Annotation 7 page. За півгодини я був уже вдома й розповідав міс Голкомб про все, що сталось

За півгодини я був уже вдома й розповідав міс Голкомб про все, що сталось. Вона вислухала мене від початку до кінця з глибокою, мовчазною зосередженістю. В жінці її темпераменту це було найсильнішим доказом того, яке велике враження справила на неї моя розповідь. — Душа моя віщує зле, — оце все, що вона сказала, коли я замовк. — Душа моя віщує зле, коли я думаю про майбутнє. — Майбутнє залежить від того, — спробував заперечити я, — яку користь ми зуміємо взяти з теперішнього. Дуже ймовірно, що Анна Катерік буде відвертіша з жінкою, ніж була зі мною. Коли б міс Ферлі... — Нині про це годі й думати, — рішуче урвала мене міс Голкомб. — Тоді дозвольте порадити вам: підіть самі побачтеся з Анною Катерік і зробіть усе можливе, щоб прихилити її до себе. Що ж до мене, то я боюсь знов налякати бідолашну, як налякав сьогодні. Ви не заперечуєте проти того, щоб піти завтра зі мною разом на ферму? — Ні, не заперечую. Я піду куди завгодно й зроблю що завгодно заради Лориного блага. Як, ви сказали, називається та ферма? — Ви повинні добре її знати. Називається вона Тоддів Кут. — Авжеж, знаю. Це одна з ферм, що належать містерові Ферлі. У нас у молочарні працює фермерова середульша дочка. Вона щодня бачиться зі своїми батьками. Може, вона чула чи бачила там що-небудь таке, що нам придасться. Ось я зараз поспитаю, чи тут ця дівчина. Вона подзвонила й послала слугу довідатись. Повернувшись, слуга сказав, що молочарка пішла якраз на ферму. Це вже три дні, як вона не перевідувала батьків, тож економка відпустила її додому на часинку. — Я порозмовляю з нею завтра, — сказала міс Голкомб, коли слуга вийшов. — А тим часом розтлумачте мені, навіщо, власне, я маю зустрітися з Анною Катерік. Адже ви не сумніваєтеся, що людина, яка віддала її до будинку для божевільних, — сер Персіваль Глайд? — Аніскілечки не сумніваюсь. Проте лишається єдина таємниця — причина, через яку він це зробив. Беручи до уваги велику різницю в їхньому суспільному становищі, яка начебто виключає всяку думку про те, що вони можуть бути бодай далекими родичами, надзвичайно важливо знати — навіть враховуючи, що її, можливо, й справді треба було віддати до лікарні, — надзвичайно важливо знати, чому саме він узяв на себе серйозну відповідальність, ув'язнивши її... —...в приватній лікарні, здається, ви сказали? — Так, у приватній лікарні, де за те, щоб її утримували як пацієнтку, заплачено, звісно, чималу суму, якої не міг собі дозволити бідняк. — Я розумію ваші побоювання, містере Гартрайт, і обіцяю вам усунути їх, — байдуже, допоможе нам завтра Анна Катерік чи ні. Сер Персіваль Глайд недовго пробуде в нашому домі, якщо не дасть вичерпних пояснень містерові Гілмору та мені. Майбутнє моєї сестри — найдорожча моя турбота в житті; я маю якийсь вплив на неї, маю певне право сказати вирішне слово про її заміжжя. І ми побажали одне одному на добраніч. Наступного ранку після снідання одна обставина, яку витіснили з моєї пам'яті події минулого вечора, завадила нам незагайно вирушити на ферму. Це був мій останній день у Ліммеріджі. Потрібно було, тільки-но надійде пошта, зробити, як радила міс Голкомб: попросити у містера Ферлі дозволу розірвати нашу угоду за місяць до закінчення строку з огляду на непередбачену необхідність мого негайного повернення до Лондона. На щастя, мовби для того, щоб підтвердити вірогідність моєї відмовки, я дістав два листи від лондонських друзів. Я відразу ж пішов до своєї кімнати й послав слугу спитати містера Ферлі, чи зможе він прийняти мене у важливій справі та в який саме час. Я чекав повернення слуги, анітрохи не тривожачись тим, як мій хазяїн поставиться до мого прохання. Чи відпустить мене містер Ферлі, чи ні, я все одно мушу їхати. Усвідомлення того, що я вже зробив перший крок на печальній путі, яка віднині навіки розлучить мене з міс Ферлі, немовби притупило в мені всяку здатність турбуватися про власне благополуччя. Я покінчив зі своїм дражливим самолюбством бідняка, покінчив із дріб'язковим марнославством художника. Ніяке зухвальство містера Ферлі, — якщо тому заманеться бути зухвалим, — нині не могло б мене поранити. Слуга повернувся з відповіддю, до якої я був готовий. Містер Ферлі вельми шкодував, що через своє нездоров'я мусив розпрощатися з усякою надією мати втіху прийняти мене цього ранку, а тому просив пробачити йому і люб'язно повідомити мої побажання в письмовій формі. Такі прохання я вже одержував упродовж мого тримісячного перебування в Ліммеріджі. Весь цей час містер Ферлі був «радий, що має мене в домі», але ні разу не почувався досить здоровим, щоб побачити мене повторно. Слуга відносив від мене своєму панові свіжу паку малюнків, реставрованих і окантованих, із