Судові доручення та порядок їх виконання. Судові органи однієї з Договірних держав можуть, відповідно до положень свого законодавства, звертатися по цивільних або господарських справах до компетентних

Судові органи однієї з Договірних держав можуть, відповідно до положень свого законодавства, звертатися по цивільних або господарських справах до компетентних органів влади іншої Договірної держави із судовим дорученням, що містило б прохання зробити, у межах його компетенції, допит або інші процесуальні дії.

Судові доручення передаються консулом запитуючої держави, компетентним органам запитуваної держави. Ці органи направляють консулові документ, що засвідчує виконання судового доручення або пояснює причини, по яких виконання його не могло відбутися.

Витребування і отримання доказів від іноземних установ можливе у порядку надання правової допомоги. Оскільки суд може діяти в межах території своєї держави, виконан­ня процесуальних дій у такому разі можливе лише шляхом його звертання за сприянням до судів інших держав. У ши­рокому розумінні слова міжнародна правова допомога — це сприяння, яке надається судами та іншими установами юстиції однієї держави судам та іншим установам іншої дер­жави у зв'язку з розглядом цивільних справ. Виходячи зі змісту міжнародних угод про правову допомогу, можна ви­ділити такі види міжнародної правової допомоги у цивіль­них справах: складання і пересилання документів, вручен­ня документів, проведення дій щодо забезпечення доказів — огляд, призначення експертизи, допит сторін, третіх осіб, свідків, експертів, видача речових доказів; розшук осіб, визнання і виконання іноземних судових рішень.

Договорами про правову допомогу передбачений по суті єдиний порядок вручення документів. Так, у ст. 9 Договору між Україною та Естонською Республікою визначено, що запитувана установа здійснює вручення документів відпо­відно до правил, які діють в її державі, якщо документи, що підлягають врученню, складені мовою держави або за­безпечені засвідченим перекладом.

Безумовно, велике значення для підготовки справи до судового розгляду за участю іноземних осіб має приєднан­ня України до Конвенції про вручення за кордоном судових і позасудових документів у цивільних або комерційних спра­вах, укладеної 15 листопада 1965 року в місті Гаага (далі — Гаазька Конвенція від 15 листопада 1965 р.).

Крім прохання до іноземного суду про вручення та витре­бування документів судам часто доводиться звертатися до них з дорученням виконати й інші процесуальні дії. Таким чи­ном, у міжнародному цивільному процесі під судовим дору­ченням розуміють звернення суду однієї держави до суду дру­гої держави з проханням про виконання процесуальних дій на території другої держави. Відповідно до ст. 415 ЦПК, суди України можуть звертатися до іноземних судів з дорученням про виконання окремих процесуальних дій (вручення по­вісток та інших документів, допит сторін і свідків, проведен­ня експертизи й огляду на місці тощо). Порядок зносин судів України з іноземними судами визначається законами Украї­ни і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, зокрема, двосторонніми міжнародними договорами України про взаємну правову до­помогу, Конвенцією про вручення за кордоном судових та по­засудових документів у цивільних або комерційних справах від 15 листопада 1965 р. та Конвенцією про отримання за кор­доном доказів у цивільних або комерційних справах від 18 бе­резня 1970 р. (далі — Гаазька Конвенція від 18 березня 1970р.), до яких Україна приєдналася 19 жовтня 2000 р. підтвердженні мають бути зазначені час, місце, спосіб вру­чення. Формуляр підтвердження про вручення документа також додається до Конвенції від 15 листопада 1965 р.

Слід мати на увазі, що розгляд справи за відсутності будь-якої з осіб, які беруть участь у справі, не повідомлених про час і місце судового засідання, є підставою для скасування рішення, а також для відмови у визнанні та виконанні су­дових рішень (останнє передбачено міжнародними догово­рами про правову допомогу).

Відповідно до внутрішнього законодавства України та правил міжнародних договорів, при зверненні українських судів до іноземних, а також під час виконання судами Ук­раїни доручень іноземних судів застосовуються, як прави­ло, такі способи направлення доручень:

· дипломатичний порядок зносин установ юстиції Ук­раїни з установами юстиції держав, з якими не укладені договори про правову допомогу або міжнародні угоди з яки­
ми передбачають дипломатичний порядок зносин;

· безпосередній порядок зносин (зносини установ юстиції через свої центральні органи). Такий порядок визначений у міжнародних договорах про правову допомогу, Гаазькими конвенціями від 15 листопада 1965 р. та від 18 березня 1970 р., а також інструкцією Міністерства юстиції СРСР «Про порядок надання судами та органами нотаріату СРСР правової допомоги установам іноземних держав і про порядок звернен­ня за правовою допомогою до цих установ» від 28 лютого 1972 р. (далі — Інструкція від 28 лютого 1972 р.).

