Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как противостоять манипуляциям мужчин? Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника







Тема 4.1





Орфографічні та орфоепічні норми сучасної української літературної мови. Орфографічні та орфоепічні словники

Знати: основні правила українського правопису, вживання м’якого знака, апострофа, правопис складних іменників, прикметників, прислівників


Уміти:знаходити орфографічні помилки, застосовувати правила орфографії

 

 

Норми літературної мови, їх різновиди та характеристика

Поняття загальнонародної (загальнонаціональної) мови і літературної мови не тотожні, оскільки українська загально­народна мова (мова української нації) охоплює і літературну мову, і діалектне мовлення (у широкому розумінні цього тер­міна, тобто діалекти територіальні, професійні, соціальні та ін.), а також фольклорні елементи.

Літературна мова — відшліфована форма національної мови, що має певні норми у граматиці, лексиці, вимові, на­голошуванні.

Літературна мова відрізняється від інших форм загально­народної мови такими ознаками:

 

- нормованістю;

- полівалентністю (здатністю обслуговувати всі сфери на­ціонального життя);

- стилістичною розрізненістю;

- загальнообов'язковістю для всіх членів суспільства.

Літературна мова пов'язана з поняттям мовної норми.
Мовна норма — сукупність загальновизнаних мовних засо­бів, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі.

Мова як система формується з різних підсистем, зокрема фонетичної, лексико-фразеологічної, морфологічної, синтак­сичної, стилістичної. Кожен названий рівень має відповідні норми, а саме:

 

- орфоепічні (регулюють вимову звуків та звукосполучень);

- акцентуаційні (визначають правильність наголошування);

- морфологічні (регулюють вибір морфологічної форми слова та поєднання її з іншими словами);

- синтаксичні (визначають варіанти побудови простих і складних речень);

- лексичні (регулюють слововживання);

- стилістичні (визначають вибір мовних засобів за певних умов спілкування);

- орфографічні (забезпечують правильне написання слів);

- пунктуаційні (регулюють уживання розділових знаків у написаному тексті).

 

Орфоепічні норми української моии

Українську мову вважають милозвучною, тобто приємною на слух. Це пов'язано передусім з її фонетичними властиво­стями, із специфікою вимови певних звуків.

Орфоепія(від грец. orthos — правильний і epos — мова, мовлення) — сукупність правил літературної вимови, наголошування та інтонування.

Милозвучність досягається багатьма компонентами. Роз­глянемо найважливіші норми української літературної вимо­ви.

Найбільшу звучність, як відомо, мають голосні. В укра­їнській мові голосні звуки переважно вимовляються чітко й виразно, причому як під наголосом (що вважається для них сильною позицією), так і в ненаголошеному складі. Для них не характерна редукція, тобто скорочення звучання, що при­таманно, наприклад, російській мові (порівняймо вимову слів [галава] «голова», [гаварйт'] «говорити» у російській та українській мовах).

 

Загальні норми вимовиконкретних голосних такі:

 

1. Звуки [а], [у], [і] завжди вимовляються виразно й чітко: [давати], [повідомити], [сус'іда].

2. Ненаголошений [о] здебільшого не змінюється у ви­мові: [допомагати], [просити]. Той, хто вимовляє дадому, ка-штовнасті, аднакласник, грубо порушує вимовну норму, за якою ці слова мають звучати так: [додому], [коштовності], [однокласник]. Лише перед складом з наголошеним [у] нена­голошений [о] вимовляється з наближенням до [у]: [зоузуля], [коужух], [лоупух], [гоулубка].

3. Ненаголошені [е] та [и] у вимові наближуються і ви­мовляються то як [еи], то як [ие]: [пеидал'], [абониемент], [затиехают'].

 

Приголосні звукихарактеризуються такими нормами ви­мови:

1. Дзвінкі приголосні перед глухим і в кінці слова вимов­ляються дзвінко (на відміну від російської мови): [книжка], [стёжка], [мотузка], [дуб], [також]. Глухо вимовляється лише приголосний [г]: [вохко], [лехко], [н'іхт'і], [к'іхт'і] (орф. вогко, легко, нігті, кігті).

2. Глухі приголосні перед дзвінкими в середині слова теж звучать дзвінко: [бород'ба], [молод'ба], [проз'ба] (орф. бо­ротьба, молотьба, просьба).

