Арабская культура в развитии мировой цивилизации

Арабская культура прошла сложный путь развития. В ней можно различить собственно арабскую культуру и культуру завоеванных арабами и исламизированных народов, которая нередко находилась на более высоком уровне, чем культура самих завоевателей. К арабской культуре в узком смысле слова обычно относят культуру Аравии и тех стран, которые подверглись арабизации и в которых сложилась арабская народность (Ирак, Сирия, Палестина, Египет, страны Магриба). Эта культура синтезировала достижения не только собственно арабской, но древневавилонской, персидской, среднеазиатской культур, а также наследие античности. Расцвет арабской культуры приходится на VIII-XI века. Они достигли значительных успехов в художественной литературе, в частности в поэзии, в любовной лирике, религиозной и придворной поэзии. Между X-XV вв. сложился популярный сборник народных сказок Тысяча и одна ночь. Арабская азбука была создана в Сирии в VI в. арамеями (сирийцами), алфавит состоял из 28 букв. Классический арабский язык сложился на базе Корана и староарабской поэзии. Этот язык долгое время оставался языком государственных учреждений, поэзии и литературы. Его роль в средние века была исключительно велика и сравнима с ролью латинского языка в средневековой Европе и греческого в Византии. Главными центрами образования у арабов стали мусульманские средние и высшие школы медресе (от араб. дараса изучать), которые готовили служителей культа, учителей, государственных чиновников.

Главным центром культуры был Багдад. В IX в. здесь был создан Дом мудрости своеобразная академия наук. При нем находились библиотека старинных рукописей, астрономическая обсерватория, переводческая школа. Здесь переводились сочинения Аристотеля, Платона, Архимеда, Птолемея и др. Возглавлял Дом мудрости аль-Хорезми. Арабская наука развивалась под сильным влиянием античности, но в то же время она была непосредственно связана с практическими потребностями хозяйственного развития и государственного управления огромной страны. Большое распространение получили заджи астрономические сочинения. Развивалась математика, география и картография, основанные на трудах Птолемея.

Многие астрономо-математические труды арабов имели непосредственный выход в практическую жизнь. Весь мусульманский мир до сегодняшнего дня пользуется созданным в VIIв. лунным календарем, где исходной датой считается 16 июля 622 г. дата переселения Мухаммеда из Мекки в Медину. Значительны достижения арабов в сфере медицины. Так, многие открытия в области хирургии принадлежат главному врачу госпиталя в Багдаде Абу Бекер Мухаммед ар-Рази. Среди архитектурных сооружений того времени наиболее совершенными были мечети и дворцовые здания. Они украшались арабесками тончайшими орнаментами, растительными и геометрическими, с включением стилизованных надписей. Арабские художники достигли также вершин в украшении книг узорами и рисунками. Важнейшее искусство мусульман каллиграфия, т.е. искусство красиво писать. Достижения арабов в каллиграфии поразительны. Они изобрели множество почерков. Текст рукописи того времени нередко и сегодня воспринимается как самостоятельное произведение искусства. Столь высокое почтение к изображению слова имеет корни в исламе. Если христиане почитают священное изображение образа Божьего, то мусульмане почитают образ Слова Божьего, изображенное Слово.

Исламская цивилизация, таким образом, имеет ряд отличительных черт. Прежде всего, она способствовала синтезу западной и восточной культур. Ее уникальность заключалась и в том, что в отличие от предшествующих мировых империй (Римской, империи Александра Македонского), основанных на военном завоевании, появляется империя, поддерживаемая единой религией. Доминирующим фактором в обществе становится религия ислам, которая определяет не только духовно-религиозную, но политическую, социальную, гражданскую жизнь. Ее воздействие, однако, на развитие цивилизации противоречиво. С одной стороны, ислам выступает как мощная интегрирующая, консолидирующая сила. С другой стороны, ислам, начиная со второй половины IX в., становится все более нетерпимым по отношению к христианам, иудеям, к мусульманским еретикам, а также представителям светской науки и философии.

Б) Розділ I. Іслам - основа арабської цивілізації

Найпізнішою за часом виникнення світовою релігією вважається іслам, або мусульманство. Це одна за найрозповсюдженіших релігій: її прихильників нараховується близько 900 мільйонів, переважно в Північній Африці, Південно-Західній, Південній та Південно-Східній Азії. Арабомовні народи майже поголовно сповідують іслам, тюркомовні та іраномовні - в більшій кількості населення. Багато мусульман також серед північно-індійських народів. Населення Індонезії майже повністю дотримується ісламу.

