Тема. Основи театрального мистецтва. Значення театрального мистецтва у сучасному світі

Мистецтво – це особливий вид духовно-практичного освоєння дійсності за законами краси. Формою мислення у мистецтві виступає художній образ. Це основа будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення художнього образу - головний критерій приналежності до різних видів мистецтва.

Мистецтво в силу його універсальності поділяється на види та жанри.

Вид мистецтва – це реальні форми художньої діяльності, що різняться, першза все, способом втілення художнього змісту, специфікою творення художнього образу.

Стиль – це історично-обумовлена стійка образна система, що виражає певне бачення світу.

Жанр – це загальне поняття що відображає найбільш істотні властивості і зв’язки явищ світу мистецтва, сукупність формальних і змістовних особливостей твору.

На сьогоднішній день основні види мистецтва представлені так: архітектура, скульптура, живопис, графіка, декоративно-прикладне мистецтво, кіномистецтво, телебачення, фотомистецтво, література, театральне мистецтво, музика, хореографія, естрадно-циркове мистецтво.

Звільнені від нашарувань випадковостей, подробиць і довільностей, соціальні процеси та людські характери проступають яскраво, розкриваючи свої глибинні і потаємні зв'язки. Така форма театру існувала дуже давно і, мабуть, була первинною під час переростання, релігійного обряду в мистецтво театру. Проте найточнішого осмислення ця форма набула в XX ст. і зробив це німець, Бертольд Брехт, який висунув теорію епічного театру.

Початкові, обрядові форми театру відомі всім народам. Адже кожна людина за своєю ігровою природою схильна не тільки до сприйняття театрального видовища, а й навіть до участі в ньому (про що свідчить така форма театру — хеппенінг — в якому актори залучають глядача до свого дійства). І все ж, мабуть, слід погодитися з великим російським драматургом І театральним діячем О. М. Островським, який сказав, що «театр — це ознака повноліття нації».

Найдавніше мистецтво театру належить Стародавній Греції, де ритуальне заклинання козла на честь бога Діоніса народило «козлину пісню» — «трагос оде» — трагедію. Водночас пісня веселої команди Діонісових сподвижників — «коммос оде» — породила комедію. Отже, п'ятеро видатних драматургів Еллади — Есхїл, Соф окл, Евріпід (автори тра­гедій) та Аристофан І Менандр (автори комедій) — ще задовго до нашої ери на все майбуття заклали основи світової драматургії та театру, їхній співвітчизник і, практично, сучасник філософ Арістотель перший у світі порушив питання про теоретичні закони драматичного мистецтва. Щодо римлян, то вони мало доклали свого, справді оригінального, до скарбниці мистецтва театру. За всієї могутності талантів комедіографа Плавта, автора трагедій Сенеки та поета-філософа Горація, римляни у творчості займали друге місце щодо своїх грецьких попередників.

Згодом християнізація Європи призвела до занепаду театру, оскільки людській свідомості була запропонована спокуслива думка про потойбічну винагороду за земні страждання і, таким чином, самі ці страждання, і криваві конфлікти втрачали свій драматизм і трагізм. Отже, руйнувалася конфліктно-драматична передумова театру, який майже на тисячоліття перестав існувати в розвинених формах, жевріючи в спорадичних виступах мандрівних артистів — гістріонів на Заході, та скоморохів у Київській Русі. Крім того, театр ледве животів у церковних літургійних і напівлітургійних драмах, містеріях та мораліте.

Оновлення театру відбулося в епоху Відродження мистецтва і культури Європи в цілому (XV—XVII ст.), коли в центр світоустрою була повернена людина в усій її багатовнмірності та невичерпності. Причому нове народження театру здійснювалося згори і знизу — від «університетських умів» у Італії і Англії, які досліджували і модернізували класичні грецькі взірці, до вивільнення ігрової стихії простого народу, зокрема в італійській комедії масок, так званій «комедії дель арте», в демократичних комедіях Лопе де Вега (Іспанія).

На початку XIX ст. народжується український професійний театр. У 1819 р. в Полтаві Іваном Котляревським була написана і поставлена «Наталка Полтавка», з участю Михайла Щепкіна. Своїм корінням український театр сягає скоморохів Київської Русі, естетичних ідей барокко, пов'язаних із шкільними виставами Києво-Могилянської академії та образно-філософськими притчами Григорія Сковороди.

