Annotation 11 page. 27-е. Ліммерідж Мої лихі передчуття збулися

27-е. Ліммерідж Мої лихі передчуття збулися. Весілля призначено на двадцять друге грудня. Нібито наступного дня, після того як ми поїхали в Йоркшір, сер Персіваль написав містерові Ферлі, що необхідний ремонт і переробки в його гемпшірському домі заберуть набагато більше часу, ніж він гадав. Скоро він матиме всі розрахунки, але йому значно легше буде домовитися з робітниками, якщо він знатиме, коли саме відбудеться весілля. Тоді б він міг розрахувати час, потрібний для ремонту, і сповістив би друзів, які збиралися погостювати у нього цієї зими, що не зможе прийняти їх, оскільки будинком порядкуватимуть робітники. Містер Ферлі відповів на цей лист пропозицією, щоб сер Персіваль сам призначив день весілля, — а міс Ферлі ту дату схвалить, про це залюбки брався подбати він, її опікун. Сер Персіваль, не гаючись, відповів, що пропонує другу половину грудня (як йому й хотілося з самого початку), число двадцять друге, чи двадцять четверте, чи будь-яке, зручне самій леді нареченій та її опікунові. А. що леді нареченої не було вдома й вона не могла висловитися за себе, її опікун вирішив за неї, вибравши найближчу з названих дат: двадцять друге грудня, — й, відповідно, викликав нас у Ліммерідж. Пояснивши мені все це при особистій зустрічі, містер Ферлі вельми люб'язно запропонував мені поговорити з Лорою сьогодні ж. Аби не опиратися даремно, я погодилась переказати сестрі доручення містера Ферлі, заявивши, що не добиватимусь від Лори, щоб вона дала згоду на цей день. Привітавши мене з моєю «чудовою сумлінністю», от ніби при зустрічі поздоровив мене з «чудовим виглядом», містер Ферлі начебто зостався цілком задоволений, просто переклавши на мої плечі ще один із своїх родинних обов'язків. Сьогодні вранці я порозмовляла з Лорою, як обіцяла. її самовладання, вірніше, її заціпеніння, як вона з незбагненною рішучістю підтримувала в собі, відколи сер Персіваль поїхав від нас, не захистило її від грізної звістки, котру я мусила їй повідомити. Вона пополотніла і вся затремтіла. — Не так скоро, Меріан! — заблагала вона. — Ох, не так скоро! Мені було б досить і найменшого натяку. Я підвелася, щоб піти й заради неї примусити містера Ферлі відкласти день весілля. Я вже була взялася за ручку дверей, коли вона схопила мене за сукню. — Пусти! — сказала я. — Я аж палаю сказати твоєму дядечкові, що йому й серові Персівалю не завжди щаститиме все повертати на своє. Вона гірко зітхнула, не випускаючи з рук моєї сукні. — Ні, — тихо мовила вона. — Занадто пізно, Меріан, занадто пізно! — Аж ніяк не пізно! — відрізала я. — Питання про день весілля вирішуємо ми, жінки. І повір мені, Лоро, я зумію скористатися нашим жіночим правом. Доказуючи ці слова, я розчепила її пальці на моїй сукні, та вона обіруч ухопила мене за талію, так що мені було вже не вирватись. — Все це тільки заплутає нас ще більше, принесе нові тривоги й прикрощі, — сказала вона. — І дядечко розгнівиться, і в сера Персіваля, коли він приїде, будуть нові підстави нарікати... — Тим краще! — пристрасно вигукнула я. — Яке нам діло до його нарікань! Чи ти ладна розбити своє серце, аби йому догодити? Та жоден чоловік на світі не заслуговує на такі жертви від нас, жінок! Чоловіки! Це ж вороги нашої невинності й спокою — вони відривають нас від