Міжнародне право

Може вважатися, що деякі з цих сумнівних аналогій було значно посилено зобов'язаннями, які взяли на себе держави згі­дно зі Статутом ООН. Але з іншого боку, будь-яка оцінка їхньої сили небагатого варта, якщо вона ігнорує те, якою мірою поло­ження цього Статуту щодо правового примусу, чудові на папері, паралізувалися внаслідок вето й ідеологічних розбіжностей та альянсів між великими державами. Навряд чи є переконливим заперечення, з яким іноді стикаються, що положення національ­ного права щодо правового примусу також можуть бути пара­лізовані якимось загальним бойкотом, бо в порівнянні націона­льного права з міжнародним нас цікавить лише те, що існує фактично, а тут факти є, безсумнівно, різними.

Однак існує одна можлива аналогія між національним і між­народним правом, яка заслуговує на те, щоб її тут уважно вивчи­ти. Кельзен і численні сучасні теоретики наполягають на тому, що міжнародне право, як І національне, має й справді повинно мати якусь «засадничу норму», або те, що ми назвали правилом визнання, за допомогою якого оцінюється чинність інших пра­вил системи й завдяки якому ці правила становлять єдину сис­тему. Протилежний погляд полягає в тому, що ця аналогія стру­ктури є облудною: міжнародне право просто складається з якоїсь сукупності окремих первинних правил зобов'язання, не пов'я­заних між собою в такий спосіб. За прийнятою термінологією юристів-міжнародників, це сукупність звичаєвих правил, одним з яких є правило, що надає обов'язкової сили міжнародним до­говорам. Усім відомо, що ті, хто взявся за це завдання, зіткнулися з дуже великими труднощами щодо формулювання «засадничоі норми» міжнародного права. До числа претендентів на цю роль належить принцип pacta sunt servanda (договори мають дотри­муватися). Проте більшість теоретиків від нього відмовилися, бо цей принцип здається несумісним з тим фактом, що не всі зобов'язання за міжнародним правом виникають з «pacta», хоч би як широко тлумачити цей термін. Тож його було замінено на щось більш звичне: так зване правило, за яким «держави мають поводитися відповідно до своєї узвичаєної поведінки».

Ми не обговорюватимемо достоїнств цих та інших конкуру­ючих формулювань засадничоі норми міжнародного права. Натомість ми піддамо сумніву припущення, що вона має містити такий елемент. Перше і, можливо, останнє запитання, яке треба поставити з огляду на це: чому ми маємо робити це апріорне припущення (бо воно є саме таким), а отже, наперед оцінювати справжній характер норм міжнародного права? Адже цілком можливо (і, мабуть, нерідко так І було), щоб якесь суспільство

жило за правилами, що накладають зобов'язання на його членів, як за «обов'язковими» правилами, навіть якщо вони розглядаю­ться як сукупність окремих правил, не об'єднаних жодною заса-дничою нормою або не завдячують такій нормі своєю юридич­ною чинністю. Очевидно, що існування лише правил не передбачає існування такої засадничоі норми. У більшості суча­сних суспільств є правила етикету, і хоча ми не вважаємо їх за такі, що накладають зобов'язання, ми цілком можемо говорити про такі правила як про існуючі; проте ми не стали б шукати й не могли б виявити якусь засадничу норму етикету, з якої мож­на було б вивести чинність окремих правил. Такі правила ста­новлять не систему, а лише сукупність, і, звичайно, там, де йдеться про важливіші речі, ця форма соціального контролю дуже незру­чна. Про це вже йшлося в розділі V. Проте якщо правила дійс­но схвалюються як норми поведінки та підтримуються відповід­ними формами соціального тиску, відмінними від обов'язкових правил, то для доведення їхнього обов'язкового характеру не треба більше нічого, хоча в цій простій формі суспільної струк­тури ми не маємо того, що маємо в національному праві, а саме способу довести чинність окремих правил за допомогою певної абсолютної норми даної системи.

Звичайно, є низка запитань, які ми можемо поставити щодо правил, які становлять не систему, а просту сукупність. Це мо­жуть бути запитання щодо їхнього історичного походження або причин, які сприяли розвиткові цих правил. Ми можемо також запитати, чи цінні ці правила для тих, хто за ними живе, та чи вважають вони себе морально зобов'язаними виконувати ці пра­вила або ж виконують їх з якихось інших мотивів. Проте в цьому простішому випадку ми не можемо ставити запитань од­ного типу, які можливі щодо правил системи, збагаченої (як на­ціональне право) якоюсь засадничою нормою чи вторинним правилом визнання. У простішому випадку ми не можемо запи­тати: «Якому абсолютному положенню системи завдячують ок­ремі правила своєю чинністю або «обов'язковою силою?». Адже такого положення не існує і в ньому немає потреби. Отже, є помилкою вважати, що якась засаднича норма чи правило виз­нання завжди є необхідною умовою існування правил зобов'я­зування або «обов'язкових» правил. Це не необхідність, а розкіш, яку можна виявити в розвинених суспільних системах, члени яких не тільки починають поступово визнавати окремі правила, а й беруть на себе завчасне схвалення загальних категорій пра­вил, відзначених загальними критеріями юридичної чинності. У простішій формі суспільства ми мусимо чекати, щоб перекона-