Annotation 6 page

Ми ходили по всьому Ліммеріджу й терпляче розпитували всіх, кого тільки зустрічали. Але так нічого й не випитали. Троє з мешканців села запевняли нас, що достеменно бачили ту жінку, яку ми шукали, але жоден з них не спромігся описати її зовнішній вигляд і кожен показував інший напрямок, куди вона пішла. Тож ці троє допомогли нам не більше, ніж усі їхні неспостережливі сусіди. Ми добряче находилися, напиталися, поки нарешті вийшли на край села, де стояла школа, яку заснувала колись місіс Ферлі. Минаючи те крило будинку, де навчалися хлопчики, я запропонував запитати, щоб уже востаннє, у вчителя, гадаючи, що за характером своєї служби він мав бути найрозумнішою людиною на селі. — Швидше всього вчитель був зайнятий уроками саме в той час, — сказала міс Голкомб, — коли та жінка пройшла через село і верталася назад. Але чом не спробувати? Ми увійшли на ігровий майданчик і почали обходити будинок, щоб потрапити до дверей, що були з тильного боку школи. Минаючи вікно класної кімнати, я став і зазирнув досередини. Вчитель сидів за кафедрою, спиною до мене. Певне, він вичитував за щось учням, що всі стояли перед ним, за винятком одного. Винятком був міцненький білявий хлопчисько — він стояв окремо від решти, на стільчику в кутку. Бідолашний малий Робінзон Крузо, покараний за якусь провину самотністю на своєму пустельному острівці. Двері, коли ми підійшли до них, були розчинені навстіж, і до нас виразно долинав учителів голос. Ми на хвилину зупинилися біля порога. — Отож, хлопчики, — говорив учитель, — затямте, що я кажу. Якщо в нашій школі я почую ще хоч слово про привиди, тоді начувайтеся всі. Привидів немає. Вони не існують, а тому кожен хлопчик, хто в них вірить, вірить у те, чого немає; а хлопчик, що ходить до нашої школи й вірить у те, чого немає, діє всупереч здоровому глузду й тим самим порушує дисципліну, а за це, звичайно, мусить бути суворо покараний. Усі ви бачите Джекоба Послтвейта он там, на ганебному стільці. Покарано його аж ніяк не за те, що він, за його словами, вчора увечері бачив привида. Покарано його за те, що він надто зухвалий і впертий, щоб послухати голос розуму, і знов і знов повторяє, нібито бачив привида, після того як я сказав йому, що привидів немає і не може бути. Якщо Джекоб Послтвейт не схаменеться, я виб'ю з нього привида палицею! А якщо цю нісенітницю будете розносити й ви всі, тоді, я вживу заходів і виб'ю привида з усіх школярів! — Здається, ми вибрали непідходящий час для відвідин, — сказала міс Голкомб, коли вчитель договорив, але рішуче попрямувала в клас. Наша поява справила величезне враження на хлопчиків. Напевне, вони подумали, що ми саме для того й прийшли, щоб подивитись, як битимуть Джекоба Послтвейта. — Йдіть усі додому обідати, — сказав учитель. — Усі, крім Джекоба. Він так і стоятиме, де стоїть. І нехай привид принесе йому попоїсти, якщо хоче. Коли зникли товариші й надія на обід, мужність залишила юного Джекоба. Він вийняв руки з кишень, подивився на них, дуже повільно підніс до очей і почав ревно терти очі кулаками, супроводжуючи цю роботу короткими нападами сопіння через рівні проміжки часу. — Ми зайшли спитати вас про дещо, містере Демпстер, — звернулася міс Голкомб до вчителя. — Але ми ніяк не сподівалися, що ви займетеся виганянням привида. Що це означає? Що тут сталось? — Цей лихий хлопчисько налякав усю школу, міс Голкомб, заявивши, нібито вчора ввечері він бачив привида, — відповів учитель. — І він уперто наполягає на своїй безглуздій вигадці, попри всі мої докази та умовляння. — Чудасія! — мовила міс Голкомб. — Я й не гадала, що в якогось хлопчиська стане фантазії побачити привида.