Тільки в 1882 р. Марко Лукич Кропивницький, драматург, актор, режисер, організатор, педагог, утворив професійний український театр. Допомагав йому його щирий друг Михайло Старицький, а також сім'я Тобілевичів — Іван Карпович Карпенко-Карий, Микола Карпович Садовський із дружиною Марією Заньковецькою, Панас Карпович Саксаганський, Марія Садовська-Барілотті та численні їхні родичі: племінники., свояки, просто добрі знайомі, серед яких було чимало непересічних талантів.

Післяреволюційний період у вітчизняному театрі був надзвичайно контрастним. Мистецькі здобутки світового рівня межували з кривавими трагедіями винищення найталановитіших митців. З одного боку, радянська влада подбала про те, щоб утворити та підтримати театри в тих народів, які його не знали (мусульмансько-ісламська Середня Азія, аборигени Сибіру), або мали в напівпридушеному стані (Україна, Білорусія, Азербайджан, Грузія, Вірменія, Татарстан тощо). З іншого боку, були вислані за кордон, розстріляні та посаджені в концтабори чималі театральні сили.

Розпочавшись плюралістичним розмаїттям сценічних форм (реалізмом МХАТу, конструктивізмом В. Мейєрхольда, святковістю Є. Вахтангова, вишуканістю О. Таїрова, романтизмом К. Марджанішвілі й О. Ахметелі, перетворенням Л. Курбаса, побутовізмом Г. Юри), радянський театр через якихось двадцять років виявився уніфікованим, загнаним у ложе соціалістичного реалізму. З'явилася каста «недоторканних» колективів, оголошених взірцями, обов'язковими для всіх. Це були академічні театри столиць, захищеність яких від критики обернулася для них трагічним застоєм.

Сплеск духовної «відлиги» початку шістдесятих років породив нові театри, нове режисерське покоління (О. Єфремов, Р. Стуруа, Б. Львов-Анохін, Н. Шапіро, А. Кац, Р. Віктюк та ін.), нові імена драматургів (О. Вампілов, Л. Зорін, О. Володій, М. Шатров тощо). Україну «відлига» практично не торкнулася.

У наступні двадцять років театр навчився розмовляти «езоповою» або «виробничою мовою». Духовна задуха, економічний розвал довели мистецтво до «чорнухи», до театру «андерграунду» (підземелля), де вивертають на глядача весь бруд зневіреної душі і занедбаного тіла. Сьогодні стало зрозумілим, що все світле і справжнє, що народжувалося в радянському театрі (а такого було немало), виникало не завдяки, а всупереч змісту епохи, в трагедійному борінні Художника з Системою. Це довело театр до його сучасної кризи, штовхнуло на манівці світової культури, де ми проминули багато чого з того, що випробував, чим перехворів і що давно перетравив світовий театр — сюрреалізм, театр абсурду й жаху, антитеатр занурення тощо. Лише кілька останніх років театри колишнього СРСР почали запізніло хворіти тим, від чого вже видужав західний театр.

Художніх відкриттів і подій сьогодні в усьому світі негусто. Проте не слід забувати, що саме XX ст. викликало до життя і епічний театр, і нові жанри — трагікомедію, політичну і документальну драму, відкрило езотеричний театр Китаю, Японії, Індії з його знаковістю замість асоціативності, канонічністю замість щохвилинної мінливості, особливою сумішшю пластики, вокалу, медитації, костюму, декорації. Високої значущості і авторитету досяг в XX ст. історично молодий американський театр, що дав світу і «скляний звіринець» п'єс У. Сарояпа й Т. Уїльямса, і грандіозну помпезність мюзіклів та різних шоу.

Театральне мистецтво є синтетичним за своєю природою. Його твори містять у собі практично всі інші мистецтва: літературу, музику, образотворче мистецтво, хореографію й ін. Так, наприклад, наукові розробки психології лягли в основу акторської й режисерської творчості, так само, як і дослідження в області семіотики, історії, соціології, фізіології.

Основою театральної вистави є драма, що визначає художні можливості й ідейний напрямок театру. При цьому літературний твір театр переводить в область сценічної дії й специфічної театральної образності — характери, конфлікти драми втілюються в живих особах, вчинках. Найважливіший художній засіб, який театр бере від драми — слово, підкорюється законам драматичної дії. В одних випадках мова може виступати як засіб побутової характеристики персонажа, в інших — розкривати через словесну тканину ролі складні конфлікти свідомості й психології героя. Мова на сцені може мати форму великого висловлення (монолог), протікати як розмова з партнером (діалог), адресуватися глядачеві або звучати як міркування героя, його «внутрішній монолог» і т. д. (див. також драматургія)

Театр — мистецтво колективне.

