Розвиток науки в Україні початку ХІХ ст

Суперечливим і складним був розвиток науки в Україні. Ні Росія, ні Австро-Угорщина не були зацікавлені у проведенні наукових досліджень в Україні, з підозрою сприймали прогресивні ідеї. Проте українські вчені зробили вагомий внесок у розвиток науки.

Розвитку науки в Україні сприяли численні наукові товариства, що

виникли у 70–90-х роках: дослідників природи (у Харкові, Києві та

Одесі), математичне (у Харкові), фізико-математичне (у Києві), істо-

рико-філологічні при Харківському, Новоросійському університетах,

історичне Нестора-літописця, наукове ім. Т. Шевченка у Львові та ін.

Розвиток науки в Україні був тісно пов’язаний з вищими навчальни-

ми закладами, переважно з університетами. Тут формувалися наукові

школи. У Харківському університеті кафедру механіки очолював О. Ля-

пунов, який створив загальну теорію стійкості руху. Київський матема-

тик М. Ващенко-Захарченко уклав ряд підручників, за якими навчалося

багато поколінь. Кафедру фізики Київського університету очолював

М. Авенаріус — основоположник однієї з перших у Росії наукових шкіл

молекулярної фізики. Один із засновників рентгенографії та рентгенології

в Росії М. Рильчиков з 1880 по 1902 р. працював у Харкові.

Розвиток хімічної науки пов’язаний з ім’ям М. Бекетова, який з 1855

по 1887 р. очолював кафедру в Харківському університеті, заклав ос-

нови нової наукової галузі — металотермії та підвалини нового напрям-

ку — фізичної хімії.

Геологічна наука завдячує своїм розвитком діяльності К. Феофілак-

това, який заснував Київську школу геології. Основоположником палео-

ботаніки став І. Шмальгаузен.

Плідну діяльність у галузі біологічної науки в Новоросійському уні-

верситеті розгорнув видатний учений І. Мечников, який разом з М. Га-

малією відкрив в Одесі першу в Росії і другу у світі бактеріологічну

станцію. У цьому ж університеті у 1871–1876 рр. засновник російської

фізіологічної школи І. Сєченов очолював фізіологічну лабораторію.

До золотого фонду медицини увійшли праці талановитого київського

хірурга Ю. Шимановського, основоположника гістофізіології Н. Хржон-

щевського, засновника вітчизняної експериментальної гігієни В. Су-

ботіна.

Гостра ідейна боротьба супроводжувала розвиток гуманітарних наук.

Ідеї розвитку економіки, науки, освіти, необхідності морального вдос-

коналення суспільства обстоювали Я. Козельський, І. Котляревський,

В. Каразін, П. Грабовський.

Історична наука збагатилася рядом творів М. Костомарова. З-під

його пера вийшли книги “Гетьманство Виговського”, “Гетьманство

Юрія Хмельницького”, “Руїна”, “Мазепа”, “Павло Полуботок” та ін.

О. Лазаревський видав свої дослідження історії Лівобережної України,

В. Іконников — фундаментальну працю “Опыт русской историогра-

фии”. Численні праці з історії, археології, етнографії написав В. Анто-

нович, зокрема “Дослідження про гайдамацтво за актами 1700–1768”,

“Археологічні знахідки і розкопки в Києві і Київській губернії”.

Незважаючи на жорстокі переслідування української мови, велику

роботу щодо її дослідження, а також дослідження літератури і фольк-

лору виконували П. Житецький, О. Потебня, М. Петров. Великий

внесок у дослідження історії і теорії української літератури зробив

І. Франко. Фольклористика та етнографія поповнилися працями

М. Сумцова, П. Чубинського, М. Драгоманова, Б. Грінченка та ін.

ОРГАНІЗАЦІЯ НАУКОВО-МИСТЕЦЬКИХ ТОВАРИСТВ

Із приходом на російський престол Олександра І (1801–1825 рр.), який мав репутацію гуманного правителя, активізувалися чутки про “нову еру”. Із прийняттям закону про вільних хліборобів з’явилася надія на скасування рабства. Але вона виявилася марною.

Для України період царювання Олександра І до певної міри став

позитивним. Малоросійським генерал-губернатором було призначено

гуманного, освіченого Олексія Куракіна, який шанував українські тра-

диції і був популярним у громадян, з приводу чого І. Котляревський

присвятив йому оду, написану українською мовою.

В Україні відкривається перший університет. Ця подія відбулася

1805 р. у Харкові. Ініціатором цієї акції був В. Каразін. Першим рек-

тором став П. Гулак-Артемовський, який згуртував навколо себе про-

відних вчених та письменників як вітчизняних, так і зарубіжних. Серед

інших був запрошений і працював відомий філософ Шат. Харків стає

культурним і просвітницьким центром в Україні. Тут починають вихо-

дити часописи “Український вісник”, “Український журнал”. В. Каразін

засновує філотехнічне товариство, яке пропагувало новітні технічні ме-

тоди сільськогосподарського виробництва; серед його членів поволі на-

ростали антикріпосницькі настрої.

На початок ХІХ ст. культурним осередком південного краю євро-

пейського космополітичного типу стала Одеса; тут працює театр, ство-

рюються музейні зібрання. Започатковують роботу культурницькі та

мистецькі товариства.

Разом із соціальною активністю починає формуватись і культурний

процес. Після Півдня він активізувався на Полтавщині. У самій Пол-

таві І. Котляревський пише свою славнозвісну поему “Енеїда”, народ-

ну за змістом і мовою, створює театр, а для нього п’єси — “Наталка-

Полтавка”, “Москаль-чарівник”. Це поклало початок нового українсь-

кого професійного театру.

З ініціативи і підтримки М. Рєпніна, освіченого і гуманного генерал-

губернатора Малоросійського, молодий український архівіст Д. Бантиш-

Каменський на основі архівних розвідок написав “Историю Малой

России”, яку видав за свої кошти 1822 р. У цей час істотно поширюється

інтерес до української історії серед прогресивної громадськості. Над цією

темою працюють О. Мартос, О. Шапонський, М. Антоновський,

А. Чепа, В. Полетика, І. Квітка, М. Марків, М. Берлинський. Це

стало початком наукових розвідок та досліджень української минувши-

ни, її популяризації серед української громадськості.