Від щирого серця бажаю вам упоратися ще й з цим додатком до вашого тяжкого завдання — виховувати юні уми в Ліммеріджі, містере Демпстер, і хай вам пощастить викорчувати їхні забобони. А поки що дозвольте пояснити, чому я тут і чого я хочу. І вона поставила вчителеві те саме запитання, з яким ми вже зверталися чи не до кожного жителя села. І дістала все ту саму невтішну відповідь: містер Демпстер і в вічі не бачив жінки, яку ми шукали. — Мабуть, ми можемо вертатися додому, містере Гартрайт, — сказала міс Голкомб. — Очевидно, нам не знайти відомостей, що нам потрібні. Вона вклонилася містерові Демпстеру і вже хотіла вийти з класу, коли увагу її привернула похнюплена постать Джекоба Послтвейта, що жалібно сопів на покутному стільці. Вона зупинилась, аби на прощання підбадьорити малого в'язня. — Ти, дурненький хлопче, — сказала вона, — чому ти не попросиш пробачення у містера Демпстера та не перестанеш базікати про привида? — Еге! Так я- ж його справді бачив! — затявся Джекоб Послтвейт і, нажахано витріщивши очі, залився слізьми. — Дурниці! Нісенітниці! Нічого такого ти не бачив. Тож треба вигадати: привид! Та який привид... — Перепрошую, міс Голкомб, — трохи ніяково втрутився учитель, — але мені здається, що краще б вам не розпитувати хлопця. Він уперся — і край: таке городить, що хто б йому й повірив. А від ваших розпитів він може ще несвідомо... — Може... що? — гостро перепитала міс Голкомб. — Прикро вразити вас, — докінчив містер Демпстер, сам неабияк занепокоєний. — Слово честі, містере Демпстер, ви лестите мені, маючи мене за таку нервову особу, що навіть цей шибеник здатний прикро вразити мене! — І вона з глузливим викликом обернулася до малого Джекоба. — Ану ж, — сказала вона, — розкажи мені все про це. Ти, поганий хлопчиську, коли ти бачив привида? — А вчора, як сонце заходило. — Ага, то ти бачив його в сутінках! І який же він був із себе? — Весь білий — як і годиться бути привиду, — з превеликою впевненістю відповів цей знавець привидів. — І де ж це було? — А там, на могилках, де йому й годиться бути. — «Такий, яким йому годиться бути, й там, де йому годиться бути»! Ах ти ж, дурнику, ти так говориш про привидів, наче знаєш їх ще з колиски! Але ти, принаймні, добре завчив свою історію. Мабуть, ти ще й скажеш мені, чий же то був привид? — Авжеж, скажу! — запевнив її Джекоб, понуро й звитяжно киваючи головою. Містер Демпстер уже кілька разів намагався урвати іспит, який міс Голкомб учинила його учневі. Цього разу він заговорив так рішуче, що його почули. — Даруйте мені, міс Голкомб, — сказав він. — Осмілюсь зауважити, що ви тільки заохочуєте нездорові нахили в хлопцеві, ставлячи йому ці запитання. — Я тільки поставлю йому ще одне запитання, містере Демпстер, і тим задовольнюся. Ну, — провадила вона, звертаючись до хлопчика, — чий же то був привид? — Привид місіс Ферлі, — пошепки відповів Джекоб. Враження, яке ця надзвичайна відповідь справила на міс Голкомб, цілком виправдало побоювання вчителя, що силкувався якраз запобігти тому, щоб вона почула такий Джекобів висновок. Побуряковівши з обурення, вона так гнівно рвонулася до малого Джекоба, аж той з переляку заридав знову. Вона вже й розтулила рота, але схаменулась і звернулася не до хлопчика, а до вчителя. — Марна справа, — сказала вона, — вважати, що така дитина відповідальна за свої слова. Я майже не сумніваюсь: хтось інший уклав йому в голову цю дурницю. Немає жодної людини в селі, котра не була б хоч чимось зобов'язана моїй матері, і, якщо є люди, що забули про шану і вдячність до її пам'яті, то я знайду їх. Якщо я маю хоч якийсь вплив на містера Ферлі, вони жорстоко поплатяться. — Гадаю — ні, більше того, я певен, міс Голкомб, що ви помиляєтеся, — сказав учитель. — Все це від початку й до кінця просто вигадка цього дурного й затятого хлопчиська. Він бачив, чи йому здалося, що бачив, якусь жікку в білому, коли учора ввечері йшов через цвинтар. Та постать, справжня чи