3. Шиплячі приголосні [ж], [ч], [ш], [дж] в українській мові тверді: [чиетач], [жовте"н'], [говориш].

4. Літерою щ позначають два звуки [шч], які слід чітко вимовляти: [кушч], [шчо], [шчойно], [шчёдрий], [шчйр'іст'], [ц'іл'ушчий] (орф. кущ, що, щойно, щедрий, щирість, цілю­щий).

5. М'які приголосні [д'] і [т'] ніколи не наближуються до свистячих звуків: [посп'ішайуть'], [жиет'а] (а не поспішають,жицця).

6. Звук [в] в українській мові ніколи не оглушується, тоб­то не переходить у [ф]. Після голосного перед наступним 66 приголосним і в кінці слова вимовляється як [у]:[п'ішоу], [знайшоу],[п'іугора], [шоутс], [повторити], [убік], [заутра], документі].

7. Проривний звук [ґ]рекомендують писати і вимовляти в таких українських та запозичених словах: ґанок, ґніт (у лам­пі), ґава, ґандж, ґатунок, ґвалт, ґречний, ґрунт, ґумка, ґедзь, ґрати (іменник), ґудзик і деяких інших.

 

У словах грецького походження треба послідовно писати й вимовляти гортанний [г] (за вимовою самих греків): геодезія, голограма, гендерний, генеалогія, агроном, ангіна, антигу-манність, гармонія, герой, гігант, гіпноз, гіпотеза, егоїст, гігроскоп, гідрограф, геліофіт, графологія, логіка, логопед, логотип і багато інших. Грецизми пізнаємо за такими слово­творчими компонентами, як гео-, гетеро-, гігро-, гідро-, гіпер-, гіпо-, геліо-, голо-, граф-, лог- та ін.

У новіших запозиченнях з інших мов, крім грецької, г вжи­вається на місці h, а ґ на місці g.

Милозвучність створюється також використанням фоне­тичних варіантів прийменників: з, із, зі (з офісу, із записок, зі свідчень, зі слів); у, в, уві (повідомила в четвер, записав у протокол, бачив уві сні); під, піді, nido (під лісом, піді (nido) мною).

Найважливішим засобом милозвучності є чергування і/й та у/в: раз у раз, один в один, нога в ногу, зайшов увечері, за­йшла ввечері, суд іде, мова йде, мистецтво й дизайн, дизайн і мистецтво. Воно дає змогу уникати неприродного для україн­ської мови збігу кількох голосних чи приголосних. Таке чергу­вання невластиве словам іншомовного походження й деяким книжним словам, наприклад: універсальний, унікальний, учень, удар, вправа, влада, уважний, установа.

Слід використовувати паралельні форми дієслів із -ся (-сь): відмовляюся свідчити (перед приголосним), хотілось оголо­сити(перед голосним).

Орфоепічні норми української літературної мови є обов'язковими для тих, хто нею розмовляє. Дотримання цих норм, знання правил створення милозвучності є важливими складниками високої культури мови.

Акцентуаційні норми (наголошування)

Наголос забезпечує єдність звукового комплексу, яким є слово. Крім цього, він виконує форморозрізнювальну функ­цію (наприклад, стежки (Р. в. одн.) — стежки (Н. в. мн.), закликати, виносити (докон. вид) — закликати, виносити (недок. вид)) і смислорозрізнювальну (наприклад, брати (діє­слово) і брати (іменник), запал (збудження, порив) і запал (ви­буховий пристрій)).

а) у прикметниках: новий, старий, котрий, черговий, легкий,
текстовий, тісний, тонкий, фаховий, валовий, черствий,
але:
Дотримання норм наголошення є одним із важливих по­казників культури усного мовлення.

Порушення акцентуаційних норм української мови часто пов'язано із впливом інших близькоспоріднених мов та діа­лектів. Зважаючи на це, слід запам'ятовувати правильне на­голошування найбільш уживаних слів, у яких трапляються акцентуаційні помилки:
а) у прикметниках: новий, старий, котрий, черговий, легкий,
текстовий, тісний, тонкий, фаховий, валовий, черствий,
але:
босий, косий;
б) в іменниках: випадок, верба, граблі, кишка, колесо,
колія, ненависть, олень, отаман, приятель, середина, судно
(корабель), феномен, рукопис, перепис, завдання;

в) у числівниках: одинадцять, чотирнадцять, сімдесят,
вісімдесят;

г) у дієсловах: ненавидіти, кидати, сердити, товпитися,черствіти;

д) у прислівниках: високо, глибоко, широко, далёко та ін.