батьківської любові та сестринської дружби, вони цілком присвоюють нас, тіло й душу нашу, прив'язують нас, беззахисних, до себе, як ото собаку прив'язують ланцюгом до конури! Що дають нам натомість найкращі з них? Пусти мене, Лоро, я шаленію, коли про це подумаю! Сльози, нікчемні жіночі сльози слабості, досади й гніву душили мене. Вона печально усміхнулась і закрила мені обличчя своєю хустинкою, щоб заховати від мене мою власну слабкість, — ту саму слабкість, яку, вона знала, я найдужче зневажаю в жінках. — Ох, Меріан! — мовила вона. — Ти плачеш! Подумай, що б ти сказала, коли б ми з тобою помінялися місцями й ці твої сльози були моїми. Вся твоя любов, і мужність, і відданість не змінять того, що має статись, рано чи пізно. Хай буде так, як хоче дядечко. Я ладна піти на будь-які жертви, аби не бути більше причиною всіх цих тривог і страждань. Скажи лише, що ти зостанешся зі мною, коли я вийду заміж, Меріан, — і не кажи більш нічого. Але я ще багато чого сказала. Я змусила висохнути жалюгідні свої сльози, що не приносили мені полегшення, а тільки засмучували її. Я благала, переконувала, намагаючись говорити спокійно. Та все намарне. Вона змусила мене двічі повторити мою обіцянку зостатися з нею після її заміжжя, а тоді раптом зронила запитання, яке спрямувало мою печаль, моє співчуття в нове річище. — Коли ми були в Полсдіні, Меріан, — мовила вона, — тобі прийшов лист... Із того, як змінився її голос, як вона раптом відвела очі й схилила голівку мені на плече, з нерішучості, що не дала їй договорити, мені стало цілком ясно, про кого це недоговорене запитання. — Я думала, Лоро, що в нас із тобою не буде більше мови про нього, — лагідно сказала я. — Ти одержала листа від нього? — наполягала вона. — Так, — відповіла я, — коли вже тобі так хочеться знати. — Ти йому ще писатимеш? Я розгубилась. Я боялася сказати їй, що він виїхав з Англії та що я сама допомогла йому в цьому. Що я могла їй відповісти? Туди, куди він поїхав, листи добираються місяцями, коли не роками. — Припустімо, я напишу йому ще раз, — сказала я нарешті. — Що тоді, Лоро? Її щока обпікала мені плече, руки тремтіли, обіймаючи мене ще міцніше. — Не пиши йому про двадцять друге, — шепнула вона. — Обіцяй мені, Меріан, обіцяй, що навіть імені мого не згадаєш, коли писатимеш йому знов. Я пообіцяла. Словами не висловити печалі, з якою я давала їй ту обіцянку. А вона враз випустила мене з обіймів, одійшла до вікна й задивилася в нього, стоячи спиною до мене. За хвилину вона обізвалась, не обертаючись до мене, щоб я не могла розгледіти її обличчя. — Ти підеш до дядечка? — спитала вона. — Ти скажеш йому, що я згодна на всі умови, які він вважає за найкращі? Не бійся, Меріан, що залишиш мене зараз саму. Мені краще побути трохи на самоті. Я вийшла. Якби, піднявши свого мізинця, я могла перенести містера Ферлі й сера Персіваля на щонайдальший край землі, я б це зробила, не вагаючись ані миті. Хоч цього разу моя нещасна вдача допомогла мені. Гнів випалив мої сльози, а то б я, мабуть, не втрималась і зайшлася б нестримним риданням. Я тільки вдерлася до містера Ферлі, крикнула йому сердито: «Лора згодна на двадцять друге!» — й вискочила з його покою, не чекаючи на відповідь. Я так хряснула дверима за собою, що, сподіваюсь, нервова система містера Ферлі буде сьогодні розбита на весь день.