В сучасному світі більше 700 мільйонів людей на питання "Хто ти за вірою?" - відповідають арабським словом "муслім", тобто "людина, яка сповідує іслам", мусульманин.

Зв`язок віри з традиційним способом життя був характерний для ісламу в усі часи, але особливо очевидним він стає сьогодні, коли ідеологи та політики, які виступають під лозунгом ісламу намагаються як найбільше людей назвати мусульманами тільки тому, що вони дотримуються багатьох традицій своїх предків.

Іслам - монотеїстична релігія, тобто прихильники її сповідують віру в єдиного Бога, Аллаха. Саме слово "іслам" означає "покірність", а "мусульманство" (від арабського "муслім") - відданий Аллаху. Це пояснюється тим, що по мусульманській традиції, засновником ісламу був пророк Божий Мухаммед, араб, який жив в Мецці, він нібито отримав від Бога ряд "откровень", які були записані в священній книзі Коран, і передав їх людям. Основне у Мухаммеда - сувора вимога шанувати тільки єдиного Аллаха і бути безмежно покірним його волі. [15,16]

В арабських країнах загальні цілі і устремління в багатьох сферах життя - економіці, політиці, соціальній сфері.

Релігія іслам створила такі умови для арабів, що вони вперше в світі змогли створити державу - Арабський халіфат, при порівнянні з яким Ассірія, Вавілонія, Іран, Візантія, Рим, Імперія Олександра Македонського здаються мізерними. Якщо поглянути на сучасну карту світу, то побачимо, що Арабський халіфат, заснований за підтримки ісламської релігії, яка була авангардом всіх арабських завоювань, виглядає безкрайнім: від Іспанії, через всю Північну Африку, Близький і Середній Схід, до Північної Індії, до Центральної Азії і аж до Китаю. Це дало привід історикові І. Гаурі написати, що "араби першої епохи ісламу мали в своєму розпорядженні засоби, які навряд чи були в руках правлячих класів за часів Римської імперії. У владі їх опинилися скарби трьох частин світу. Іслам закликав до життя великі міста-осереддя, в яких містилися всі блага світу: багато країн, до того чужі один одному по мові, релігії, звичаям і політиці, він об'єднав під одним загальним дахом". [4,28]

Успіхам ісламу та арабів сприяли ряд чинників:

1. Політика "розділяй і володарюй".

2. Роз'єднаність і слабкість противників арабів.

3. Об'єднання сил арабів в один кулак.

4. Єдина і наступальна ідеологія арабів - іслам.

5. Релігійний фанатизм арабів і нових прозелітів.

6. Національна єдність арабів.

7. Раціональне і чітке керівництво арабськими військами, спочатку з Медіни, а потім з Дамаску і Багдада.

8. Допомога народів колишніх імперій - Візантії і Ірану, що пригноблювали їх. Араби, на їх думку, несли з собою свободу і рівність.

9. Народи цих імперій повністю вірили в те, що арабам не потрібні їх країни і вони, розгромивши Візантію і Іран, повернуться до себе у Аравії.

10. Народи Візантії, Ірану і інших країн повірили, що легкість перемог арабів пов'язана з істинністю мусульманської релігії, їй слід швидше підкорятися і прийняти.

Що важливе і привабливо в ісламі для пригноблюваних і гнаних народів? Іслам заперечує націоналізм, расову нетерпимість, шовінізм, занепад західної цивілізації, порнографію, сексуальну збоченість, наркоманію, родинний розлад, зраду подружжя. Всі ці і інші негативні явища мають місце по всьому світу, окрім ісламського світу. Іслам вважає, що". всі мусульмани - брати по релігії, незалежно від відмінностей в расі, мові або способу життя.

Ісламська традиція братства людського може виявитися привабливішим ідеалом, ніж західна традиція суверенітетів для десятків окремих національностей, і це сталося після Другої світової війни, коли Захід розділився на безліч суверенних, незалежних національних держав, і це загрожує розвалити загальний дім" [1]. Ось чому іслам приходив до народу не лише в результаті завоювань; його прийняли добровільно в Індонезії, в країнах Тропічної Африки, уйгури казахи, татари, башкири та інші.