моїми «глибокими пошанами», й повертався з порожніми руками, приносячи від містера Ферлі «щирі вітання», «красно дякую» і «тисячу перепрошень» у зв'язку з тим, що стан його здоров'я досі змушує його лишатись самотнім в'язнем у своїх покоях. Неможливо було придумати кращу систему, яка б так чудово задовольняла обидві сторони. Тяжко сказати, хто з нас двох почував при цьому більше вдячності до хворих нервів містера Ферлі. Я негайно написав йому листа у якнайчемніших, як-найясніших та якнайкоротших виразах. Містер Ферлі не дуже поспішився з відповіддю. Надійшла вона десь за годину. Писано її вишукано-правильним почерком, ліловим чорнилом на гладенькому, мов слонокість, і цупкому, як картон, папері. Ось як мені відповіли: «Від містера Ферлі — вітання містерові Гартрайту. Містер Ферлі нездатен висловити (з огляду на свій стан здоров'я), як дуже його вразило й засмутило прохання містера Гартрайта. Містер Ферлі не ділова людина, але він порадився із своїм мажордомом, і ця дуже ділова людина підтримує думку містера Ферлі, що клопотання містера Гартрайта про дозвіл порушити угоду не може бути виправдане ніякою причиною, окрім хіба питанням життя чи смерті. Якби високе почуття схиляння перед мистецтвом і його служителями, цю єдину розраду і втіху страдницького існування містера Ферлі, можна було легко похитнути, то нинішні дії містера Гартрайта похитнули б його. Та цього не сталося. Це почуття лишилось несхитне — воно змінилося тільки стосовно містера Гартрайта. Висловивши свою думку в тій малій мірі, в якій це дозволяють зробити нестерпні муки, спричинені нервами, містер Ферлі не міг додати нічого, окрім свого рішення з приводу вкрай нечемної вимоги, врученої йому. Позаяк для містера Ферлі абсолютно необхідний цілковитий спокій, як душевний, так і тілесний, він не потерпить, щоб містер Гартрайт довше порушував той спокій своїм перебуванням у його домі за обставин, дражливо нестерпних для обох сторін. Тож містер Ферлі, з єдиної потреби оберегти свій спокій, відмовляється від своїх прав на містера Гартрайта і повідомляє його, що він може залишити його дім». Я склав листа удвоє і відсунув його вбік разом з іншими своїми паперами. Був час, коли мене образила б така зухвалість. Але нині я поставився до нього просто як до звільнення в письмовій формі. Я зразу ж і перестав думати про це, тільки пам'ять тліла в куточку мозку, коли зійшов униз до їдальні й сказав міс Голкомб, що готовий іти з нею на ферму. — Містер Ферлі задовольнив ваше прохання? — спитала вона, коли ми вийшли з будинку. — Він дозволив мені їхати геть, міс Голкомб. Вона кинула на мене швидкий погляд і вперше за весь час нашого знайомства самохіть узяла мене під руку. Словами їй не вдалося б висловити так делікатно, що вона розуміє, в яких виразах мені дозволили залишити службу, і співчуває мені не як людина з вищого кола, а як друг. Зухвалість того чоловічого листа не зачепила мене, зате глибоко зворушила жіноча доброта, що хотіла загладити ту зухвалість. По дорозі на ферму ми домовились, що міс Голкомб увійде в дім сама, а я зачекаю на неї неподалік. Ми вирішили вчинити так, побоюючись, коли б моя присутність, після всього, що сталося минулого вечора на цвинтарі, не викликала в Анни Катерік нового нападу страху та коли б не зросла через це її недовіра до зовсім їй незнайомої дами. Міс Голкомб залишила мене надворі, бажаючи спочатку поговорити з фермеровою дружиною, в чиїй дружній допомозі вона нітрохи не сумнівалась. Я був певен, що пробуду сам досить довго. На мій подив, минуло якихось п'ять хвилин, і міс Голкомб повернулась. — Анна Катерік відмовилась побачитися з вами? — вражено спитав я. — Анна Катерік поїхала, — відповіла міс Голкомб. — Поїхала! — Так, разом із місіс Клементс. Обидві вони поїхали рано вранці, о восьмій годині. Я мовчав. Я тільки розумів, що разом з ними щезла наша остання можливість що-небудь з'ясувати. — Місіс Тодд знає про своїх гостей стільки ж, як і я, — вела далі міс Голкомб. — І вона теж збита з пантелику. Вчора увечері, після того як жінки залишили вас, вони щасливо добулися додому і, як завжди, посиділи з родиною містера Тодда. Але перед самою вечерею Анна Катерік налякала їх усіх, зненацька зомлівши. Вона й першого дня, по приїзді, була знепритомніла, тільки та непритомність була не така глибока, і місіс Тодд пояснила її тим, що Анну Катерік, певне, вразила якась новина, котру вона вичитала в місцевій газеті, взявши її зі столу й почавши читати за хвилину чи дві до того, як на неї напали млості. — А знає місіс Тодд, яке саме повідомлення в газеті так вразило Анну? — Ні, — відповіла міс Голкомб. — Вона тоді ж переглянула газету і не знайшла в ній нічого хвилюючого. Одначе я попросила в неї ту саму газету, щоб самій подивитись, і на першій же сторінці