Сміх продовжує життя

Мета: ознайомити дітей із жартівливими традиціями українського народу, розвивати дотепність, почуття гумору, формувати на­вички доброзичливого спілкування з людь­ми, виховувати самокритичність, зневагу до недбалості.

Під жваву мелодію вибігають ведучі у кос­тюмах клоунів.

Ведуча. Добрий день вам, люди добрі!

Ведучий. Добрий день, люди хороші!

Ведуча. Свято сміху в нас сьогодні:

Всіх вітає загін наш.

І усмішок тут багато,

І красиво тут у нас.

Ведучий. На нашому святі будуть для всіх

І гумор, і танці, і пісня, і сміх.

Тож дозвольте вас вітати,

І повеселитись, й щастя побажати.

Ведуча. Користь сміху ми покажемо,

Щоб проблеми нам долати.

Усмішкою вік продовжимо

І не будем сумувати.

Ведучий 1. Від старого і малого —

Бо всі ми любим щедрий сміх,

З потворного й смішного

Посміятися не гріх.

Ведуча. Добрий сміх не б'є, не мучить,

Він на світі жити учить,

Тим і бажаний для всіх.

Ведучий. Любі гості, добрі люди!

Смійтеся на повні груди!

Ведуча. Світ сміху — це особливий світ. Це світ, у якому навіть ваші зажу­рені очі раптом починають сміятися. Французький письменник Віктор Гюго якось сказав: «Сміх — це сонце: воно проганяє зиму з людського обличчя».

Ведучий. Сміх — один із найсильніших захисників нашого організму від нега­тивної дії стресу, а отже — від багатьох тілесних недуг. Під час сміху в головному мозку людини виділяються гормони щас­тя (ендорфіни), і ми почуваємося радісно, захищеними від усяких негараздів. Той, хто любить сміятися, хто сприймає життя іронічно, ніколи не захворіє на невроз.

Ведуча. Так, сміх і справді подовжує життя. Тут і бальзам Бітнера не треба купувати.

Сценка «Бальзам Бітнера»

Чоловік заходить в аптеку, його зустрічає жінка-фармацевт.

Чоловік. Добрий день.

Жінка. Добрий день.

Чоловік. Дайте мені, будь ласка, бальзам Бітнера.

Жінка. Прошу.

Чоловік. Скажіть, а в ньому що — ноги парити треба?

Жінка. А у вас рецепт є?

Чоловік. Так, от...

Жінка. Ні, ні, ніг у ньому парити не тре­ба, його треба в очі крапати.

Чоловік. Для чого крапати в очі, у мене ж ноги болять?..

Жінка. Правильно, на кожну ногу — по дві краплі.

Чоловік. Щось я не розумію.

Жінка. А тут нема чого розуміти. Ваш укол від голови, перепрошую, куди роблять? Правильно, у м'яке місце. І ви не дивуєтесь, як ліки до голови піднімаються?

Чоловік. Ні.

Жінка. Так ось. Усе просто — крапає­те бальзам в очі, і ліки спокійно скапують до ніг.

Чоловік. То мені що — тазик треба під­ставляти, коли ліки будуть стікати по но­гах?

Жінка. А ви поза очі не капайте, і не тре­ба буде тазик підставляти.

Чоловік. А, зрозумів, якщо очі заболять, в ньому треба парити ноги.

Жінка. Що ви — парити і парити... Якщо очі заболять, цим роблять клізму. А у вас що, ще й очі болять?

Чоловік. Ні.

Жінка. То чого ж ви мені голову морочи­те! Краще кажіть — піпетку брати будете?

Чоловік. Для очей чи для ніг?

Жінка. Повторюю, для ніг — піпетка, для очей — клізма.

Чоловік. Добре, давайте для ніг. Скажіть, а що треба робити, якщо вуха болять, чи, скажімо, є лупа?

Жінка. Якщо лупа, ноги треба парити в тазику, і довго, щоб запитання дурні в го­лову не лізли.

Чоловік. А вуха?

Жінка. А що — вуха?

Чоловік. Якщо вуха болять?

Жінка. Якщо вуха почали боліти, то баль­зам не допоможе, це вам треба до хірурга на ампутацію.

