Виховання у Давній Греції

Нариси з історії педагогіки

У Давній Греції, що поділялася на низку невеликих держав (полісів), виховання дітей панівної групи населення - рабовласницької аристократії - мало за мету підготувати гро­мадян, які б уміли тримати рабів у страху та покорі, які б мали певні знання та якості для управління державою та захисту її від ворогів. У відповідності з деякими особливостями еконо­мічного життя та політичного устрою у найбільш відомих державах Давньої Греції - Спарті (Лакедемонії) та Аттиці (Афінах) склалися дві системи виховання, що значно відріз­нялися одна від одної - спартанська та афінська.

Спартанське виховання. У Спарті VІІІ-VІ ст. до н.е. бли­зь­ко 9000 родин рабовласницької аристократії(так званих спартанців) тримали під своєю владою 250 000 рабів - ілотівта периаків. Спартанське виховання мало на меті підготовку з дітей земельної рабовласницької аристократи воїнів. Володарів Спарти - рабовласників - постійно турбувала їх малочисельність серед багаточисельного поневоленого населення, особливо рабів, що часто піднімали повстання. Це змушувало спартанців триматися дуже згуртовано й організовувати військово-фізичне виховання молоді.

Виховання у спартанців було суспільним. Дитина над­ходила у ведення держави від самого народження. Старійшини оглядали новонародженого та купали його у вині, вважаючи, що таке купання зможуть винести тільки здорові та міцні діти. Якщо дитина виявлялася слабкою, її кидали у прірву з Тайгетського хребта, а здорова дитина лишалася у батьків до семи років. Мати повинна була привчити дитину до нестатків, уникаючи сповивання, не давати їй кричати та базікати.

Від семи років хлопчики-спартанці, що жили до цього часу вдома, віддавалися до інтернатів - державні виховні заклади, де й виховувалися до 18 років під керівництвом особи, що призначалася державою (педонома). Хлопчиків привчали до витривалості шляхом загартовування організму (легкий одяг влітку і взимку), однакової, простої їжі, без усяких приправ, ліжком для вихованця служила власноручно назбирана тростина. Одяг складався з відрізку матерії, що перекидалася через плече. Щоденно вихованці купалися в річці, і влітку, івзимку ходили босоніж. Спартанці привчали дітей до пере­несення спеки і холоду, змушували ходити на полювання за будь-якої погоди, а для того, щоб привчити до болю, піддавали шмаганню. Взагалі різки, батіг, палка широко вжива­лися у спартанській педагогіці. Кожний дорослий, а тим більше старий спартанець міг покарати тростиною хлопчика, якщо заставав його за якоюсь провиною або знаходив його недостатньо шанобливим. Головним же заняттям молоді була гімнастика, пристосована до військового мистецтва. Тур­буючись про виховання чоловіків, спартанці не випускали з поля зору і виховання жінок. Головним призначенням давньої спартанки було народження здорових громадян для держави. І оскільки тільки сильні та здорові жінки можуть народити здорових дітей, то і виховання жінки було спрямоване здебільшого на досягнення мети фізичного розвитку. Дівчата, як і хлопці, займалися гімнастичними вправами в особливих місцях. Виховання не розніжувало дівчат, а зміцнювало їхнє тіло й душу. Крім народження дітей, фізичне виховання було необхідне жінкам для заміни (у випадку походу) чоловіків як воїнів, що охороняли місто.

У Спарті бере свій початок система фізичних вправ, що розповсюдилася потім і в інших грецьких державах, так зване п’ятиборство (біг, стрибки, боротьба, метання диску, метання ратища). Багато часу приділялося грі в м’яч. Діти й підлітки вчилися плавати, їздити верхи, володіти зброєю. Були розповсюджені ігри «у війну». Вихованці з метою розвитку дисципліни поділялися на загони, на чолі яких стояли кращі юнаки. Старші підлітки брали участь у своєрідних «практичних заняттях - криптіях (криптос - грец. таємний), тобто у нічних облогах, коли загін підлітків і юнаків оточував декілька кварталів у місті чи територію у передмісті Спарти і вбивав усіх рабів, які їм зустрічалися. Цим прийомом залякування рабів спартанці хотіли перешкодити їх втечам та об’єднанню у повстанські загони.

