Тенденції розвитку української літератури ХІХ ст

Українська література цього періоду

розвивалась у складних умовах про-

тиборства різних суспільно-політич-

них та художніх тенденцій. Попри

те, що українська територія була розірвана і народ України зазнав со-

ціального та національного гноблення з боку царизму та австро-угорсь-

кої монархії, поширювалися демократичні ідеї, прогресивні антикріпос-

ницькі настрої, що сприяло визріванню нових тенденцій у літературі.

Найважливішими були потяг до відбиття у літературних творах дійсності,

поява елементів реалізму та народності, проникнення в літературу на-

родної мови та народного образного світосприймання.

Першим твором нової української літератури стала “Енеїда” І. Кот-

ляревського, який поєднав традиції народної та літературної творчості.

П’єсами “Наталка-Полтавка” та “Москаль-чарівник” письменник за-

кріпив національні основи літературної мови, утвердив жанр побутової

драми, ліричних віршів та пісень. Під впливом творчості І. Котляревсь-

кого посилюється інтерес до народної творчості та побуту. Ці питання

порушуються в журналах “Український вісник”, “Харьковский Де-

мокрит”, “Український журнал”. З’являються перші збірки україн-

ських народних пісень М. Цертелєва, М. Максимовича, В. Залесь-

кого, І. Срезневського. Почали виходити альманахи та збірки творів

письменників українською мовою. У літературу ввійшли талановиті ав-

тори — П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка,

у творах яких поєднуються елементи класицизму та сентименталізму,

романтизму та просвітницького реалізму, різні течії, стилі та жанри.

У 20-ті роки романтизм (Л. Боровиковський, М. Костомаров,

В. Забіла та ін.) приніс в українську літературу жанри балади, роман-

су, історичної поеми, драми, трагедії (А. Метлинський, О. Афанасьєв-

Чужбинський).

У Західній Україні риси нової літератури активно формують члени

“Руської трійці” М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Вони

видавали альманах “Русалка Дністрова”, який і за змістом (оспівуван-

ня боротьби українського народу за визволення, поетизація народних

героїв — Довбуша, Бойчука, Морозенка, гайдамаків), і за формою

(жива народна мова, фонетичний правопис) був виявом протесту проти

поневолення та роз’єднання українського народу. Тісні зв’язки члени

“Руської трійці” підтримували з Наддніпрянською Україною, яку вони

вважали центром тяжіння всіх українських земель.

Величезний вплив на розвиток української літератури справила

творчість Т. Шевченка. Його “Кобзар” став епохальним явищем.

Т. Шевченко підняв українську літературу на світовий рівень. Він по-

рушує у своїх творах найгостріші питання суспільного життя, своєю по-

езією формує національну свідомість українців, закликає до співчуття

та захисту всіх слов’ян і пригноблених народів Росії. Поет заклав ос-

нови політичної та філософської поезії, соціальної сатири, сформулював

основні естетичні принципи реалізму, розширив верифікаційні засоби по-

езії. Його творчість вплинула на розвиток літератури та культури сло-

в’янських народів.

Демократичний напрямок в українській літературі представляла ціла

плеяда талановитих митців. Видатна письменниця Марко Вовчок (“На-

родні оповідання”, “Інститутка”, “Ледащиця”, “Маруся”, “Панська

воля”, “Кармелюк” та ін.) з великою любов’ю змалювала образи про-

стих кріпаків та їх боротьбу проти поміщицького гніту. Український

байкар Л. Глібов у алегоричній формі показав безправне становище

селянства. Письменник А. Свидницький створив перший реалістичний

соціально-побутовий роман “Люборацькі”; революціонер-демократ

П. Грабовський — збірки “Пролісок”, “З півночі”; поет-демократ

С. Руданський — ліричні поезії, що зажили великої популярності:

“Повій, вітре, на Вкраїну”, “Ти не моя” та ін. Цікаві твори належать

перу М. Чайки, Ганни Барвінок, П. Чубинського та ін.

Великий внесок у розвиток української літератури зробили письмен-

ники П. Куліш (роман “Чорна рада”), Б. Грінченко (збірки поезій

“Пісні Василя Чайченка”, “Під сільською стріхою”, повісті “Сонячний

промінь”, “Під тихими вербами” та ін.), поети М. Щоголів (збірки

“Ворскло”, “Слобожанщина”), В. Самійленко (сатиричні вірші “Ель-

дорадо”, “Патріот Іван” та ін.), О. Кониський, В. Кулик, П. Тавол-

га-Мокрицький.