побачила, що редактор, через брак місцевих новин, передрукував кілька оголошень із великосвітської хроніки лондонських газет; серед них було й повідомлення про майбутній шлюб моєї сестри. Я зразу ж виснувала, що саме це схвилювало Анну Катерік. Напевно, це повідомлення й спонукало її написати анонімного листа, що потрапив у наш дім наступного дня. — Все це не викликає сумніву. Але що спричинилось до її вчорашньої непритомності? — Невідомо. Причина зовсім незрозуміла. В кімнаті нікого чужого не було. Єдиним гостем була наша молочарка, одна з дочок містера Тодда, — я вам уже казала про неї. Розмовляли тільки про місцеві плітки та новини. Раптом Анна скрикнула і стала бліда як смерть, начебто без ніякої причини. Місіс Тодд і місіс Клементс віднесли її нагору, й місіс Клементс лишилася коло неї. Чути було, як вони ще довго розмовляли, коли вже всі обляглися. Рано-вранці місіс Клементс відвела місіс Тодд убік і несказанно її здивувала, заявивши, що вони мусять негайно їхати. Мовляв, якась поважна причина змушує Анну Катерік залишити Ліммерідж, але ніхто з мешканців ферми в цьому не винний. Оце і все, що місіс Тодд зуміла випитати у своєї гості. Як місіс Тодд не допитувалась, а місіс Клементс мовчала про причину. Вона тільки хитала головою і твердила, що просить, заради спокою Анни Катерік, ні про що ту не розпитувати. Сама, очевидно, дуже стривожена, вона повторяла, що Анна мусить їхати, що й вона повинна їхати з нею і що вони змушені приховувати, куди їдуть. Я звільню вас від переказу всіх заперечень та умовлянь гостинної місіс Тодд. Кінчилося все тим, що вона сама відвезла гостей на найближчу станцію через три години після тієї розмови. І дорогою вона все добивалася від них ясноти, але даремно. Вона зсадила їх біля самої станції, так розсердившись та образившись на них за цей не по-людськи раптовий від'їзд і за недружню відмову поділитися секретом, що поїхала, спересердя навіть не попрощавшися з ними. Оце і все. Напружте свою пам'ять, містере Гартрайт, і скажіть мені, чи не сталося вчора ввечері на цвинтарі чого-небудь такого, чим можна пояснити незрозумілий від'їзд цих двох жінок? — Спочатку я хотів би збагнути, міс Голкомб, чому так раптово стривожилась і зомліла Анна Катерік, налякавши усіх на фермі. Адже це сталося через кілька годин після того, як ми з нею розпрощались, і збігло вже досить часу, щоб те сильне хвилювання, яке я мав нещастя їй завдати, погамувалось. Чи розпитали ви докладніше про плітки, що їх переповідала молочарка, коли Анна зомліла? — Так. Але місіс Тодд за домашніми клопотами не могла чути всієї розмови. Вона тільки й могла сказати мені, що то були «просто новини», — мабуть, мала на увазі, що вони, як завжди, гомоніли про свої справи. — Може, у молочарки пам'ять краща, ніж у її матері, — сказав я. — Гадаю, добре б вам, міс Голкомб, порозмовляти з дівчиною, щойно ми повернемось додому. Мою пропозицію було прийнято і негайно здійснено. Вдома міс Голкомб повела мене до приміщень для челяді, й ми застали дівчину в молочарні. Закасавши рукава, вона чистила великого бідона з-під молока й щось безтурботно наспівувала. — Я привела цього джентльмена подивитися на вашу молочарню, Ганно, — мовила міс Голкомб. — Адже це одне з вартих уваги місць у нашому домі, й воно робить вам честь. Дівчина зашарілась, зробила реверанс і сором'язливо сказала, що докладає всіх сил, аби все було в чистоті й порядку. — Ми оце тільки повернулися з вашої ферми, — провадила міс Голкомб. — Я чула, ви вчора були там і застали вдома гостей? — Так, міс. — І ще мені сказали, що одна гостя зомліла й захворіла? Сподіваюсь, нічого не було сказано чи зроблено такого, щоб її налякати? Адже ви не говорили ні про що дуже страшне, правда ж? — О ні, міс! — сміючись, відповіла дівчина. — Ми з сестрами просто обмінювались новинами. — Сестри розповідали вам про ферму? — Так, міс. — А ви розповідали про маєток? — Так, міс. І я певна, не було сказано нічого такого, що могло б налякати бідолашку. Якраз коли вона зомліла, розказувала я. Я сама так налякалася, міс, — мене ніколи не беруть млості. Міс Голкомб не встигла поставити їй наступне запитання, бо дівчину покликали до дверей прийняти кошик яєць. Коли вона відійшла, я шепнув міс Голкомб: — Спитайте, чи не говорила вона вчора ввечері про те що в Ліммеріджі чекають на гостей. Міс Голкомб поглядом дала мені зрозуміти, що їй все ясно, і, коли молочарка вернулася до нас, запитала її. — О так, міс, казала, — простодушно відповіла дівчина. — І про те, що в Ліммеріджі чекають на гостей, і про те, що Ряба захворіла. Оце й усі новини, що в мене були для моїх. — А ви сказали, на кого саме чекають? Сказали, що в понеділок приїжджає сер Персіваль Глайд? — Так, міс... Я сказала, що дожидають сера Персіваля Глайда. Сподіваюсь, у цьому не було нічого поганого і я не наробила біди? — Ні, ні... Ходімо, містере Гартрайт. Якщо ми не перестанемо забавляти Ганну балачками, вона ще подумає, ніби ми зумисне прийшли, щоб заважати їй працювати. Зоставшись наодинці, ми перезирнулись. — Маєте ви ще якісь сумніви тепер, міс Голкомб? — Серові Персівалю Глайду доведеться розвіяти мої сумніви, або Лора Ферлі ніколи не стане його дружиною. XV