28-е Вранці я знов перечитала листа бідолашного Гартрайта. З учорашнього дня мене мучать сумніви, чи правильно я чиню, приховуючи від Лори його від'їзд. Порозважавши, я зосталася при думці, що чиню правильно. Те, як він описує приготування до цієї експедиції в Центральну Америку, свідчить, що організатори її усвідомлюють, наскільки вона небезпечна. Це тривожить мене, а що було б із нею, коли б вона про це довідалась? І так сумно — його від'їзд позбавив нас вірного друга, на відданість якого в потрібну хвилину ми могли цілком розраховувати, якби та хвилина колись настала й застала нас безпомічними. Але ще сумніше знати, що він поїхав, ризикуючи сам загинути в страшному кліматі, в тій дикій країні, серед войовничих племен. Говорити про це Лорі, коли в цьому немає нагальної, доконечної необхідності, було б, звісно, жорстокою щирістю. Я навіть думаю, чи не піти ще далі — чи не спалити його листа зараз? Боюсь, коли б одного дня не попав цей лист до чужих рук. Тут Волтер не лише говорить про Лору в таких виразах, що повинні назавжди зостатися між ним і мною, а й про свою підозру — таку вперту, безпідставну, але таку тривожну, — що за ним постійно стежать, відколи він поїхав із Ліммеріджа. Він стверджує, що на пристані в Ліверпулі серед юрби, яка спостерігала за відплиттям корабля, він бачив тих самих двох незнайомців, котрі ходили скрізь за ним по лондонських вулицях. Він твердо впевнений, що чув ім'я Анни Катерік за своєю спиною, коли сходив на корабель. Ось його власні слова: «У цих подіях є якесь приховане значення, вони повинні призвести до якогось наслідку. Таємниця Анни Катерік досі ще не розкрита. Може бути, вона більш ніколи в житті не стрінеться мені, та, якщо коли-небудь вам, міс Голкомб, доведеться побачити її, постарайтеся краще, ніж зумів я, скористатися слушною нагодою. Це моє глибоке переконання, і я благаю вас пам'ятати мої слова». Оце таке він пише. Ні, я ніколи не забуду його слів, я й так надто часто міркую над усім, що Гартрайт говорив про Анну Катерік. Але зберігати його листа небезпечно. Найменша випадковість — і він може потрапити до чужих рук. Я можу захворіти, можу померти — краще спалити листа зразу, хай поменшає хоч на одну тривогу. Листа спалено! Кілька чорних клаптиків попелу в каміні — все, що лишилося від його прощального листа, може, останнього в житті його листа до мене. Невже це такий сумний кінець цієї сумної історії? О, ні, ні, — звісно, це ще не кінець!
29-е Почалися приготування до весілля. Приїхала кравчиня зняти мірку. Лора зовсім незворушна, зовсім байдужа до питань, що хвилюють кожну жінку. Все це вона склала на мене й на кравчиню. Коли б то бідний Гартрайт був баронетом і судженим, якого їй вибрав батько, чи ж так би вона поводилась? Як би вона вередувала та переживала, як нелегко було б щонайкращій кравчині догодити їй!
30-е Що не день маємо звістку від сера Персіваля. Остання новина така: всі ті переробки в його домі заберуть місяців чотири, коли не шість. Якби художники, шпалерники та драпірувальники могли створити не тільки розкіш, а й щастя для Лори, о, як би я цікавилася опорядженням її майбутньої оселі! Але за нинішніх обставин єдине, що не лишило мене зовсім байдужою, — це те місце в його листі, де йдеться про весільну подорож. Оскільки зима обіцяла бути незвичайно суворою, а здоров'я Лорине таке тендітне, він пропонує повезти ЇЇ на зиму в Рим і перебути в Італії до літа. Якщо цей його план не буде схвалений, він ладен провести зиму в Лондоні, найнявши для цього щонайкращий будинок. Не беручи до уваги моїх власних почуттів (це мій обов'язок, і я це роблю), особисто я не сумніваюсь, що треба згоджуватися на першу пропозицію. В обох випадках наша розлука з Лорою неминуча. Якщо вони поїдуть за кордон, розлука буде тривалішою, ніж коли вони зостануться на зиму в Лондоні. Але ми повинні менше думати про цю незручність, а більше про те, щоб Лорі було добре, адже їй корисно буде перебути зиму в м'якому кліматі, а головне — це перша в її житті подорож по найцікавішій у світі країні. Дорожні радощі та втіхи допоможуть Лорі змиритися з новим життям, розвіють її сумний настрій. Вона з її вдачею не знайшла б утіхи в безтурботних світських розвагах лондонського життя. Тут її ще тяжче гнітило б це нещасливе заміжжя. Не можу висловити, як я боюсь цього початку її нового життя. Але я ще бачу якусь надію, коли вона поїде мандрувати; коли ж лишиться — то вже буде цілковита безнадія. Дивно перечитувати цей мій останній запис у щоденнику, — я пишу про Лорине одруження та майбутню розлуку з нею, як пишуть про вирішені питання. Якими холодними й нечулими видаються оці мої жорстоко-спокійні міркування про майбутнє! Але як може бути інакше, коли все ближче й ближче день весілля? Не мине й місяця, як вона стане його Лорою, вже не моєю. Його Лорою! Ці два слова ніяк не вкладаються мені в голові, я така приголомшена і вбита ними — от ніби пишу не про заміжжя, а про її смерть.