Навчання читання та письма було необов’язковим. Велике значення надавалося співам військових пісень. Дітей привчали до короткого лаконічного мовлення. Особи, що займали керівні посади у державі, проводили іноді з учнями бесіди політичного характеру.

У 18 років юнаки вступили до групи ефебія, де проходили підготовку до військової служби, брали участь у маневрах, охороняли порядок у містах.

Моральне виховання у Спарті замінювалося, по суті, музичним. Вправи з музики виконувалися з метою запалити душу мужністю та любов’ю до вітчизни, а також - охоронити від поганої поведінки. Підлітки та юнаки привчалися грати на кіфарі, співати хором і по одному. Музика повинна була вселити в юнацькі серця моральну основу спартанського життя, мужності й дисципліни, благородну гордість і презирство до малодушності та рабства. Ораторство у Спарті не допускалося. Трагедії та комедії були заборонені. Будь-яке чисто наукове заняття не шанувалося.

Практичне виховання розуму, мистецтво висловлювати свої думки коротко й чітко, швидко схоплювати суть будь-якої справи, неухильно йти до поставленої мети, фізичне загартування - таким було суворе спартанське виховання.

Афінське виховання. Виховання в Афінах багато в чому відрізнялося від виховання у Спарті. Однаковими були лише такі фактори: релігія, мистецтво, гімнастика. В Афінській державі економічне й політичне життя було набагато складнішим, ніж у Спарті. Тут рано розвинулася пожвавлена торгівля з державами давнього Сходу та Малою Азією, де афіняни знайомилися з достатньо високою культурою. В Аттиці вже дуже рано дістали розвиток деякі ремесла. З консервативної земельної аристократії й вільних громадян простого походження (демосу), що розбагатіли, виділилася впливова група плутократії (плутос - багатий), для яких основою добробуту було вже не рабовласницьке господарство, а морська торгівля. Між консервативною земельною аристократією та плутократією йшли жорстока боротьба за владу, в процесі якої аристократія спиралася на більш широкі маси бідняків, що, однак, мали політичні права та були вільнонародженими громадянами. За це аристократія була зобов’язана розширити політичні права цих громадян (демосу) до певного ступеня. Всі ці особливості політичного та економічного життя обумовили й характер афінського виховання. Зміст і форми цього вихо­вання були більш широкими, гнучкими та різнобічними, ніж у Спарті. Метою освіти в Афінах було виховання панівної верхівки рабовласницької афінської держави в дусі калокагатії (від грец. «калос кайагатос» - прекрасний у фізичному та моральному відношенні).

Афінська педагогіка висувала як ідеал сполучення розумового, морального, естетичного та фізичного виховання. В Афінах на високому рівні стояла філософія, просувалося вперед (у працях Арістотеля) природознавство, значний розвиток отримала історіографія та література, пишного розквіту досягла скульптура, був добре поставлений театр. Значні досягнення були й у сфері фізичного виховання. Ці особливості афінської культури не могли не відбитися на вихованні. Хлопчики з 7-річного віку, продовжуючи жити вдома, починали відвідувати школу граматиста, де їх навчали читання, письма та лічби; водночас вони після двох - трьохрічного відвідування школи граматиста вступали у школу кіфариста (від назви грецького музичного струнного інструменту - кіфара), де їх навчали музиці, співам та заучуванню творів Гомера (грецький епос). Після цих шкіл хлопці у віці 13-15 років відвідували школу фізичного виховання - палестру. Відзначимо, що грецьке слово «Схоле» буквально означає дозвілля, а вже потім школу; її могли відвідували тільки ті, хто мав дозвілля, не був зайнятий рабською працею, вільнонароджені. Найбільш вельможні та заможні юнаки, що призначені були на заміщення керівних посад, продовжували освіту в гімназії, де вивчали філософію і політику. З 18 до 20 років юнаки готувалися до військової служби, де, крім військової підготовки, продовжували і свою політичну освіту, вивчали закони країни.