Чоловік. Чого — вух?

Жінка. Ні, голови.

Чоловік. Це як? Як же жити без голови?

Жінка. А мені, здається, що вам однаково — чи з головою, чи без!

Чоловік. А як же я буду в очі краплі кра­пати, коли ноги заболять?

Жінка. А тоді треба ноги в тазику парити.

Чоловік. Ой, почекайте, щось ви мене зовсім заплутали. У вас є щось від голови?

Жінка. Вам від голови через що?

Чоловік. А через що у вас є?

Жінка. Через усе.

Чоловік. Тоді дайте мені через ніс, я ж піпетку для ніг брав.

Жінка. Будь ласка.

Чоловік. Що це?

Жінка. Аспірин «УПСА».

Чоловік. А як же його через ніс?

Жінка. Вставляйте в ніздрі і закрапуйте водою. Причому це треба робити, стоячи, на голові.

Чоловік. А для чого?

Жінка. Щоб ліки в ноги не пішли.

Чоловік. Це ж треба, до чого дійшла наша

фармацевтика!

Жінка. А давайте я вам ще і проносне дам. Це такий крем.

Чоловік. І що ж з ним треба робити?

Жінка. Його треба в обличчя втирати. Спробуйте, у нього запах свіжої полуниці. Не вірите? Беріть, це рекламний екземп­ляр.

Чоловік. І справді.

Жінка. Найголовніше — ефект момен­тальний.

Чоловік. Це точно. Ну добре, я пішов.

Жінка. Щасливо!

Ведучий. Усмішка і сміх — це ворота, че­рез які в людину може потрапити багато хорошого. Вчені довели, що сміх збуджує центри позитивних емоцій, створює хоро­ший настрій, допомагає жити, вчитися і працювати.

Ведуча. Щоб засміятись, людині потріб­но напружити 17 м'язів, а щоб насупити­ся—аж 43! Тому веселим і усміхненим бути легше, чи не так?

Ведучий. Коли людина сміється — вона здолає усі труднощі, усі негаразди. Китай­ський філософ Конфуцій сказав: «Скар­житися на неприємну річ — це подво­ювати зло; сміятися з неї — це нищити його».

Ведуча. А давні японці, які віками змага­лися з тайфунами, вулканами, численними ворогами, з бідністю і горем, не забували повторювати: «У дім, де сміються, прихо­дить щастя». І довели світу, що це — іс­тина!

Ведуча. Закликав бути веселим і мудрий Соломон: «Як міль — одягові і черв'як — де­реву, так печаль шкодить серцю людини», — застерігав він людей.

Ведуча. Де немає сміху — там немає надії на оновлення. Де немає сарказму — там не­має справжньої любові до людства. Тож да­вайте сміятися! Хай сміх освітлює обличчя, висміює неправду!

Сценка «На дорозі»

Даїшник. Ану, стій! Чого ти трясешся? Звичайна перевірка. (Обходить навколо ве­лосипеда, постукує палкою по колесах.) Під­качати треба було б. (Сердито.) А де ще два колеса? Пропив, напевно. От як створюєш аварійну ситуацію.

Велосипедист. Вибачте, тут, мабуть, якась помилка.

Даїшник. Яка ще помилка! Це у тебе помилка на помилці. А я тільки розпочав огляд. Чому немає запасного колеса?!

Велосипедист. Мені що, його на спині возити?

Даїшник. Ну що ти, як маленький. Без запаски не можна. А як колесо спуститься?

Велосипедист. Поставлю латку.

Даїшник (передражнюючи). Латку він по­ставить. Ти на своєму драндулєті і до най­ближчої вулканізації не дотягнеш. За це, до речі, теж штраф треба платити. Техогляд давно проходив?

Велосипедист. А що, треба?

Даїшник. Ти вчора за кермо сів?

Велосипедист. Ні... 20 років уже їжджу.

Даїшник. І досі без довідки про техогляд? Ай-яй-яй, не ж який штраф треба платити!

Велосипедист. Ой, мені недобре.

Даїшник. Зачекай. А де у тебе аптечка? Що, і аптечки немає? Ну це, знаєш, — штраф.

Велосипедист. Ва... ва... валідолу не знай­деться?