1 грудня Сумний, сумний день! День, про який мені не хочеться писати докладно. З нерішучості відклавши розмову про це вчора ввечері, я мусила сьогодні вранці сказати Лорі про весільну подорож, яку пропонує сер Персіваль. Глибоко переконана, що я буду з нею, хоч би куди вони поїхали, бідолашна дитина, — адже вона ще дитина в багатьох відношеннях, — вона майже зраділа нагоді побачити на власні очі чудеса Флоренції, Рима й Неаполя. Серце моє мало не порвалось від болю, коли мені довелось розвіяти це оманливе уявлення і поставити її перед лицем суворої дійсності. Я мусила сказати їй, що жоден чоловік не стерпить, щоб суперник — чи суперниця — ділили з ним почуття його дружини в перші місяці шлюбу, хоч би що там сталося згодом. Мусила також застерегти її, що наше спільне проживання в майбутньому залежить від того, чи зумію я не викликати ревнощів і недовіри сера Персіваля, ставши на самому початку їхнього шлюбу найближчою порадницею його дружини. Краплину по краплині вливала я в це чисте серце і недосвідчений розум гірку життєву мудрість, бунтуючи кращою, шляхетнішою половиною душі проти цього невеселого завдання. Нині це вже позаду. Вона вивчила свій жорстокий, але неминучий урок. Щезли її чисті дівочі ілюзії — моя рука їх зруйнувала. Краще вже моя, ніж його рука, — оце така моя єдина втіха. Краще моя рука, ніж його. Отже, прийнято першу пропозицію. Вони поїдуть в Італію. А я — якщо сер Персіваль погодиться — зустріну їх і лишуся жити з ними, коли вони повернуться до Англії. Іншими словами, це вперше у своєму житті я мушу просити особистої послуги в людини, якій я менше, ніж будь-кому, хотіла б бути зобов'язаною. Що ж! Думаю, що заради Лори я зважилася б і на більше.
2-е Перечитуючи свої записи, я бачу, що завжди відгукуюсь про сера Персіваля у вельми несхвальних виразах. Але справи обернулися так, що я мушу викоренити — і викореню! — моє упередження супроти нього. Не знаю, коли воно й закралося в мою душу. Знаю тільки достеменно, що спочатку я того упередження не мала. Чи то Лорине небажання виходити за нього заміж настановило мене супроти нього? Чи я мимохіть заразилася цілком зрозумілим упередженням Гартрайта? Чи, може, у моїй свідомості все ще дрімає майже забута підозра, пов'язана з листом Анни Катерік, не розвіяна остаточно поясненням сера Персіваля і підтвердженням його правдивості, яке я маю? Я сама не можу розібратись у своїх почуттях. Одне тільки я знаю напевне: я повинна, а надто нині, перестати кривдити сера Персіваля своєю несправедливою підозріливістю. Я вже звикла писати про нього несхвально, але я мушу покінчити з цією негідною звичкою. Навіть якщо заради цього мені доведеться перестати вести щоденника, поки вони не звінчаються! Я дуже незадоволена собою сьогодні, тож годі писати.
16-е Минуло два тижні, і я жодного разу не розкривала цих сторінок. Я досить довго не чіпала свого щоденника, тож тепер повертаюся до нього, здається, з більш належними, кращими думками стосовно сера Персіваля. За ці два тижні нема чого особливо й розповідати. Майже всі сукні готові, з Лондона прибули нові валізи для весільної подорожі. Бідолашка Лора цілими днями зі мною, а вчорашньої ночі, коли нам обом не спалось, вона прийшла в мою спальню і залізла до мене в постіль, щоб іще порозмовляти зі мною. — Я так скоро з тобою розлучуся, Меріан, — сказала вона. — Поки можна, хоч набудуся з тобою. Вони мають повінчатися в ліммеріджській церкві, й, хвалити Бога, нікого з наших сусідів не запрошено на весілля. Єдиним гостем буде наш давній друг містер Арнольдс. Він приїде з Полсдіна, щоб бути Лориним весільним батьком, бо дядечко її надто вже зманіжений і не посміє виткнутися надвір у таку холоднющу погоду, що стоїть нині. Коли б я не вирішила від сьогодні бачити все тільки в радісному світлі, цілковита відсутність родичів-чоловіків у Лори в найважливішу хвилину її життя могла б викликати в мене великі побоювання за її майбутнє. Але з похмурими настроями та підозрами покінчено, вірніше — я більше не відбиватиму нічого такого в моєму щоденнику. Завтра має прибути сер Персіваль. Він запропонував — на випадок, коли б ми хотіли, щоб усе відбувалося за приписами строгого етикету, — написати нашому священикові й попросити в нього притулку на той короткий час, поки він, сер Персіваль, бутиме в Ліммеріджі до весілля. Але ми з містером Ферлі вирішили, що нам аж ніяк не потрібно клопотатися всякими дрібними церемоніями та ритуалами. Ми в нашому дикому вересовому закутні, в нашому великому порожньому домі сміливо можемо знехтувати докучні умовності, що заважають спокійно жити городянам. У своєму листі-відповіді я подякувала серові Персівалю за його чемну пропозицію і попросила його зайняти колишні його покої в нашому домі.