Школи граматиста й кіфариста були приватними, платними. Далеко не всі вільнонароджені хлопчики могли відвідувати ці школи. Отже, навіть після встановлення в Афінах демократичної, але рабовласницької республіки, що виключала будь-яку участь рабів у керуванні державою, вся система навчання була побудована в інтересах багатої рабовласницької верхівки. Фізична праця вважалася долею рабів, негідною багатих та вельможних. Сини бідних батьків (демосу) змушені були навчатися у своїх батьків ремесла, що могло б їх забез­печити у житті.

У сфері морального виховання також сильною була рабовласницька аристократична традиція: дітей багатих і вельможних батьків оберігали від спілкування з рабами та від «непристойних знайомств». Хлопчика-аристократа привчали до свідомості захищати й оберігати рабовласницький держав­ний устрій, дотримуватися своєї гідності, до мужності й хороб­рості, що є необхідними для вільнонародженої людини.

Дівчата отримували домашнє виховання, що зводилося до підготовки майбутньої матері та господарки сім’ї рабовласника. У суспільному житті країни жінки участі не брали, вони вели напівзатворницькій спосіб життя.

До семи років афінський хлопчик зростав під керівництвом матері, годувальниці, няні та інших жінок вдома. В сім років ім’я дитини заносилося до білої книги, причому батько стверд­жував присягою, що дитина є його сином. З цього часу місце няні займав старий надійний слуга, що звався педагогом. Він супроводжував свого вихованця повсюди, спостерігав за його поведінкою, запобігаючи провинам. Подекуди педагог навчав вихованця. Кожний батько повинен був потурбуватися, щоб його син одержав необхідну освіту, привчився до якогось ремесла. Інакше батько не мав права вимагати від сина допомоги та утримання в похилому віці. Учбового курсу, обов’язкового для всіх, не було, крім гімнастики та музики. Навчаючись музики, хлопці вивчали також закони віршування, ритміки й мелодії. Крім того, вони заучували велику кількість пісень напам’ять і набували навички виконувати драми, говорити застольні промови, внаслідок чого мова їх набувала благозвучності та стрункості. Уроки розпочиналися зі сходом сонця. У класах граматистів діти сиділи на дерев’яних лавах, розташованих сходинками. Спочатку вчили букви, потім переходили до складів. Навчання читання звичайно проходило повільно, але з самого початку викладачі наполягали на правильній вимові, милозвучності та ритмі при вимові Для письма вчитель проводив учням лінії, іноді писав також зразки. Коліно служило опорою для писемного апарату. Для навчання лічби ще філософ Платон рекомендував наочний спосіб, щоб поняття про числа за допомогою дій над різними предметами, наприклад яблуками, повідомлялися дітям за допомогою гри.

Метою гімнастичного виховання було досягнення необ­хідної пропорційності гармонійного розвитку та складу люд­ського тіла, щоб воно було чистим та світлим дзеркалом душі. Вводячи гімнастику спочатку лише заради розвитку тіла, невдовзі переконалися, що вона суттєво сприяє й розвиткові душі, і не тільки зміцнює й загартовує, надає силу та спритність, але також оберігає від розніженості, наповнює мужністю, привчає до отримання, самовладання, розвиває також почуття дружби й товариськості, любов до батьківщини. Ще Солон вказував, що не треба лишати людину такою, якою її створила природа; ми вимагаємо для всіх гімнастичної освіти, щоб те, що успішно створене природою, ставало ще кра­щим, а погані нахили, наскільки є можливим, облаг­ороджувалися.

