Музичне життя України хvііі–хіх ст

Для ХVІІІ ст. характерний розвиток світської музики. У цей період

у Києві створюються міська капела, музична школа та музичний цех. Музичні цехи відкриваються по всій Україні. У багатьох поміщицьких маєтках існували кріпосні капели, оркестри, оперні та балетні трупи (наприклад, театр К. Розумовського у Глухові). При деяких капелах відкривалися школи, які готували музикантів, співаків та артистів балету. В 1738 р. було відкрито Глухівську співочу школу, а в 1773 р. у Харкові — спеціалізовані музичні класи, якими керували М. Концевич та А. Ведель.

На основі кантів та народнопісенних традицій розвинулась пісня-

романс літературного походження — “Всякому городу нрав і права”,

“Ой ти, птичко желтобоко”, “Стоїть явір над горою” Г. Сковороди,

“Їхав козак за Дунай” С. Климовського, “Дивлюсь я на небо”

(сл. М. Петренка, муз. Л. Александрової), “Стоїть гора високая”

(сл. Л. Глібова) та ін.

Наприкінці ХVІІІ — на початку ХІХ ст. з’явилися нові жанри:

опера (першою українською національною оперою була “Запорожець

за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського — 1863 р.); камерно-інструмен-

тальні твори. Розвивається і вдосконалюється симфонічна музика

(М. Березовський, Д. Бортнянський).

На розвиток музичного життя України істотно вплинули Харківсь-

кий, Київський та Львівський університети, Ніжинський ліцей, при яких

були хори, оркестри, аматорські театри.

Відкриваються театри, де поряд із драматичними до репертуару

входять оперні та балетні вистави: 1776 р. — у Львові, 1806 р. — у

Києві, 1810 р. — в Одесі. Плідно працюють композитори І. Вит-

ковський, І. Лозинський, І. Лизогуб та А. Лизогуб, Г. Рачинський

та ін.

На західноукраїнських землях у царині музичного театру, хорової та

інструментальної музики працюють М. Вербицький (музика до виста-

ви “Подгоряне”, 11 увертюр, хори на вірші Т. Шевченка, М. Шашке-

вича та ін.), І. Лаврівський (хорові твори, музика до вистав “Обман

очей”, “Пан Довгонос”, “Роксолана”), І. Воробкевич (оперети, хори,

пісні), А. Вахнянин (опера “Купало”, хори) та ін.

У цей період посилилися репресивні заходи царського уряду проти

української культури. Забороняється українська мова в народних шко-

лах. Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р., що був

підписаний власноручно царем, забороняли друкування українських

книжок у межах Росії, увезення їх з-за кордону, не дозволялося співа-

ти у школах народних пісень, ставити українські п’єси, з’являтися у

громадських місцях в українському народному вбранні.

Проте боротьба за національну культуру наростала. У цей період

дедалі помітнішим ставав вплив революційно-демократичних ідей. Третє

видання “Кобзаря” Т. Шевченка виходить друком у 1860 р., і відтоді

його естетика, бунтарська поезія значною мірою визначають розвиток

культури в Україні.

У 1860–1890 рр. розгортається робота українських учених, пись-

менників, композиторів, пов’язана зі збиранням, вивченням та публіка-

цією народної творчості. Велику роль у цьому відіграли І. Франко та

М. Лисенко. У численних працях з фольклору та етнографії, зокрема у

творі “Жіноча неволя в руських піснях народних” (1883), І. Франко

стоїть на позиціях прогресивної естетики Європи.

З 70-х років XVIII ст. в Україні активно розвивається наукова

фольклористика, основу якої заклала стаття О. Сєрова “Музыка юж-

норусских песен”. Вагомий внесок у неї зробили М. Лисенко і П. Со-

кальський. Предметом їх досліджень стають ладо-інтонаційна будова

української народної пісні, особливості та закономірності її метро-рит-

мічного складу, типові риси змісту та композиційної будови. Друкува-

лися численні статті та рецензії на театральні вистави, концерти, твори

композиторів, перші пошуки науково-теоретичної розвідки з питань

історії української музики. Іншими словами, розвивалася музично-кри-

тична та науково-теоретична думка.

З 60-х років починається новий етап в історії української музичної

культури, завершується формування української національної школи у

професійній музиці. У цей час в Україні працюють композитори С. Гу-

лак-Артемовський, П. Ніщинський, П. Сокальський, М. Калачевсь-

кий, М. Аркас, М. Вербицький, І. Лаврівський, В. Матюк, А. Вах-

нянин, І. Воробкевич та ін.