В українській мові є слова, в яких нормативними вважа­ються обидва наголоси: помилка і помилка; висіти і висіти; договір ідоговір; жало і жало; байдуже і байдуже; завжди і завжди; простий і простий; ясний і ясний та деякі інші.

Помилки можуть бути пов'язані з порушенням закономір­ностей наголошування певних граматичних форм. Так, напри­клад, іменники чоловічого та жіночого роду, що у формі мно­жини мають наголос на закінченні, а саме: книжки, тарілки, острови, у сполученні з числівниками два (дві), три, чотири зберігають наголос однини (останнє стосується й іменників середнього роду): дві жінки, три острови, чотири озера.

У тих випадках, коли наголошування слів викликає труд­нощі або невпевненість, необхідно звертатися до словників, пам'ятаючи, що наголос фіксується майже в усіх типах слов­ників, де подається українська лексика.

 

 

Орфографічні норми

Орфографічні норми — це сукупність правил, які впорядко­вують мовні засоби, забезпечуючи єдність передачі усного мов­лення в писемній формі. Українська орфографія ґрунтується на трьох принципах:

- фонетичному

- морфологічному

- історичному.

Відповідно до фонетичного принципу слова пишуться так, як вимовляються за нормами орфоепії. За цим принципом пи­шуться, зокрема, префікс с- перед глухими приголосними зву­ками кореня к, п, т, ф, х (скріпити, спалити, стиснути, сфо­тографувати, сховати); прикметникові суфікси -зьк-, -цьк-у -ськ- (водолазький, коломацький, сиваський); позначаються гру­пи приголосних, утворені внаслідок спрощення (виїзний, тиж­невий, чесний, корисливий, серцевий, сонцезахисний), та ін.

Морфологічний принцип вимагає, щоб морфеми (пре­фікси, корені, суфікси, закінчення) в усіх споріднених словах передавалися однаково, незалежно від вимови. Відповідно до цього в українському письмі позначаються ненаголошені го­лосні [е], [и], що перевіряються наголосом (кленовий — клен, возвеличити — велич), приголосні й подвоєні звуки на межі морфем (оббивка, розсадник, безшовний, відпрацювати, безза­стережний, піднісся, перенісся) та ін.

Історичний, або традиційний, принцип правопису виявля­ється в тому, що написання слова пов'язане з усталеною тра­дицією і не залежить ні від вимови, ні від морфологічної будо­ви. Цей принцип, наприклад, застосовують, коли пишуть слова разом, окремо і через дефіс, зокрема у прислівниках, правопис яких слід запам'ятовувати або перевіряти за орфографічним словником: де-не-де, спідлоба, з дня на день, на ходу, влітку.

Орфографічні, орфоепічні та інші словники правопису української мови

Українські орфографічні словники видавалися досить часто ще в 20-х роках, але зі зміною правопису в 1946 р. постала потреба в нових словниках цього типу.

Першим був підготовлений «Словник-покажчик до "Українського правопису"» П.Й.Горецького й І.М.Кириченка (1947). Відомий Український лексикограф І.М.Кириченко згодом представив новий орфографічний словник у двох варіантах.

Перший короткий орфографічний словник призначався для шкільного вжитку, а повніший (понад 40 000 слів) — розрахований па кваліфікованих користувачів. Обидва словники багато разів перевидавалися. Колектив науковців Інституту Мовознавства ім. О.О.Потебні створив великий (з реєстром до 114 000 слів) «Орфографічний словник української мови» (1975, 1977).