Підійшовши до парадного входу, ми помітили, що по алеї до будинку наближається кабріолет. Міс Голкомб зачекала на східцях, поки екіпаж під'їхав ближче, і підійшла потиснути руку літньому джентльменові, що бадьоро зліз на землю, як тільки спустили східці. Приїхав містер Гілмор. Коли нас познайомили, я став розглядати його з цікавістю, яку мені було нелегко приховати. Цей чоловік мав зостатися в Ліммеріджі після мого від'їзду, мав вислухати пояснення сера Персіваля Глайда і своїми досвідченими порадами допомогти міс Голкомб скласти свою думку. Він повинен був чекати, поки так чи так вирішиться питання шлюбу: чи відкласти його на непевний строк, чи визначити день весілля; повинен був в останньому випадку скласти своєю рукою шлюбний контракт, що безповоротно пов'яже долю міс Ферлі з сером Персівалем Глайдом. Навіть у той час, коли я не знав усього, що знаю тепер, я дивився на повірника родини Ферлі з цікавістю, якої доти ніколи не почував до жодного з незнайомих мені людей. Зовні містер Гілмор був цілковитою протилежністю нашому звичному уявленню про старих юристів. Обличчя його цвіло рожевою квіткою, довге сиве волосся було охайно причесане; чорний сурдут, камізелька й штани сиділи на ньому бездоганно; біла краватка дбайливо пов'язана, а ясно-бузкові рукавички могли б цілком достойно прикрашати руки якого-небудь модного священика. Його манери й мова приємно вражали чудовою світськістю і вишуканістю старої школи, а ці риси ще й відтінялися постійною дотепністю і винахідливістю людини, за фахом своїм зобов'язаної завжди бути напоготові й у всеозброєнні. Напочатку прекрасне здоров'я і добрі перспективи на майбутнє, а потім довга, успішна кар'єра добропорядної, надійної людини, бадьора, діяльна, шанована старість, — ось яке в мене склалось загальне враження про містера Гілмора після першого з ним знайомства. Заради справедливості слід зазначити, що згодом, краще його пізнавши, я ще дужче утвердився в такій своїй думці. Я залишив старого джентльмена й міс Голкомб на сходах перед дверми дому, щоб своєю присутністю не заважати їхній діловій розмові про справи родини Ферлі. Вони пішли до вітальні, а я знову зійшов униз по сходах, щоб поблукати самому в саду. Години мого перебування в Ліммеріджі були злічені; мій завтрашній від'їзд був остаточно вирішений; моя участь у розслідуванні з приводу анонімного листа — закінчена. Кому була б від того шкода, крім мене самого, коли б я на коротку часину, що лишалася мені, дав волю своєму серцю й звільнив його від холодних, жорстоких пут, які мені довелося на нього накласти? Я хотів лише попрощатися з тими місцями, що були свідками скороминучих хвилин мого щастя і моєї любові. Я машинально звернув на доріжку, що вела попід вікнами моєї кімнати, де вчора вона гуляла з собачкою, і пішов стежкою, якою так часто ступали її ноги, аж поки прибрів до хвіртки, що вела в сад, де були її троянди. Похмура осінь уже запанувала в ньому. Квіти, розрізняти які вона вчила мене за їхніми назвами, ті квіти, що я навчав її малювати їх, пов'яли, і маленькі білі стежечки поміж клумб були мокрі від дощу. Я перейшов на алею, де ми вдихали разом теплі пахощі серпневих вечорів, де ми разом милувалися міріадами поєднань світла й тіні біля наших ніг. Довкола мене сипалося листя зі стогнучих гілок, і від довколишнього осіннього гниття й занепаду холод проймав мене до кісток. Я вийшов із саду й подався стежкою, що помалу підіймалася на найближчий пагорб. Старе зрізане дерево, на якому ми часто відпочивали, просякло дощовою вологою; місцина, це під грубим кам'яним муром гніздились папороті, що їх я малював для неї, перетворилась на калюжу, в якій гнили мокрі бур'яни. Я добувся на вершину пагорба й задивився на простори, якими ми так часто милувалися в ті щасливі дні. Все було голе й холодне — це вже був не той краєвид, що я беріг у пам'яті. Сонячне сяйво її присутності вже не гріло мене, голос її не чарував мого слуху. На тому місці, звідки я дивився вниз, вона розповідала мені про свого батька, що на кілька років пережив її матір, про те, як ніжно вони з батьком любили одне одного та як вона досі тужила за ним, коли заходила до його покоїв чи займалася чимось, що нагадувало про нього. Невже цей краєвид, що нині відкривався мені самотньому з пагорба, мав хоч щось спільне з картиною, якою я любувався, слухаючи її розповіді? Я відвернувся