Подальша демократизація західних країн у другій половині ХХ століття

Процес демократизації, що почався в ХІХ ст. у США і країнах Західної Європи, придбав глобальний характер. Починаючи із середини ХХ ст. демократію, як тип політичного правління вибирає усе більше держав світу. Разом з тим, виникає ряд проблем. Молоді демократії, в яких процес становлення демократичних інститутів не завершився, багато в чому не збігаються зі зразками класичної ліберально-буржуазної демократії, відрізняються друг від друга, мають велике різноманіття шляхів становлення політичних інститутів, що зв’язано з національними особливостями розвитку. Тому країни з устояними демократіями називаються «свободними», а країни, де основним показником демократії є вибори, називаються електоральною демократією.

Процес переходу від автократій до демократій здійснюється нерівномірно. Він може наростати, охоплюючи усе більшу кількість країн, а потім темпи розвитку мимовільно звертаються, поступаючись місцем наростанню авторитарних тенденцій. Це явище одержало назву «теорія хвиль демократизації».

Вчені умовно виділяють три хвилі демократизації. Перша хвиля «первинної» демократизації (Західна Європа, США – 1820-1930) охоплює період першої промислової революції – переходу від традиційного до індустріального суспільства. У цей період спочатку відбуваються зміни в духовно-ідеологічній сфері, підготовлені епохами Відродження і Реформації, визріває цивільне суспільство, а потім разом із трансформацією економіки відбувається демократизація політичної системи. Еволюційне або насильницьким шляхом демократичні перетворення в цей період відбулися в 29 державах, а потім у результаті відкату, протягом 1920-1940 р., у 12 країнах були відновлені авторитарні і тоталітарні форми правління.

Друга хвиля демократизації (1940-1962 р.) характеризувалася розвалом колоніальної системи і спробами відсталих у своєму розвитку країн наздогнати розвиті «свободні» країни. «Вторинна» або «відбита» модернізація припускає, що одні елементи структури суспільства – в економіці, політиці, культурі, соціальній диференціації, соціальній сфері не відповідають по своєму розвитку або вимогам до інших. У цей період виникає 36 політичних режимів демократичного напрямку. У період 1960-1975 років з демократичного шляху збочили 6 держав.

Третя хвиля демократизації (з 1975 р. по дійсний час) відбувається в умовах могутнього интегративного впливу ведучих економічних і політичних центрів у глобальних масштабах. На шляху демократизації збіглися два потоки країн, – як ціла група слаборозвинених країн Азії, Африки і Латинської Америки, які прагнуть наздогнати розвинені країни по всім показникам, так і постсоціалістичних країн Східної Європи і колишнього СРСР, для яких головна мета – соціально-політичні зміни..

Для характеристики процесів, що відбуваються у світі, починаючи з 50-х років ХХ ст., широко використовується термін «модернізація», що по суттєвому навантаженню ширше терміна «демократизація». Модернізація означає і процес суспільно-політичних змін і всю сукупність економічних перетворень підвалин суспільства з погляду стандартів розвитих західних держав. У теоретичній і практичній площині існує проблема: що є первинним – демократизація або модернізація суспільства (тобто що є мета, а що є засіб досягнення мети); і чи може модернізація істотно змінювати погляди на зміст демократизації.

Теорія модернізації не є цілісним навчанням і розглядається як альтернатива революційному вченню К. Маркса.

Уперше теорія модернізації виникає у 50-60-і рр. ХХ ст., коли у якості ідеала демократичної держави визнавалося «вільне» американське суспільство. Для всіх країн «вторинної» модернізації пропонувалося копіювання західних стандартів у всіх областях життя. Панувала спрощена однолінійна модель розвитку: усі країни рухаються по одному шляху розвитку, отже, необхідно за допомогою демократизації укоренити основні риси організації громадського життя і політичної системи західного зразка – відтворення парламентаризму, створення державних, партійних і інших соціальних інститутів, створення національних політичних еліт, що орієнтувалися би на копіювання західних цінностей і т.д.

Планувалося, що зміни в політичній сфері неминуче приведуть до високих темпів економічної модернізації, розвиткові ліберальних ринкових відносин і якісно новим стандартам життя. Головним засобом модернізації виступала економічна допомога західних держав, у першу чергу США. На практиці, насадження в ряді країн Азії, Африки і Латинської Америки цінностей і стандартів західної моделі демократії приводило до посилення корупції, появі паразитуючої компрадорской буржуазії і бюрократизації державного апарата, збільшенню майнової нерівності і наростанню конфліктності в суспільстві, наприклад, у Південному В’єтнаму, Ірані й інших країнах.

