Теорії аномії і соціальної дезорганізації в кримінології

Теорія соціальної дезорганізації пояснює злочинність на соціальному рівні і ставить психологію злочинця в залежність від процесу функціонування суспільства в цілому. Цю теорію заснував французький соціолог Е. Дюркгейм, ідеї якого розвинув і доповнив американський вчений Р. Мертон.

Методологічною основою цієї теорії є соціологія. Еміль Дюркгейм (1858-1917) стверджував, що на індивіда впливають "соціальні фактори", до яких відносяться зовнішні до нього образи мислення, дій.

Вчений виходив з того, що колективні схильності не є сумою схильностей окремих індивідів, а становлять щось інше, ніж суму поглядів окремих людей. На його думку, суспільна мораль завжди суворіше і безкомпромісніша, ніж індивідуальна. Мораль суспільства диктує конкретним людям правила поведінки. Суспільству, що функціонує, завжди притаманний високий рівень згуртованості. Він проявляється в тому, що більшість людей солідарні в ідеалах, уявленнях щодо позитивного і негативного. Періодично в разі порушення суспільної рівноваги, що може статися як через економічне лихо, так і з-за стрімкого підвищення рівня добробуту в державі, згуртованість людей послаблюється і суспільство дезорганизуется. Зокрема, соціальна дезорганізація виявляється в явищі аномії. Цей запозичений з теологічного лексикону термін буквально перекладається як "безнорматівність". Під аномією Е. Дюркгейм розумів соціальний факт як такий стан суспільства, при якому значно послаблюється стримуюча дія моралі і суспільство на час втрачає вплив на людину. Роберт Мертон в 1938 опублікував статтю під назвою "Соціальна структура і аномія", в якій доповнив вчення Дюркгейма тезою про те, що причиною аномії може бути протиріччя між цінностями, до яких прагне суспільство і можливостями окремих членів суспільства досягти їх за правилами, встановлених в суспільстві. Це призводить до того, що особа, яка не має можливості отримати мети блага за прийнятими правилами, намагається їх отримати без правил. Так, пропаганді загальноприйнятим в американському суспільстві цілям досягнення особистого успіху і добробуту протистоїть обмеженість доступу до соціально схвалених каналів здобуття освіти, професії, багатства, майна, статусу. Для нижчих шарів залишається тільки один шлях до успіху порушення правових норм. Особливо це стосується молоді, коли вона після "ідеального" виховання, потрапляє в "доросле" життя і відчуває розчарування.

35. Віктимологічна концепція причин злочинності.

Починаючи із середини XVIII ст. кримінологія займається вивченням злочинної поведінки людей, а з кінця XIX ст. – проблемами злочинної особи. Жертва злочину стала об’єктом кримінологічних досліджень лише з часів другої світової війни. І в класиків права XVIII ст. (наприклад, Чезаре Беккаріа, що розумів кримінально-каране діяння як порушення морального порядку, а також правопорядку, і це порушення базувалося, на його думку, на власній волі злочинця), і у позитивістів права XIX ст. (наприклад, Чезаре Ломброзо, Зиґмунд Фрейд, які зосередили увагу на аналізі особи злочинця. Для них злочин був симптомом порушення структури особи злочинця, що було, на думку біокримінологів, наслідуванням чи якістю, за теорією психоаналізу, результатом невдалої соціалізації дитини). На передньому плані стояли проблеми «соціального захисту» від злочинців, їхньої небезпеки, а також питання дослідження особи злочинців, спілкування з ними, їхня реабілітація, стримування (залякування) чи забезпечення суспільної безпеки. Жертву злочину класики і позитивісти розглядали як механічне, статичне поняття.

Німецький кримінолог Ганс фон Гентиг (1887–1974) у своїй роботі «Зауваження по інтеракції між злочинцем і жертвою» у 1941 році уперше протиставив цій точці зору динамічну концепцію виникнення злочинності. Злочинність – це індивідуальне психопатологічне явище, жертва злочину, по Гентигу, не повинна більш розглядатися як пасивний об’єкт, тому що вона – активний суб’єкт процесу криміналізації. Жертва (потерпілий) бере участь в ініціюванні і вчиненні делікту. У ході кримінального судочинства мова йде не лише про права злочинця, але значною мірою і цілком серйозно про права жертви.

Термін «віктимологія» походить від латинського victima (жертва). Звичайно віктимологію визначають як наукове вивчення жертв злочинів, процесів, етиології і наслідків віктимізації (тобто перетворення людини в жертву злочину).

Взагалі основні ідеї віктимологів зводилися до наступного:

поводження жертви впливає на мотивацію злочинного поводження. Воно може полегшувати й навіть провокувати його. Навпроти, оптимальне поводження може унеможливити злочинне зазіхання (або звести його ймовірність до мінімуму, або принаймні дозволить уникнути серйозних негативних наслідків криміналу);

імовірність стати жертвою злочину залежить від особливого феномена - віктимності. Кожна особистість може бути оцінена з погляду ймовірності її перетворення в жертву злочину. Ця ймовірність визначає віктимность людини (чим більше ймовірність, тим вище віктимность);

віктимность є властивість певної особистості, соціальній ролі або соціальній ситуації, що провокує або полегшує злочинне поводження. Відповідно виділяються особистісна, рольова й ситуативна віктимность;

віктимность залежить від ряду факторів: а) особистісних характеристик; б) правового статусу посадової особи, чиї службові функції сполучені з ризиком піддатися злочинному зазіханню, специфіки цих функцій, службових функцій, матеріальної забезпеченості й рівня захищеності; в) ступеня конфліктності ситуації, особливостей місця й часу, у яких ця ситуація розвивається;

величина віктимності може змінюватися. Процес її росту визначається як віктимізація, зниження - девіктимізація. Впливаючи на фактори віктимності, суспільство може знижувати її й тим самим впливати на злочинність.