уявна, нібито стояла біля мармурового хреста, якого всі в Ліммеріджі знають як пам'ятник над могилою місіс Ферлі. Цих двох обставин вистачило, щоб підказати хлопчикові ту відповідь, яка, цілком природно, так вас вразила. Видно було, що міс Голкомб його слова не зовсім переконали, але вона, напевне, відчула: вчителеве пояснення надто розумне, щоб заперечити його відкрито. Тож вона лише подякувала йому за увагу, пообіцявши навідати його ще, коли її сумніви розвіються. Потому вона вклонилась і перша вийшла з класу. Під час цієї дивної сцени я стояв осторонь, уважно слухав і робив свої висновки. Щойно ми зосталися вдвох, міс Голкомб запитала мене, яка у мене склалася думка про все почуте. — Думка у мене склалася цілком певна, — відповів я. — Я вірю, що хлопцева розповідь заснована на дійсному факті. Зізнаюсь, мені дуже хотілося б побачити пам'ятник над могилою місіс Ферлі та обдивитися землю довкола нього. — Гаразд, ви побачите могилу. Якийсь час ми йшли мовчки; міс Голкомб міркувала. — Те, що сталося в школі, — заговорила вона знов, ― геть витіснило мені з голови всю справу з листом, і тепер я ніяк не можу зосередитись на думці про нього. Може, не варто більше розвідувати, а краще почекати до завтра й передати все в руки містера Гілмора? — Ні в якому разі, міс Голкомб! Навпаки! Те, що сталося в школі, якраз переконує мене в тому, що треба й далі провадити розшуки. — Чому? — Тому що шкільна подія підтверджує мою підозру, яка зародилася, коли я прочитав анонімного листа. — Напевне, у вас були підстави, містере Гартрайт, досі приховувати від мене вашу підозру? — Я сам боявся плекати ту підозру. Вона мені здавалася вкрай безглуздою, і я поставився до неї з недовірою, як до плоду моєї хворої уяви. Та більше я не можу так думати. Не тільки хлопцеві відповіді на ваші запитання, а й випадкові слова, що їх зронив учитель, пояснюючи всю історію, воскресили в мені той здогад. Можливо, наступні події доведуть, що я помиляюсь, міс Голкомб, але нині я твердо переконаний, що гаданий привид на цвинтарі й автор анонімного листа — одна й та сама особа. Вона зупинилася, зблідла й пильно подивилася мені в обличчя: — Хто ж це? 86 — Шкільний учитель, сам того не відаючи, відповів вам. Говорячи про постать, яку хлопчик бачив на цвинтарі, вчитель сказав: «Жінка в білому». — Невже Анна Катерік? — Так, Анна Катерік. Вона важко сперлась на мою руку. — Не знаю чому, — мовила вона тихо, — але ця ваша підозра так мене лякає, так непокоїть! Я відчуваю... — Вона замовкла й спробувала усміхнутись. — Містере Гартрайт, — повела вона далі, — я покажу вам могилу і зразу ж піду собі додому. Лору не можна лишати саму надовго. Краще я повернусь та посиджу з нею. Тим часом ми підійшли до цвинтаря. Церква, понура будівля з сірого каменю, стояла у видолинку, захищена від суворих вітрів, що гуляли довкола по вересовій рівнині. Могили тяглися по схилу пагорба, — трохи далі, вбік від церкви. Цвинтар був оточений невисоким муром із грубого каменю. Голий і відкритий лежав цвинтар під небесами, й лише в глибині його, де вниз по кам'янистому схилу дзюркотів струмочок, купка карлуватих деревець кидала скупу тінь на вбогу, миршаву траву. Зайти на цвинтар можна було з трьох боків — там, де до огорожі ззовні й зсередини тулилися широкі кам'яні східці. Неподалік від одного з таких входів, за струмочком і деревцями, височів мармуровий хрест над могилою місіс Ферлі, пануючи над скромними надгробками, що стояли довкола. — Далі я можу і не йти з вами, — сказала міс Голкомб, показуючи на мармурового хреста. — Ви ж розповісте мені, коли знайдете що-небудь таке, що б підтвердило ваш здогад. Зустрінемося вдома. Вона пішла, залишивши мене самого. Я зразу ж зійшов униз до цвинтаря, по кам'яних сходинках потрапив на цвинтарну доріжку, що вела просто до