Проблеми оцінювання рівня фізичної підготовленості студентів.

Відомою є величезна кількість різноманітних тестів рухової підготовленості, які більш чи менш успішно використовувались в різний час в різних вищих закладах освіти різних країн. Рядом авторів була проведена робота над науковим обгрунтуванням програм тестування. Тим не менше, нагромаджені дані не дають однозначної відповіді на запитання про те, які саме властивості і за допомогою яких тестів необхідно вимірювати для отримання об'єктивної і повної інформації про фізичну підготовленість студентів. Питання оцінювання результатів фізичної підготовленості до теперішнього часу залишаються найменш розробленими в теорії тестувань. Оцінка покликана грати важливу роль, як інструмент підвищення мотивації і активності студентів, управління процесом фізичного виховання. Проте, на практиці, оцінка не в повному обсязі виконує свої основні функції і часто не стимулює фізичну підготовленість студентів.

Одним з основних критеріїв оцінки з фізичного виховання в вищих закладах освіти є динаміка рівня фізичної підготовленості студентів, прослідкувати за якою можна приймаючи ті ж контрольні нормативи, які характеризують основні фізичні якості людини. Така система оцінки, на думку багатьох фахівців - недосконала. Тому науковцями пропонуються оптимальні, на їх думку, нові варіанти оцінювання. Фахівці пропонують розширити діапазон залікових вимог для студентів. Ряд авторів вказує на те, що системи тестувань, існуючі сьогодні у фізичному вихованні, не враховують психологічних відмінностей між досліджуванням осіб різних категорій.

Дискусійним є питання про доцільність підвищення рівня контрольних нормативів з роками навчання. Серед спеціалістів побутує думка, що в студентському віці вже може не спостерігатись подальшого росту фізичних якостей і рухових навичок. Г.Рьобліц вважає, що більшість студентiв вищих закладiв освіти раніше ніколи не займались спортом чи регулярними фізичними вправами, а отже їх резерви фізичного вдосконалення - невичерпні. Одначе чи слід прагнути, наприклад, до подальшого покращання результату в бігу на 100 метрів чи в бігу на 3000 метрів, якщо досягнуто оптимального нормального рівня підготовленості.

В.М. Єрмолаєв вважає, що для оцінки успішності з фізичного виховання студентів нефізкультурних вищих навчальних закладів досить одного показника - здачі контрольних нормативів, оскільки він, на думку спеціаліста, є інтегральним виразом усіх сторін фізкультурної діяльності студента. На його погляд, успішність студентів доцільно визначати не за результатами здачі єдиних контрольних нормативів, а за приростом рухових досягнень від вихідних. Пропозиція враховувати в оцінці фізичної підготовленості студентів прогресування не нова. Цілком погоджуються з нею В. Д. Єднак, О. В. Давіденко, Н.В. Решетніков, особливо коли мова йде про студентів з слабою фізичною підготовленістю.

Одні автори вважають, що ступінь фізичної підготовленості, застосований в практиці фізичного виховання як критерій поділу студентів на групи, для здійснення індивідуально-типологічного підходу, має ряд недоліків. Зокрема, «...припускає неоднозначний характер перебігу кумулятивної адаптації організму в процесі розвитку рухових якостей осіб даної групи. У методичному аспекті це виявляється у значній варіативності програм педагогічних впливів». Інші - пропонують ширше використовувати дані фізичної підготовленості, в клінічній практиці включно, обґрунтовуючи тим, що фізична підготовленість може бути виміряною більш точно, ніж інші параметри.

Снастін Е.М. (1982) вважає, що контрольні нормативи для студентів 1 і 2 курсів повинні бути різними. Пропонує доповнити такі тести: вистрибування вгору 20с, стрибки в довжину без допомоги рук, присідання на одній нозі (макс. Кількість, оскільки власне ці тести вирізняються високою надійністю.

Бондаревський Е.Я., Розенфельд Ю.П. (1988) пропонують 18 тестових вправ.

1. Інтелектуальне, моральне і естетичне виховання в процесі фізичного виховання студентів.

Вирішення задач фізичного виховання повинно здійснюватися в органічному зв'язку з трудовим, розумовим, моральним естетичним вихованням.

Інетелектуальний розвиток. Ряд явищ, що відбувається в навколишньому світі можна зрозуміти тільки в результаті рухової активності. Наприклад створення уяви про час, простір, тривалість, темп, ритм, а також поверхню і масу тіл, можливості власного тіла. Окрім цього, заняття фізичними вправами здійснюють вплив на розвиток таких властивостей інтелекту:

· уваги - при оволодінні складнокоординованими рухами створюються умови для розвитку концентрації уваги на рухах і відчуттях, що виникають.

