Вплив соціально-політичних та економічних зрушень на освіту і педагогічну думку України в XIX столітті

Педагогічна теорія і практика в даний період характеризується настільки різноманітними подіями, прогресивними і реакційними тенденціями, напрямками в педагогічній думці, діяльністю великої плеяди українських просвітителів і педагогів, які прагнули внести свій вклад у розвиток вітчизняної педагогічної науки, в поліпшення стану народної освіти, що в невеликій за обсягом статті зробити не те що глибокий і всесторонній, але навіть і поверховий їх аналіз просто неможливо. Тому ми лише в оглядовому плані зупи­нилися на окремих, найбільш загальних і суттєвих з них.

XIX століття займало особливе місце в розвитку культурно-освітніх процесів та педагогічної думки в Україні, яке умовно можна поділити на два періоди - перша і друга його половини, кожна з яких характеризується різним соціальним устроєм суспільства, різними темпами розвитку виробництва, науки, інших суспільних сфер. Своєрідною межею, що розподіляла ці два періоди, була відміна кріпосництва, яка сприяла зародженню і розвитку в Україні капіталістичних відносин, а, отже, і зміни характеру виробничих відносин. Це була епоха двох великих війн (1812 р, та Кримська), зміни декількох російських царів, кожний з яких намагався всупереч своєму попереднику внести щось «нове» в організацію державного устрою. Для України властивим було й те, що після придушення польського повстання 30-х років і переходу Польщі у підпорядкування Росії, український народ західного регіону почав зазнавати утисків з трьох боків: польської шляхти, ук­раїнських магнатів та російського царського уряду.

Усі ці та інші чинники безпосередньо впливали на мету, зміст, форми, методи навчання і виховання та на педагогічну думку, яка в середині століття виділилася в окрему галузь науки. Педагогічна теорія і практика в цей період визначається рядом загальнодержавних та освітніх реформ (1804 р., 1828 р., 1835 р., 60-х та 70-80-х років), заснуванням першого державного керівного органу – Міністерства народної освіти (в 1817 році воно було перейменоване на Міністерство духовних справ і народної освіти, що означало підпорядкування школи церковним установам), прийняттям законів про безкоштовне навчання, з одного боку, і законів, які стояли на перешкоді поширення освіти серед простих верств народу - з другого; введенням демократичних засад організації навчально-виховного процесу в усіх типах навчальних закладів, визначення його змісту і методів аж до обрання науковою радою ректорів і деканів університетів, ліцеїв гімназій і крайньої їх полярності - заборони вивчення природничих дисциплін, філософії, введення казарменого режиму, поліцейського нагляду за діяльністю вчителів, професорів, учнів, студентів.

Україна, як і інші території Росії, була поділена на навчальні округи - Харківський, до якого входила переважна більшість губерній, а Київська, Волинська і Подільська губернії входили до складу Віденського (Литва) навчального округу, як це було передбачено реформою 1804 року. Відповідно даної реформи, в кожному окрузі було відкрито університет, в обов’язки якого входило не лише підготовлювати кадри вищої кваліфікації, але й здійснювати загальне і методичне керів­ництво всіма типами навчальних закладів, що функціонували. Впродовж століття кількість навчальних округів в Україні збільшувалася. В Західній Галичині, на Буковині і Закарпатті диктувала свої закони в соціально-політичному і освітньому житті австрійська монархія, що зумо­вило своєрідність розвитку там освітньої системи, характеру і змісту навчально-виховної роботи.

В цілому ж XIX століття позначається відкриттям різних типів навчальних закладів, зокрема, було відкрито ряд університетів (Харківський - 1805 р., Київський - 1834, Одеський - 1865 роки). Функціонувало декілька ліцеїв, які прирівнювалися до вищих навчальних закладів, збільшувалася кількість гімназій (серед них і жіночих), відкривалися різноманітні народні школи і училища, церковно-приходські школи, земські, недільні школи, кадетські корпуси, інститути шляхетних дівчат, різні професійні училища. Однак, у зв’язку з тим, що переважна їх більшість передбачалася для навчання дворянських дітей, дітей поміщиків, а пізніше - промисловців, інших багатих соціальних верств, то рівень поширеності грамот­ності на території України був надзвичайно низьким. Наприклад, за переписом 1897 року середній процент грамотності по Україні становив 19,8%, а в деяких губерніях він був ще нижчим: у Харківській - 16,8%, Подільській - 15,5%; у Галичині цей показник був дещо вищим - 30,2%, на Закарпатті - менше 28%. Ще нижчим був рівень освіченості серед жінок. Так, у Полтавській губернії письменних жінок було 4,1%, у Харківській - 4% (26, 141, 180). Для багатьох населених пунктів усієї України властива була повна неписьменність. Причиною такого стану було й те, що майже всі національні школи, які функціонували в попередні століття, були закриті.