могили місіс Ферлі. Трава довкола була надто низька, а грунт надто твердий, щоб можна було розгледіти чиїсь сліди. Не знайшовши слідів, я уважно оглянув хреста й мармурову плиту під ним, на якій вирізьблено було напис. Білий мармур хреста подекуди вкривали плями від негоди, так само й більшу частину плити, де був напис. Але менша частина плити відразу привернула мою увагу своєю дивовижною чистотою — там не було ані пляминки. Я придивився і зрозумів, що її витирали — чи мили — зовсім недавно; рука з ганчіркою рухалася згори вниз. Між митою і немитою частинами пролягла чітка межа. Хтось почав був мити пам'ятник і чомусь не докінчив роботи. Хто ж то міг бути? Я роззирнувся навкруги, міркуючи над цим питанням. Із того місця, де я стояв, не було видно й признаки людського житла. Довколишня місцевість була справжнім царством мертвих. Я вернувся до церкви, обійшов її з тилу і кам'яними сходинками спустився за огорожу. Звідси починалася стежка, що вела вниз, до занедбаної каменярні. На одному схилі каменярні стояла хатина, а перед порогом стара жінка прала білизну. Я підійшов до неї і завів мову про церкву та про цвинтар. Вона охоче розговорилась і майже зразу сказала мені, що її чоловік і гробар, і паламар заодно. Потім я похвалив пам'ятник місіс Ферлі. Стара похитала головою і сказала, що це я ще не бачив його в найкращому вигляді. Доглядати пам'ятник було обов'язком її чоловіка, та останнім часом він усе нездужає; ось уже котрий місяць він насилу доповзає до церкви по неділях, щоб виконати свою службу. Тут не до пам'ятника — ось чому він став такий занедбаний. Та чоловік уже видужує помалу і сподівається, що за тиждень чи днів за десять поздоровшає настільки, що зможе зайнятися пам'ятником, почистити його. Ці відомості, що я їх виділив із довгої, недоладної відповіді (а говорила стара щирою камберлендською говіркою), були якраз те, що мені треба було. Я дав бідній бабусі трохи грошей і, не гаючись більше, вернувся в Ліммерідж. Очевидно, пам'ятник мила стороння рука. Пов'язавши те, що я тільки-но вивідав, із тим, про що почав підозрювати після розповіді про привида в сутінках, я твердо вирішив поспостерігати за могилою місіс Ферлі того ж вечора — повернутися на цвинтар надвечір і, заховавшись так, щоб бачити пам'ятник, дочекатися ночі. Пам'ятник зостався недомитий — та, що почала цю роботу, повернеться, можливо, щоб її докінчити. Вдома я розповів міс Голкомб про свої плани. Вона нібито здивувалась і стривожилась, коли я пояснив їй свою мету, але прямо нічого не заперечила. Тільки мовила: — Сподіваюсь, ваша затія скінчиться добре. Вона вже була зібралася йти, коли я скількимога спокійнішим голосом поцікавився, як здоров'я міс Ферлі. На відповідь я почув, що її настрій поліпшився і міс Голкомб сподівається умовити її погуляти, поки ще не зайшло сонце. Я повернувся до своєї кімнати і знову заходився коло малюнків. Необхідно було дати їм лад, а ще необхідніше було зайняти себе чимось таким, що б відволікло мене від думок про свою долю, про безпросвітне майбутнє, що чекало на мене. Час від часу я відривався від роботи й поглядав у вікно, стежив за сонцем, що сідало все нижче, все ближче до обрію. Визирнувши отак одного разу, я побачив самітну, постать, що прогулювалась по широкій, посипаній жорствою доріжці, якраз попід моїми вікнами. То була міс Ферлі. Я не бачив її від самого ранку, та й за сніданком майже не розмовляв з нею. Ще один день у Ліммеріджі — оце все, що мені лишалось. А потім я, може, більше й не побачу її ніколи... Ця думка прикувала мене до вікна. Мені стало глузду сховатися за віконницю, щоб вона не побачила мене, якби глянула вгору, — але не стало сил утриматися від спокуси хоча б очима слідувати за нею доти, доки очі могли бачити її. Вона була в коричневій пелерині поверх простої