· спостережливості - оскільки залучається дія аналізаторів,

· орієнтування в середовищі, що змінюється.

· мислення - необхідно вести пошук причин вдалих і невдалих ру хів.

Найбільш продуктивним і позитивним для організму людини є такі види і режими роботи, при яких відбувається зміна навантаження, зміна зусиль і груп працюючих м'язів. Сєченов експериментально довів, що працездатність відновлюється швидше і повніше не при пасивному відпочинку, а коли виконуються спеціально організовані рухи іншими не стомленими частинами тіла. Саме на цей сєчєновський феномен активного відпочинку і опираються рекомендації щодо застосування засобів фізичної культури для підтримання і відновлення розумової і фізичної працездатності протягом робочого дня (фізкульт-хвилинки тощо).

Воля, як і м'язи, розвивається тільки в процесі і в результаті діяльності та долання об'єктивних і суб'єктивних труднощів. Розвинута в умовах тренувальних занять, воля може проявлятися і в інших сферах життя: праці, навчанні. Необхідно, враховуючи індивідуальні особливості осіб, які займаються, створювати умови, в яких проявляються і закріплюються сильні сторони характеру.

Емоційнa сферa. З автоматизацією виробництва, виходом на пенсію значно зростає вільний час осіб. І більшість з них не знає що ж робити з новоутворени часом. Екзистенційний вакуум (за Віктором Франклом) причина поширеного в наш час явища- алкоголізму, юнацької злочинності, а також кризи літніх людей. При тривалій циклічній роботі в кров виділяються ендоморфіни - речовини наркотичної природи, які викликають стан задоволення. При регулярному застосуванні виникає залежність. На деякийчас виникає бажання ще раз відчути цей стан ейфорії. Під час виконання вправ можуть зникати ознаки поганого самопочуття. Покращенню емоційного стану сприятиме виконання вправ на красивій місцевості, спілкування між людьми.

Естетичне виховання. Формування в осіб, що займаються - краси рухів, -поведінки, -формування красивої тілобудови. Оволодіння тими сторонами техніки, які визначають досконалість, красу руху. Таким чином заняття фізичними вправами стають чинниками формування естетики рухів.Збільшуючи масу мязів, регулюючи жирові вдкладення, покращуючи поставу, оздоровлюючи шкіру досягається естетичний ефект у зовнішності людини. В 23% підлітків і 19% дорослих осіб на першому місці покращення тілобудови серед мотивів до занять. Формування в глядачів естетичної уяви.

Друге положення принципу. Зміст фізичного виховання слід планувати так, щоб забезпечувалися: "пропорційний" розвиток усіх фізичних якостей і достатньо різнобічне формування рухових вмінь і навичок, спеціальних знань. Тобто цей принцип вимагає, щоб фізичне виховання було всебічним не тільки стосовно зв'язку з іншими видами виховання, але і за своїм специфічним змістом.

1. Характеристика понятійного апарату теорії фізичної культури (основні категорії) та тенденції його удосконалення.

Одне з головних завдань курсу ТіМФВ – оволодіти вмінням інтегрувати знання та знаходити шляхи реалізації цих знань в практичній діяльності. Для вивчення питань теорії і практики фізичної культури велике значення має правильнерозуміння основних понять. Їх по можливості чітке і суворе визначення є однією з найважливіших проблем теорії фізичної культури, яка є відносно молодою областю знань, яка ще остаточно не сформувалася. У таких умовах гранична точність уявлень про той чи інший термін дозволяє полегшити обговорення і розуміння проблем, допомогти глибше проникнути в їхню сутність. Оволодіння поняттями сприяє конкретизації думки, полегшує спілкування і взаєморозуміння. У ТіМФВ використовують різні визначення і поняття:

Фізична культура – частина загальної культури, сукупність спеціальних духовних і матеріальних цінностей, способів їх виробництва та використання з метою оздоровлення людей і розвитку їхніх фізичних здатностей (Т. Ю. Круцевич).

Фізична культура (згідно Закону України „Про ФКіС”) – це складова частина загальної культури суспільства, що спрямована на зміцнення здоров’я, розвиток фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості.

Фізичне виховання – педагогічний процес спрямований на фізичне і духовне вдосконалення людини, оволодіння нею систематизованими знаннями, фізичними вправами та способами їх самостійного використання протягом усього життя (Б. М. Шиян).