Даїшник. А що, в тебе ще язик заплі­тається і обличчя якесь дуже вже черво­не. Ану, дихни у трубочку! (Велосипедист астматично дихає.) Ось тобі й маєш, ще й п'яний до всього. А я ж бачу, якось дивно ти поводишся!

Велосипедист. Я лише декілька ковтків пива випив!

Даїшник. Це справи не міняє. Платити все одно доведеться.

Велосипедист (розгублено). Як же так... Із глузду можна зійти... Вперше за 20 років — і таке.

Даїшник. Вперше чи не вперше, а від­повідати все одно доведеться. Від нас не за­ховаєшся. 20 років, 20 років... Я може тут 30 років на цьому самому місці стою, а та­ких, як ти, лопухів ще не бачив. А цікаво, який у тебе кілометраж? А де спідометр? Де дошка приладів?

Велосипедист (починає божеволіти). Не знаю, мабуть, украли.

Даїшник. Непорядок. Це штраф. А-а-а! А ключ де?

Велосипедист. Який ще ключ?

Даїшник. Що означає — який? Я питаю, чому ключа нема? Машина крадена? Ну, хлопче, у тебе неприємності! Ану, вилізай із машини, руки на капот!

Велосипедист. З якої машини? Я ж на ве­лосипеді.

Даїшник (дивиться на велосипедиста, наче вперше його бачить). Хм... дійсно, на велоси­педі... Добре, проїжджай і не створюй про­бок на дорозі, (навздогін), і наступного разу мені не попадайся, (до себе) а кардан у нього дійсно несправний, (за куліси) Михайловичу, а що ми вчора пили?

Ведучий. Гумор — це не просто сміх, це — сміхотерапія! Дейл Карнегі, який вчив людей мистецтва спілкування та досягнення успіху, склав таку ціну усмішці: вона нічого не коштує, а дає багато. Вона збагачує тих, хто її отримує, і не збіднює тих, хто її дарує. Вона триває лише мить, але пам'ять про неї може лишатися назавжди.

Ведуча. Гумор — добрий сміх. Він пере­йнятий приязню і любов'ю до людей. Жарт, дотепне слово часто впливають ефективні­ше, ніж будь-які повчання. А як корисно і важливо вміти посміятися із себе! Той сміх, що не ображає, а виліковує, — виховує лю­дину.

Сценка «Не звали й не впізнали»

Син (вибігає). Дідуню! Гайда додому, і скажіть, що я зараз зі своєю класною да­мою прийду. Тому нехай підготують прийом, ну там — кава, прикид, розумієте?

Дід. Розумію!

Дід. Жінко! Доню! Малий оце прибігав і казав, що з дамою прийде. Так що давай, готуй прийом — прикид.

Мама. Тату! Годі! Щось не зрозуміла, яка дама, який прикид?

Дід. Ну, я так зрозумів, що син приведе дівчину, даму, вона ніби класна, буде знайо­митися із сім'єю. Готуй каву і знайди одяг відповідний, я теж пішов причепуритися.

Мама(до свекрухи). Мамо! Дайте-но швидше валер'янки! Зараз малий прийде з дівчиною знайомити, треба встигнути під­готуватись (заходить син і класна дама).

Син. Мамулю! Бабуню! Дідуню! Знайом­теся — це Юлія Ігорівна!

Мама (до свекрухи). Оце так! Таж їй, ма­буть, усі 40! Ну і діла!

Свекруха. Вік — це не перешкода, закоха­на жінка — молодшає. Може, у них — духов­на близькість. А якщо не тільки? Спробуємо з'ясувати.

Мама. Ну що ж, значить, це ви. Сідайте. І давно це у вас із Сашком?

Вчителька. Та вже, слава Богу, два роки, можна сказати — повне порозуміння з пер­шого погляду.

Мама (до свекрухи). Обкрутила, безсовіс­на, з першого разу! І часто ви зустрічає­тесь?

Вчителька. Три рази здається, так, Сашо?!

Син. А після обіду?

Вчителька. А й справді — 5 разів на тиж­день.

Свекруха. Ну і як він вам, може, все ж якісь незручності? Він же такий моло­денький ще!