чорної сукні і в тому самому простому солом'яному брилику, що був на її голівці і в першу нашу зустріч. Нині до брилика була прикріплена вуаль, що закривала від мене її обличчя. Поруч, біля її ніг, дрібушила улюблена супутниця її прогулянок — маленька італійська левретка в зграбній червоній попонці, що оберігала ніжну шкіру собачки від холодного повітря. Міс Ферлі мовби й не помічала левретки. Йшла просто вперед, ледь похиливши голову й сховавши руки під пелерину. Мертве листя, що його вітер крутив переді мною вранці, коли я почув, що вона виходить заміж, кружляло на вітрі й перед нею, здіймалось, падало, розсипалося біля її ніг, а вона йшла в блідому світлі пригаслої заграви. Собачка тремтіла, трусилася й тулилася до її сукні, так-то вже просячи, щоб її помітили, підбадьорили. Та господиня все не звертала на неї уваги... Вона йшла собі, далі й далі від мене, а мертве листя кружеляло круг неї... аж поки мої зболілі очі перестали бачити її і я знов лишився сам-один зі своїм важким серцем. За годину я впорав свою роботу. Сонце вже зовсім зайшло. Я взяв у передпокої свої пальто й капелюха і вислизнув з дому ніким не помічений. В небі на заході буйно клубочилися хмари, з моря дув пронизливий вітер. Берег був далеко, але шум прибою долинав через рівнинний простір, відгукуючись сонною луною мені у вухах, коли я прийшов на цвинтар. Місцина видалася мені ще пустельнішою, ніж першого разу. Ані душі живої довкола. Я почав вибирати собі місце, де б можна стати й пильнувати, не зводячи очей з білого хреста, що височів над могилою місіс Ферлі. XIII

Цвинтар був розташований біля самої церкви, на відкритому місці, й це змушувало мене дуже обачно вибирати куточок для спостереження. Головний вхід церкви був збоку від цвинтаря. Церковні двері були захищені обабіч кам'яним притвором. Після хвилинного вагання, викликаного природною нехіттю ховатись, я таки зважився, адже сховатись було вкрай необхідно, і ввійшов до притвору. З обох боків тут були прорізані невеликі віконні отвори. Через одне таке віконце я міг бачити могилу місіс Ферлі. З другого видно було каменярню вдалині й паламареву хатину. Переді мною, навпроти головного входу, видніла ділянка пустельного цвинтаря, смуга низького муру й латка голого поруділого пагорба, над яким мчали, гнані вітром, обагрені вечоровою загравою хмари. Не видно, не чутно було жодної живої душі, ані птаха не пролітала, ані навіть собачий гавкіт не долинав від паламаревої оселі. Проміжки тиші між глухими ударами прибою повнилися моторошним шелестом сухого листя, ще не облетілого з карлуватих деревець біля могили місіс Ферлі, та холодним, ледь чутним дзюркотінням струмочка по кам'яному руслу. Моторошне місце, моторошна година. Я лічив хвилину за хвилиною, і тоскно, дедалі тоскншіе ставало мені в моїй кам'яній криївці. Ще й не смеркло — відблиск заграви досі барився на небі. Збігло трохи більше півгодини мого самітного пильнування, коли я почув чиюсь ходу і голос. Хода наближалася з-поза церкви, голос був жіночий. — Та не потерпайте за того листа, моя люба, — говорив голос. — Я щасливо передала його просто в руки хлопцеві, а він узяв листа й словечка не сказав. Він пішов своєю дорогою, а я своєю, і ніхто не стежив за мною, за це ручуся. Від цих слів увага моя напружилась до краю; зустріч, яку я очікував, стала така болісно близька. Запала коротка мовчанка, але хода все наближалась. За хвилину я побачив, як дві жінки проминули церкву, якраз попід моїм віконцем. Вони прямували просто до могили місіс Ферлі, тож я бачив лише їхні спини. На одній з жінок були чепець і шаль. Друга була в темно-синій дорожній накидці з каптуром, накинутим на голову. Край її сукні виднів з-під накидки. Серце моє забилося частіше: сукня була біла. На півдорозі між церквою і могилою вони зупинились, і