Протягом усього століття український народ у галузі освіти зазнавав утисків щодо розвитку української культури, вживання рідної мови, виховання дітей на народних традиціях. Уже в 1804 році був виданий царським урядом наказ, яким заборо­нялося видання навчальної літератури українською мовою та використання її, як мови навчання. На території Київської, Волинської, Подільської губерній тривалий час навчання в усіх типах навчальних закладів здійснювалося польською мовою, а з 1830-1831 років царський уряд запровадив навчання російською мовою. У «Положенні про початкові народні, школи», прийнятому у 1864 році, відзначалося, що навчання в усіх школах має здійснюватися лише російською мовою. За рік до прийняття даного « Положення...» міністр Валуєв відверто заявляв, що ніякої малоросійської (української) мови ніколи не було, немає й бути не може. Одночасно на Буковині, Закар­патті, в Галичині насаджувалася німецька, румунська, угорська та молдавська мови, в окремих місцях - польська.

Репресії щодо української культури і мови не ослабили зусиль прогресивних діячів освіти щодо навчання дітей рідної мови. Незважаючи на переслідування, багато з них порушували дане питання на сторінках педагогічної преси, висловлювали обурення у своїх статтях, виступах, продовжували друкувати підручники українською мовою, серед яких поширеними були «Граматика» П.О. Куліш, «Українська граматика» І.П. Деркача, «Українська абетка» М. Гатцука, «Читанка» Т. Г. Лубенця під псевдонімом Т. Хуторного та інші. В 1876 році царським урядом був виданий ще один указємський, за яким українська мова повністю заборонялася не лише у школах, але взагалі в суспільному житті.

Ущімлення прав українського народу викликало протидію з боку кращих синів нації. Так, у середині XIX сторіччя їх опір знайшов своє виявлення в ідеях Кирило-Мефодієвського братства, публікаціях журналу «Основа» (Санкт-Петербург), науково-популярних книжках «Селянської бібліотеки», що побачила світ у 1860-1862 рр. завдякі петербурзькій українській громаді.

Характерною особливістю цього періоду була поява напів­легальних об’єднань української демократичної інтелі­генції - громад, які прийшли на зміну поодинокій просві­тянській роботі. Після розкріпачення селянства громади відкривали безкоштовні школи, видавали дешеві популярні книжки.

В Галичині (Австро-Угорщина) кріпацтво було скасовано у 1848 р. На той час в селах почали засновуватись перші народ­ні школи, так званні тривіальні, що давали початкову освіту.

Для вищої освіти духовенства України за розпорядження цісаря Иосифа ІІ було створено спеціальну семінарію у Львові та окремий відділ при Львівській академії, де навчання відбу­валось на українській мові.

У 1869 р. на західних землях для освіти селян було засновано товариство «Просвіта», почала активно розвиватися видавнича справа, виходило близько 80 періодичних видань, що сприяло відродженню національної свідомості.

Не менш гостро турбувало прогресивну педагогічну думку також питання скасування станового характеру освіти в Україні, де ще з часів Київської Русі утверджувалися традиції поширення писемності серед людей недворянського поход­ження.

Незважаючи на те, що функціонували в Україні народні школи, парафіяльні, земські, недільні школи, в яких навчатися мали право всі діти, однак учителями, наприклад, народних училищ та інших навчальних закладів мали право бути лише свя­щеники, диякони, дячки, отже, весь навчально-виховний процес носив явно виражений релігійний характер. Згідно «Положення...» 1864р., в народних училищах вивчалися Закон Божий, читання церковних книг, письмо, чотири арифметичні дії та церковний спів. Становий характер освіти чітко був виражений ще в «Статуті гімназій і училищ, підвідомчих університетам» (1828 р.), згідно якого кожний тип навчального закладу повинен був обслуговувати певні соціальні прошарки. Так, приходські народні училища розраховані були на дітей найнижчих станів, повітові - на дітей купців, ремісників, мі­щан; у гімназіях мали право навчатися діти дворян, чинов­ників. Для дітей дворянства відкривалися кадетські корпуси, для дівчаток - інститути шляхетних дівчат, жіночі гімназії, хоч за статутом 1864 року всі гімназії формально були проголошені безстановими навчальними закладами, але вже за статутом 1874 року вони були реорганізовані в класичні гімназії і фактично стали виключно дворянськими.

Така політика царського уряду, а також Польщі, Австро-Угорщини в галузі освіти на території України викликала обурен­ня прогресивних політичних діячів та просвітителів XIX ст. як України, так, до речі, і Росії, Загальновідомим є факт, що декабристи, в тому числі і члени Південного товариства, яке функціонувало на Україні, у програму своєї політичної боротьби включили питання, пов’язані з освітніми проблемами, і вимагали скасування становості навчальних закладів, доступу дітей народу в усі типи навчальних закладів. Вимоги щодо надання прав навчання рідною мовою, «провадження безста­нового характеру освіти, рівних прав на освіту дітей різних соціальних станів пронизують педагогічні твори усіх прогре­сивних педагогів цього періоду. Серед наболілих питань, що все більше привертали до себе увагу, були питання ліквідації платні за навчання і боротьба проти засилля іноземних (французьких, німецьких, угорських та ін.) систем виховання і навчання, пропаганда ідей народності школи,

В першій половині XIX століття та в середині його проти існуючого в освіті становища гостро виступали А.А. Прокопович-Антонський, В.Н. Каразін, В.В. Капніст, І.Ф. Тимківський, О.М. Максимович, Т.Г. Шевченко, О.П. Потебня, І.П. Котляревський, П.П. Білецький-Носенко та інші.