В) Арабський халіфат виник у ІІV ст. на Аравійському півострові в результаті розпаду первіснообщинного ладу, тобто родоплемінних відносин у арабів. Створена в 662 році релігійно-політична община Мухамеда розповсюдила владу Іслам на Аравію, Іспанію, Північну Африку, Єгипет, Сірію, Іран, Ірак, Персію, держави Середньої Азії, Північну Індію. Ця величезна Імперія проіснувала до ХІІІ ст. і відома як А. Х

Його історію можна розділити на наступні основні періоди:

Розклад родоплемінного ладу; (VІ - VІІ ст.),

Завойовні війни і створення арабської імперії халіфат Омейядів (662-750 рр.).

Падіння Омейядів, лахаліфат Абасидів (Багдадський халіфат і його розпад (750-1258).

В VІ-VІІ ст. араби соціально диференціювались. Виділились окремі роди, клани і племена. В Мецці рід Омейядів очолив караванну торгівлю. Загальноплеменні пасовиська захопили власники крупної рогатої худоби. Так появилась знать.

Складенню держав також диктувалося необхідністю боротьби з Іраном і Візантією, так як Іран і Візантія суперничали за Іемен, який був розташований в південній Аравії і в якому уже в першому тисячолітті до н. е. склалась висока землеробська культура, який був найбільш розвинутою державою. В 572 році був підкорений Іраном і Візантією.

Арабський халіфат за правління перших (праведних) халіфів. В умовах абсолютно кризової ситуації новий лідер умми потребував повної довіри й підтримки з боку правовірних мусульман, тому набрав чинності демократичний принцип, і новим ісламським вождем обрали Абу Бекра, але новим пророком він стати не міг, бо це б суперечило постулатові ісламу про Мухаммеда як "печатку" (тобто останнього з пророків). Тож мусульманська політико-державна думка розродилася концепцією халіфа ("заступника") пророка і в цій іпостасі - лідера мусульманської общини (й політичного, й релігійного).

Правління першого халіфа Абу Бекра було недовгим (632 - 634), але роль, яку він відіграв у цементуванні ісламського державного організму, важко переоцінити. Як давній соратник і тесть Мухаммеда він мав колосальний авторитет, а суворість тверезого політика й одностайна підтримка мусульман-фанатиків дала йому в руки зброю, проти якої роз'єднані бедуїни знову не вистояли.

Через рік весь півострів сповідував іслам, "лжепророків" ліквідували, але халіф чудово розумів, що примирити гордих бедуїнів з новою владою й новою релігією зможуть лише багата воєнна здобич, обширні завоювання з усіма здобутками, які вони приносили переможцям у середні віки (гроші, жінки, раби, землі тощо). Вже в 633 р. арабське плем'я шейбан на чолі з аль-Мусанною ібн Харісом удерлося до перської Месопотамії й захопило Хіру (колишню столицю Лахмідів).

Тоді ж мединці вперше атакували візантійську Сирію, але більшого старий Абу Бекр зробити не встиг, померши в 634_ р. від гарячки (на смертному одрі рекомендував обрати своїм наступником Омара). Другим халіфом був обраний залізний Омар ібн аль-Хаттаб (634 - 644), і в його правління халіфат став імперією.

Арабам протистояли дві наймогутніші імперії тогочасного світу, тому масштабні арабські завоювання здаються дивом. Візантія мала майже 20 млн населення і 120-тисячне військо найманців-професіоналів, а імператор Іраклій (610 - 641) проявив себе талановитим і енергійним правителем та полководцем. Такими ж приблизно силами володіли Сасаніди. Населення Аравії налічувало тоді 5 млн, тому для зовнішніх воєн халіфат міг виділити не більше за 80 тис. вояків.

Арабське озброєння значно поступалося візантійському або перському: в арабів була запалювальна суміш, але вони не мали облогових знарядь. Воювали араби спочатку пішки, здійснюючи марші на віслюках чи верблюдах (бо коні залишалися розкішшю). Лише розбагатівши, араби створили свою непереможну кінноту, тому спочатку кількісна й якісна перевага була на боці ворогів, але і Візантія, й Іран знесилились у війнах між собою. Візантію виснажувала боротьба зеленої й блакитної "партій", християн з іновірцями, халкедонітів з монофізитами й несторіанами, а гніт "ромеїв" над коптами Єгипту, арамеями Сирії, берберами й вандалами Північної Африки тощо зробив ці народи скоріше союзниками, ніж ворогами арабів.