Класичні зразки соціально-побутової повісті та оповідання створив

І. Нечуй-Левицький. У високохудожній формі змальовано життя, по-

бут та психологію різних верств населення України (“Микола Джеря”,

“Кайдашева сім’я”, “Запорожці”, “Маруся Богуславка” та ін.). О. Ко-

билянська та Панас Мирний у своїх творах дали енциклопедію україн-

ського життя та історію буржуазного суспільства.

Громадянські та демократичні позиції М. Коцюбинського (“П’яти-

золотник”, “По-людському”, “Дорогою ціною”, “Для загального доб-

ра” та ін.), Лесі Українки (“Досвітні вогні”, “Без надії сподіваюсь”,

“Слово, чому ти не твердая криця” та ін.) істотно вплинули на україн-

ську інтелігенцію.

Нові горизонти мислення, перехід до психологічної прози знаменує

творчість І. Франка — письменника, вченого, громадсько-політичного

діяча. Він створив класичні зразки громадянської, філософської та інтим-

ної лірики (“З вершин і низин”, “Зів’яле листя”, “Каменярі”, “Гімн”,

“Товаришам із тюрми”), змалював жорстоку експлуатацію робітників

(“Ріпник”, “На роботі”, “Борислав сміється”). Під впливом І. Фран-

ка розвивалася творчість М. Павлика, С. Коваліва, Н. Кобринської,

Т. Бордуляка та найближчих його послідовників — В. Стефаника,

Л. Мартовича, Марка Черемшини.

РЕФОРМА ОСВІТИ 1803–1804 РР.

Унаслідок постійних переслідувань з боку польського уряду і католицької церкви в Західній Україні братські школи почали

занепадати. У селах лише при окремих церквах існували школи грамо-

ти. Діти дрібнопомісної шляхти, багатих міщан та вищого духовенства

вчились у василіанських школах, створених уніатським орденом васи-

ліан у Львові, Бучачі, Теребовлі, Володимирі-Волинському та інших

містах.

Освіта Лівобережної України розвивалася за законами Росії. Відпо-

відно до “Статуту народних училищ” (1786) у повітових містах відкри-

валися малі народні училища з дворічним терміном навчання, у губерн-

ських центрах — головні народні училища з п’ятирічним терміном на-

вчання. Поряд із ними в окремих селах існували і “дяківки”.

На початку ХІХ ст. (1803–1804 рр.) царський уряд здійснив ре-

форму шкільної освіти; було затверджено таку структуру: церковно-

народне училище (школа); повітове училище; гімназія; університет.

Першими гімназіями були Новгород-Сіверська (1804), Харківська

(1805), Київська (1809), Сімферопольська (1812). Згодом вони з’я-

вились у Полтаві, Чернігові, Катеринославі, Вінниці, Херсоні.

"ТЕАТР КОРИФЕЇВ"

Засновником українського професійного театру з повним правом вважається І. Котляревський. Він у 1810 р. разом з М. Щепкіним створив театральну трупу, для якої написав п’єси “Наталка-Полтавка” та “Москаль-чарівник”. Вони ж зіграли ролі головних героїв: І. Котляревський — Возного, М. Щепкін — Виборного.

Продовжували свою діяльність вільні мандрівні трупи, на основі яких

1882 р. було сформовано майбутній “Театр корифеїв” — трупу

М. Кропивницького. До неї ввійшли талановиті актори тодішнього те-

атру — М. Заньковецька, М. Садовський, П. Саксаганський, Г. За-

тиркевич-Карпинська, М. Карпенко, Л. Квітка та ін. У 1885 р. трупа

вже налічувала близько 100 акторів і поділялася на дві: одна — під

керівництвом М. Кропивницького, друга — М. Старицького.

Було засновано нову систему організації — товариство на паях, яке

колегіально вирішувало всі питання. Невдовзі починають діяти трупи

М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого та ін. На

початку ХХ ст. в Україні налічувалося близько 300 театральних ко-

лективів.

Над формуванням репертуару працювали кращі драматурги України.