Антон Антонович Прокопович-Антонський (1762-1848) народився на Полтавщині, освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Був педагогом-практиком, деякий період - ректором Московського університету. У своїх педагогічних творах («Про виховання», «Читання для серця і розуму» та інших) багато уваги приділяв загально-педагогічним проблемам. Він особливо підкреслював роль освіти і виховання в розвитку суспільства і намагався переконати, що суспільство, яке недооцінює цієї ролі, приречене на загибель. Він палко захищав права народу на навчання рідною мовою, виховання дітей на народних традиціях, високо ставив роль прикладу, особливо батьків, у виховному процесі. Прокопович-Антонського цікавили проблеми розумового і морального виховання, і на ці питання він мав власну точку зору. Так, він критично ставився до думки Ж.Ж. Руссо, що розум дитини до дванадцяти років спить, а, отже, розумове виховання слід починати після виповнення такого віку. Розум, вважав він, є найголовнішою перевагою людини над іншими живими істотами і його потрібно розвивати з раннього дитинства. В цьому процесі він відводив певне місце природженим задаткам, але не переоцінював їх, а вважав, що й ці задатки можуть розвиватися лише у процесі навчання і виховання. Щодо морального виховання, то педагог особливого значення надавав формуванню у дітей доброти, чесності, милосердя, співчуття, співпереживання, працелюб­ності та інших позитивних якостей.

Василь Васильович Капніст (1758 - 1823 р. р.) - письменник, поет, драматург, педагог; працював учителем у своєму селі на Полтавщині, був директором народних училищ Полтавської гімназії. У одній із своїх основних праць «Ода на рабство» він різко засуджував царський уряд і його політику в галузі освіти дітей народу, вимагав скасування становості освіти, висловив цінні з педагогічної точки зору думки щодо трудового, патріотичного, морального виховання дітей, яке повин­но базуватися на принципах демократизму і гуманізму. В.В. Капніст розвивав ідеї Г.С. Сковороди щодо «сродної праці», надаючи трудовому вихованню одне з основних місць у процесі формування особистості.

Василь Назарович Каразін (1773 - 1842 р.р.) народився на Харківщині і, як багато з його сучасників-українців, тривалий час працював у Росії. Він -учений, винахідник, учасник перебудови державного управління і господарства в Росії і в Україні; займався проблемами селекції, агрономії, метеорології, був конструктором, організатором Філотехнічного товариства, діяльність якого поширювалася в багатьох губерніях України. Активну участь брав у підготовці освітньої реформи 1804 року, яка істориками вважається однією з найпрогресивніших. Йому належить ідея створення Мініс­терства народної освіти і її реалізація; він був призна­чений керів­ником Головного управління училищ, заснованих внаслідок цієї реформи; брав участь у підготовці і виданні пер­шого педагогічного збірника «Ежемесячного сочинения об успехах народного просвещения», який започаткував, по суті, процес виділення педагогіки в окрему галузь науки; піднімав питання налагодження жіночої освіти. Однією з найголовніших його заслуг перед українською культурою є активна участь у заснуванні Харківського університету, розробці його статуту, налагодженні навчально-виховного процесу, якому він надавав великого значення у боротьбі проти засилля іноземної культури.

Ілля Федорович Тимківський (І773-І853) освіту здобув у Києво-Могилянській академії і Московському університеті; будучи директором Новгород-Сіверської гімназії, він мав великий позитивний вплив на формування педагогічних поглядів К.Д. Ушинського; очолював Харківський університет і був його професором. Виконуючи обов’язки інспектора Харківського навчального округу, він брав активну участь у відкритті шкіл, написанні підручників та навчальних програм, допомагав учителям у налагодженні навчально-виховного процесу, в розробці нових методів навчання, впроваджуючи і розвиваючи демократичні засади української педагогічної думки. У своїй праці «Загальні думки про навчальні заклади «Тимківський критикував царський уряд у галузі народної освіти, висловив цілий ряд досить цікавих і науково обґрун­тованих думок щодо морального, фізичного, естетичного, розу­мового виховання, щодо організації навчального процесу в школі, зокрема йому належить думка про те, що у школі має бути два підручники з кожної навчальної дисципліни, один з яких - для учнів, а другий, більш розширений - для вчителів. Високу оцінку педагогічній діяльності і педагогічним ідеям Тимківського дав пізніше К.Д. Ушинський, який особливо відзначав демократизм, гуманізм великого педагога, що організовував навчальний процес у Новгород-Сіверській гімназії на принципах поваги до учнів, розвитку їхніх творчих здібностей, інтересу до науки, поваги до товаришів тощо.