Спектакль — твір, що володіє художньою єдністю, гармонією всіх елементів. Він створюється під керівництвом режисера й відповідно до режисерського задуму спільними зусиллями акторів, художника-сценографа, композитора, хореографа й багатьох інших працівників театру (освітлювачів, костюмерів, гримерів і т. д.). В основі спектаклю лежить режисерська інтерпретація п'єси, її жанрове, стилістичне рішення. Дія спектаклю організована в часі (темп, ритм, наростання й спади емоційної напруги) і в просторі (розробка сценічного майданчику, принцип її використання, мізансцени, декорації, рух й ін.).

Акторський образ створюється на основі п'єси і її тлумачення режисером — постановником спектаклю. Проте актор залишається самостійним художником, здатним лише йому одному доступними засобами відтворити на сцені живий людський образ, передати складність і багатство людської психології. (див. акторське мистецтво).

Зоровий образ спектаклю створюється художником-декоратором засобами живопису, театральної конструкції, костюмів, висвітлення, театральної техніки. Декорація може нести як образотворчі, так і виразні функції, відтворювати обстановку дії або ж метафорично розкривати в зоровому образі задум режисера, бути реальної або умовної залежно від художніх завдань постановки, напрямку, стилю.

Головним носієм театральної дії є актор, у творчості якого втілена суть театру: здатність захоплювати глядачів художнім видовищем безпосередньо, що протікає в них на очах життя, творчим процесом її втілення. Акторський образ створюється на основі п'єси і її тлумачення режисером — постановником спектаклю. Проте актор залишається самостійним художником, здатним лише йому одному доступними засобами відтворити на сцені живий людський образ, передати складність і багатство людської психології. (див. акторське мистецтво).

Театр –це особлива форма, вид мистецтва, де розкриваються суперечності часу та внутрішнього світу людини, стверджуються ідеї за допомогою драматичної дії – вистави. У виставі використовуються виражальні засоби всіх основних видів мистецтва. Вистава звернена одночасно й до духу, і до очей, і до серця глядача. Театр – це видовищне мистецтво. Під час театрального дійства події розгортаються у часі та просторі, але театральний час є умовним і не дорівнює астрономічному. Вистава у своєму розвитку розподіляєтьсяна акти, дії, а ті, в свою чергу, - на мізансцени, картини тощо.

Характерною особливістю театрального мистецтва є його неповторність у часі: кожен спектакль існує тільки в момент його відтворення. Якщо виконавське мистецтво з розвитком техніки аудіозапису одержало можливість фіксації й подальшого багаторазового відтворення, ідентичного первісному, то адекватний відеозапис театрального спектаклю в принципі неможливий: дія нерідко розгортається одномоментно в різних частинах сцени, що надає об'єм дії, що відбувається й формує гаму тонів і напівтонів сценічної атмосфери. При великих планах зйомки нюанси загального сценічного життя залишаються за кадром; загальні ж плани занадто дрібні й не можуть передати всіх деталей. Театр-мистецтво колективне. У створені витави беруть участь багато людей, які мають найрізноманітніші суто театральні професії.

Основою театральної вистави є літературний твір: п’єса або інсценівка, де слово підлягає законам театральної дії.

Драматургія – найскладніша форма літератури. У ній відсутній авторський коментар, використовується лише пряма мова. Головний герой - людина, що є носієм певної ідеї, але ідеї виявляються через вчинки та дії, тому що дія - основна сила п’єси.

2 Види і жанри театрального мистецтва

На сьогоднішній день театри поділяються на різноманітні структурні варіанти, певні жанрові модифікації. Окремі театри мають жанрову спеціалізацію. Це театри сатири, комедії, драми та комедії, малих сценічних форм тощо.

В процесі історичного розвитку визначилися різні види театру, котрі відрізняються один від одного специфічним оформленням та засобами художньої виразності. Деякі театри орієнтуються на певне коло глядачів (молодіжний театр, театр юного глядача і т.д.)

Театр, як вид мистецтва поділяється на такі види:

-драматичний театр;

-музичний театр (опера, балет);

- музично-драматичний (поєднання двох перших театрів);

- театр музичної комедії, театр оперети;

- театр пантоміми;

- ляльковий театр;

- театр одного актора.

В процесі історичного розвитку визначилися різні види театру, які відрізняються один від одного специфічним оформленням та засобами художньої виразності.