Музика вважалася в Афінах справжньою гімнастикою не тільки для слуху, голосу й слухових органів, а й самої душі. Музику розглядали, як дійовий засіб морального виховання, приборкання пристрастей за допомогою мелодії та гармонії. Вона була немовби годувальницею всього високого, шляхетного й прекрасного, матір’ю всіх доброчинств. Музика належала до сутності грека, тісно зливалася з життям, глибоко проникала в усі державні та життєві відносини. Не любити й не розуміти музику вважалося у Греції ознакою варварської згрубілості та внутрішньої зіпсованості

Отже, все естетичне виховання грека мало на меті гармонію. Для грека сутність людини концентрувалася у красі тілесній та духовній, що збігалося у нього з поняттям добра. Життям грека був культ краси і носій її - вільна індиві­дуальність, виховання відповідало суттєвим ознакам його душі. Ідеал грецького виховання - рівновага всіх його сил та здіб­ностей, гармонійний їхній розвиток. Навчання сис­тема­тично розвивало зір і слух, пробуджувало чутливість до ритму й розміру і намагалося шляхом математики й філософії осягти гармонію Всесвіту.

Серед багаточисленних представників давньогрецького матеріалізму найбільш видатними були Геракліт, Демокрит і Епікур. Кожен з них відіграв значну роль в історії античної філософії, в історії давньогрецької науки, мав серйозний вплив на подальший розвиток філософської думки, виховання.

Демокрит (460-379 рр. до н.е.). Творець атомістичної теорії, він вважав, що пізнання істини можливе і повинне базуватися на досвіді, дані якого узагальнюються роздумами, в поняттях. Етика, на його думку, повинна базуватися на знанні законів природи, знанні, що руйнує забобони й страх. У своїй діяльності людина повинна прагнути до гармонії та зменшення своїх бажань, узгоджуючи їх зі своїми можливостями. Ці філо­софські положення мали велике значення для наступних теорій у сфері дидактики і морального виховання.

Демокрит був ученим-енциклопедистом, займався математикою, фізикою, анатомією, історією та іншими науками.

Як свідчать давньогрецькі письменники, йому належало близько семидесяти різних творів. Для нас великий інтерес має праця «Фрагменти про виховання». Порівнюючи можливість повідомлення дітям різнобічних знань і розвитку в них мис­лення, він віддає перевагу другому. Йому належить висока оцінка ролі трав у навчанні та вихованні. Вважаючи заці­кав­леність дітей головною пружиною навчання, він все ж таки вва­жав, що не можна обійтися без елементів примусу. Великого значення у вихованні дітей Демокрит надавав впливу батьків.

Епікур (341-270 рр. до н.е.) - найвидатніший представник давньогрецької науки після Арістотеля. Він був сином афінянина-вчителя, народився на острові Самосі, вчився в одного з послідовників Демокрита. Діяльність Епікура випала на бурхливий період історії Греції, що служила ареною безперервних руйнівних війн та політичних переворотів. Як і матеріалісти V ст. до н. е., Епікур, ідеолог античної демократії, вищою метою держави вважав забезпечення щасливого життя для його громадян. Найважливішим моментом у соціальному вченні Епікура є його наївна теорія «суспільної домовленості», що вимальовує його, як передового політичного теоретика давніх часів. Прибічник атомістичної теорії, Епікур переборов значною мірою фаталістичну обмеженість демокритівського детермінізму. Він вказував, що атомістична концепція зовсім не означає, що людина є іграшкою долі. Не слід насилувати природу, слід їй підкорятися; а ми будемо підкорятися їй, вико­нуючи необхідні, а також природні бажання, якщо вони не шкодять, а шкідливі бажання будемо суворо приборкувати. Ці слова Епікура є досить актуальними сьогодні.

Теорія пізнання Епікура являла собою нове завоювання давньогрецької науки і була більш досконалою, ніж вчення Демокрита. Він вважав, що поза свідомістю людей існує матеріальний світ, що відбивається у їхніх відчуттях, а потім у своїй суті пізнається за допомогою теоретичного мислення Як і Демокрит, Епікур бив емпіриком та сенсуалістом у теорії пізнання.