Фізичний розвиток - це процес становлення та змін біологічних форм та функцій організму людини під час її індивідуального життя. Він оцінюється рівнем антропометричних та біометричних показників (маса та довжина тіла, окружність грудної клітки та ін.), фізичних якостей (швидкості, спритності, сили, витривалості, гнучкості), показників формування постави (вигинів хребта, відстані між кутами лопаток та ін.).

Фізична підготовка – це система занять фізичними вправами, спрямована на розвиток всіх фізичних якостей в їхньому гармонійному сполученні.

Стан людини досягнутий в результаті фізичної підготовки називають фізичною підготовленістю – це оптимальний стан організму для виконання будь-якої роботи. Вимірюється ступенем розвитку фізичних якостей, оволодіння технікою фізичних вправ.

Фізкультурна освіта – оволодіння людиною певними знаннями, руховими вміннями і навичками (наприклад вміння плавати, ходити на лижах), а також вміння керувати рухами свого тіла, добре орієнтуватись в просторі і часі.

Фізичні вправи – це рухи, рухові дії, а також складні види рухової діяльності (рухові та спортивні ігри), які відібрані засобами для вирішення завдань фізичного виховання. Термін «вправа» застосовується також для визначення процесу багаторазового повторення рухових дій.

Спорт (згідно Закону України „Про ФКіС”)– органічна частина фізичної культури, особлива сфера виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки шляхом змагальної діяльності.

46. Використання нетрадиційних засобів фізичного виховання у системі занять фізичними вправами з студентами.

47. Характеристика спеціальних принципів фізичного виховання.

Специфічні принципи фізичного виховання:

1.Принцип вікової відповідності (“не пошкодити”).

В основі цього принципу лежать такі закономірності:

- генетична природа;

- єдність організму людини в його будові, функціонуванні та розвитку;

- антифазність (неспівпадання) періодів інтенсивного росту елементів систем рухів з періодами росту структур організму.

Методичні положення, які випливають із закономірностей:

- ймовірність характерних адаптаційних реакцій (стандартизація і індивідуалізація);

- високий ступінь індивідуальних рухових проявів (стабільність і варіативність);

- залежність амплітуди та часу адаптації від віку, статі та стану тренованості.

2. Принцип циклічності та хвилеподібності - в основі цього принципу лежать закономірності:

- наявність біоритмічних проявів (робота серця, температура, тиск, робота шлунку та інше). Розрізняють біоритми органів, систем, добові ритми, довготривалі ритми;

- фазовість систем та органів.

Методичне положення, яке випливає із закономірностей:

- періодична зміна тренувальних впливів в залежності від стану людини (показників внутрішнього навантаження).

3. Принцип спрямованості на формування базової фізичної підготовки, високої працездатності та здоров’я людини. В основі цього принципу лежать такі закономірності:

- висока суспільна значимість здоров’я, працездатності та фізичної підготовленості людини;

- систематичне підвищення вимог до фізичної підготовленості і працездатності людини (сучасний потік інформації).

Методичні положення, які випливають з цього принципу:

- єдність соціального і біологічного в структурі особистості людини;

- необхідність індивідуалізації моделей рівня здоров’я людей

1. Форми фізичного виховання студентів ВНЗ 3-4 рівнів акредитації та їх взаємозв’язок у вирішенні завдань формування фізичної культури майбутнього фахівця.

Фізичне виховання у вищих навчальних закладах має два взаємозв’язаних етапи: перший – базовий, обов’язковий на І-ІІ курсах по 4 години на тиждень, другий – факультативний на ІІІ-V курсах, який передбачає самостійно (в спортивно-оздоровчих групах, в групах спортивного вдосконалення) покращення фізичного стану, удосконалення знань, вмінь, навичок.

Навчальний і тренувальний процес з фізичного виховання здійснюється на навчальних та секційних заняттях протягом всього періоду їх навчання у вузі згідно з розкладом і здійснюється в таких формах: навчальні та позанавчальні.

Навчальні форми:

· Навчальні заняття – практичні, теоретичні (в тому числі і методичні) проводяться на І-ІІ курсах згідно з розкладом;

· Самостійні заняття на І-V курсах

· Заняття в спортивних секціях на І-V курсах

· Індивідуальні заняття – фізичні вправи в режимі навчального дня, для фізичної підготовки, заняття спортом, туризмом і загартування.

Навчальні заняття – практичні, теоретичні (лекції, методичні бесіди і ін.) з дисципліни “фізичне виховання” передбачаються розкладом вузу. При складанні навчального розкладу дворазові заняття (по дві академічні години) плануються рівномірно протягом тижня.