Іван Семенович Орлай (1770 - 1829 рр.) народився на Закарпатті в Ужгородському районі. Освіту здобував у Львові та Пештському і Віденському університетах, медичну освіту - в Петербурзькому медико-хірургічному училищі. Це була людина різнобічних інтересів, широкої енциклопедичної освіти - доктор медицини і хірургії Дерптського університету, доктор філософії Кенігсберзького університету, вчений секретар Державної Медичної Колегії в Петербурзі, займав інші почесні посади. В галузі освіти він також залишив помітний слід: був директором Ніжинської гімназії, де під його впливом формувався світогляд М. В. Гоголя; останні роки свого життя був директором Рішельєвського ліцею в Одесі, багато зробив для вдосконалення навчально-виховного процесу, виступаючи проти схоластизму і догматизму. Ним написано багато творів з медицини, історії, педагогіки. В одній із педагогічних статей - «Думки про перебудову училища в Росії». І. С. Орлай викривав хаотичний стан освіти в тогочасний період та її становий харак­тер, відстоюючи ідею народної школи. Виходячи з цього, основ­ною метою виховання вважав формування особистості, здатної віддано служити своєму народові і батьківщині. Він відстоював ідеї загальної освіти, що, на його думку, сприяло б підвищенню моральності і благочестя в усьому світі.

Павло Павлович Білецький-Носенко (1774 - 1856) понад ЗО років життя віддав вихованню сільських дітей та освітньо-педагогічній діяльності, відкривши на власні кошти двокласне народне училище в м. Прилуки, у власному будинку організував для селянських дітей інтернат. Його педагогічні погляди проникнуті ідеями гуманізму, всебічного, гармонійного розвитку особистості, в якому, на його думку, повинно мати місце моральне, розумове, трудове, естетичне виховання, фор­мування почуття любові до батьківщини, поваги до інших народів. В педагогічній практиці він прагнув використовувати дидактичні принципи Я.А. Коменського, Г.С. Сковороди, інших прогресивних педагогів, враховувати вікові та індивідуальні особ­ливості дитини. Ним написані твори для дітей (казки, оповідання, пісні), педагогічні теоретичні праці, серед яких одна з перших у вітчизняній педагогіці присвячена проблемам естетичного виховання - «Про смаки естетичні», праці з лінгвіс­тичних питань («Словник української мови»). Це був великий внесок у розвиток української культури, освіти.

На середину XIX століття припадає творчість видатного поета України - Тараса Григоровича Шевченка (1814 - 1861 рр.). Багато його художніх творів проникнуті педагогічними ідеями, в яких він засуджував політику царського уряду в галузі освіти, виховання, зокрема, різко виступав проти закритих кадетських корпусів, у яких вбивається все людське в дитині, спустошується її душа; критикував сімейне виховання в середовищі поміщиків і дворян: «Прогулянка із задоволенням і не без моралі», «Нещасний», «Варнак» та ін., виводячи образ матері, яка більше дбає про себе, свої дріб’язкові інтереси, ніж про власних дітей, доручаючи їхнє виховання чужим людям. В той же час він протиставляє високу моральність народного виховання, підносить роль матері-жінки, простої трудівниці, вихованню в аристократичних сім’ях Т. Г. Шевченко високо цінував роль праці у формуванні особистості, яка, на його думку, повинна займати основне місце в житті людини, тому що тільки в праці, яка відповідає внутрішнім потребам і інтересам, людина може бути щасливою. Ці ідеї, як відомо, були характерні і для педагогічних поглядів К. Д. Ушинського.

Т.Г. Шевченко радісно зустрів появу недільних шкіл, які передбачалися для дорослих людей, утримувалися на громадські кошти, вбачаючи в них справжню народну школу. Для учнів цих шкіл він, власне, й написав «Букварь южно­рускій», цікавий своєю структурою, змістом текстів для читан­ня, ілюстраціями. Надаючи великої ролі недільним школам у поширенні грамотності серед народу, Т.Г. Шевченко планував написати для них підручники з арифметики, історії, географії та інших навчальних предметів. Т.Г. Шевченко надавав великого значення у вихованні дитини вчителю. Він вивів два типи образів учителів - образ учителя, який знущався над дітьми, тупу, злу, немилосердну людину, «виховні» методи якого відчув на собі сам Шевченко («Княжна»), та образ учителя з високими моральними якостями, людину щиру лагідну, віддану ідеям служіння народу, прообразом якого був І.П. Котляревський.