Вчителька. Ну що ви! Він у мене дуже здібний. Схоплює все з першого слова. Він — мій улюблений хлопчик.

Мама. Як! У вас ще й інші хлопчики є?

Вчителька. Аякже: Володька, Олежик і Віталік — вони усі Сашкові однолітки. Ви знаєте, що це — як наркотик, спілкува­тися з такою чистою юною душею. Я відда­юся їм уся.

Свекруха. Так я і думала! Жінка її віку духовним спілкуванням сита не буде! Треба з'ясувати, які наслідки від їхнього спілкуван­ня. (До вчительки.) Зараз ми вас пригостимо кавою. А може, ще чогось бажаєте?..

Вчителька. Мені б чогось солоденького.

Мама. Ну що ж, ви тут із нашим дідусем посидьте, погомоніть, а ми зараз принесемо. (До свекрухи.) Ну що, бачите, солоденького їй хочеться! Он куди зайшло! Ну що ж, зараз я їй такого солоденького випишу! (Кида­ються до вчительки.) Знаєте що! Це вже... ну занадто!.. (Цієї миті вбігає донька.)

Донька. Привіт! От і я! Ой, хто це в нас! Юліє Ігорівно! Як я вас давно не бачила. (Кидається їй на шию.)

Тато і Мама. Ти її знаєш? Звідки? Давно?

Донька. Та це ж моя колишня класна керівничка, класна дама, як ми її називали. А тепер — Сашкова, вже 2 роки.

Тато і Мама. Вчителька?!! (Свекруха вмліває.)

Донька. Ось що буває, коли батьки не хо­дять до школи і не знають учителів своїх дітей!

Ведучий. Наш український народ створив безліч жартівливих пісень, коломийок, ка­ламбурів... У добрий час і в годину лихоліття добрий сміх не залишав наш люд. Українці вміють сміятися, створювати собі настрій, піднімати дух.

Ведуча. Бо українська душа споконвіку любила веселість, забуваючи життєві нега­разди і прикрощі. А що може бути краще, як зібратися десь докупи, поспівати, пожар­тувати. Тож послухаймо українську народну жартівливу пісню.

Пісня «Грицю, Грицю, до роботи»

Ведучий. Народний гумор особливо багато черпає із бездонної скарбниці українських сатириків Остапа Вишні, Павла Глазового, Євгена Дударя, Микити Годованця та ще багатьох інших майстрів дотепного слова.

Ведуча. Тож послухайте кілька україн­ських гуморесок.

«Балада про цеглину»

Інтелігентна розмова»

«Кухлик»

Ведуча. Так! Із кого б ще посміятися? Кого б не оминути своєю увагою?!

Ведучий. Шановні гості! На численні прохання, для любителів мелодрам, у нас у програмі 17836-та серія художнього філь­му «Дика Роза». Ми запросили за великі гроші чудового перекладача! Тож просимо до перегляду.

Сценка «Дика Роза»

Рікардо. Буенос утрос, Розо!

Перекладач. Доброго ранку, Розо!

Роза. Буенос не доброс.

Перекладач. Для кого добре, а для кого і не дуже.

Рікардо. Пініто куарне не дохло?

Перекладач. Як твоє здоров'я?

Роза. Граціє звєздато!

Перекладач. Дякую, все прекрасно!

Рікардо. Пініто хлябало, Роза!

Перекладач. Розо, дай мені трішки води.

Роза. Тугто екзіста шестьоро.

Перекладач. Зараз покличу служницю.

Роза. Кончіта!

Перекладач. Ти що, глуха?

Кончита. Сеньйоро верещало?

Перекладач. Ви мене кликали?

Роза. Так.

Перекладач. Звичайно, я кличу тебе вже 2 години.

Роза. Сеньйоро Рікардо опухло хлябало.

Перекладач. Сеньйор Рікардо дуже хоче пити.

Кончита. Хлябало «Пепсі-кола»?

Перекладач. Дюшесу хочете?

Рікардо. Но! Хлябало унітазо.

Перекладач. Ні, простої води з-під крана.

Рікардо. Нумо де ховала Кончітте?

Перекладач. Кончито, а що у нас на ве­черю?

