Загальна характеристика теоретико-критичного доробку Лесі Українки. «Новоромантизм» в її трактуванні

Як теоретик-літературознавець, Леся Українка була на рівні передових наукових ідей свого часу. Багато думок письменниці, висловлених у критичних статтях, знайшли розвиток у нашу епоху.

Для літературно-критичних статей Лесі Українки характерні глибока революційна тенденційність і всебічне й грунтовне знання літературних явищ, про які говорила письменниця.

Леся Українка як власне літературний критик дебютувала під кінець XIX Століття. Саме 1899 року в Київському літературно-артистичному товаристві вона виголосила реферат «Писателі-русини на Буковині», який ліг в основу статті «Малорусские писатели на Буковине», надрукованої в петербурзькому журналі «Жизнь» 1900 року. Український варіант статті побачив світ у газеті «Буковина» в квітні того ж року. У цьому виступі була закладена основна колізія українського літературно-естетичного критицизму, яка розгортатиметься між народництвом і модернізмом уже в новому столітті. Ембріон цієї колізії міститься в опозиції головних тез Лесі Українки: «г-жа Кобьілянская — наследница Федьковича по таланту, но не продолжительница его манерьі...» и «г. Стефаник — не народник». У цій же статті вжито і слово «модернізм» (ХІЛК-2, — с. 305, 311).

У літературно-критичних статтях Леся Українка з позицій революційно- демократичної естетики підносить кращі зразки української, російської і зарубіжної літератури, водночас піддаючи глибокій і нищівній критиці твори, позначені печаттю звиродніння і гниття буржуазної культури.

Так у статті «Безпардонний патріотизм» (1895) письменниця спрямовує вістря своєї сатири проти українських буржуазних націоналістів і клерикалів, що в підлеглій їм пресі затуманювали голови простих людей псевдо- патріотичним шумовинням, наклепами на представншсІБ прогресивної української і російської громадськості. Проти релігійного дурману скеровані статті Лесі Українки «Релігійний дур на Україні» та «Беседа, часопись баптистів (штундистів)».

Романтичного позитивного героя висувала сама дійсність. Він був утіленням мрії, яка вказувала шлях реального розвитку особи і суспільства. Леся Українка зуміла помітити цю тенденцію, привітати, визнати за єдино правильну і наочно розкрити її суть на прикладі «новоромантичної суспільної драми». У зв’язку з цим першорядного значення набуває її трактовка взаємин «особи» й «окола» (особистості і середовища). У критичному етюді «Европейская социальная драма в конце XIX ст.» письменниця відзначала, що «стара» романтична драма початку XIX ст., розробляючи тему боротьби особи проти середовища, всебічно висвітлювала тільки особу, а середовище зображувала як темну й капризну стихію, що підлягає якимось нез’ясованим припливам і відпливам. Та ось, підкреслювала Леся Українка, у літературі виробився новий погляд, із захопленням сприйнятий новоромантиками. Суть розуміння його така: ні в природі, ні в житті нема нічого, що було б само по собі другорядним; кожна особистість суверенна; кожна людина є герой для самого себе і частина середовища по відношенню до інших. Отож до кожного свого персонажа новоромантик мусить підійти з психологічним аналізом. Саме тут виявляється тенденція мистецтва до поглибленого дослідження людської психології (ця тенденція охопила всі жанри літератури у другій половині XIX ст.).

За приклад новітньої драми служили Лесі Українці «Ткачі» Г. Гауптмана. Твір драматурга постає в її аналізі як зрима, цілісна картина, де всі образи стрункі, гармонійні, реалістичні. Вказує вона і на загальне спрямування твору – романтичне («новоромантичне»).

Драматурги-новоромантики, за Лесею Українкою, були суворими реалістами у зображенні людських характерів як продукту певного історичного суспільства і в той же час ставили перед читачами нові суспільні ідеали.