Внутрішня ситуація в державі Сасанідів була ще гіршою. Населення Єгипту, Палестини, Дворіччя в етнічному та релігійному відношеннях значно відрізнялося від пануючих в імперіях етносів, тому прихід арабів апатично сприйняло не як завоювання й трагедію, а як просту зміну володарів, причому нові стали менше брати податків. Але головною причиною перемог була пасіонарність, жадоба до ганіми й фанатизм арабів, народу-воїна, якому не могли протистояти ополчення з представників розбещених верхівок та армії професійних найманців, котрі більше дбали про свої гроші й життя, ніж про перемогу та державу. Ось чому за правління Омара араби, вирвавшися за межі півострова, підкорили весь Близький Схід.

Отже, араби були народом-воїном, а пасіонарність подесятерила їхні сили, яких вистачило вести війну одразу на двох фронтах. Перші успіхи на перському фронті навіяли впевненість арабському військові Халіда ібн аль-Валіда, якого за лютість, непереможний полководницький дар і жахливу жорстокість звали "мечем Аллаха".

Остаточного удару Сасанідам мусульмани завдали в 642 р. при Нехавенду (південніше Хамадана), де 60 тис. персів-ополченців зібрав досвідчений полководець Ферузан. Для персів це був останній шанс зберегти свою державу і врятуватися від мусульманського поневолення. Кривава несамовита різанина із 40-тисячним арабським військом Нумана ібн Мукарріна тривала три дні. Нуман загинув і, здавалося, перси візьмуть реванш, але в критичний момент битви араби отримали підкріплення, а з ним - перемогу. Один за одним упали Рей (Тегеран), Кум, Казвін, Зенджан, Хамадан, Кашан, Ісфахан і нарешті Істахр (Персеполіс - давня столиця Персиди).

Еран-шахр перестав існувати як держава. Останній Сасанід Єздигерд ІІІ був убитий у 651 р. біля Мерва, а спроби його сина спертися на допомогу тюрків та китайців зазнали невдачі.

На захоплених землях араби заснували нові міста (Куфа, Басра тощо), всі завойовані державні землі оголосили прямою власністю халіфа (тобто ісламської держави), а мусульманам володіти землями на завойованих територіях Омар заборонив, вважаючи, що так вони втратять свою войовничість і степову доблесть.

На нових підданих-немусульман наклали харадж (земельний податок) і джизью (подушну подать) на користь халіфату, які залишалися більшими від закяту та ушру (земельний податок з мусульман), але виявилися меншими від того, що здирали перси й візантійці. За підданими-іновірцями зберігалися їхнє майно, храми й право на богослужіння, а якщо іновірець приймав іслам (для цього треба було визнати, що немає бога, крім Аллаха, а Мухаммед - посланець Аллаха, і пройти обряд обрізання), то він ставав абсолютно рівним своїм завойовникам, здобував податкові пільги та статус панівного етносу у халіфаті. Проте спочатку бажаючих прийняти іслам серед іновірців було мало, бо "новий мусульманин" одразу втрачав право на володіння землею в захоплених краях.

За десятиріччя омарівського правління халіфат перетворився на найбільшу державу регіону, а останнім важливим внутрішньополітичним актом великого Омара було введення в дію нового ісламського календаря, відправною точкою якого став рік хіджри (622).

Від тяжких державних справ халіф геть облисів, але здоров'я його ще не підводило. Цей двометровий гігант продовжував вести простий і здоровий спосіб життя, покидаючи періодично столичну Медину для оздоровлення в сухому (і справді корисному) пустельному повітрі, мало спав, їв просту їжу, носив грубий одяг, а бороду, яку вибілила сивина, вперто фарбував у чорний колір, щоб виглядати молодшим за свої роки.

Правити другий халіф збирався ще довго, але в 644 р. раб перс-християнин Фіруз накинувся з кинджалом на Омара, коли той молився в мединській мечеті, і заколов халіфа, шість разів встромивши в його тіло кинджал з подвійним лезом. Убивцю-смертника невдовзі впіймали й стратили разом з дружиною й дочкою, але суворого, справедливого, прозорливого й енергійного правителя не стало, а новим, третім халіфом Мекка обрала Османа ібн Аффана з роду Омейядів (спрацювали мекканська корпоративність і те, що Осман був зятем Пророка).