і пішов у долину, через вересове пустище, через дюни, на берег моря. Там було біле шумовиння бурунів, там панували здиблені табуни хвиль, — але де те місце, на якому вона колись задумано малювала якісь фігури кінчиком своєї парасольки? Де те місце, на якому ми сиділи з нею разом і вона розпитувала мене про мене та про мою родину, по-жіночому доскіпливо цікавилась матінкою та сестрою і простодушно гадала, чи покину я коли-небудь своє самотинне житло та чи матиму свою сім'ю і дім? Вітер і хвилі давно згладили її сліди на цьому піску. Я дивився на безмежну одноманітність морського простору, й це узбережжя, де ми разом збували сонячні години нашого дозвілля, було мені чуже, от ніби я опинився вперше на зовсім незнайомому березі. Безмовна пустельність морського берега сповнила моє серце холодом. Я вернувся до будинку, до саду, де все промовляло про неї, де її сліди були на кожному повороті стежки. На західній терасі я здибав містера Гілмора. Мабуть, він шукав мене, бо, коли ми стрілися очима, він прискорив ходу. Я не мав настрою спілкуватися з чужою людиною, але зустріч була неминуча, тож я скорився, надумавши взяти з неї якомога більше користі. — Саме вас я і хотів побачити, — мовив старий джентльмен. — Маю сказати вам два слова, мій любий сер, і, якщо ви не заперечуєте, я скористаюся цією нагодою. Коротше кажучи, ми з міс Голкомб говорили про родинні справи, заради яких я прибув сюди, і, цілком природно, їй довелося торкнутись прикрих обставин, пов'язаних з анонімним листом. Розповіла вона й про участь, яку ви так ревно й щиро взяли у цій справі. Я чудово розумію, що ця ваша участь дає вам повне право цікавитися тим, як буде продовжено почате вами розслідування. Звісно, вам би хотілося, щоб його передали в надійні руки. Любий сер, будьте спокійні — розслідування буде в моїх руках. — Звісно, містере Гілмор, вам у всіх відношеннях краще випадає і радити, і діяти в цій справі, ніж мені. Чи не буде нескромністю з мого боку, коли я спитаю, як ви збираєтеся повести діло? — Наскільки це можливо, містере Гартрайт, я вже склав собі план дій. Маю намір послати копію листа, з викладом усіх супутних йому обставин, повірникові сера Персіваля Глайда — людині, яку я трохи знаю. Самого листа я лишу в себе й покажу серові Персівалю Глайду, щойно він приїде. Я вжив також заходів, щоб вистежити обох жінок: послав одного із слуг містера Ферлі — надійну людину — на станцію з'ясувати, куди вони подалися. Йому дано гроші й велено їхати за ними, якщо він натрапить на їхні сліди. Оце і все, що ми можемо зробити до приїзду сера Персіваля. Особисто я не сумніваюсь, що він з готовністю дасть усі пояснення, яких можна сподіватися від джентльмена й чесної людини. Сер Персіваль посідає дуже високе становище, сер. Чудове суспільне становище, бездоганна репутація — це виключає всі підозри. За наслідки розслідування я цілком спокійний. Радий, що можу це сказати, — цілком спокійний. Подібні випадки постійно трапляються в моїй практиці: анонімні листи, пропащі жінки — сумні явища нашого суспільного ладу. Я не заперечую, що в цьому випадку є свої особливі складнощі, та в цілому випадок, на жаль, пересічний, надто пересічний. — Хоч мені й прикро, містере Гілмор, але, на лихо, я не поділяю ваших поглядів на цю справу. — Оце ж воно, мій любий сер, оце ж воно і є. Я старий — і маю практичний погляд. Ви молодий — і погляди у вас романтичні. Давайте не сперечатися про наші погляди. Як юрист за фахом, я постійно живу серед суперечок, містере Гартрайт, і завжди радію, коли можу їх уникнути, як роблю це і нині. Зачекаємо, подивимося, що покажуть події, — так, так, так, зачекаємо і подивимось, що покажуть події. Чудова це місцина! І полювання тут прекрасне? Та, мабуть, навряд чи. Здається, містер Ферлі не влаштовував на своїх землях мисливського заповідника. І все ж чудова місцина й дуже милі люди. Я чув, ви художник, малюєте аквареллю? Можна позаздрити вашому талантові. А в якому стилі? Розмова перейшла на загальні теми, вірніше, містер Гілмор говорив, а я слухав. Але мої думки були далекі від нього й від тих речей, про які він так красномовно розводився. Моя самотня прогулянка протягом останніх двох годин відчутно подіяла на мене: мені захотілось якомога швидше поїхати геть із Ліммеріджа. Навіщо подовжувати на якусь там хвилину ці муки прощання? Яка служба чи послуга була тут іще комусь потрібна від мене? Нікому ніякої користі не було більше з мого перебування в Камберленді. Та й хазяїн мій, дозволивши мені їхати, не наклав на мене ніякого обмеження в часі. Чом не покінчити з цим одразу? І я вирішив, що й пора покінчити. Лишалося ще кілька денних годин до сутінків, тож чом не виїхати мені в Лондон сьогодні, ось зараз? Скориставшись першим-ліпшим приводом, що спав мені на думку, я