Софісти. Оживлення політичного життя Афін з V ст. до н.е. і розвиток афінської культури підсилили потребу в підвищеній освіті для багатих та вельможних юнаків. Із встановленням демократичної республіки особливе значення для них мало судове та політичне красномовство. Вчителями красномовства були софісти. Мандруючи містами, вони за високу платню навчали молодь прийомам красномовства – риторики, і у процесі цього навчання поклали початок розробці граматики та літератури. Оскільки освічений оратор повинен володіти деякими знаннями у сфері філософії, природознавства, астрономії і правознавства, софісти давали своїм учням певні відомості й у цих сферах. Вони були добрими, вмілими популяризаторами різнобічних знань. За своїми філософськими поглядами вони були релятивістами, визнавали відносність усього існуючого, заперечували існування абсолютної істини, а також сенсуалістами, які вважали, що в основі пізнання лежить відчуття. Навчаючи прийомам красномовства, софісти привчали своїх учнів групувати доведення «за» і «проти» будь-якого положення, часто змушували одного й того ж учня спочатку захищати певну тезу, а потім спростовувати її. Метою цих вправ був розвиток формального вміння міркувати, групувати й протиставляти доведення «за» і «проти».

У методиці навчання софісти надавали великого значення вправам. Вправи з красномовства стали модними в Афінах при Периклі, і молодь у більшості сходилася, шукаючи уроків у софістів, щоб навчитися судовому красномовству. Серед софістів було також багато шарлатанів, що, заперечуючи за­гальну істину, закон, справедливість, могли логічно виправ­довувати найбільш огидні та аморальні вчинки.

У давньогрецькому житті, в період розквіту софістики, коли все було предметом критики й недовіри, саме вчасно з’явився Сократ, який поглибив свідомість людську й закликав її до пізнання вічного, істинного, безумовного.

Сократ (470-399 рр, до н.е.) - народився в Афінах. Батько його був скульптором, мати - повивальною бабкою. Про дитинство та юність Сократа не збереглося ніяких відомостей. Сократ займався скульптурою й досяг у цьому значних успіхів, але невдовзі залишив це заняття. Вважають, що в юнацтві Сократ одержав добру освіту, оскільки в зрілому віці виявив добрі знання з геометрії, астрономії, фізики, філософії. Успі­хами свого розумового розвитку й освіти він, передусім, був зобов’язаний собі, своїй надзвичайній цікавості й допитливості. Вчителем юнацтва він став тільки у зрілому віці. Він давно замислювався над різнобічними питаннями: про цінність і межі людського знання, про доброчинність та її умови. Нову еру в історії людської думки відкрив Сократ. В епоху загального бро­діння думок, коливання всіх філософських, моральних, релігійних та політичних вірувань він указав людству на самопізнання як джерело й початок усякого істинного знання у філософії. До наших днів зберігся вислів Сократа: «Я знаю, що я нічого не знаю». Для глибокого й суворого розуму Сократа ті напівзнання, погляди й думки, які задовольняли звичайних людей, не мали великої ціни, але він був певний, що кожна людина має істину, але у схованому вигляді, що до тієї істини можна дійти, відкрити її, тільки глибоко вдумуючись у себе й розмірковуючи, і брався сам, своїми питаннями допомогти появі на світ цієї істини.

Бесіди Сократа складалися з низки запитань, якими він спрямовував співбесідника на різни міркування, співставлення, з’ясування сутності справи. Бесіди зводилися до того, що треба вважати в даному випадку добром і злом, справедливим та несправедливим, розумним та нерозумним. Метою Сократа було зробити людей кращими та розумнішими. Він показав, що моральність може бути предметом спеціального вивчення і знання. Виховання, за Сократом, справа важка, а покращання його умов є одним із священних обов’язків кожної людини, бо немає нічого більш важливого, ніж виховання самого себе та своїх ближніх.