17-е Він приїхав сьогодні — тривожний і стомлений з виду, як мені здалось, але все розмовляв та сміявся, неначе був у щонайліпшому настрої. Він привіз Лорі подарунки — по-справжньому чудові коштовності. Лора милостиво прийняла їх, зберігаючи, зовні принаймні, цілковите самовладання. Але той зовнішній спокій вона здобуває ціною душевної боротьби, єдину ознаку якої я добачаю в її небажанні лишатися на самоті. Замість вернутися до своєї кімнати після сніданку чи обіду, як звичайно, вона неначе боїться туди заходити. Коли сьогодні після сніданку я пішла нагору вдягтися для прогулянки, вона напросилася піти зі мною. А перед обідом вона відчинила двері зі своєї кімнати в мою, аби, перевдягаючись, ми могли розмовляти одна з одною. — Не давай мені жодної вільної хвилини, — сказала вона. — Змушуй мене повсякчас бути на людях. Не дозволяй мені задумуватись — оце все, про що я прошу тебе, Меріан. Не дозволяй мені задумуватись! Ця печальна переміна в ній тільки робить її ще привабливішою в очах сера Персіваля. Видно, він витлумачив її жвавість на свою користь. На її щоках гарячковий рум'янець, в очах гарячковий блиск, і він це вітає, вважаючи, що вона просто погарнішала й повеселіла. Сьогодні за обідом вона розмовляла з такою награною веселістю й недбалістю, які зовсім не в її вдачі, аж мені хотілось примусити її замовкнути та вивести з їдальні. Захвату й подиву сера Персіваля не описати. Де й поділася тривога, яку я завважила на його обличчі, коли він тільки приїхав, і навіть у моїх очах він мовби помолодшав років на десять. Безперечно — хоч якась незбагненна примха заважає мені це бачити, — безперечно, Лорин суджений дуже вродливий чоловік. Всяка врода починається з правильних рис, а в нього вони правильні. Ясно-карі очі прикрашають чоловіка (чи й жінку), а в нього очі ясно-карі. Навіть лисина, коли вона тільки над чолом, як у нього, личить чоловікові: завдяки ній лоб видається ще вищим, а лице — ще розумнішим. Невимушена елегантність його манер, невтомна жвавість рухів, повсякчасна вишукана дотепність у розмові — все це безсумнівні переваги, і все це у нього є. Хіба можна дорікати містерові Гілмору, коли він, не здогадуючись про Лорине таємне закохання, дивується, що вона не рада своїм заручинам? На його місці будь-хто дивувався б, як і наш добрий давній друг. Коли б мене оце спитали, які я добачила вади в серові Персівалі, я могла б назвати лише дві. Перша — невгамовний неспокій і збудження, причиною якого може бути його надзвичайно енергійна вдача. Друга — його різка, дратівлива манера розмовляти із слугами, яка, зрештою, може бути просто поганою звичкою. Ні, я не можу й не стану заперечувати — сер Персіваль дуже вродливий і дуже приємний чоловік. Ось так! Нарешті я це написала і задоволена, що з цим покінчено.