вибачився перед містером Гілмором, і швидко повернувся в дім. Ідучи нагору до своєї кімнати, я стрів на сходах міс Голкомб. Вона укмітила з моїх квапливих рухів, із переміни у виразі обличчя, що я щось намислив, і спитала, що сталось. Я пояснив їй причини, що спонукали мене прискорити мій від'їзд, розповів усе достеменно так, як розповів про це тут. — Ні, ні, — сказала вона щиро й серйозно. — Поїдьте від нас як друг, ще раз розламайте хліб разом з нами. Лишайтесь та пообідайте. Лишайтесь і допоможіть нам провести наш останній вечір з вами так само приємно, як ми провели з вами перший, наскільки це можливо. Це моє запрошення, запрошення місіс Везі... — Вона повагалась трохи й додала: — А також Лорине запрошення. Я пообіцяв затриматись. Бачить Бог, я не мав бажання лишати по собі печальну пам'ять хоч би в кому з мешканців Ліммеріджа. Час до обіднього дзвінка мені найприємніше було перечекати в моїй кімнаті. Там я і пересидів, поки настав час іти вниз. Протягом усього того дня я не розмовляв з міс Ферлі, навіть не бачився з нею. Перша наша зустріч за день, коли я увійшов до їдальні, була нелегким випробуванням і для неї, і для мене. Вона теж старалася щосили, щоб наш останній вечір був схожий на колишні золоті вечори, яких не вернути. Вона одягла сукню, що подобалася мені найдужче з усього її вбрання, — з темно-синього шовку, просто й вишукано отороченого старовинним мереживом. Вона підійшла до мене привітатися легко й жваво, як колись, і подала мені руку невинно-приязно й щиро, як у щасливіші дні. Її холодні пальці тремтіли в моїй руці, на блідих щоках палали рум'янці, вона силувано усміхалась, але усмішка погасла на її устах, коли я глянув на неї. Все в ній промовляло, яких зусиль їй коштувало здаватися спокійною. Серце моє і так належало їй, та коли б це було можливо, я б від цієї хвилини полюбив її ще дужче, ніж любив досі. Містер Гілмор дуже нам усім допоміг. Він був у чудовому настрої і вів розмову з неослабним натхненням. Міс Голкомб рішуче йому вторувала, і я робив усе можливе, щоб наслідувати її приклад. Добрі голубі очі, в яких я навчився читати найменшу переміну виразу, благально подивилися на мене, коли ми сідали за стіл. «Допоможіть моїй сестрі, — здавалося, говорив її стривожений погляд, — допоможіть сестрі, й ви допоможете мені». Ми досить благополучно перебули обід — зовні, принаймні, всі виглядали вдоволеними та спокійними. Коли дами підвелися з-за столу і ми з містером Гілмором зостались самі в їдальні, нова невелика подія зайняла нашу увагу і дала мені змогу помовчати кілька хвилин, відітхнути й заспокоїтись. Слуга, якого послано навздогін за Анною Катерік та її подругою, повернувся і прийшов доповісти в їдальню. — Ну, — сказав містер Гілмор, — то що ви розвідали? — Я з'ясував, сер, що ті дві жінки взяли квитки на тутешній станції до Карлайля, — відповів слуга. — Коли ви довідалися про це, ви, звісно ж, поїхали до Карлайля? — Так, сер. Але мушу, на жаль, признатись, що далі їхні сліди загубились так, що я не міг їх знайти. — Ви питали на станції в Карлайлі? — Так, сер. — А по заїздах? — Так, сер. — І лишили в поліцейській дільниці заяву, яку я вам дав? — Лишив, сер. — Ну що ж, друже, ви зробили все що могли, і я зробив усе що міг. Тут ми й полишимо цю справу, до надходження нових даних... Наші козирі побиті, містере Гартрайт, — сказав мені старий джентльмен, коли слуга пішов. — На сьогодні жінки перехитрували нас. Нам тепер лишається тільки зачекати до понеділка, коли приїде сер Персіваль Глайд. Налити вам іще вина? Добрий портвейн! Смаковите, міцне, старе вино. Хоча в моєму погребі є ще краще. Ми перейшли до вітальні — кімнати, де проминули найщасливіші в моєму житті вечори і де я був тепер востаннє. Відколи похолодніло й дні покоротшали, вигляд вітальні змінився. Скляні двері, що вели на терасу, були зачинені й завішені товстими портьєрами. Замість м'якої сутіні, при якій ми, бувало, сиділи, нині очі нам сліпило яскраве світло ламп. Все стало інше, зовні і всередині, все змінилось. Міс Голкомб і містер Гілмор сіли за картярський стіл, місіс Везі — у своє звичне крісло. Цього вечора вони могли розпоряджатись собою як хотіли; тим болісніше, спостерігаючи їхню розкутість, було мені відчувати свою скутість. Я бачив, як міс Ферлі затрималась біля рояля. Раніше мені було так легко й природно підійти до неї, сісти біля неї. Тепер я стояв розгублено й не знав, що діяти, до кого підійти. Міс Ферлі швидко глянула на мене, взяла ноти з пюпітра й сама підійшла до мене. — Зіграти мені для вас одну з тих мелодій Моцарта, котрі вам так подобались? — спитала вона, збентежено розгортаючи ноти й не підводячи від них очей. Перш ніж я встиг подякувати їй, вона поспішила до рояля. Стілець біля інструмента, де я, бувало, сидів, був тепер ніким