В розпал «холодної війни» між США і СРСР ця модель «догоняючої» модернізації слаборозвинених країн протистояла колективістським ідеалам комуністичної ідеології.

У 70-90-і роки концепція модернізації була переглянута. При збереженні пріоритету загальнодемократичних цінностей і цілей майбутнього розвитку, головний упор став робитися на національну форму реалізації. На озброення було прийнято наступне твердження: модернізація може здійснитися тільки при зміні ціннісних орієнтацій широких соціальних шарів, зміні політичної і духовної культури суспільства. При цьому, головним засобом модернізації стала вважатися інформаційно-культурна й економічна допомога країн «свободного світу». Модернізація стала розглядатися як відносно тривалий період адаптації національних традиційних інститутів до сучасних зразків політичних структур.

У 1950 р. Рада Європи, що об’єднувала на той час західно-європейські демократичні країни, ухвалила Європейськуконвенцію із захисту прав людини і основних свобод, наоснові якої виникли Європейська комісія у справах людиниі Європейський суд у справах людини. Основні правалюдини були зафіксовані й у Заключному акті Наради зпитань безпеки і співробітництва, підписаному 1975 р. вГельсінкі усіма європейськими країнами (крім Албанії),США і Канадою Зверніть увагу на те, що вперше дотримання прав людинибуло покладено в основу європейської безпеки (на ційоснові створено Організацію з безпеки і співробітництвау Європі) і це визнали далекі від демократії країнисоціалістичного табору. З’ясуйте, яке місце правам людинивідведено у таких документах, як Паризька хартія длянової Європи (1990 р.), Хартія основних прав ЄС (2000 р.)?Паралельно з міжнародним та реґіональним деклару-ванням прав людини відбувався процес їх закріплення вокремих країнах. Відтак, можна твердити, що у більшостікраїн Заходу у даний період відбувалося становлення

правової держави

– державної системи, для якої характернавищість прав людини, рівність незалежно від етнічногопоходження, мови, релігійного віросповідання і т.п. Цеможна простежити на прикладі нових конституцій, ухвале-них у перші повоєнні роки (Франція, Італія, ФРН). Вельми

сумнівне трактування прав людини в дусі утилітаризму, їхпрактична користь поступилися місцем розумінню, що бездотримання прав людини неможливо створити справедливесуспільство (на основі

проаналізуйте, якіправа людини конституційно закріплені у Франції таІталії?). В юриспруденції поряд з поняттями “форма дер-жавного устрою” і “форма правління” утвердився термін“політичний режим” – система методів реалізації влади,ставлення органів державної влади до правових основїхньої діяльності.Назагал, упродовж другої половини ХХ – початкуХХІ ст. перелік основних прав і свобод людини суттєво розширився. Якщо відразу по війні новим виглядало декла- рування прав людини на працю, охорону здоров’я, освіту,відпочинок, соціальну допомогу, то починаючи із 1970-х рр.усе активніше заговорили про право людини на нормальнеекологічне середовище для проживання. Згодом фемініс-тичний рух досяг закріплення різноманітних прав жінок унизці міжнародних документів. Із розвитком нових інформаційнихтехнологій і створенням різних електронних баз данихактуальним стало питання про право на вільний доступ доінформації, а конференція ООН у справах людини у 1993 р.визнала невід’ємним правом людини право на розвиток.Водночас, після Другої світової війни намітилась тен-денція до прискіпливішого контролю за дотриманням прав ісвобод людини. Так, у конституціях Італії та ФРН, наприклад,записано, що кожен громадянин, який користується надани-ми йому правами на шкоду основам вільного демократичного

порядку, позбавляється цих прав за рішенням конституцій-ного суду. Окрім судового контролю, почали створюватисьспеціальні контрольні органи, покликані стежити задотриманням основних прав і свобод. До них, зокрема,належить створення у багатьох країнах світу спеціальногоуповноваженого у справах людини – омбудсмена (упершетака посада була запроваджена у Швеції). У США і Канадіцей інститут діє на рівні штатів/провінцій і муніципалітетів,а в європейських країнах – на загальнонаціональному рівні.У 1993 р. рішенням ООН було засновано посаду Комісарау справах людини – своєрідного світового омбудсмена.Із завершенням Другої світової війни демократія булавідновлена у всіх західноєвропейських країнах, окрімПортугалії, Іспанії та Греції.