· змішаний порядок зносин установ юстиції.

Згідно з дипломатичним порядком зносин, суд запитую­чої держави надсилає доручення до свого Міністерства за­кордонних справ, яке через своє посольство чи консульство звертається до Міністерства закордонних справ запитуємої держави, а вже останнє надсилає доручення у відповідний суд з проханням про його виконання.

Гаазька Конвенція від 18 березня 1970 р. також передба­чає можливість отримання доказів дипломатичними служ­бовцями чи консульськими агентами. Згідно з ч. 1 ст. 15 цієї Конвенції, «у цивільних або комерційних справах дипло­матичний службовець або консульський агент Договірної Держави на території іншої Договірної Держави і в межах округу виконання своїх функцій може без застосування при­мусу отримувати докази від громадян держави, яку він пред­ставляє, з метою сприяння провадженню, розпочатому в суді Держави, яку він представляє».

При безпосередньому порядку зносин суд однієї сторони надсилає доручення центральному органу юстиції своєї країни, який, у свою чергу, передає його центральному орга­ну юстиції іншої країни, а той надсилає доручення органу, компетентному його виконати. Доручення надсилаються Центральному органу держави виконання без посередниц­тва будь-якого іншого органу цієї держави. Порядок вико­нання судових доручень встановлюється в кожній країні її внутрішнім законодавством і міжнародними договорами. Більшість двосторонніх договорів про правову допомогу, а також Гаазька Конвенція від 18 березня 1970 р. передбача­ють надання допомоги у цивільних справах судам через свої центральні установи, якщо договорами не встановлене інше. До центральних установ, як правило, належать Міністер­ства юстиції. І тільки за договорами, укладеними між Ук­раїною і Китайською Народною Республікою, Україною та Монголією, до центральних установ Сторони відносять не тільки Міністерство юстиції, а й Верховний Суд. Доручен­ня іноземних установ юстиції, що надіслані безпосередньо до судів, виконуються тільки за вказівкою Міністерства юстиції України (п. 2 Інструкції від 28 лютого 1972 р.).

Орган судової влади, до якого звернене судове доручення, зобов'язаний його виконати, користуючись тими ж засобами примусу, які допускаються при виконанні судових рішень. Вживання заходів примусу не є обов'язковим у тих випадках, коли мова йде про явку сторін у суд.

Запитуючий орган влади повинен бути сповіщений, якщо він того побажає, про час і місце виконання судового доручення для того, щоб зацікавлена сторона мала можливість бути присутнім при цьому.

У виконанні судового доручення може бути відмовлено лише у випадку:

1) якщо дійсність документа не встановлена;

2) якщо в запитуваній державі виконання судового доручення не входить у коло ведення судової влади;

3) якщо держава, на території якого виконання повинне було б відбутися, знаходить, що воно може завдати шкоди його суверенітету або безпеці.

У випадку, якщо запитуваний орган влади буде некомпетентним у справі, судове доручення автоматично направляється компетентному органу судової влади тієї ж держави відповідно до правил, установленими її законодавством.

У всіх випадках, коли судове доручення не буде виконано запитуваним органом, останній негайно зобов’язаний сповістити про це запитуючу сторону із вказівкою на те по яких було відмовлено у виконанні судового доручення.

Виконання судового доручення не повинне бути приводом для стягнення яких би то не було зборів або витрат.

Однак при відсутності угоди, що передбачає інший порядок, запитана держава має право жадати від запитуючої держави відшкодування сум, сплачених свідкам або експертам, а також судових витрат, пов'язаних із застосуванням примусових заходів щодо вказівки судового виконавця, якщо свідки не з'являться в суд добровільно, а також витрат, що можуть виникнути у зв'язку із застосуванням заходів примусового характеру.

Процесуальний порядок виконання доручень іноземних судів в Україні врегульовано ст. 415 ЦПК України та ст. 80 Закону України „Про МПП”. Згідно цих документів суди України виконують передані їм в установленому порядку доручення іноземних судів про проведення окремих процесуальних дій (вручення повісток та інших документів, допит сторін і свідків, проведення експертизи і огляду на місці тощо), за винятком випадків, коли:

1) виконання доручення порушувало б суверенітет України або загрожувало б національній безпеці України;

2) виконання доручення не належить до юрисдикції цього суду.

Виконання доручень іноземних судів про вчинення окремих процесуальних дій проводиться на підставі законів України. На прохання іноземного суду під час виконання доручення процесуальні дії можуть вчинятися із застосуванням права іншої держави, якщо таке застосування не суперечить законодавству України та її публічному порядку.

Суди України можуть звертатися до іноземних судів з дорученням про виконання окремих процесуальних дій. Порядок зносин судів України з іноземними судами регулюється законами України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, тобто застосовується вищезазначена процедура згідно Конвенції по міжнародному цивільному процесу.