Столицею халіфату став Дамаск. Халіфат Омейядів (Дамаський халіфат). Засновник Дамаського халіфату Муавія ібн Абу Суф'ян був талановитим і грізним політиком, який не гребував жодними засобами для досягнення своєї мети - стабільності халіфату та омейядівської династії.

Сунніти (прибічники Омейядів) вважали, що не лише Коран, а й Сунна в повному обсязі має бути покладена в основу життя кожного правовірного. У VІІІ - ІХ ст. всередині суннізму виділилися чотири основні течії (ханіфіти, шафіїти, малікіти й ханбаліти), які відрізнялися тонкощами тлумачення Корану й Сунни та прийняттям за авторитет "думки вчених" (іджма), "суспільної користі" (істіслаха), "нововведення" (біда), "особистої думки" (рай), "аналогії" (кияс). Проте всі чотири течії вважались у суннітів однаково правовірними та визнаними, що дає підставу розглядати суннізм як єдину мусульманську школу.

Шиїти (прибічники Алідів) цілковито визнавали Коран, але, на відміну від суннітів, у 115 сурах (у Корані суннітів - 114 сур), а в Сунні вважали цілком правдивими й тому священними лише ті положення, що базувалися на авторитеті сім'ї Пророка (записані зі слів родичів Мухаммеда). Хадіси, записані за словами соратників, але не родичів Пророка, шиїти священними, авторитетними й обов'язковими для виконання не вважали, проте мали свої перекази про Пророка (Ахбар), які, звичайно, не визнавалися суннітами (бо там стверджувалося, що Пророк заповідав, аби його спадкоємцями були лише Аліди).

Політичну базу шиїзм обмежував чистим сімейно-династичним легітимізмом (тому шиїти боролися проти "узурпаторів" Омейядів на боці прямих нащадків Пророка). Крім того, однією з дружин Алі стала дочка останнього сасанідського шаханшаха Йєздигерда ІІІ, що сприяло поширенню шиїзму в Ірані, де Алі вбачався більшістю персів "законним" правителем і спадкоємцем володарів Еран-шахру та ще й мучеником і ворогом ненависних Омейядів - халіфів арабів, які завоювали й зруйнували перед цим перську імперію зороастрійців.

В очах шиїтів лише Аліди могли бути законними халіфами всіх "правовірних", але за умов, коли реально халіфат перебував у руках Омейядів, посада шиїтського лідера стала називатися імам ("керуючий молитвою"), який, на відміну від суннітів (де імам - це лише обраний людьми релігійний предстоятель), став для шиїтів напівбожественним і харизматичним нащадком Пророка, світським і духовним вождем. Святинями, до яких здійснюють хадж шиїти, окрім Мекки й Медини, стали Неджеф (де похований Алі) й Кербела (де похований його син Хусейн) в Іраці.

Третю течію в ісламі утворили хариджити, які, буквально тлумачачи Коран, вважали доброчесність вищою якістю людини й тому обстоювали необмежену виборність халіфа общиною мусульман. У питаннях віри хариджити виступали поборниками "чистоти" ісламу та вирізнялися скрупульозним виконанням усіх релігійних настанов. Суннітів і шиїтів вони вважали віровідступниками, бо віра, за їхніми переконаннями, визначається діями, а вбивство віровідступників (включаючи халіфів) стало релігійним обов'язком у хариджизмі. Жертвою хариджитів упав халіф Алі, з не меншою завзятістю вони бились із суннітами, спираючись на свою базу аль-Батаїх (у болотах Південного Іраку в районі Басри).

Згодом хариджити теж почали дробитися на секти, яких усього налічують до 20. Найвпливовішими серед них були азракіти, ібадіти, суфрити. Крім Іраку й Ірану, хариджити поширили активність на Аравію, а після продовження ісламських завоювань - на Північну Африку, та жодної повнокровної держави створити так і не спромоглися: цьому перешкодили досить поширені серед хариджитів ідеї зрівнялівки, а також крайній фанатизм, нетерпимість та жорстокість до всіх, хто не сприймав їхніх настанов.