18-е Сьогодні вранці, почуваючись стомленою і пригніченою, я залишила Лору в товаристві місіс Везі й подалася на одну з моїх швидких денних прогулянок, які я зовсім занедбала останнім часом. Я звернула на суху, вітряну дорогу, що веде через вересовище на Тоддів Кут. Через півгодини я неабияк здивувалась, побачивши сера Персіваля, що йшов назустріч мені від ферми. Він ішов швидко, помахуючи своїм ціпком, з високо піднесеною, як завжди, головою, в мисливській куртці, що маяла на вітрі. Коли ми зустрілись, він не став чекати моїх запитань і тут-таки сказав мені, що ходив на ферму поспитати Тоддів, чи не мали вони якихось звісток про Анну Катерік відколи він востаннє був у Ліммеріджі. — І вам, звісно, сказали, що вони все так само нічого не знають? — Анічогісінько, — відповів він. — Я починаю серйозно побоюватись, що ми вже не знайдемо її. А ви часом не чули, — запитав він мене, пильно дивлячись мені в обличчя, — може, цей художник, містер Гартрайт, довідався ще щось про неї? — Він про неї нічого не чув і не бачив її, відколи поїхав із Камберленду, — відповіла я. — Дуже жаль, — мовив сер Персіваль розчаровано, в той час як на обличчі його — от дивина! — відбилося ніби полегшення. — Неможливо вгадати, які лиха можуть спіткати це нещасне створіння. Для мене це несказанна прикрість, що ні до чого не призвели всі мої зусилля знайти її і знов віддати до лікарні, під дбайливий нагляд, якого вона так потребує. Цього разу видно було, що йому й справді прикро. Я висловила йому своє співчуття, і ми разом пішли додому, говорячи вже про інші речі. Хіба ця моя випадкова зустріч із ним серед вересовища не свідчить про ще одну привабливу рису його вдачі? Хіба не безкорисливо й не зворушливо з його боку напередодні свого весілля думати про Анну Катерік, ба навіть піти на Тоддів Кут, щоб розпитати про сердешну, коли він міг куди приємніше перебути час у Лориному товаристві? Беручи до уваги, що він учинив так із щирого милосердя, його поведінка в цьому випадку показує його велику добрість і заслуговує найбільшої похвали. Ну що ж! Я дуже його хвалю — та й досить про це.
19-е Нове відкриття в невичерпному джерелі чеснот сера Персіваля. Сьогодні в розмові з ним я обережно згадала про мій намір жити під одним дахом з його дружиною, коли він знов привезе її до Англії. Я ще тільки ледь натякнула на це, як він гаряче схопив мою руку й запевнив мене, що сам дуже хотів мені це запропонувати. Мовляв, з усіх жінок він вибрав би для своєї дружини саме таку подругу, як міс Голкомб. Він просив мене вірити, що я роблю йому величезну послугу на все життя, пропонуючи жити біля Лори після її заміжжя так само, як жила біля неї і раніше. Коли я подякувала йому від імені нас обох за його люб'язну до нас увагу, мова зайшла про весільну подорож та про англійське світське товариство, з яким Лорі доведеться познайомитися в Римі. Він перелічив імена кількох друзів, з якими сподівається зустрітись цієї зими за кордоном. Наскільки я пам'ятаю, всі вони англійці, за одним винятком. Цей єдиний виняток — граф Фоско. Це вперше Лорине одруження постає у виразно сприятливому світлі завдяки звістці про те, що молоде подружжя, напевне, зустрінеться на континенті з графом Фоско та його дружиною. Можливо, ця зустріч покладе край тривалій родинній сварі. Досі мадам Фоско воліла забувати про свої обов'язки Лориної тітки, а все через своє зло на покійного містера Ферлі за його вчинок із заповітом. Одначе віднині вона вже не зможе ставитися до Лори як до чужої. Сер Персіваль і граф Фоско — давні, випробувані друзі, і їхнім дружинам не лишиться нічого іншого, як зустрітися по-дружньому. В дні свого дівування мадам Фоско була чи не найбільша вітрогонка з тих, яких мені доводилось бачити, — вередлива, вимоглива і марнославна до дурості. Якщо її чоловікові пощастило перевиховати її, він заслуговує на подяку з боку всіх її родичів, і я перша йому подякую. Мені вже нетерпеливиться зазнайомитися з графом. Він найближчий друг майбутнього Лориного чоловіка і викликає у мене найбільшу цікавість. Ні Лора, ні я ніколи його не бачили. Про нього я знаю тільки, що завдяки його випадковій появі на східцях церкви Трініта дель Монте в Римі сер Персіваль був порятований від грабунку й загибелі в ту критичну хвилину, коли сера Персіваля поранили в руку, а наступної миті, можливо, увігнали б йому ножа в серце. Я пам'ятаю також, що тоді, коли покійний містер Ферлі висував безглузді заперечення проти одруження його сестри, граф написав йому вельми стриманого й розумного листа, який, мушу визнати з соромом, залишився без відповіді. Оце і все, що я знаю про друга сера Персіваля. Цікаво, чи приїде він коли-небудь до Англії? Чи сподобається мені? Моє перо залетіло у сферу чистого розумування. Пора вернутися до тверезих фактів. Безперечно, сер Персіваль поставився більш ніж люб'язно — з великою теплотою — до моєї ризикованої пропозиції жити біля його дружини. Я впевнена, що Лориному чоловікові не доведеться нарікати на мене, якщо й надалі я ставитимуся до нього так, як тепер. Я вже проголосила його вродливим, приємним, сповненим співчуття до нещасних і щирої приязні до мене. Справді, я насилу впізнаю сама себе в новій ролі найпалкішого друга сера Персіваля.