Велику роль у розвитку української педагогічної думки в минулому столітті, виділенні її в окрему галузь науки сприяла науково-педагогічна діяльність К. Д. Ушинського, О.В. Духновича, М.І. Пирогова, М.О. Корфа, М. Шашкевича, І. Вагилевича, Я. Головацького, Й. Левицького, Ю. Федьковича, І. Ставровського, С. Коваліва, О. Павловича, П. Грабовського, М. Коцюбинського, Лесі Українки, І. Франка та багатьох інших. Спільними ідеями. які єднали їхню педагогічну думку і педагогічну діяльність, були ідеї народності системи освіти і виховання підростаючого покоління, головними критеріями якої вони вважали навчання рідною мовою, виховання на історії народу, його звичаях, традиціях, обрядах, підготовку народних учителів, які б дбали про свою батьківщину і виховували у своїх вихованців високі моральні якості - чесність, любов до праці, повагу до людей праці, до старших тощо. Усім їм властива була гостра критика царського уряду в галузі освіти, проникнута догматизмом, схоластизмом, низькопоклонством перед усім чужим - чужою мовою, культурою, яка прагнула виховати з ді­тей народу слухняних, покірних слуг, а також критика політики Австро-Угорщини, Польщі, які прагнули через освіту і виховання покатоличити, ополячити, онімечити український народ. Вони розвивали ідеї всебічного, гармонійного розвитку особистості. Критикуючи теорію провідної ролі спадковості у формуванні особистості, українські педагоги-просвітителі науково обґрунтовували положення щодо єдності всіх виховних впливів: навчання, виховання, природжених задатків, ролі сім’ї, суспільства, громадськості, надаючи особливого значення активній діяльності дитини. В багатьох педагогічних працях розроблялися засади розумового, фізичного, морального, трудового, естетичного виховання; в основі реалізації завдань цих складових компонентів, стверджували вони, повинні лежа­ти принципи гуманізму, демократизму, поваги до особистості дитини.

Багато уваги в педагогічній думці того періоду приділялося проблемі змісту, форм та методів навчання і виховання. Реформи 70-80-х років, як і реформа 1828 року, були спрямовані на те, щоб навчальні програми перевантажити вивченням латинської, старослов’янської, польської, румунської, німецької та інших мов, вивченням історії релігії, основних ії догматів - з одного боку, і на зняття з програм природничо-математичних дисциплін, вивчення української мови, літератури, філософії, історії народу - з другого. Українські педагоги-просвітителі вимагали перегляду навчальних програм, включення в них таких навчальних дисциплін, які б сприяли розумовому, мораль­­ному, патріотичному вихованню учнів. Такою ж гострою була боротьба навколо проблеми методів навчання і виховання. У педагогічній практиці тогочасних шкіл переважали методи зазубрювання текстів, яким властиві були догматизм, релігій­ність, схоластизм. Прогресивні українські педагоги обґрун­товували необхідність побудови навчального процесу на засадах принципів науковості, доступності, систематичності, послі­довності, врахування індивідуальних і вікових особ­ливостей. Великій критиці вони піддавали вживання фізичних покарань учнів, як основного методу виховання.

Ці та інші думки та ідеї українські педагоги-просвітителі висловлювали на сторінках педагогічної літератури, а також педагогічної преси. Відомо, що вже в середині минулого століт­тя українськими педагогами робилися спроби написати підручники з педагогіки. Такими підручниками були «Педагогія» І. А.Ставровського (1846р., опублікована була лише через 120 років), «Народная педагогия в пользу училищ и учителей сельских» О.В. Духновича (1857 р.), а також теоре­тичні педагогічні праці кожного педагога. Широко вико­рис­товувалися з цією метою сторінки багатьох журналів та газет, зокрема: «Основа», «Черниговский листок», «Киевский телеграф», «Хліб», «Друг», «Світ», «Народ», «Хлібороб» та інших, а також і спеціальних газет: «Учитель» (видавалася в Ужгороді) та «Школьное обозрение», (видавалася в Одесі) тощо.

У другій половині XIX ст. питання викладання українською мовою в початковій школі постійно обговорювалося як педа­гогами, так і громадскістю. Найбільшу активність в цьому плані продемонстрували педагоги Київського навчального округу, Полтавського, Харківського, Чернігівського земств, Полтавської та Одеської міської Думи. Натомість, до до Харківського, Київського та Одеського навчальних округів у 80-і роки надійшов таємний циркуляр міністерства народної освіти, в якому наказувалося надислати інформацію щодо благодійності викладачів стосовно їх українофільства.

У 1892 р. було затверджено положення про стягнення за організацію та утримання таємних шкіл (де навчання відбувалося на рідній мові) - штраф або ув’язнення до 3 місяців. Неблагонадійних викладачів переводили з українських губерній, забороняли займатися педагогічною діяльністю тощо. Головні зусилля у 90-х роках XIX сторіччя сконцетрувалися на виданні українських книжок - єдиному в таких умовах джерелі національної освіти. Цензура згідно настанов уряду під різ­ними приводами обмежувала друкування цих книжок. Цензори повинні були українські твори «з особливою суво­рістю та увагою розглядати, піддаючи вилученню та заборо­­няючи при цьому не тільки все, що суперечить цензур­ним пра­вилам, але за найменшим до того приводом, по можли­вості скоро­чувати число таких безталанних творів у цілях вик­лючно державних».

Ще важче було випускати у світ науково-популярну літературу. Так були заборонені лише з огляду на мову такі брошури: «Як живе тіло людини», «Популярна фізіологія», «Як доглядати малих дітей» тощо.

