Заг. хар-ка теоретико-критичного доробку Л. Українки. «Новоромантизм» в її трактуванні.

Надзвичайно багато цінних думок про творчий метод нової плеяди митців висловила Леся Українка. Особливого значення у зв’язку з цим набуває її визначення «новоромантизму». Називаючи новий спосіб відтворення дійсності умовним терміном «новоромантизм», письменниця свідомо підкреслила значущість у ньому романтичного струменя.

У статті «Новейшая общественная драма», аналізуючи твори західноєвропейських драматургів, Леся Українка високо цінувала в них «віяння новоромантизму з його прагненням до звільнення особистості».

«Новоромантизм» у літературі в трактуванні Лесі Українки – це художній метод періоду занепаду капіталістичних і народження нових, соціалістичних суспільних відносин.

Першорядного значення набуває її трактовка взаємин «особи» й «окола» (особистості і середовища). У критичному етюді «Европейская социальная драма в конце XIX ст.» письменниця відзначала, що «стара» романтична драма початку XIX ст., розробляючи тему боротьби особи проти середовища, всебічно висвітлювала тільки особу, а середовище зображувала як темну й капризну стихію, що підлягає якимось нез’ясованим припливам і відпливам. Та ось, підкреслювала Леся Українка, у літературі виробився новий погляд, із захопленням сприйнятий новоромантиками. Суть розуміння його така: ні в природі, ні в житті нема нічого, що було б само по собі другорядним; кожна особистість суверенна; кожна людина є герой для самого себе і частина середовища по відношенню до інших. Отож до кожного свого персонажа новоромантик мусить підійти з психологічним аналізом. Саме тут виявляється тенденція мистецтва до поглибленого дослідження людської психології (ця тенденція охопила всі жанри літератури у другій половині XIX ст.).

За приклад новітньої драми служили Лесі Українці «Ткачі» Г. Гауптмана.

У літературно-критичних статтях Леся Українка з позицій революційно- демократичної естетики підносить кращі зразки української, російської і зарубіжної літератури, водночас піддаючи глибокій і нищівній критиці твори, позначені печаттю звиродніння і гниття буржуазної культури.

У статті «Безпардонний патріотизм» (1895) письменниця спрямовує вістря своєї сатири проти українських буржуазних націоналістів і клерикалів, що в підлеглій їм пресі затуманювали голови простих людей псевдо- патріотичним шумовинням, наклепами на представншсІБ прогресивної української і російської громадськості. Проти релігійного дурману скеровані статті Лесі Українки «Релігійний дур на Україні» та «Беседа, часопись баптистів (штундистів)».

В статті “Голос однієї російської ув’язненої» (1896) письменниця в публіцистичній формі висловлює думку, що проходить червоною ниткою через всю її творчість: мистецтво і митці повинні служити високогуманним ідеям визволення людства.

Характерною для оцінки політичних поглядів Лесі Українки є її полемічна стаття «Не так тії вороги, як добрії люди» (1897). Поетеса, високо цінуючи І. Франка як художника слова і революційного борця, все ж критикує невірну його думку, висловлену у статті «З кінцем року», що нібито народовольці — українці з походження, борючись у гуртГ російських народовольців з російським царатом, не брали участі в українському національно-визвольному русі.

В «Жизни» в 1900—1901 рр. надруковані були літературно-критичні статті поетеси: «Два направления в новейшей итальянской литературе», «Малорусские писатели на Буковине», «Новые перспективы и старые тени», «Заметки о новейшей польской литературе». В журнал «Жизнь» надіслала Леся Українка і свою статтю «Европейская социальная драма конца XIX столетия», але її не пропустила царська цензура.

Для літературно-критичних статей Лесі Українки характерні глибока революційна тенденційність і всебічне й грунтовне знання літературних явищ, про які говорила письменниця.

У статті «Новые перспективы и старые тени» (1900) Леся Українка відзначає занепад таланту популярного в той час французького письменника Бурже в його останніх романах і оповіданнях, в зв’язку з тим, що він невірно зображає дійсність.