Трансформація партійно-політичної системи західного суспільства у другій половині ХХ століття

При розгляді першого питання зверніть увагу на те, щоу структурі західного суспільства політичні партії займаютьособливе місце. Саме через них реалізується представ-ницька демократія, що є формою відтворення суспільногонародовладдя.Зміцнення демократіїпісля Другої світової війни, зростання ваги середньогокласу і перетворення його на основну силу соціальної стабіль-ності стали основною передумовою піднесення значущостідемократичних партій як провідної політичної сили.З-поміж знакових змін у партійно-політичних системахкраїн Заходу після Другої світової війни (упродовж 1950– 1960-х рр.) варто виокремити такі:

по-перше

, антисистемніпартії

втратили можливість легальної діяльності (дайтеоцінку рішенням Нюрнберзького трибуналу та політиціденацифікації у повоєнній Німеччині);

по-друге

, деідеологі-зація партій і їхня орієнтація на представництво загально-національних інтересів призвели до загального зрушенняу бік центру;

по-третє

, перехід влади від однієї партії доіншої став менш болючим для держави;

по-четверте

,відбулися зміни в політичній культурі суспільства, унаслі-док чого наголос з конфронтації змістився на діалог і спів-працю. У 1958 р. американський дослідник Д. Белл навітьвисунув тезу про зменшення ваги політичної боротьби якпротистояння між окремими суспільними класами та фор-мування “масових” (загальнонародних) партій. Всі ці зміни спричинили так званий “золотий вік” політичних партій(1950–1960-і рр.). З’ясуйте, які типи партійних систем (одно,дво-, багатопартійна) утверджуються на Заході? У чомупереваги і недоліки американської та британської двопар-тійних систем?Варто зупинитись і на тому, що після Другої світовоївійни відбувався процес розширення виборчого права, якев країнах Заходу стало насправді всезагальним. У біль-шості країн у 1960-і рр. віковий ценз зупинився на позначці18 років. Досягненням демократії стало надання вибор-чого права жінкам (1971 р. – Франція, Італія, Швейцарія; вінших країнах Заходу дещо раніше). Водночас, багатоекспериментів відбувалось з різними варіантами виборчоїсистеми. В англосаксонських країнах (США, Канада і Ве-лика Британія) встановилась система, згідно з якою виборипроводились в один тур, і в кожному виборчому окрузі пе- ремагав той кандидат, який отримував відносну більшість(мажоритарна система відносної більшості). По війні вІталії, і на певний час у Франції, утвердилась пропорційнасистема, згідно з якою виборці голосували не за конкрет-ного кандидата, а за партію. Місця ж у парламенті розподі-лялися пропорційно, зважаючи на кількість відданихголосів за ту чи іншу політичну силу. Поза тим, обидвісистеми зазнали обґрунтованої критики, позаяк англосак-сонська система сприяє розвиткові лише двох великихпартій, а пропорційна – породжує багатопартійність(дрібнопартійність). Негаразди у функціонуванні партійно-політичних систем призводили до певного хаосу у держав-ному управлінні. Це добре помітно на прикладі Першоїіталійської республіки (1946–1993), де кожен кабінет бувпри владі менше року. Заради переваг почали поєднувати мажоритарну та пропорційну системи. Ще в КонституціїФРН (1949 р.) було передбачено, що половина депутатівбундестаґу обирається за пропорційною схемою, а половина – за мажоритарною. При цьому, партії, що набрали менше5% голосів, не проходять до парламенту, а голоси, поданіза них, розподіляються між партіями-переможцями.

передбачає аналіз змін, що відбувалисьв середовищі провідних ідейно-політичних напрямків За-ходу. Загальний спектр політичних сил можна умовноподати таким чином: – крайні ліві (анархісти, комуністи); – помірковано ліві (соціалісти, соціал-демократи); – лівоцентристи (соціал-ліберали); – центристи (ліберали, вільні демократи); – помірковано праві (ліберал-консерватори); – праві (консерватори); – крайні праві (ультранаціоналісти, неонацисти,неофашисти).