Сократ наполягав на тому, щоб учитель не сам повідомляв нові знання учням, а обміркованими, послідовними запитаннями підводив їх до істини. Якщо вчитель чув неправильну відповідь на поставлене запитання, він не виправляв його відразу, а шляхом додаткових запитань і поглиблень помилки у першій відповіді доводив до того, що учень сам починав розуміти свою помилку. Після того, як з допомогою цього критичного міркування з’ясовувалися неправильні погляди учня, розпочиналася друга частина дослідження, коли відповідь на перше корінне запитання змінювалася, й подальші відповіді, що давав учень уже в іншому напрямку, призводили до інших висновків. Цей метод і сьогодні має назву сократичного, з якого у пізнішій методиці розвився метод навідних запитань.

Від учителя Сократ вимагав більш майстерного викладання, ніж просто виклад матеріальних знань. Учитель завжди і всюди, де потрібно, повинен впливати на вихованця високими якостями свого характеру та відмінним викладом матеріалу.

Платон (429-348 рр. до н.е.). Видатний філософ, учень Сократа. Довів до системи вчення свого вчителя і зробив теоретичну обробку власне педагогічним ідеям. Платон відводив велику роль вихованню. Його метою є наближення до світу ідей, зокрема, до вищої ідеї блага. Це виховання організується державою і спрямоване в інтересах панівних груп у державі. У своїй педагогічній системі Платон намагався об’єднати деякі риси спартанського й афінського виховання, але він впровадив і багато нового. Так, йому належить перша в історії педагогіки ідея суспільного дошкільного виховання. При храмах повинно влаштовувати дошкільні майданчики, де діти 3-6 років під керівництвом жінок, що призначені державою, займаються іграми. Платон надавав великого значення грі, як засобу дошкільного виховання. Він висловив цінну думку про велике значення розповіді для дітей, зокрема - розповіді казок та розучування дітьми доступних для розуміння пісень (при цьому виключаються розніжувальні й жалобливі мелодії - музика повинна виховувати в дітей мужність).

Від 7 до 12 років діти відвідують державну школу, де навчаються читання, письма, лічби, музики, співів. Далі, як і в афінській системі, йде школа фізичного виховання - палестра зі звичайними у Греції фізичними вправами. При цьому Платон підкреслював, що і у школі грамоти, і в палестрах навчаються і дівчата (окремо від хлопчиків), що було новим порівняно з існуючою тоді практикою. Після палестри вивчається арифметика, геометрія, астрономія переважно з практичною метою.

Від 17 до 20 років - ефебія, де займаються фізичними вправами. Від 20 років юнаки, що не виявили нахилів до розумової діяльності, стають воїнами. Порівняно менша частина юнаків, а саме ті, що виявили здібності до абстра­гованого мислення, проходять до ЗО років третій, вищий ступінь освіти, вивчаючи філософію, арифметику, геометрію, астро­номію, але вже не з практичною метою, а у філософсько-теоретичному плані; так, астрономія, каже Платон, вивчається не для мореплавства, а для роздумів про нескінченість Всесвіту і т. д. Ті, що закінчили цю філософську освіту, займають керівні посади у державі. Невелика кількість осіб, які виявили виключну обдарованість у сфері філософського мислення, вдосконалюють свої знання у вивченні філософії, продовжуючи освіту від ЗО до 35 років, і стають правителями держави. В цій накресленій Платоном системі вперше висловлена думка про три ступені освіти.

Виховання, на думку Платона, є більш важливе, ніж усяка інша справа, оскільки, хоча людина є лагідною від природи, але завдяки вихованню вона робиться кращою з усіх живих істот. При вихованні слід звертати увагу на гармонійність тіла й душі, і в цьому відношенні гімнастика й музика є кращими виховними засобами. У перші роки життя діти є дуже враз­ливими, тому потрібно захищати їх від болю, уявлень, що можуть налякати та від всілякого смутку, щоб вдача їхня була доброю та лагідною. Однак не слід їх розніжувати. Платон вва­жав, що вже у грі можна визначити нахили дитини та його май­бутнє покликання: так, майбутній архітектор у дитинстві по­люб­ляє будувати, а художник - малювати. Платон радить не навантажувати молодь знаннями, нехай їх буде менше, але вони будуть більш фундаментальними, ясними та чіткими.