Під тиском активізації політичного життя в Російської імперії Кабінет Міністрів у 1904 р. був змушений розглянути питання про визнання української мови як окремої. Для цього була створена спеціальна комісія з членів Академії наук, до якої увійшли, зокрема, такі прогресивні науковці, як Ф. Корш (голова), С. Ольденбург, П. Фортунатов, О. Шахматов та ін. У доповіді комісії переконливо доводилось, що українська мова не є місцевим говором, що малоросійській народ має право прилюдно розмовляти своєю рідною мовою, друкувати на цій мові книжки, вчити дітей.

Висновки комісії було підтримано цілою низкою публі­кацій відомих українських діячів - просвітян: С. Русової, О. Русова, О. Лотоцького та ін. Але у висновках Кабінету Міністрів (1905 р.) було визнано передчасним скасування заборони українського друкованого слова.

За таких умов справжнім дивом було існування україно-мовного навчального закладу - чотирирічної школи, яка утри­мувалась на кошти дійсного статського радника, композитора, автора першої науково-популярної праці з історії України М. Аркаса.

Софія Русова

Софія Русова (1856-1940) народилась у сім’ї, де мати - Ганна Жерве – була французького походження, а батько – Федір Ліндфорс - мав шведських предків. Проте батьки Софії були палкими російськими патріотами, знали і любили російську історію та літературу. Мати померла дуже рано і батько з доньками переїхав до Києва, де невдовзі несподівано помер. У Софії та її старшої сестри Марії з’явилась думка відкрити дитячий садок і 1 вересня 1871 р. до цього приватного закладу завітало близько 20 вихованців, здебільшого дітей української інтелігенції. Виховательці Софії тоді виповнилось лише 15 років. На цей період припадає знайомство Софії з родиною Старицьких, доньки яких також відвідували дитячий садок. Через сім’ю Старицьких Софія починає спілкуватися з видат­ними українськими просвітянами та діячами: Павлом Чубинським, Михайлом Драгомановим, Оленою Пчілкою, Олександром Русовим, який пізніше стане її чоловіком, ком­позитором Миколою Лисенком та ін.

Практична педагогічна діяльність Софії Федорівни проводжувалась і після заміжжя (1877 р.), спочатку в школах Петербурга, а потім у дитячих садках Чернігова та Харкова, у вечірній школі в Олешні, які вона сама й організовувала. Дуже плідно працювала Софія Русова у Харківському товаристві поширення грамотності серед народу, викладаючи російську мову. На той час, коли викладання української мови і українською мовою було заборонено, Софія Русова вважала, що й російською мовою можна друкувати літературу, яка сприятиме розвитку національної самосвідомості українців. Саме в цей період побачили світ твори С. Русової “Сестра Катерина” (рассказ об одной доброй англичанке), “Странник Григорий Саввич Сковорода”, “Братства на юго-западной Руси” та ін. В 1906 р. виходить у світ “Український буквар” С. Русової, надрукований вже українською мовою, у 1911 році виходить її підручник “Початкова географія”.

У своїй статті “Нова школа” (1914 р.) авторка проголошує головні риси народної школи – надання дитині можливості творчо розвиватися на національному ґрунті з урахуванням її індивідуальних особливостей.

Після Жовтневої революції С. Русова брала активну участь у розробці системи національної освіти в Україні, у 1918 р. на запрошення секретаря народної освіти І. Стешенка працювала у відділі дошкільного виховання Української Народної Республіки. В 1921 р. С. Русова емігрувала за кордон і там продов­жувала свою науково-педагогічну діяльність. Померла у 1940 р. у Празі.

5.9. Освіта в Україні у ХХ сторіччі
(1900-1933 рр.)

У ХХ сторіччі освіта в Україні розвивалась суперечливо, внаслідок кардинальних змін у політичному житті суспільства. Протягом 1906-1913 рр. пожвавилась видавнича робота, з’явились україномовні видання, в яких пропагуються ідеї роз­витку національної школи, проводилась робота з упоряд­кування українського правопису.

Депутати Державної думи – українці - використовували будь-яку нагоду, щоб домогтися офіційного дозволу на відкриття національних початкових шкіл з українською мовою викла­дання. З’явились публікації у пресі з цих питань, зокрема, кіль­ка статей М. Грушевського на освітню тематику.

Незважаючи на те, що жодна з Державних Дум не змогла позитивно вирішити це питання, на педагогічних курсах у Києві, Харкові, Полтаві стали частіше подаватися заявки на лекції з української літератури, з історії та географії краю тощо. Однак позитивне розв’язання питання щодо навчання рідною мовою з боку офіційної влади не надійшло.

Характерною особливістю діяльності українських діячів початку ХХ сторіччя було їхнє намагання інтегруватися у світовий культурний простір шляхом вивчення зарубіжного досвіду, зокрема, досвіду освітньої роботи серед українців в інших країнах. Так, наприклад, на сторінках газети “Громадська думка” (1905-1906 рр.) було опубліковано матеріали про стан національної освіти українців у Австро-Угорщині (Галичина, Буковина), які свідчили про позитивні тенденції щодо зростання рівня освіти на цих землях.