20-е Я ненавиджу сера Персіваля! Я геть-чисто заперечую, що в нього приємний зовнішній вигляд. Я вважаю, що в нього дуже лиха вдача, що він неприємний і зовсім позбавлений доброти й співчуття. Учора ввечері нам надіслали візитні картки для молодого подружжя. Лора розпечатала пакет і вперше побачила своє майбутнє прізвище надрукованим. Сер Персіваль дозволив собі заглянути через її плече на свіжу візитну картку, що вже перетворила міс Ферлі на леді Глайд, і, посміхаючися з осоружним самовдоволенням, шепнув їй щось на вухо. Я не знаю, що саме, — Лора не захотіла сказати мені,— та обличчя її враз стало мертвотно-бліде, аж я злякалась, коли б вона не зомліла. Сер Персіваль не звернув ані найменшої уваги на раптову Лорину блідість, от ніби й не завважив, що жорстоко завдав їй болю. В одну мить воскресла вся моя давня неприязнь до нього, і всі години, що проминули від тієї миті, не змогли її розвіяти. Я стала ще нерозважніша, ще несправедливіша, ніж була. В трьох словах, — як слухняно пише їх моє перо! — в трьох словах: я його ненавиджу!
21-е Чи не зрушили трохи мою душевну рівновагу хвилювання цього тривожного часу? Протягом останніх кількох днів я писала в легковажному тоні, який — бачить небо! — такий далекий від того, що діється в моєму серці, аж мені неприємно перечитувати свого щоденника. Може, за останній тиждень я заразилася Лориним гарячковим збудженням. Коли так, то цей напад у мене вже пройшов, лишивши мене в якомусь дивному стані. Від минулої ночі мене переслідує невідчепна думка: щось скоїться і весілля не буде. Звідкіля взялася, найшла на мене ця дивна мана? Може, цьому посприяли мої передчуття лихого Лориного майбутнього? Чи таке мимоволі навіяв мені сер Персіваль, який, що ближче день весілля, стає все збудженіший і дратівливіший? Не знаю. Одне тільки знаю: мене переслідує ця фантастична думка — за цих обставин найдикіша думка, що тільки може заблукати в голову жінці, — й хоч як я силкуюся, а не можу простежити, звідкіля вона взялась. Цей останній передвесільний день минув у безладній, стомливій метушні. Як мені його описати? Адже я повинна це зробити. Все краще, ніж безнадія похмурих думок. Добра місіс Везі, яку ми останнім часом усе забували та нехтували, зранку несамохіть примусила нас проливати сльози. Протягом кількох місяців вона таємно від усіх плела для своєї любої вихованки теплу шаль із шотландської вовни. Просто дивно, як жінка у її віці, з її звичками, могла зробити таку прегарну річ! Тож уранці вона й піднесла подарунок. І, коли любляча старша подруга її сирітського дитинства гордо накинула шаль на її плечі, бідолашна добросерда Лора зовсім розчулилась. Не встигла я заспокоїти обох чи втерти хоч свої сльози, як по мене прислав містер Ферлі, щоб ощасливити мене довжелезним переліком засторог, яких він вважає за необхідне вжити для збереження власного спокою в день весілля. «Люба Лора» дістане від нього подарунок — поганенького перстеника, оздобленого волоссям її люблячого дядечка замість коштовного каменя, і з бездушним написом усередині по-французькому про споріднені душі та вічну дружбу. «Люба Лора» повинна була отримати з моїх рук цю ніжну данину негайно, аби встигнути оговтатися від хвилювання, завданого їй дядечковим подарунком, перш ніж постати перед самим дядечком. «Люба Лора» повинна зробити йому візит сьогодні ввечері, але бути такою ласковою, щоб не влаштовувати сцен. «Люба Лора» повинна прийти до нього ще й завтра вранці, вже у весільному вбранні, але знов же бути такою ласкавою, щоб не влаштовувати сцен. І втретє повинна прийти до нього «люба Лора» — перед самим від'їздом, але не ранячи йому серця згадкою, о котрій саме годині вона вирушає, та щоб без сліз! «Заради милосердя, люба Меріан, заради всього доброго, родинного, всього втішно й чарівно супокійного — без сліз!» Ця егоїстична нісенітниця в таку хвилину так обурила