Спрямованість особи, психологічні та соціальні установки в механізмі злочинної поведінки

Установка є цілісним динамічним станом суб'єкта, станом готовності до певної активності, станом, яке обумовлюється двома факторами: потребою суб'єкта і відповідної об'єктивною "[7]. Налаштованість на поведінку для задоволення даної потреби в даній ситуації може закріплюватися в разі повторення ситуації, тоді виникає фіксована установка на відміну від ситуативної.

З позицій психології людина здійснює вольові дії (акти) і неусвідомлені, рефлекторні рухи та імпульсивні дії. Поведінка складається з ряду вчинків, які перебувають під контролем свідомості, діяльність - сукупність послідовно здійснюваних, поведінкових актів, які ведуть до зміни в навколишньому, середовищі і в самій особистості. Діяльність можна розглядати трохи інакше - не як сукупність поведінкових актів, а з позиції їх значущості для людини, що оточують, суспільства в цілому, їх соціальної цінності (правової, політичної, моральної, релігійної і т.д.).

Також в злочинній поведінці істотну роль грає такий компонент спрямованості особистості як соціальна установка. Багато досліджень, заснованих на загальних психологічному понятті соціальної установки, ввели в науковий обіг поняття антигромадської установки, як одного з факторів, що визначають злочинну поведінку.

Для багатьох правопорушників характерна особистісна установка на злочинну діяльність (у особи з викривленими потребами, антигромадськими поглядами і звичками). Особистісна установка на злочинну діяльність передбачає виконання правопорушниками дій, як правило, агресивного, насильницького спрямування. Характерно, що прояв агресивності цих осіб не є реакцією на обставини конфліктної ситуації, а виражає насамперед прагнення особи реалізувати агресивні спонукання незалежно від того, сприятлива ситуація чи ні.

Як стверджує В.В. Бедь, ситуативна установка найбільш характерна для правопорушників підліткового та молодіжного віку, є відображенням їх загальної соціальної незрілості, внутрішньої суперечливості, емоційно-вольової нестійкості, які зумовлюють невідповідні реакції людини об'єктивним обставинам.

Для того, щоб більш правильно кваліфікувати скоєний злочин, здійснити вибір найбільш придатних психологічних прийомів впливу на злочинця (надалі обвинуваченого) в процесі проведення слідчих дій і більш успішно виявити причини і умови злочину юридичні працівники повинні вивчати психологічні особливості злочинця (обвинуваченого). Зі змістовної точки зору психологічне вивчення особистості злочинця включає в себе дослідження його внутрішнього світу, потреб, інтересів, мотивів, які визначають вчинки і дії людини, емоційної і вольової сфери, індивідуальних особливостей мислення, пам'яті, сприйняття, уяви та інших психічних явищ.

27. Поняття та класифікація теорій пояснення злочинності

Теорії пояснення злочинності – це основні науково обґрунтовані висновки вчених-кримінологів щодо того, що є причинами і умовами злочинності, чому вона існує і розвивається.

Існує дві основні школи пояснення злочинності – класична і позитивістська.

Класична школа. Роботи Ч. Беккаріа, Дж. Говарда, Бентама, П. Фейєрбаха та їхніх послідовників сформували класичний напрямок кримінального права. У межах цієї школи розвивались і кримінологічні ідеї, що органічно погоджувалися з кримінальним правом. Ці вчені заклали підвалини майбутніх наукових пошуків кримінологів. Головні постулати їх праць є такими: людина сама контролює свою долю згідно зі своєю вільною волею; від учинення злочинів її можна утримати за допомогою загрози покарання; аби ця загроза була реальною, потрібно, щоб покарання наставало невідворотно і було співмірним тяжкості вчиненого злочину. Жодних спроб розкрити об'єктивні закономірності існування злочинності, встановити її справжні причини представники класичної школи не зробили. Та й не могли цього зробити, позаяк бачили в злочині лише акт вільної соціально недетермінованої волі людини. Здійснення зло­чинів потрактовувалося переважно як зумовлене моральними пороками, злою волею окремих людей. Якщо це так, то питання про глибокі причини злочинності, природно, знімалося.

Позитивістська школа в кримінології - детерміністська теорія, відпо­відно до якої злочинна поведінка не вибирається правопорушником вільно, а зумовлюється біологічною спадковістю та негативними соціальним факто­рами. Від науки класичного періоду позитивістська кримінологія відрізнялася широким застосуванням статистичних та інших фактичних даних про вчинені злочини. Позитивістська кримінологія розвивалась у двох основних напрямах - біологічному та соціологічному. Незважаючи на сут­тєву відмінність поглядів крайніх представників цих напрямів, межа між ними з часом дещо розмилась і відбулося взаємне проникнення, що проявилося, зокрема, у появі психологічних теорій кримінології.