Лібералізм

У перші повоєнні роки в країнах Заходу формуєтьсяновий тип лібералізму – неолібералізм, завданням якого булоуникнути соціалізму та крайнощів капіталізму, і водночасзахистити свободу та завоювання модерної епохи (Дж. Кейнс,Ф. фон Гаєк). Проте цілком відійти від кризи ліберальної ідеї,яка розпочалася ще в роки Великої депресії, ліберальним пар-тіям сповна не вдалося (проко. Та якщо по війні в Західній Європі популярність ліберальнихпартій була не такою помітною, то в США (Демократична партія) та Канаді (Ліберальна партія) – навпаки. У 1960-х рр.в Північній Америці настає справжня “ліберальна ера”,пов’язана з адміністраціями Дж. Кеннеді (1961–1963) іЛ. Джонсона (1963–1968) (США) та Л. Пірсона (1963–1968)і П. Трюдо (1968–1984) (Канада). Чим можна пояснитиуспіх лібералів у цьому реґіоні? Що призвело до занепадуєвропейського лібералізму? Зверніть увагу на те, щопотужна колись Ліберальна партія Великої Британії після1945 р. жодного разу не входила до складу урядової коаліції. Як і раніше, ліберали своїми основними цінностямивважали вільне підприємництво, приватну власність,парламентаризм, широкі громадські свободи. Поза тимістотною відмінністю стало визнання втручання державив економічні відносини з метою підтримки сприятливихумов для здорової конкуренції. В основу неолібералізмуліг принцип консенсусу між тими, хто управляє, й тими, кимуправляють. Місце ліберальної теорії “держави нічногосторожа” замінила концепція “держави добробуту”. У1980-х рр. настає чергова криза лібералізму, у результатіякої до влади у більшості Західних країн приходять консер-ватори (“консервативна хвиля”). Чи можна погодитись ізтвердженням, що “лібералізм зупинився у своєму розвиткуу ХІХ ст.”? Однак з крахом радянської соціалістичної систе-ми дослідники знову заговорили про лібералізм,

Соціал-демократія

Поєднавши принципи марксизму та християнськогосоціалізму, повоєнна соціал-демократія зробила ставку на реформізм, соціальну справедливість, націоналізацію стра-тегічно важливих підприємств, державне втручання в економіку, соціальне партнерство між робітниками і праце-давцями, демократичне суспільство і політичний плюралізм,відданість принципам свободи і братерства, захист прав нелише робітників, але й інших верств населення. У 1947 р. булостворено Комітет інтернаціональних соціалістичнихконференцій (Коміско), перетворений 1951 р. на Соціа-лістичний Інтернаціонал (Соцінтерн). Соціал-демократичніпартії країн Заходу почали виступати не за руйнуваннякапіталізму, а за його вдосконалення. Наприклад, у прийня-тій в 1959 р. Бад-Ґодесберзькій програмі німецьких соціал-демократів фактично визнано приватну власність та ринковівідносини як основу демократичного суспільства. Поступовостерлася різниця між соціал-демократами та соціалістами, абільшість і ліберальних, і консервативних партій булизмушені апелювати до соціал-демократичних цінностей(“соціал-демократичний консенсус” 1970-х рр.). На засадисоціал-реформізму перейшли англійські лейбористи, в лавахяких після поразки на парламентських виборах 1959 р.точилися гострі дебати з приводу статуту, зокрема вилученнястатті про повну націоналізацію. Зрештою у 1981 р. опо-зиційна “група Бевеніта” виділилася в окрему Соціал-демократичну партію.

ОкрімНімеччини, міцними позиції соціал-демократів у другійполовині ХХ – початку ХХІ ст. були, передусім, в країнахСкандинавії, Австрії, Великій Британії (Лейбористськапартія), Франції (Соціалістична партія) та Нідерландах(Партія праці).

У 1990-х рр. “соціал-демократичний консенсус” посту-пився місцем “неоліберальному консенсусу”. В межахпершого західні політичні партії стояли, здебільшого, напозиціях лівого центру, в межах другого – змістилися напозиції правого центру. Крах радянської соціалістичноїсистеми призвів до перегляду соціал-демократами частинисвоїх доктрин, у тому числі, що стосується централізо-ваного планування і націоналізації промисловості. За це полі-тика деяких соціал-демократичних лідерів, як-от Т. Блера(1997–2007) і Ґ. Шрьодера (1998–2005), була піддана критиціз боку лівого крила їхніх партій. Які сучасні програмнівимоги висувають соціал-демократи Заходу?

