Соціологічні концепції пояснення злочинності: загальна характеристика

соціальна дезорганізація, диференціальна зв'язок, стигматизація.

Теорію соціальної дезорганізації сформулював Еміль Дюркгейм, професор Сорбонни. У книзі «Метод соціології» (1896) він обґрунтував тезу про те, що злочинність не тільки нормальне соціальне явище, але і що злочинець зовсім не антисоціальна істота, що не особливого роду паразит, що не чуже тіло в середовищі суспільства. В іншій своїй роботі «Самогубство» (1898) він обґрунтував висновок про те, що в основі стану дезорганізації суспільства лежить аномія (безнорміе). Розглядаючи злочинність як різновид відхилень у поведінці, він називав її нормальним фактором суспільства, так як уникнути такої поведінки не можна, оскільки в суспільстві є величезна кількість різноманітних видів поведінки. Нормально ж вона в тому сенсі, що суспільство без злочинів стане стагнувати. Злочинність, таким чином, була включена в число основних умов соціальної організації. Якщо у злочинця відняти можливість здійснити протиправний вчинок, то як зможе проявити себе геній, ідеї і вчинки якого також потрібно визнати відхиленням від норми. У суспільстві, де існує соціальна згуртованість і людська солідарність, злочинність знаходиться на низькому рівні. Але під впливом надмірного технічного прогресу і економізації особистого успіху починають слабшати фундаментальні моральні почуття, на яких засновані соціальні норми, які б поєднували суспільство. Останні втрачають своє значення як рамки, що стримують людські пристрасті, запанують безлад і соціальний хаос.

Теорія диференціальної зв'язку була запропонована американським кримінологів професором Іллінойського університету Едвіном Сатерленда, який виклав її основи в роботі «Принципи кримінології» (1939). Популярності теорії в значній мірі сприяла її привабливість з точки зору здорового глузду, тому вона отримала свою другу назву теорії «поганої компанії». Відповідно до цієї теорії злочинної поведінки навчаються у тих, з ким є зв'язок.

Теорія диференційованої зв'язку виходить із наступних положень.

• Злочинному поведінки вчаться.

• Навчені злочинної поведінки відбувається головним чином у групах, де відносини мають безпосередній, особистий характер.

• Можливість того, що індивід обере систематичне злочинну поведінку, обумовлюється тим, наскільки часті і безпосередні його контакти з моделями такої поведінки.

Теорія стигматизації.

33. Психологічні теорії пояснення злочинності

У межах позитивістського напряму кримінології розвива­лись і психологічні підходи. Так, серед біологічних і біосоціальних кримінологічних концепцій найбільш популярними є ті, що пов’язують злочинність не з фізичною, а психологічною структурою людини. Дехто з кримінологів, вивчаючи злочинну поведінку, робить акцент на особі злочинця.

Безперечно, психологія озброїла кримінологію методикою, а також психодіагностичними та психометричними методами. Важливе значення має спеціальне тестування злочинців, яке широко запроваджене за кордоном. Розроблені спеціалі­стами тести сприяють глибшому вивченню особливостей особи правопорушника, уможливлюють порівняння останніх із законослухняними громадянами, запровадженню індивідуаль­них заходів запобігання повторній злочинній поведінці. Психологічні теорії застосовують для обґрунтування реалізації заходів поетапної корекції поведінки засуджених.

Фрейдизм. Особливе місце серед психолого-психіатричних концепцій і теорій займає психологічна теорія Зиґмунда Фрейда, за якою зло­чинність розглядалась як результат дефективного розвитку осо­би. Суть теорії полягає в тому, що людина з народження біологічно приречена на постійну жорстоку боротьбу антисоціальних глибинних інстинктів — агресивних, статевих, страху — з мораль­ними установками особи. Тобто індивід з дитинства вчиться ке­рувати своїми інстинктами. Проте деяким індивідам так і не вдається цього досягти внаслідок якихось конкретних обставин, наприклад, поганих відносин у родині. В результаті вони розви­ваються неправильно і формуються в неповноцінну особу. Конфлікт підсвідомого з усвідомленим, боротьба між ними визначає зміст психічної діяльності людини і її поведінки. У тих випадках, коли активності свідомості виявляється недостатньо, “пригноблені” антисоціальні інстинкти і потяги вириваються назовні і проявляються у вигляді злочину.