Засновником біологічного (антропологічного) напрямку (і першим ученим-кримінологом) вважають італійського тюремного лікаря Ч. Ломброзо, який у 1876 р. опублікував книжку «Злочинна людина». На великому емпіричному матеріалі (досліджено понад 26 тисяч злочинців) ним було сформовано так звану теорію природженого злочинця, який може бути розпізнаний за певними анатомічними і фізичними ознаками, що свідчать про дегенерацію і атавізм: аномалії черепа, асиметрія обличчя, знижена чутливість до болю, подовжені або недорозвинені мочки вух тощо.

Пізніше Ч. Ломброзо частково змінив свою теорію, зосередивши увагу на інших факторах, що обумовлюють злочинність: кліматичних, етнічних, культурологічних, виховних, спадкових, родинних. Головною заслугою вченого вважають те, що він започаткував системні дослідження особистості злочинця.

Наукові дослідження у цій сфері були продовжені і модифіковані учнями вченого - Е. Феррі та Р. Гарофало. Е. Феррі, ставши університетським професором у 25 років, є автором «Кримінальної соціології» і вважається засновником багатофакторного підходу. Він також звертав увагу на важливість соціальних заходів впливу на злочинність. Р. Гарофало у 1885 р. видав доволі об'ємну працю, що мала назву «Кримінологія». Її підзаголовок розкривав сутність роботи: «Природа злочинності і теорія покарань». У своїх працях учений приділяв увагу психологічним і соціальним факторам, що обумовлюють злочини. Гарофало бачив причини злочинів, перш за все, не у фізичних рисах людини, а у їх психологічному еквіваленті - «аномаліях моралі» конкретної особи.

Англієць Ч. Горінг визнавав, що злочинні риси притаманні всім індивідам, а різниця між злочинцями і незлочинцями полягає у ступені виявлення цих рис.

Засади соціологічного напрямку у кримінології позитивізму заклали французькі вчені Г. Тард, Е. Дюркгейм, Ф. фон Ліст. Г. Тард психологізував суспільні відносини, основними соціальними процесами вважав конфлікти, пристосування й наслідування, за допомогою якого індивід засвоює норми і правила поведінки. Е. Дюркгейм - один із засновників французької соціологічної школи - розробив теорію аномії (безнормативності), підтримував ту ідею, що злочинність є нормальним явищем у суспільстві, поки вона не переходить певний «поріг насиченості». Згідно з поглядами Е. Дюркгейма і його послідовників, суспільство нормально функціонує при «соціальній згуртованості», яка урегульована нормами права й моралі. Відсутність між людьми соціальної згуртованості призводить до стану аномії і соціальної дезорганізації, яка породжує злочинність.

У рамках позитивістського напрямку наприкінці XIX - на початку XX ст. сформувався психологічний підхід до пояснення злочинної поведінки. Його започаткували Р. Гарофало, Г. Тард і продовжили Ж. Пінатель, Г. Годдард, К. Хорні.

28. Теорія диференційованого зв'язку. Е Сатерленд та теорія білокомірцевої злочинності.

Теорія диференційованого зв'язку - вчення, яке стверджує, що злочинній поведінці окремі індивіди навчаються в тих, з ким вони зв'язані. Чим частіше та стійкіше такі зв'язки, тим більша ймовірність того, що індивід може стати злочинцем.