Арістотель (384 - 322 рр. до н.е.) - учень Платона, вихо­ватель Олександра Македонського. Був видатним філософом та вченим у Давній Греції. Не Платону судилося оволодіти умами середньовічних філософів та педагогів, проникнути у школу й задати тон усьому навчанню. Така честь випала на долю його учня Арістотеля, який більше десяти століть безроздільно царював у школі. На 18 році життя він прийшов у Афіни і вступив у коло учнів Платона, до якого він належав 20 років, до самої його смерті. Після смерті Платона Арістотель відкрив свою школу риторики, потім прийняв запрошення маке­донського двору взяти на себе виховання Олександра.

В основі пізнання, за Арістотелем, лежить чуттєвий досвід: в усякому предметі він розрізняє речовину (матерію) та форму (ідею). Виходячи із своєї’ ідеї розвитку, Арістотель вважав, що від природи людина має лише зародки здібностей, але розвиваються вони у процесі виховання. Природа тісно зв’язала три сторони людини, тому і виховання - фізичне, моральне та інтелектуаль - не повинно бути тісно пов’язаним у єдине ціле. Арістотель зробив першу спробу в історії педагогіки дати вікову періодизацію. Він розрізняв три періоди: І/ до 7 років; 2/ від 7 років до статевої зрілості і З/ до 21 року. Він вперше висловив думку про природовідповідність виховання, що буде відігравати велику роль у теорії педагогіки у ХУІІ-ХІХ століттях. Арістотель у сфері дошкільного виховання вказав на необхідність поступового загартовування організму дитини, дав багато нових ідей про значення гри в житті дитини.

Моральне виховання Арістотель будував, виходячи зі своїх філософських, етичних позицій. Він вважав, що розвиток і діяльність є основою буття. Звідси доброчинство він визначає як добру діяльність, підлеглу вимогам розуму. У сфері етики та морального виховання Арістотель стоїть вище, ніж Сократ і Платон, які закликали до споглядання, самопоглиблення та самовдосконалення. Арістотель у сфері морального виховання висуває на перший план діяльність, волю, активність. Твори його великі й різноманітні. Він написав “Метафізику”, “Логіку”, “Фізику”, “Метеорологію”, “Про душу”, “Етику”, “Риторику”. Головне, на чому базується вчення Арістотеля - це «Логіка». Він створив її на основі сократо - платонівського вчення, як особливу науку, та назвав її аналітикою, керів­ництвом до мистецтва дослідження, і розробив її методологічну основу. Наукове пізнання, на його думку, складається із виведення окремого із загального, умовного з його причин. Арістотелева логіка, крім доказів, базується також на індукції та умовисновках. Він перший відкрив в умо­висновках головну форму, в якій здійснюється рух думки вперед. Від Арістотеля дійшла до нас ціла низка логічних творів. Як і у філософії, так і в поглядах на виховання, Арі­стотель багато в чому відріз­няється від Платона. Останній дивиться на виховання з ідеалістичної точки зору, а Арістотель - з практичної, реальної. Педагогіку він намагається обґрунтувати на твердій основі пізнання людини. Людина робиться такою, якою вона є, за допомогою натури, навичок та навчання. Виховання повинно підготувати душу до правильних моральних вчинків, як треба підготувати ґрунт перед сівбою.

Цікаво, що ще Арістотель вказував на важливе значення наочного способу, як на висхідну точку будь-якого навчання.

Вчення Арістотеля панувало і в середні віки. Його філо­софське, педагогічне та наукове значення не викликає сумнівів.

Рекомендована література

1. Очерки по истории педагогики. Воспитание в древнем мире, М., 1952.

2. Материалисты древней Греции. Собрание текстов Гераклита, Демокрита и Эпикура, М., 1956.

3. Хрестоматия по истории древнего мира. М., 1956.

4. История древней Греции. М., 1948.

5. Хрестоматия по истории зарубежной педагогики. М; 1981, под ред. акад. И.Н. Пискунова.