жінка в шалі повернула голову до своєї подруги, обличчя якої лишалося в тіні каптура. — Ні в якому разі не скидайте цієї вигідної, теплої накидки, — промовив голос, який я щойно чув, — голос жінки в шалі. — Місіс Тодд правду каже, що ви надто вже привертали до себе увагу вчора, вся в білому. Я трохи погуляю, поки ви будете тут. Не знаю, як вам, а мені цвинтарі не зовсім до вподоби. Поки я повернуся, ви кінчайте своє діло; треба постаратися нам утрапити додому ще до ночі. Сказавши це, вона повернула назад. Тепер я бачив її обличчя. Обличчя літньої жінки, засмагле, обвітрене, рум'яне, в ньому не було нічого безчесного чи підозрілого. Біля церкви вона стала й щільніше закуталася шаллю. — Дивачка, — мовила вона сама до себе, — і завжди була дивачкою, з усіма її примхами та витребеньками, відколи я її знаю. Але сумирна, бідолашка, така сумирна, як мале дитя. Вона зітхнула, занепокоєно озирнулась на цвинтар, похитала головою, ніби її ніяк не задовольняв цей похмурий краєвид, і зникла за церквою. На хвилину я задумався, завагався: може, піти слідом, поговорити з нею? Та непоборне бажання зустрітися віч-на-віч із її супутницею допомогло мені вирішити це питання. Жінку в шалі я міг побачити, коли вона вертатиметься на цвинтар, хоч навряд чи вона могла дати мені відомості, які я хотів добути. Особа, що передала листа, не становила великого інтересу. Головною особою була та, що листа написала. Тільки вона могла дати мені потрібні відомості. Я був переконаний, що це вона — авторка листа — перебуває зараз на цвинтарі. Такі думки зринали в моїй голові, а тим часом жінка в накидці підійшла до самої могили й трохи постояла перед нею. Тоді роззирнулася довкола, й, діставши з-під накидки білу полотняну шматину чи хустинку, пішла до струмочка. Струмочок забігав на цвинтар через невеликий отвір у кам'яній огорожі й трохи далі витікав через такий самий отвір. Вона вмочила шматину в воду й вернулася до могили. Я бачив, як вона поцілувала білого хреста, стала навколішки перед плитою з написом і почала її мити. Поміркувавши, як би мені наблизитися до неї, щоб не налякати, я надумав вийти за мур біля церкви, обійти його ззовні і ввійти на цвинтар по сходинках, що вели просто до могили місіс Ферлі, — тоді жінка побачить мене ще здалеку. Але вона так захопилася своїм ділом, що й не чула моєї ходи, аж поки я не зійшов по сходинках на цвинтар. Вона підвела голову, тихо скрикнувши, скочила на ноги, й завмерла, дивлячись на мене в безмовному, нерухомому переляці. — Не лякайтесь, — заговорив я. — Звісно ж, ви пам'ятаєте мене? Кажучи ці слова, я зупинився, тоді повільно ступив кілька кроків, знов зупинився і мало-помалу підійшов до неї зовсім близько. Якщо досі в мене ще були сумніви, то тепер вони розвіялись. Переді мною, біля могили місіс Ферлі, стояла та, котра зустрілася мені тоді запівніч на безлюдному битому шляху. Те саме обличчя нині злякано промовляло само за себе. — То ви згадали мене? — спитав я. — Ми з вами стрілися пізньої ночі, і я допоміг вам добутися до Лондона. Ви ж цього не забули? Риси її зм'якшились, полегшене зітхання вирвалося їй з грудей. Я бачив, як від спогадів помалу розвіюється її переляк, як вона виходить зі стану мертвотного заціпеніння. — Не намагайтеся поки що розмовляти зі мною, — вів я далі. — Спочатку отямтеся, переконайтеся, що я вам друг. — Ви дуже добрі до мене, — прошепотіла вона. — Так само добрі, як і тоді. Вона замовкла, я теж мовчав. Я не тільки хотів дати їй час отямитись, — мені самому треба було розібратися зі своїми думками. В невиразному, мерехтливому вечірньому світлі ми зустрілися знову — ця жінка і я — над чужою могилою; мертві лежали довкола, пустельні пагорби обступали нас зусебіч. Час, місце, обставини, що звели нас віч-на-віч у вечоровій тиші цього моторошного