Слід відзначити, що з часів Джеймса в психології існує стара аналогія психічного світу людини з вершником на коні. Вершник - це “Я”, те що сприймає і відчуває, оцінює і порівнює; “Кінь” — це емоції, почуття, пристрасті, якими покликаний керувати “Я”. Скориставшись цією алегорією, Фрейд говорив про вершника як про свідомість, і про коня як про безсвідоме. Причому свідомість знаходиться в безнадійному становищі: вона намагається керува­ти більш сильною істотою, значно сильнішим не лише фізично, але й за своєю хитрістю, близькістю до природи, вмінням обдурити прямолінійну свідомість, повертати в потрібному йому напрям­ку, залишаючи при цьому свідомість у незнанні стосовно цих по­воротів. Тому, щоб зрозуміти людину, необхідно вивчати її не­свідоме, оскільки окремі вчинки і цілі життєві долі визначаються цим конем, а не короткозорим вершником. Правда, Фрейд гово­рив, що ідеалом людини для нього був би той, хто тримає в то­тальному підпорядкуванні свою підсвідомість. Підступництво і сила фрейдовського коня стають особливо наочними, коли ми згадуємо, що до несвідомого Фрейд відносив не лише інстинкти, тяжіння, витиснуті імпульси і бажання. До несвідомого відно­сяться також і багато інстанцій “понад — Я” — моральні установ­ки, зразки і заборони, що, являючись з тих чи інших причин ви­тиснутими із свідомості, з області несвідомого продовжують об­тяжувати людину. З огляду на це, можна сказати, що свідомість намагається керувати не конем, а скоріше, кентавром — істотою більш сильною і окрім хитрості, розумною, яка має свою голову (витиснуті інстанції “понад — Я”), а не лише розпливчасті, ди­фузійні, але могутні імпульси витиснутих бажань. Становище зі свідомістю “Я”, “ЕГО” стає зовсім безнадійним, ашанс прибор­кати кентавра—незначним.

Послідовники Фрейда додали його теорії деяких нових рис. Найбільш відома неофрейдистська теорія фрустрації, що розгля­дає злочин як підсвідомий вихід із складного психічного стану — гострого переживання, викликаного раптовою катастрофою надій.

Теорія небезпечного стану. Перевірена часом, ця теорія надає для практичного використання теоретично обґрунтовану комплексну методику клінічної роботи з метою запобігання злочинам. Першу працю в цьому напрямі "Критерії небез­печного стану" написав у 1880 р. Р. Гарофало. Після Другої світо­вої війни видатним представником цієї теорії був відомий кримінолог Ж. Пінатель. Ця теорія значно поширена в США й називається клінічною кримінологією.

Згідно з цією теорією, у конкретних випадках злочин ви­никає на ґрунті певного психічного стану, що схиляє людину до конфлікту із соціальними нормами. Зазвичай, небезпечний стан є тимчасовим і відповідає внутрішній кризі, що змінюється емоційною байдужістю, після якої настає егоцентризм, а потім лабільність (нестійкість), яка може знову перерости в кризу.

Небезпечний стан діагностують спеціалісти. При цьому важ­ливу роль відіграє порівняння результатів дослідження особи з даними ситуації, в якій вона перебуває. При оцінюванні си­туації беруть до уваги, зокрема, матеріальні умови, вплив з боку оточення, наявність психотравмувальних факторів та ін. Діагноз визначає суворо індивідуальні профілактичні заходи.

Робота спеціалістів з переборювання небезпечного стану полягає в тому, щоб консультаційно допомогти людині, яка пере­живає стрес, спрямувати її поведінку в певні соціальні межі, до­помогти їй у розв'язанні проблем, відчути безпеку, проявити повагу до людини й надати їй підтримку. Важливе значення надається усуненню зайвих емоцій. На базі стаціонарів подається практична допомога з метою подолання небезпеч­ного кризового стану як особам, які утримуються в місцях по­збавлення волі, так і тим, хто перебуває на волі. На кримінологічну експертизу у формі прогнозу індивідуальної поведінки людини зважають при визначенні покарання за вчинений злочин, а також при вирішенні питання про звільнення від покарання.