-64.

Що стосується права Англії та США, то в ньому існує так звана

заборона судочинства {antisuit injunctions), яка часто використовується

відповідачами. Як зазначає X. Шак, за допомогою видаваного

у такому випадку розпорядження суду позивачу забороняється

продовжувати початий в іноземному суді процес. Подібна

заборона адресована не іноземному суду (що протирічило б

міжнародному праву), а позивачеві, який примушується або забрати

свою позовну заяву, або відмовитися від подальшої участі

у процесі1.

Найбільш яскравим прикладом стосовно цього є практика держав

- учасниць ЄС, що була запроваджена Брюссельською конвенцією

про юрисдикцію та про визнання і виконання судових рішень

у цивільних і торгових справах від 27.09.1968 р. З приводу цієї

Конвенції у доктрині висловлено думки, за якими вона являє собою

якісний стрибок, особливо що стосується питань міжнародної

підсудності, і у сфері її застосування в судочинстві Конвенція вже

потіснила національне право. Вона вважається ядром справді інтернаціонального

європейського процесуального права2. Зрозуміло,

що Україна не має можливості приєднатись до цієї Конвенції.

Проте, як зазначається, мету усунення правових кордонів у Європі

переслідує й конвенція Лугано (Паралельна) від 16.09.1988 р. про

судову підсудність і приведення до виконання судових рішень у

цивільних і торгових справах, а до неї, як стверджується, можуть

приєднуватись і держави Середньої та Східної Європи3.

Згідно з правилами Брюссельської конвенції суд однієї держа-

ви-учасниці повинен проголосити себе некомпетентним, якщо на

розгляді в суді іншої держави-учасниці вже є справа, яку порушено

на підставі того ж самого позову. Конвенція передбачає також

можливість призупинення справи судом, який порушив

справу пізніше, до вирішення відповідної справи судом держави,

який прийняв позов раніше. До речі, обидва ці положення знайшли

своє відображення і у Мінській конвенції 1993 р. (ст. 22

Конвенції).

Зауважу, що ця регіональна практика отримала визнання і у

Лондонських принципах про відмову від юрисдикції та посилання

на юрисдикцію у цивільних і комерційних справах, які були

1 Див..: Шак X. Цит. праця.- С. 377.

" Див.: Там само.- С. 7.

Див.: Там само.- С. X.

схвалені резолюцією 69-ої Конференції Асоціації міжнародного

права (2000), де зазначена практика відтворена у такому вигляді:

якщо розгляд справи між тими ж сторонами і за тим же предметом

відбувається в судах більше ніж однієї держави, то будь-який

суд, інший, ніж той, що першим почав слухання справи, відкладає

свій розгляд до того часу, доки не буде встановлена юрисдикція

суду, який першим почав слухання справи і не відмовився

від юрисдикції, після чого цей інший суд повинен припинити

розгляд справи1.

2. Perpetuacio fori (незмінність підсудності). Зміст цього питання

зводиться до такого: якщо справу було прийнято судом до

розгляду з дотриманням правил про міжнародну підсудність, то чи

повинна вона бути остаточно розглянутою цим судом по суті, якщо

в процесі розгляду справи буде з'ясовано, що вона в дійсності є

(або стала) підсудною суду іншої держави, чи, навпаки, суд зобов'

язаний припинити розгляд цієї справи?

Сталої відповіді на це питання не існує. Проте більшість дослідників

вважає, що за зазначених умов суд, який у повній відповідності

до закону порушив справу, має довести її розгляд до кінця не

зважаючи на можливу зміну міжнародної підсудності у подальшому,

і цей погляд поділяється судовою практикою.

3. Нарешті, постає також питання про те, в якій мірі положення

щодо міжнародної підсудності розповсюджуються на зустрічний

позов. Загальним правилом вважається те, за яким зустрічний

позов, незалежно від його фактичності підсудності, повинен

завжди бути заявленим у тому ж суді, що розглядає первісний

(основний) позов.

Це правило відтворене, певною мірою, у ст. 22 Мінської конвенції,

де зазначено, що зустрічний позов та вимога про зарахування,

які випливають з тих же правовідносин, що й основний позов, підлягає

розгляду в суді, який розглядає основний позов.

За таких умов є всі підстави погодитися з В. І. Киселем, який, з

одного боку, звертає увагу на зростання значущості норм міжнародного

цивільного процесу, а з іншого - зазначає, що законодавча

регламентація процесуальних питань, що виникають при розгляді

приватних справ з іноземним елементом, ще не набула необхідної

усталеності.

1 Див.: Журнал международного частного права.- 2000.- № 1(27).- С. 85.

2 Див.: Кисіль В. і Цит. праця.- С. 339.

Питання міжнародної підсудності у нашому