Консерватизм

Перші тридцять років після війни пануючим типомконсерватизму був реформістський консерватизм, якийперейняв у лібералізму схильність до соціальних реформ,бажання заручитися підтримкою робітників. Виразникамиконсервативних тенденцій стали християнсько-демокра-тичні партії, що після 1945 р. виникли у більшості західно-європейських державах (Італії, ФРН, Австрії). Подібно досоціал-демократів, вони відкинули антикапіталістичнупропаганду й запровадили помірковану форму держав-ного втручання в межах концепції соціально орієнтованої ринкової економіки. З’ясуйте, в яких країнах Заходу кон-серватори користувались найбільшою популярністю? Яксклалися для них перші повоєнні вибори? Кого з відомихконсервативних політиків Ви можете назвати? Консервативніпартії схилилися до прагматичних стратегій (зберігаючиідеологічне несприйняття державної експансії) і трактували“державу добробуту” та помірне державне втручання в еко-номіку, здебільшого як арґументи, що забезпечували пере-могу на виборах

Більшетого, беручи на себе відповідальність за державне управ-ління, вони намагалися реалізовувати політику, близькуза своїм змістом до т.зв. “соціал-демократичного консен-сусу” (йдеться про усвідомлення того факту, що державаповинна взяти на себе відповідальність за добробут таекономічну безпеку громадян). Однак, із середини 1970-х рр.консервативні партії змінили свою стратегію, що було зумов-лено економічними негараздами, під час яких виявилося,що можливості втручання держави у ринкові відносинидосить обмежені. До того ж, актуальними стали питаннязаконності і порядку, відродження традиційних моральнихцінностей, зміцнення сім’ї і соціальної моралі. З того часунастала ера неоконсерватизму, найяскравішими представ-никами якого були М. Тетчер (1979–1990) і Дж. Мейджор(1990–1997) у Великій Британії, Р. Рейґан (1981–1989) іДж. Буш-старший (1989–1993) у США, Б. Малруні (1984–1993)у Канаді, Г. Коль (1982–1998) у ФРН. У чому полягає сутьполітики “тетчеризму” та “рейґаноміки”? Зверніть увагу нате, що неоконсерватори, хоч і засуджували державу загаль-ного добробуту, проте не піддавали сумніву потребусоціальної держави як такої

Крайні ліві та праві

У перші повоєнні роки значно зросла чисельність іпопулярність комуністичних партій, а відповідно і їхнєпарламентське представництво (з’ясуйте причини цієїтенденції). Найбільші комуністичні партії по війні на Заходібули у Франції, Італії, Фінляндії. У Франції, Бельгії та Італіївони навіть входили до складу коаліційних урядів (проана-лізуйте політику комуністів як провладної сили). Нерідко

комуністів сприймали (причому не завжди безпідставно)як “п’яту колону”, що діє в інтересах Радянського Союзу.Це інколи мало згубні наслідки для цієї політичної сили.Варто хоча б пригадати політику “маккартизму” в США(див.

) чи заборону у 1956 р. Федеральнимконституційним судом компартії ФРН. Коли ж німецькікомуністи погодились діяти в рамках Конституції, партіябула легалізована.Саме поширення комунізму почало викликати супе- речності у колись монолітних лавах. Наприкінці 1950-хсформувалася група радикальних мислителів (“нові ліві”),які критикували соціалістичний лад в країнах СхідноїЄвропи і поставили під сумнів ортодоксальність марксист-ського вчення (див.