У системі освіти Російської імперії існували земські та парафіяльні школи. При цьому влада усебічно підтримувала саме церковні школи; так у 1911 р. в Україні було 5403 земських шкіл та 8465 церковнопарафіяльних.

Земські школи були однокласними з трирічним курсом навчання, пізніше стали відкривати земські школи з чоти­річним, п’ятирічним та шостирічним курсом навчання і навчали своїх учнів читати, писати та рахувати, давали деякі знання про оточуючий світ. Проте, програма навчання у парафіяльних школах, які були під началом Сіноду, була ще більш обмеженою – учні навчались лише Закону Божому, читанню церковної літератури, трохи письма та лічби. Прог­рами земських шкіл визначалися міністерством освіти, спеці­альні інспектори народних шкіл стежили за злочинною і моральною пропагандою в народних школах. Незважаючи на ці перешкоди, земства зробили багато для запровадження початкового навчання українською мовою, однак усі їх зусилля зустрічали опір з боку царської влади.

Значну роль відігравали земства в розвитку професійно-технічної освіти в Україні, що було пов’язано з необхідністю підготовки кваліфікованих кадрів у зв’язку з швидким роз­витком промисловості у 90-х роках ХХ сторіччя.

Згідно з “Основними положеннями про промислові училища” (1888 р.), в Україні були встановлені 3 типи технічних училищ: середні, нижчі та ремісничі. На початку ХХ ст. професійну підготовку давали також відділи нижчих загальноосвітніх училищ. Земства відкривали сільськогос­подарські училища, а також сприяли підготовці учительських кадрів для народних шкіл. При цьому земські вчительські заклади суттєво відрізнялись від державних, як терміном нав­чання (у державних – 3 роки, у земських від 3 до 6 років), так і більшим обсягом знань. Проте, рівень підготовки вчителів у народних школах залишався дуже низьким. Так, у Київській губерні з 3323 учителів, які працювали у початкових школах, лише 6 мали вищу освіту, 629 - середню (гімназія), 593 – вчительський інститут або семінарію.

Зважуючи на це, земства організовували вчительські курси, які обіймали термін до одного року, або короткострокові – на час літніх канікул, відкривали читальні, бібліотеки, театри, недільні та вечірні школи для дорослих, народні Будинки – центри позашкільної освіти, видавали україномовні книжки (з 1906 р.) відомих просвітян: С. Русової, Б. Грінченка, С. Черкасенка та ін., випускали серію брошур, присвячених орга­нізації народних шкіл в Україні.

У 1917-1920 рр., з утворенням української Центральної Ради виникає курс на відродження національної школи. Було проголошено загальне, обов’язкове світське початкове навчання, розподіл шкіл між національностями, право відкривати приватні школи. Було запропоновано єдину, загальнодоступну школу з 7-річним терміном навчання. На вимогу І Всеукраїнського з’їзду вчителів Центральна Рада утворює спеціальну комісію у справах організації нової системи освіти. Після проголошення автономії України (червень 1917 р.) формується перший державний орган управління освітою – Генеральний Секретаріат Освіти на чолі з І. Стешенком. Цей орган вбачав своє головне завдання в проведенні українізації школи, розробці і виданні підручників, підготовці вчителів, сприянні українським культурним товариствам тощо. Для цього передбачалось відкрити Всеукраїнську Шкільну Раду в центрі, а на місцях призначити комісарів з народної освіти. Всі заходи щодо здійснення політики Центральної Ради в галузі освіти було покладено на Всеукраїнську Учительську Спілку. В Україні після проголошення УНР (7.11.1917) створювалась єдина, обов’язкова, безплатна, загальноосвітня, світська, демокра­тична школа, орієнтована на самоврядування, з 7-ми річним терміном навчання.

У грудні 1917 р. у Харкові проголошується Українська Соціалістична Радянська Республіка. Народним секретарем освіти став В. Затонський. Освітня політика цього уряду прямувала в руслі обраного в Радянській Росії курсу на єдину трудову політехнічну школу.

Після Брестського миру (березень 1918 р.), коли Україна відійшла до зони німецької окупації, державна влада перейшла до уряду гетьмана П.Скоропадського. міністром освіти Гетьманату став професор М. Василенко. Під його керівництвом орієнтація школи на широке самоврядування змінюється централізацією керівництва освітою. Було встановлено жорс­ткий адміністративний контроль за призначенням учителів та їх діяльністю. Разом з цим гетьманський уряд відкриває нові заклади, підтримує ініціативу створення приватних українських гімназій; всього за період Гетьманату було відкрито близько 150 гімназій. Викладання українською мовою запроваджується з першого класу. Незважаючи на лихоліття війни, перебіг влади від Гетьманату до Директорії, в Україні за цей час започат­ковується Українська Академія наук на чолі з видатним вченим В. Вернадським, відбувається реформа школи, яка, згідно наказу міністерства освіти, видатного просвітянина І. Огієнка, знов бере курс на децентралізацію, що закріплюється в законі. Згідно проекту, школа поділяється на цикли – основну школу та колегію. Основна школа, в свою чергу, складається з 2 ступенів – молодшої основної школи та старшої, термін навчання на кожному ступеню – 4 роки. Навчання у колегії (старші класи) також тривало 4 роки. Основна школа у сукупності з комісією утворювала єдину школу, обов’язкову для всіх. Навчання мало майже загальноосвітній характер. Про­фесійна освіта була відокремлена від загальної і базувалась на її різних ступенях.