Вони боролися проти русифікаторства, порушували соціально значущі

питання, формували шанобливе ставлення до української культури, то-

рували нові шляхи розвитку сценічного мистецтва. Ставилися вже згаду-

вані п’єси І. Котляревського; “Назар Стодоля” Т. Шевченка; понад 40

п’єс М. Кропивницького, серед яких “Дай серцю волю, заведе в нево-

лю”, ”Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, “Глитай, або ж павук”, “По

ревізії”, “Пошились у дурні” та ін.; інсценізовані обробки М. Стариць-

кого “За двома зайцями”, “Сорочинський ярмарок”, “Циганка Аза”,

“Різдвяна ніч” та його соціально-побутові драми “Не судилося”, “Ой, не

ходи, Грицю, та й на вечорниці”; глибоко психологічні п’єси І. Карпен-

ка-Карого “Наймичка”, “Безталанна”, сатиричні комедії “Мартин Бо-

руля”, “Сто тисяч”, “Хазяїн”, історичні драми “Бондарівна”, “Сава Ча-

лий” та ін.; драматичні твори І. Нечуя-Левицького “Маруся Богуслав-

ка”, Панаса Мирного “Лимерівна”, Б. Грінченка “Степовий гість” та

“Ясні зорі”, І. Франка “Украдене щастя”, “Учитель” та “Кам’яна душа”.

Багато з цих п’єс не сходять зі сцени й сьогодні. Творчі досягнення

корифеїв українського театру є провідними в сучасному театральному

мистецтві.

РЕФОРМА ОСВІТИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ.

Розвиток шкільництва та народної освіти в Україні не відповідав суспільним реаліям після скасування кріпосного права. Прискорений розвиток капіталістичних відносин потребував кваліфікованих працівників. Станова школа поступово перетворюється на буржуазну. Зважаючи на суспільні потреби, вимоги прогресивних кіл країни, царський уряд у 1864 р. здійснив реформу народної освіти. Усі типи початкових шкіл стали народними училищами, до них приймали дітей усіх станів. Вони працювали за єдиними планами та програмами: вчили закону Божого, читати, писати та чотирьох арифметичних дій. У двокласних початкових училищах з п’ятирічним терміном навчання передбачалося вивчення історії, географії, малювання. З 1872 р. початкові повітові училища було переведено на шестирічний термін навчання; при цьому розширювалося коло предметів:

геометрія, креслення та природничі дисципліни. Велику роль у поши-

ренні освіти відігравали земства, які відкривали та утримували почат-

кові школи, організовували учительські курси. У Східній Україні в

1897 р. функціонувало близько 17 тисяч початкових шкіл усіх видів, що

охоплювали навчанням лише третину дітей. Письменне населення ста-

новило близько 24 %.

Середню освіту, як і раніше, давали гімназії. За новим статутом існу-

вали повні (семикласні), що поділялися на класичні та реальні, і не-

повні (чотирикласні) — прогімназії. Класичні давали гуманітарну підго-

товку і пільги для вступу до університетів без іспитів. Програма реаль-

них гімназій передбачала вивчення здебільшого природничих наук, їхні

випускники могли продовжити освіту в технічних вузах. Наприкінці

ХІХ ст. у Східній Україні було 129 гімназій та 19 реальних училищ.

Розвиток економіки стимулював появу професійної освіти: ремісни-

чих, промислових, сільськогосподарських, комерційних училищ, учи-

тельських семінарій та курсів професійної підготовки. Поряд з універ-

ситетами відкриваються вищі спеціальні навчальні заклади: технологіч-

ний та ветеринарний інститути в Харкові, політехнічний у Києві, Вище

гірниче училище у Катеринославі та ін.

У Західній Україні церковні та інші початкові школи були реорга-

нізовані в народні училища і передані у відання світських органів. Кіль-

кість їх невелика, тому в окремих районах до 76 % населення залиша-

лося неписьменним. Австро-угорський уряд обмежував право українців

навчатися рідною мовою. Так, одна середня українська школа припа-

дала на 820 тисяч осіб, а одна школа з польською мовою навчання —

на 30 тисяч учнів, не було жодного реального училища, середнього або

вищого професійного навчального закладу з українською мовою викла-

дання. У Львівському університеті навчання здійснювалося польською

мовою, у Чернівецькому — німецькою. У Закарпатті проводилася по-

літика примусової мадяризації.