). На рубежі 1970–1980-х рр.намітився конфлікт між керівництвом КПРС та італійськоюкомпартією, яка дедалі більше відходила від тоталітарноїмоделі, яку їй нав’язували. У 1981 р. радянські спецслужбинавіть готували замах на генерального секретаря ЦККомпартії Італії “неугодного” Енріко Берлінґуера. Проте зупи-нити тенденцію до відходу західноєвропейських комуністіввід принципів марксизму-ленінізму запобігти не вдалося.Представники комуністичних партій Заходу переглянулисвоє ставлення до основних положень марксистської ідеології,передусім “диктатури пролетаріату”, еволюціонувавши дотак званого “єврокомунізму”. Єврокомуністи визналипринципи парламентської демократії та ринкової економіки,вдаючись до комуністичних гасел лише заради збереження“обличчя”. У чому вони розходились із радянською ком-партією? Як єврокомуністи відреагували на події “Празькоївесни”, гоніння на інакомислячих в країнах соцтабору? Удругій половині 1980-х рр., із настанням “перебудови” в СРСР, комуністичні партії у світі втратили щедрі надход-ження з Москви, що негативно відбилось на їхній долі.У другій половині 1980 – початку 1990-х рр. кризакомуністичної ідеології на Заході загострилась до краю, щобуло зумовлено такими факторами: 1) поразка РадянськогоСоюзу та країн-учасниць Варшавського договору у гло-бальному протистоянні з НАТО; 2) надмірний догматизмкомуністичної ідеології та відсутність ідеологічного дина-мізму; 3) неефективність економічної моделі, що лежала воснові комуністичного вчення.Зважаючи на ці фактори, комуністичні партії зійшлина марґінес суспільно-політичного життя, позаяк, розча- ровані безкінечною комуністичною демагогією, виборцівіддавали перевагу соціал-демократам. Комуністичний рухзазнав значних метаморфоз. Так, нове покоління комуністівСША перейшло на позиції лівої соціал-демократії, лавикомпартії поріділи і у них почали домінувати чорношкіріта імміґранти. На базі комуністичної партії Італії посталаПартія справедливості, котра, однак, не змогла відродитиміць своєї попередниці.

Проблеми в економіці, екології та розчарування у тради-ційних політичних силах породили ліві ультрарадикальні рухи, які заперечували постіндустріальне суспільство,називаючи його антигуманним. Репрезентанти цього рухувдавались до відверто терористичних дій, фанатично нама-гаючись із допомогою зброї підірвати існуючий лад. Короткоохарактеризуйте діяльність найвідоміших лівих ультрара-дикальних організацій, таких як “Червоні бригади” в Італії, “Фракція Червоної армії” у ФРН. Ідеологічна криза та економічні негараздиактуалізували анархічні рухи, що здебільшого поширилисьв молодіжних колах (Франція, Італія, ФРН, Нідерланди).Теорія західного анархізму базувалась на п’ятьох головнихпринципах: рівність, демократія, свобода об’єднань, різно-манітність, взаємодопомога.Паралельно із появою після війни на Заході ліворади-кальних рухів, набувають поширення праворадикали,зокрема неонацисти (в Німеччині) та неофашисти (в Італії).Неонацизм – наслідування принципів націонал-соціалістичноїідеології, визнаної злочинною Нюрнберзьким трибуналом1945 р. (пригадайте результати цього процесу). Серед полі-тичних утворень цього спрямування варто згадати, пере-дусім, “Вільну німецьку робітничу партію” та “Німецькийнаціональний фронт”. Які основні принципи неонацизмуВи можете назвати? У 1947 р. в Італії виник неофашист-ський “Італійський соціальний рух” (

), представники якого вдавались до терористичнихакцій супроти комуністів, євреїв, імміґрантів. Аби уникнутизаборони організація була вимушена час від часу змінюватисвою назву. Які відмінності між нацизмом і неонацизмом;неонацизмом і неофашизмом? У чому, на Вашу думку, розходилися і сходилися право- та ліворадикали? На зламіХХ–ХХІ ст. намітилась тенденція до зростання попу-лярності ультраправих (Національний Фронт Жан-МаріЛє Пена у Франції, Партія свободи Йорґа Хайдера вАвстрії, партія Піма Фортайна в Нідерландах тощо), котрізвертають увагу на загрозу для національної ідентичностіглобалізації та висувають дискримінаційні гасла супротиімміґрантів