не зайнятий. Вона взяла кілька акордів, тоді глянула на мене й знов задивилася в ноти. — Чи не сядете ви на ваше давнє місце? — спитала вона уривчасто й дуже тихо. — Так, я посиджу тут цього останнього вечора, — відповів я. Вона не сказала нічого. Зосереджено розглядала ноти, які знала напам'ять, — музику, що її стільки разів грала раніше, не зазираючи в ноти. Я зрозумів, що вона чула мою відповідь, зрозумів, що вона відчуває мою присутність поруч неї, коли побачив, як гасне рум'янець на оберненій до мене її щоці, як блідість заливає її обличчя. — Мені так жаль, що ви їдете, — майже прошепотіла вона, дедалі пильніше вдивляючись у ноти. Пальці її літали по клавіатурі з дивною гарячковою енергією, якої досі я не помічав у її грі. — Я пам'ятатиму ці добрі слова, міс Ферлі, довго-довго після того, як прийде й мине завтрашній день. Лице її зблідло ще дужче, й вона майже зовсім одвернулася од мене. — Не говоріть про завтрашній день, — мовила вона тихо. — Нехай музика говорить з нами сьогодні ввечері мовою, щасливішою за нашу. Губи її затремтіли, легке зітхання злетіло з них, і даремно вона намагалася його притамувати. Її пальці нерішуче ковзнули по клавішах, пролунала фальшива нота; вона хотіла поправитись — і збилась, і спересердя опустила руки на коліна. Міс Голкомб і містер Гілмор вражено підвели голови від карт. Навіть місіс Везі, що дрімала собі в кріслі, прокинулась від раптової тиші й поцікавилася, що сталось. — Ви граєте у віст, містере Гартрайт? — спитала міс Голкомб, значущо подивившись на мій стілець. Я зрозумів її натяк, зрозумів: вона має слушність. Я зараз же встав, щоб перейти до картярського столу. Коли я відійшов від рояля, міс Ферлі перегорнула нотну сторінку й знов доторкнулася до клавішів, уже впевненішою рукою. — Все-таки я зіграю це, — сказала вона майже пристрасно. — Я зіграю цього останнього вечора! — Прошу вас, місіс Везі, — сказала міс Голкомб, — містерові Гілмору й мені набридло грати в екарте, — побудьте партнером містерові Гартрайту в вісті. Старий адвокат глузливо посміхнувся. Він вигравав і саме в цей час показав короля. Раптову переміну виду гри він, очевидно, приписав тому, що дама не бажала програвати. За весь вечір міс Ферлі більше не зронила й слова, не кинула на мене жодного погляду. Вона так і просиділа за роялем, а я — за картярським столом. Вона грала безперервно — грала так, ніби в музиці шукала порятунку від самої себе. Часом пальці її торкалися клавішів із млосною любов'ю, із м'якою, жалібною, завмираючою ніжністю, невимовно прекрасною і печальною для слуху; часом вони зраджували її, а то квапилися по клавіатурі механічно, от ніби гра для них — тягар. І все ж, хоч як мінився вираз, який вони передавали в музиці, ті пальці ні разу не збились, не ослабли й на хвилину, цілковито віддавшись грі. Міс Ферлі підвелася з-за рояля аж тоді, коли ми всі повставали, щоб побажати одне одному на добраніч. Місіс Везі була найближча до дверей — і перша потисла мені руку. — Я більше вже не побачу вас, містере Гартрайт, — мовила стара дама. — Щиро шкодую, що ви їдете. Ви були дуже добрі й уважні до мене, а я, як стара жінка, ціную доброту й увагу. Бажаю вам усього найкращого, сер, зичу вам на прощання щастя. Потім підійшов містер Гілмор. — Сподіваюсь, ми з вами ще матимемо нагоду запізнатися краще в майбутньому, містере Гартрайт. Вам зрозуміло, що те невеличке діло перебуває в моїх надійних руках? Так, так, авжеж. Господи, яка холоднеча! Не буду затримувати вас у дверях. Щасливої дороги, любий сер, бон вояж, як то кажуть французи. Підійшла міс Голкомб. — Завтра вранці, о пів на восьму, — сказала вона й додала пошепки: — Я чула й бачила більше, ніж ви гадаєте. Ваша поведінка сьогодні ввечері зробила мене вашим другом на все життя. Остання підійшла міс Ферлі. Я боявся, що мій погляд викаже мене, й намагався не дивитися на неї, коли, думаючи про завтрашній день, узяв її руку в свою. — Я поїду рано-вранці, — сказав я, — поїду, міс Ферлі, раніше, ніж ви... — Ні, ні, — швидко перепинила мене вона, — не раніше, ніж я встану. Я зійду вниз снідати разом із Меріан. Я не така невдячна, щоб забути останні три місяці... Голос зрадив її; рука її легенько потисла мою і зразу ж відпустила. Не встиг я сказати їй добраніч, як вона вже пішла. Я швидко наближаюсь до кінця моєї оповіді — наближаюсь так само невідворотно, як настав світанок мого останнього ранку в Ліммеріджі. Рівно о пів на восьму я зійшов униз, але сестри вже сиділи за сніданковим столом, чекаючи на мене. В холоді, у тьмяному світлі, в похмурій ранковій тиші дому ми всі троє сіли до столу й намагалися їсти, силкувалися говорити. Та всі ці зусилля показати спокій і добрий настрій були марні й непотрібні, тож я підвівся, аби покласти цьому край. Коли я простяг руку й міс