У зв'язку з деякими змінами в правописі сучасної української мови виникла потреба в нових словниках. У 1994 р. було видано «Орфографічний словник української мови», укладений науковцями НАН України (близько 120 000 слів). «Орфографічний словник української мови»А. А. Бурячка (близько 35 000 слів) вийшов 1995 р. У 1999 р. було здійснено друге видання академічного «Орфографічного словника української мови», у 2002 — третє. Кількість вміщених слів збільшилася до 143 тис. У ньому відображено сучасний стан розвитку всіх сфер літературної мови, включаючи й нові запозичення. Створено також інші орфографічні словники — з урахуванням різних потреб користувачів. «Правописний словник» С. Головащука (1999) широко представляє найменування значних географічних об'єктів та імена людей. До «Нового орфографічного словника української мови»А.Івченка (2002) включено 3000 слів, які з'явилися в українській мові за останні десять років, 2500 географічних назв, уперше вибірково подано широковживану в усному мовленні та літературних текстах просторічну і вульгарну лексику. «Український орфографічний словник» А.О.Свашенко (2003) складається з трьох розділів:«Словник найуживанішої лексики», «Словник власних імен», «Словник географічних назв». Вийшов також«Орфографічний словник наукових і технічних термінів» (уклад. В. Карачун, 1999). Загальний обсяг цього словника — понад 30 тис. термінів, усталених у науковій і навчальній літературі, включено нові слова, які ввійшли до української мови останнім десятиліттям.

Ґрунтовною працею є «Великий зведений орфографічний словник сучасної української мови»за ред. В. Т. Бусла (2003).

До орфографічних за своїм практичним призначенням наближаються словники акцентологічні та орфоепічні, тобто словники нормативного наголошення слова і правильної вимови.

«Словник наголосів» уклав добрий знавець живої української мови, диктор Українського республіканського радіо М. І. Погрібний. Цей словник, зазначається у передмові, є першою спробою охопити й зафіксувати літературне наголошення в усіх уживаних словах, у багатьох формах слів та в окремих словосполученнях.

У 1984 р. вийшла нова праця М. І. Погрібного — «Орфоепічний словник». У словнику вміщено близько 44 000 слів. Він подає вимову і наголос слів відповідно до загальноприйнятих літературних норм. Виданню цього словника передував вихід академічного словника-довідника «Українська літературна вимова і наголос»за ред. М.А.Жовтобрюха (1973). Словник уміщує близько 50 000 слів і відбиває українську літературну вимову. У 1995 р. вийшов словник-довідник «Складні випадки наголошення» С.І.Головащука. 2003 року видано «Словник наголосів» (понад 20 000 слів, уклад. С. Головащук), у якому враховано найскладніші випадки наголошування, подаються численні тлумачні й синонімічні пояснення, граматичні форми відмінювання слів.

Надзвичайно актуальним стало видання фундаментального академічного «Орфоепічного словника української мови» в 2 т. (2001). У словникових статтях подано всі словоформи, які становлять бодай якусь вимовну відмінність чи єдність. Такий словник є конче потрібним, життєво необхідним для подальшого утвердження й розвитку української мови.

З'являються словники комплексного характеру, в яких відомості про написання, вимову поєднуються з інформацією про особливості слововживання. Так, у 1989 р. видано «Словник-довідник з правопису та слововживання» С. І. Го-лбващука за ред. В. М. Русанівського. У ньому вміщено понад 40 000 слів і словосполучень сучасної української мови, передусім тих, відмінювання, правопис і вживання яких викликає труднощі. Широко представлені власні назви, абревіатури.

У 1989 р. вийшов «Словник труднощів української мови»за ред. С.Я.Єрмоленко, в якому пояснюється написання й вимова слів, подано їх граматичну і стилістичну характеристику, особливості словотворення, наводяться приклади сполучуваності слів, зокрема на засадах керування. У словнику зібрано найбільш складні випадки, які викликають труднощі в мовленні. Це перша спроба створення українського словника труднощів, хоч і невеликого за обсягом (близько 15 000 слів), але, безперечно, вдало зорієнтованого реальні потреби мовної практики. До таких практичних комплекних словників належить також довідник«Культура на щодень»(за ред. С.Я.Єрмоленко, 2002, 2-ге вид.) у серії «Словники України». В ньому вміщено практичний матеріал із складних випадків сучасної літературної норми: труднощі вибору слів, утворення граматичних форм, наголошення.

 

Розділ ІV. Нормативність і правильність фахового мовлення

Лекція 13








Date: 2016-02-19; view: 705; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2017 year. (0.012 sec.) - Пожаловаться на публикацию