У 1919 р., після встановлення на більшій частині території України радянської влади, запроваджується тип школи - 2-х ступенева, трудова, навчання в якій було загальним, обов’яз­ковим, безплатним, світським. Навчальний процес поєднувався з продуктивною працею дітей. Також була підтри­мана ідея політехнічного навчання, тобто ознайомлення шко­лярів з осно­вами наук та техніки і підготовка їх у такий спо­сіб до подаль­шого вибору професії.

Проте вже з наступного року І Всеукраїнська нарада з питань освіти скеровує розвиток системи освіти у напрямку соціального захисту дітей. За ініціативою народного комісаріату Освіти (НКО) відбувається реорганізація школи І ступеню, за основу її береться дитячий будинок. Школу ІІ ступеню мали заступити професійно-технічні навчальні заклади, які б залучали учнів до реального виробництва і випускали б уже готових фахівців з робітничих та селянських професій. Нарком просвіти Г. Гринько відходив від принципу політехнізму, залишаючи його на подальшу перспективу. Таким чином у 1917-1920 рр. були зроблені перші теоретичні та практичні кроки у напрямку створення оригінальної системи національної освіти України.

Протягом раннього періоду радянської історії (1921-1926 рр.) інтелектуальна атмосфера суспільства була достатньо вільною. Національна ідея не відхилялась, а лише поєднувалась з ідеєю інтернаціоналізму. Спостерігається підвищення економічного життя (завдяки НЕПу) і з’являється впевненість українського народу у власних силах, відроджується почуття власної та національної гідності.

У педагогічній науці встановлюється і оформлюється рефлексологічний напрям, який будувався на наукових надбан­нях І. Сєчєнова та І. Павлова, згідно яких давалося фізіологічне обґрунтування психічної діяльності. Рефлексологія була головним фундаментом для розвитку педології, а початок 20-х років – найбільш плідний для розвитку педології в Україні. Але спрямування педології на індивідуальний розвиток дитини поступово почало відрізнятись від ідеології “гвинтика” дер­жави, мета виховання набула класового, партійного характеру, обмежились контакти з закордонними колегами, у 30-і роки зникла установка на комплексне дослідження дитинства, а у 1936 р. педологію, як лже-науку, заборонили.

У 20-і роки в Україні складається більш складна система освіти, порівняно з Росією. Оскільки багато сімей не мають змоги виконувати виховні функції (“плаваючий” вихідний день, надурочна робота тощо), передбачалося розгортання цілої низки установ “захисту дитинства”:

1. Майданчики різних типів – функціонували в літній період, вилучали дітей з вулиці, до кінця літа певна їх кількість повинна була перетворитися на постійні установи типа школи чи садка неповного дня.

2. Дитячий садок, школа-клуб неповного дня – не лише навчали й виховували, а й організовували побут дітей. З цих шкіл виростає їх вища форма – школа повного дня або денний дитячий будинок.

3. Денний дитячий будинок, дитячий садок або школа повного дня забезпечували не лише навчання і виховання, але й харчування та часткове утримання дітей й були разраховані на вихідців з малозабезпеченних робітничих родин. Головною їх тенденцією було переростання у дитячі будинки.

4. Дитячі будинки повністю влаштовували життя, харчу­вання, виховання і навчання дітей-сиріт, напівсиріт, безпри­тульних та ін., їх вважали найбільш досконалою формою соціальної педагогіки.

5. Дитячі містечка передбачали об’єднання кількох дитячих будинків.

6. Заклади та установи охорони дитинства – колектори, розподільники, приймальники, які забезпечували дії щодо влаштування безпритульних дітей.

7. Заклади для дефективних дітей.

8. Масові дитячі процесії, свята, маніфестації і т. ін.

Після закінчення закладів соціального виховання (від 7 до 15 років) діти переходили до набуття певного фаху в індустріальній професійній школі, насамперед школі фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), школі селянської молоді та технікумі. З 1922 року технікуми розглядалися, як вищі навчальні установи, що готують спеціалістів вузького профілю. За тих часів Радянська влада в Україні ліквідувала університет, як форму вищої освіти, натомість були створені інститути різних профілів. Для підвищення знань робітничо-селянської молоді при інститутах відкривалися робітничі факультети (підготовчі). На чолі освітньої програми була Академія наук України зі своїми науково-дослідними установами.

Академія наук

Інститут 3 роки

Технікум 3 роки