Голкомб, що стояла ближче до мене, потисла її, міс Ферлі зненацька відвернулась і квапливо вийшла з кімнати. — Так ліпше, — сказала міс Голкомб, коли двері зачинились. — Так ліпше для вас і для неї. З хвилину я не міг говорити. Тяжко було втратити її отак — без прощального слова, без прощального погляду. Я опанував себе й спробував попрощатися з міс Голкомб належними словами, але всі слова, що їх я хотів сказати на прощання, звелися до єдиної фрази. — Чи заслуговую я на те, щоб ви написали мені? — ось і все, що я спромігся сказати. — Ви достойно заслужили на все, що я хотіла б для вас зробити, поки ми обоє житимемо на світі. Хоч би чим це все закінчилось, ви будете про це знати. — І якщо коли-небудь я зможу хоч чимось допомогти вам, хай через багато літ, після того як загладиться пам'ять про моє зухвальство та безумство... Я не зміг договорити. Голос мій упав, очі наповнилися слізьми. Вона схопила мої руки, потисла їх міцно, впевнено, по-чоловічому, чорні її очі блиснули, смагляві щоки зашарілись, енергійне обличчя просяяло і зробилось прекрасне, освітившись внутрішнім світлом великодушного співчуття. — Я покладаюся на вас, і, якщо нам потрібна буде допомога, я покличу вас, як вірного друга — як мого і її друга, як мого і її брата. — Вона замовкла, ступила ближче до мене, смілива, благородна жінка, по-сестринськи доторкнулась вустами до мого чола й назвала мене на ім'я: — Хай благословить вас Бог, Волтере! — сказала вона. — Побудьте тут на самоті й заспокойтесь. А я піду — так буде краще для обох нас. Краще я подивлюся з балкона, як ви будете від'їжджати. І вона вийшла. Я підійшов до вікна, за яким не було нічого, тільки печальна осіння голизна. Я мав опанувати себе, а тоді вже покинути навіки цю кімнату. Минула хвилина, не більш, коли двері тихо прочинились, і я почув шерех жіночої сукні. Серце моє шалено закалатало, я обернувся. Від дверей до мене йшла міс Ферлі. Коли наші погляди зустрілись і вона збагнула, що ми самі, вона завагалася на мить. Тоді з мужністю, яку жінки так рідко проявляють у дрібних випробуваннях і так часто — у великих, вона підійшла до мене, дивно бліда й дивно тиха, відвівши одну руку назад, а другою ховаючи щось у бганках своєї сукні. — Я ходила до вітальні, — сказала вона, — взяти ось це. Хай це нагадує вам про ваше перебування у нас і про друзів, яких ви тут лишаєте. Коли я його намалювала, ви сказали, що я роблю успіхи... і я подумала, що вам... Вона відвернула обличчя і простягла мені свій малюнок — літня хатина, де ми зустрілися вперше. Малюнок тремтів у її руці й затремтів у моїй, коли я взяв його. Я боявся виказати свої почуття і тільки відповів: — Я ніколи не розлучуся з цим малюнком. На все життя він буде моїм найдорожчим скарбом. Я дуже вдячний вам за нього і... дуже вдячний вам, що ви не дали мені поїхати, не попрощавшися з вами. — О, — сказала вона простодушно, — чи ж могла я не попрощатися з вами після того, як ми пробули разом стільки чудових днів! — Ті дні вже ніколи не вернуться, міс Ферлі, наші дороги в житті пролягають так далеко одна від одної. Та якщо коли-небудь настане час, коли відданість усього мого серця й душі, і всі мої сили зможуть дати вам бодай хвилинне щастя чи вберегти вас від хвилинної скорботи, згадайте про бідного вчителя малювання. Міс Голкомб обіцяла покликати мене — і ви мені теж обіцяєте? В її ніжних блакитних очах крізь сльози тьмяно мріла печаль розлуки. — Я обіцяю, — мовила вона уривчастим голосом. — О, не дивіться на мене так! Я обіцяю від усього серця. Я насмілився ступити крок до неї і простяг їй руку. — У вас багато друзів, що люблять вас, міс Ферлі. І всі, хто любить вас, сподіваються, що ви будете щасливі. Чи смію я, прощаючися з вами, сказати, що і я на це сподіваюсь? Сльози покотилися по її щоках. Однією рукою вона сперлася на стіл і простягла мені другу. Я взяв її, міцно потис, голова моя схилилася до її руки, мої сльози впали на неї, губи притислися до неї, — не з любов'ю, о ні! — в цю останню хвилину не з любов'ю, а з мукою, із самозреченням одчаю. — Ради Бога, лишіть мене! — ледь чутно прошепотіла вона. Ці благальні слова одкрили мені тайну її серця. Я не мав права чути їх, не мав права відповісти на них. В ім'я її святої слабості ці слова змушували мене негайно піти геть. Усе було кінчено. Я випустив її руку із своєї. І нічого не сказав більше. Сльози засліпили мене, сховали її від мене, і я змахнув їх, щоб глянути на неї востаннє. Один погляд: як вона упала в крісло, поклала руки на стіл і знесилено впустила на них свою гарну голівку. Останній прощальний погляд — і двері зачинилися за мною, пучина розлуки розверзлася між нами — образ Лори Ферлі вже тієї хвилини став пам'яттю минулого. Оповідь продовжує Вінсент Гілмор із Чансері-Лейн, повірник родини Ферлі