Пісенна скарбниця українського народу збагачується новими за

змістом і жанрами творами. Це робітничі, солдатські пісні (типово мар-

шово-похідні, ліро-епічні та баладні, рекрутські); похоронні плачі-голо-

сіння; бурлацькі, наймитські, строкарські пісні; пісні про тяжку жіночу

долю; сатиричні та жартівливі.

У другій половині ХІХ ст. поширюються пісні на тексти Т. Шев-

ченка. На його вірші писали музику О. Рубець, Д. Крижанівський,

Г. Гладкий. З’являються пісні на слова інших українських поетів того

часу: романсові — на слова С. Руданського (“Повій, вітре, на Вкраї-

ну”), А. Чужбинського (“Скажи мені правду”), Л. Глібова (“Стоїть

гора високая”) та ін. Популярними залишаються старогалицькі пісні

“Там, де Чорногора”, “Сонце ся сховало”, “Пою коні при Дунаї” та

багато інших.

Подальшого розвитку набули хорове мистецтво, багатоголосний спів,

особливо помітно це в так званих вуличних парубоцьких піснях. Особ-

ливості багатоголосся, зокрема підголосного, помітні у творчості М. Ли-

сенка, М. Леонтовича, П. Козицького, Л. Ревуцького, Б. Лятошинсь-

кого, Г. Верьовки, С. Козака та ін.

Учені-фольклористи та виконавці продовжують досліджувати народ-

ну пісню, здійснювати її художню обробку. Вийшли друком “Музыка

южнорусских песен” (1861) О. Сєрова, “Старосветский бандурист”

(1861), збірка “Українські пісні” (1868), “Народні українські пісні з

голосом, зібрані, споряджені і видані О. Гулаком-Артемовським”

(1868), “Чумацкие народные песни И. Рудченко” (1874), фундамен-

тальне дослідження “Русская народная музыка, великорусская и мало-

русская” (1888) П. Сокальського. Видатну роль у збиранні, гармоні-

зації, вивченні й творчому використанні української народної пісні відіграв М. Лисенко. Його справу підхопили і продовжили П. Демуцький та К. Квітка в Наддніпрянській Україні, С. Щасний, І. Воробкевич,

В. Гнатюк, Я. Головацький, І. Колесса, С. Людкевич — у Галичині.

У культурному розвитку Галичини характерним явищем стало по-

ширення аматорських гуртків та хорів, домашнє музикування, зокрема

у формі вокальних квартетів, сольного співу в супроводі інструмента.

Серед найпопулярніших авторів слід назвати В. Зарембу і С. Зарем-

бу, М. Завадського, Й. Витвицького, Д. Січинського, Ф. Яронського,

Ф. Тимошпольського, П. Любовича, М. Кумановського та ін.

Виникають хорові товариства “Торбан” (1870) і “Боян” (1891).

Багато уваги приділяється створенню музики для театру, ставиться

низка музично-драматичних творів місцевих композиторів — “комедіо-

опер”, “оперет”, “співо-ігор”. Театр у Львові став важливим осередком

згуртування композиторів та виконавців.

В Україні організуються різні музичні гуртки і товариства: наприкінці

50-х років у Києві — філармонічне товариство, в 1842 р. — в Одесі,

що з 1865 р. переросло у товариство “изящных искусств” (при якому

працювали класи музики, ліплення, малювання, музичний і драматич-

ний гуртки), а також у Харкові, Житомирі, Полтаві. Вони розвивали-

ся у двох напрямках: організація концертної діяльності й розширення

мережі спеціальних музичних навчальних закладів. Наприкін-

ці ХІХ — на початку ХХ ст. відкриваються вищі музичні навчальні

заклади: Київська консерваторія (1913), “Союз співацьких і музичних

товариств”, при якому було створено Вищий музичний інститут у Львові

(1903).

З 1811 р. в Одесі працював постійний оперний театр, з 1867 р. —

у Києві, з 1874 р. — у Харкові. Проте в розвитку українського націо-

нального оперного мистецтва дореволюційні оперні театри не відіграва-

ли вирішальної ролі.

У цей період продовжує розвиватися кобзарське мистецтво. Творчі

набутки О. Вересая, А. Шута, М. Кравченка, Ф. Кушнерика, О. Сав-

ченка заживають заслуженої шани, стають популярними в народі.