мене, що я б неодмінно приголомшила містера Ферлі одною з найжорстокіших істин, які йому будь-коли доводилося чути, коли б прибуття містера Арнольдса із Полсдіна не покликало мене виконувати обов'язки гостинності. Годі описати, що коїлося далі того дня. Думаю, що жодна людина в домі не змогла б пригадати, що й за чим діялось. Всілякі дрібні події нагромаджувались одна на одну, всіх збивали з пантелику, скрізь панувало безладдя й метушня. Прибували сукні, про які забуто; пакувалися валізи, які потім треба було розпаковувати й упаковувати знов; надходили подарунки від друзів близьких і далеких, від людей вельможних і простих. Ми всі більш, ніж треба, метушилися, всі з хвилюванням чекали завтрашнього дня. Особливо нетерпеливився сер Персіваль — він не міг побути й п'яти хвилин на одному місці. Частіше, ніж будь-коли, його непокоїв той уривчастий, сухий кашель. Він знай вибігав із дому й раптом став такий допитливий та цікавий, що чіплявся із запитаннями до зовсім сторонніх людей, які прибували з різними дорученнями. І на додачу до всього цього нас із Лорою мучила одна невідчепна думка, що завтра нам доведеться розлучитись, та грізний, невідступний страх, про який ми обидві мовчали, хоч і не могли його позбутись, — страх, що цей плачевний шлюб може стати фатальною помилкою її життя і моїм невтішним горем. Уперше за всю нашу багаторічну щасливу дружбу ми уникали дивитись одна одній у вічі й весь вечір за обопільною мовчазною згодою утримувались від розмови наодинці. Мені несила писати про це далі. Хай там які завгодно лиха чигають на мене в майбутньому, я завжди згадуватиму двадцять перше грудня — переддень її весілля як найсумніший і найнещасливіший день у моєму житті. Я пишу ці рядки в самоті моєї кімнати. Нині вже за північ. Я щойно ходила до Лори — глянути покрадьки, як вона спить у своєму гарненькому білому ліжечку, де спала змалку. Вона лежала, не знаючи, що я дивлюсь на неї, тихо-тихо лежала, але не спала. При тьмяному світлі нічника я бачила її приплющені очі, сліди сліз блищали між вій. Мій подарунок — усього лиш невеличка брошка — лежав на її нічному столику разом із її молитовником і мініатюрним батьковим портретом, з яким вона ніколи не розлучається. З хвилину я стояла в головах у неї, дивлячись на неї згори вниз. Рука її спочивала на білій ковдрі; дихала вона так тихо, так рівно, що не колихалось мереживо її нічної сорочки. Я дивилася на неї, — на ту Лору, яку я бачила стільки разів і якої не побачу більш ніколи! — а тоді навшпиньках повернулася до своєї кімнати. Моя люба! З усією твоєю красою та багатством, яка ж ти самотня! Той, хто віддав би життя за тебе, нині далеко-далеко, люте море грається ним цієї непогожої ночі, кидає з хвилі на хвилю. Хто ще є в тебе? Ні батька, ні брата — нікого, крім безпомічної, слабкої жінки, що пише ці сумні рядки й пильнує коло тебе, дожидаючи ранку, в печалі, якої не вгамувати їй, в сумнівах, яких їй не збороти. О, який скарб довірено буде завтра рукам того чоловіка! Якщо він коли-небудь забуде про це, якщо хоч чимось її скривдить...
22-е Сьома година. Безладний, метушливий ранок. Вона щойно встала — спокійніша, стриманіша, ніж учора, — тепер, коли настала пора. Десята година. Вона вже вбрана. Ми обнялися, ми пообіцяли одна одній не падати духом. На хвилину я забігла до себе в кімнату. У вируванні, в плутанині своїх думок я розрізняю одну дику фантазію: щось іще скоїться таке, що перешкодить цьому шлюбові. Чи не спадає і йому таке на думку? У вікно мені видно, як він тривожно снує поміж колясами, що стоять біля дверей. І як я можу писати такі нісенітниці! Весілля — ось воно, вже на порозі. Менше ніж за півгодини ми вирушаємо до церкви. Одинадцята година. Все кінчено. Вони повінчались. Третя година. Вони поїхали! Я сліпну від сліз, я не можу більше писати...
На цьому кінчається перший період цієї оповіді. ПЕРІОД ДРУГИЙ