Практичні і теоретичні заняття проводяться викладачем кафедри фізичного виховання. Самостійна навчальна практична робота студентів з фізичного виховання (домашні завдання) проводиться під керівництвом і контролем викладача.

Позанавчальні заняття:

· Фізичні вправи протягом навчального дня;

· Заняття в спортивних секціях на курсі та факультеті під керівництвом і контролем викладачів, громадських інструкторів, спортивних тренерів;

· Заняття в різних спортивних секціях за місцем проживання студентів (в гуртожитках);

· Заняття в оздоровчо-спортивних таборах під час канікул;

· Участь в масових фізкультурно-оздоровчих та спортивних заходах у вихідні та святкові дні (змагання, турніри, спартакіади, спортивні свята тощо).

Позанавчальні заняття з ФВ проводяться у формі:

- занять в спортивних клубах, ФО центрах, секціях, групах за інтересами;

- самостійних занять фізичними вправами, спортом, туризмом. (Основна задача таких занять – сприяти підвищенню ФА. Самостійні заняття рекомендуються в період екзаменаційних сесій, канікул, коли академічні заняття з ФВ не проводяться. Для самостійних занять надаються спортивні споруди, викладачами кафедри забезпечується методичне керівництво. Зі студентами спеціального відділення самостійну форму занять рекомендують практикувати у вигляді виконання домашніх завдань. Додаткові заняття організовуються для відстаючих і слабопідготовлених студентів. Їх задача - зміцнення здоров’я, розвиток ф.я., необхідних для засвоєння програмного матеріалу, виконання нормативів);

-масових оздоровчих, фізкультурних і спортивних заходів (Спортивний клуб разом з викладачами кафедри ФВ ск5ладає положення і календар спортивних заходів. Кількість видів спорту залежить від матеріально-технічної бази ВНЗ, регіону, складу викладачів тощо);

-занять протягом дня по забезпеченню працездатності, післяробочого відновлення, психорегуляції, корекції. Види занять: ранкова, вступна, профілактична та відновлювальна гімнастика, фк-паузи, фк-хвилинки, мікропаузи, заходи післяробочого відновлення, супровідні вправи.

1. Використання сучасних фізкультурно-оздоровчих технологій у ФВ студентів (на прикладі фітнес програм).

Принцип оздоровчої направленості фізичного виховання конкретизується у фізкультурно-оздоровчих технологіях, які в наш час інтенсивно розвиваються. Поняття фізкультурно-оздоровча технологія об’єднує процес використання засобів фізичного виховання в оздоровчих цілях і наукову дисципліну,яка розробляє і вдосконалює основи методики побудови фізкультурно-оздорвчого процесу.

Практичим виявленням фізкультурно-оздоровчих технологій у фізичному вихованні являються різноманітні фітнес-програми,які складають основний зміст діяльності фізкультурно-оздоровчих груп (ФОГ), створених на базі спортивних організацій, а також персональних фітнес-заннять.

Фітнес-програми як форми рухової активності, спеціальноорганізована в рамках групових чи індивідуальних (персональних) заннять, можуть мати як оздоровчо-кондиційну направленість (зниження ризику розвитку захворювань, досягнення і підтримка потрібного рівня фізичного стану), так і переслідувати цілі, зв’язані з розвитком здібностей до рішення рухових і спортивних завдань на достатньому рівні.

В першому випадку фітнес-програми орієнтовані на цілі оздоровчого фітнесу, в другому – спортивно-орієнтованого рухового (Хоулі, Френке, 2000).

Класифікація фітнес-програм базується: а) на оному виді рухової активності (наприклад, аеробіка, оздоровчий біг, плавання і т.д.); б) на зіставленні декількох видів рухової активності (наприклад, аеробіка і бодібілдінг; аеробіка і стретчінг; оздоровче плавання і біг і т.д.); в) на зіставленні одного чи декількох видів рухової активності і різноманітних факторів здорового способу життя (наприклад, аеробіка і загартування; бодібілдинг і масаж; оздоровче плавання і комплекс водолікувальних відновлювальних процедур і т.д.).

Частини фітнес – програм (структура):

- Розминка

- Аеробна частина

- Кардіо – респіраторний компонент

- Силова частина

- Стретчінг (компонент розвитку гнучкості)

- Заключна частина (відновлювальна)

1. Характеристика фітнес-програм, які базуються на видах рухової активності аеробної спрямованості.