Кончита. Пукалом, сеньйоре.

Перекладач. Горох, сеньйоре.

Рікардо. 0, музико спортом карузо!

Перекладач. А давайте заспіваємо!

Усі співають. Роза Сальва — отер, Роза Сальва — отер.

Перекладач. Несе Галя воду, коромисло гнеться.

Ведуча. Сміх людський — чудесна штука. Він — мистецтво і наука. Він в житті і для життя. Із потворного й дурного Посміятися не гріх. Добрий сміх не б'є, не мучить, Він на світі жити учить, Тим і бажаний для всіх.

Ведучий. У болгарському місті Габро­во на всесвітньо відомому будинку сатири і гумору викарбувало девіз: «Світ вцілів — бо сміявся». Безперечно, сміх дуже важли­вий, і ви самі сьогодні в цьому перекона­лися.

Ведуча. У народі кажуть: «Зі сміху люди бувають». Сьогодні наша усмішка — це усмішка сили, здоров'я, правди і моралі.

Ведучий. Ось і настав час прощатися з ва­ми, друзі. Але ми хочемо побажати вам щи­рого сміху! Добрих жартів!

Ведуча. Веселих і доброзичливих друзів! Та нових дотепних вигадок і винаходів!

Усі разом. Смійтеся на здоров'я!

Сценка «У кожного свій хліб»

Кум 1. Люди! Майте совість! Змилуйтеся з каліки. Киньте хоч копійку. Бог віддасть вам гривню. О, дякую вам, пане. Он гляньте, думає, що я сліпий — кинув ґудзика.

Кум 2. Куме, тобі і ґудзик стане у пригоді. Пришиєш до штанів.

Кум 1. А, це ти, куме! А я й не впізнав.

Кум 2. Зате я тебе впізнав. Що ти тут робиш?

Кум 1. Ніби не бачиш. Індивідуальна тру­дова діяльність.

Кум 2. А ліцензію маєш?

Кум 1. Ні.

Кум 2. А податки платиш?

Кум 1, Тут своя податкова. Ой, дере гро­ші!

Кум 2. І тобі не соромно бути циганом?

Кум 1. Ми всі тепер, як цигани. Пустили нас із торбами по світу, а самі в депутати подались.

Кум 2. Де ти таке вбрання взяв?

Кум 1. Позичив на городі в опудала.

Кум 2. Але піджак ніби мій?

Кулі 1. Так, я ж у твого опудала поцу­пив.

Кум 2. І не совісно тобі бідне опудало обдирати?

Кум 1. Хай не переживає, я йому в гуманітарці куплю кращий піджак.

Кум 2. Ну добре, ти краще скажи: а бага­то на день заробляєш?

Кум 1. Трохи є. Хочу іномарку купити.

Кум 2. Та тобі все життя треба сидіти, аби такі гроші нажебрати.

Кум 1. А я не сам. Онде жінка грає стару і бідну, а оно свого онука загримував під циганчука.

Кум 2. То ти на сімейному підряді?

Кум 1. Хочеш, візьмемо і тебе у свою ко­манду?

Кум 2. Ні, я в такі ігри не граюся.

Кум 1. А в які?

Кум 2. А я, куме, — рекетир. А тепер — давай сюди свій заробіток.

Кум 1. Ну ти, куме, геть совість втратив.

Кум 2. У кожного свій бізнес. Ти собі сиди і випрошуй, а я буду «рекетувати».

Кум 1. Совісті не маєш!

Кум 2. А ти маєш? Сидиш тут, здоровий, як бугай, і людей дуриш.

Кум 1. Скажи, куме, ти ж жартуєш?

Кум 2. Жартую. Зараз у країні одні жарту­ють, а інші жебракують. Давай гроші! / Сва­ряться і виходять./

Ведучий. Українці завжди були щедрими на гумор і сатиру. Народні гуморески, жарти передають нам досвід цілих поколінь. Народ не шкодує барв, щоб висміяти ледарство, брехливість, невмілість. Вишукує народ їх по всіх куточках, витягує за хвіст та на сон­це, і безжально шмагає сміхом. А що вже колючок у цьому сміхові — то годі й гово­рити.

Пісня «Усмішка»