Теорію диференціального зв'язку розробив французький учений ГабмельТард. Власне теорію диференціального зв'язку сформулював американський учений Едвін Сатерленд (1883-1950) у праці "Прин­ципи кримінології". Теорія диференційованих асоціацій полягає в тому, що особа засвоює злочинну поведінку не тому, що має до цього схильність, а тому що бачить більше прикладів кримінальної поведінки. Відтак вона запозичує негативні моделі поведінки. Якби неповнолітній з дитинства мав інше коло спілкування, він став би іншою особою. Злочинні погляди та навички засвою­ються дитиною здебільшого при безпосередньому неформаль­ному спілкуванні (цьому також сприяє виховання в школі, відсутність психологічного контакту з батьками тощо).Методологічною базою цієї теорії є соціальна психологія як наука про малі соціальні групи. Теорія Е. Сатерленда спрямована на пояснення індивідуальної злочинної поведінки. Згідно з цією теорією, злочинна поведінка виникає в результаті зв'язку окремих людей або груп з моделями злочинної поведінки. Злочинній по­ведінці вчаться у процесі спілкування, здебільшого в групах; при цьому багато що залежить від тривалості й інтенсивності контактів. Навчання злочинній поведінці не відрізняється від звичайного навчання. Теорія диференціального зв'язку високо оцінюється у світовій, а особливо в американській кримі­нології. Водночас розглядувана теорія не позбавлена недоліків. Ґрунтуючись на положеннях цієї теорії, неможливо пояснити, чому окремі люди, котрі все життя прожили серед злочинців, ніколи не вчинили злочину та, навпаки, людина із законослухня­ного середовища вчиняє злочин. Теза про навчання злочинній поведінці не застосовна до ситуативних злочинців. Теорія диференціального зв'язку не бере до уваги індивідуальних особ­ливостей особи та притаманну їй вибірковість поведінки. Від початку 60-х рр. XX ст. у західних країнах та США знач­ного поширення набули прикладні кримінологічні дослідження. Так, виникло кілька напрямів, які вивчають злочинність молоді, злочини, що вчиняються в сім'ї, організовану та "білокомірцеву" злочинність. Відповідні дослідження організовує т фінансує не лише держава, а й бізнесові структури, благодійні та інші організації. Це свідчить Не тільки про збільшення масштабу злочинності, що примушує залучати до боротьби з нею нетра­диційні сили, а й про все відчутнішу свідомість суспільства, що бажає вдосконалюватися.

29. Економічний детермінізм та його значення для сучасного розуміння причин злочинності. Критична кримінологія.

У 1833 році французький соціолог і кримінолог Геррі визнав, що бідність має лише другорядне значення в процесі виникнення злочинності. Але, на думку бельгійського кримінолога і соціолога Кетле (1835), різкий перехід від добробуту до убогості обов’язково призведе до злочину. У середині XIX ст. в Англії виникла дискусія про те, який стан економіки сприяє розвитку злочинності – позитивний чи негативний. Думки розділилися на діаметрально протилежні.

Економічний розвиток впливає на види і рівень злочинності як безпосередньо, так і побічно, особливо в сфері майнових деліктів. Проте існуюче в суспільній думці переконання, начебто злочин породжує бідність, є грубим і не відповідаючим істині, спрощенням. Бідність - це відносне, суб’єктивне поняття. Вона визначається рівнем добробуту в даному суспільстві й оцінкою окремих людей. Те, що один розглядає як бідність, інший вважає статком чи навіть розкішшю. Тому саме поняття “бідність” важко визначити. Крім того, необхідно врахувати, що ту чи іншу економічну ситуацію яка відображається на розвитку злочинності з запізненням на 2 – 3 роки. Далі, розгортання економічних сил певною мірою залежить від розвитку суспільства в цілому, адже саме цей розвиток визначає види і рівень злочинності.

Існують три основні теорії, які намагаються обґрунтувати вплив економіки на злочинність:

Теорія депресії припускає, що злочинність у періоди високої кон’юнктури знижується, а в період економічної депресії зростає.

Теорія експансії виходить з того, що злочинність з розвитком економіки росте, а при спаді економіки знижується. Під час економічного процвітання та буму матеріальні блага стають більш доступними і помітними. Очікування підйому рівня життя посилюється. І те, чого людина не може домогтися легальним шляхом, вона намагається одержати протиправними методами. З поліпшенням життєвих умов збільшується споживання алкоголю, посилюється недбалість у роботі, необдуманість вчинків, неуважність і зарозумілість у відношенні людей один до одного. Місце матеріальних потреб посідають психологічні і моральні цілі (придбаня символів статусу, престижу), що і формують так звану злочинність добробуту.

Комбінована теорія депресії-експансії передбачає, що злочинність зростає в періоди підйому і спаду економіки. Зміна економічної ситуації як у кращу, так і в гіршу сторону підвищує рівень злочинності. А от економічна стабільність діє на злочинність пом’якшуючим чином.

Теорія депресії не може пояснити, чому в періоди високої економічної кон’юнктури злочинність зростає. Теорія експансії, в свою чергу, не здатна чітко відповісти, чому злочинність посилюється в періоди економічного спаду. При нинішньому стані кримінологічних досліджень комбінована теорія депресії-експансії виявляється, очевидно, найбільш прийнятною.