видолинку; все подальше життя, що могло залежати від якихось випадкових слів, якими ми перемовимось; усвідомлення того, що, наскільки мені відомо, все майбутнє Лори Ферлі могло вирішитись, на добро чи на зло, тим, заслужу я чи ні довіру нещасної, що стояла, тремтячи від страху, біля могили місіс Ферлі, — все це загрожувало позбавити мене спокою і самовладання, адже тільки так, слово за словом, я зможу добути потрібні відомості. Розуміючи це, я зібрав усю свою волю, зробив усе можливе, щоб якнайкраще скористатися цими кількома хвилинами роздумів. — Ви заспокоїлись? — спитав я, коли вирішив, що можна знов заговорити до неї. — Чи можете ви розмовляти зі мною, вже не боячись мене й не забуваючи, що я вам друг? — Як ви потрапили сюди? — сказала вона, не звернувши уваги на мої слова. — Хіба ви забули, що, коли ми бачилися востаннє, я сказав вам, що їду в Камберленд? Відтоді й досі я живу тут, у Ліммеріджі. — У Ліммеріджі! — Її бліде обличчя ожило, коли вона повторила ці слова; блукаючі очі зупинилися на мені з раптово пробудженим інтересом. — Ах, як вам, мабуть, щасливо там живеться! — сказала вона, дивлячись на мене жадібно, вже без тіні недавньої недовіри. Я скористався тим, що в ній знов прокинулася довіра до мене, й уважно, зацікавлено роздивився її обличчя, чого досі остерігався з обачності. Я дивився на неї, а перед очима в мене стояло те інше, вродливе обличчя, яке тоді, на осяяній місяцем терасі, нагадало мені її обличчя. Тоді в міс Ферлі я помітив фатальну схожість з Анною Катерік. І тепер я бачив, як схожа Анна Катерік на міс Ферлі, й цю схожість лише підкреслювали окремі відмінності. Той самий овал обличчя, ті самі риси, той самий колір волосся, те саме нервове посіпування вуст, та сама постать, зріст, той самий поворот голови. Обидві були так разюче схожі, більше схожі, ніж мені досі здавалось. Але на цьому їхня схожість кінчалась, і починалася різниця в дечому. Милий колір обличчя міс Ферлі, прозора яснина її очей, гладенька чистота шкіри, рожевий цвіт вуст — ось чого бракувало виснаженому, змученому обличчю, на яке я дивився. І хоч сама думка про це була мені ненависна, у мені росло переконання, що досить буде якої-небудь сумної переміни в майбутньому, щоб ця схожість стала цілковитою, стала однаковістю. Якщо коли-небудь страждання й горе накладуть свою печать на юну вроду міс Ферлі, тоді, тільки тоді вона й Анна Катерік стануть схожі, мов близнята, мов живі віддзеркалення одна одної. Я здригнувся від цієї думки. Було щось жахливе в моїй сліпій, нерозважній невірі в майбутнє. Я зрадів, коли ті мої роздуми урвалися — це рука Анни Катерік торкнулась мого плеча. Цей доторк був такий самий скрадливий і раптовий, як і того, першого разу, коли вночі зненацька до мого плеча торкнулась її рука і я весь закам'янів від жаху. — Ви дивитеся на мене й думаєте про щось, — сказала вона своєю чудною скоромовкою. — Про що ви думаєте? — Ні про що особливе, — відказав я. — Мені тільки незрозуміло, як ви потрапили сюди. — Я приїхала з подругою, яка дуже добра до мене. Я тут всього два дні. — І ви приходили сюди вчора? — Звідкіля ви це знаєте? — Здогадався просто. Вона відвернулася від мене й знову стала навколішки перед могилою. — Куди ж мені ще йти, як не сюди? — сказала вона.— Тут мій друг, хто був добріший до мене, ніж рідна мати, єдиний друг, до якого я можу прийти в Ліммеріджі. Ох, як мені болить серце, коли я бачу плями на її могилі! Її пам'ятник повинен бути білий як сніг, заради її пам'яті. Мені захотілось помити його вчора, і сьогодні я не могла не прийти для цього сюди. Хіба в цьому є щось погане? Гадаю, що немає. І немає нічого поганого в усьому, що я роблю заради місіс Ферлі! Давнє почуття вдячності до своєї благодійниці було, очевидно, провідною ідеєю у бідолашної жінки. Ясно було: відколи вона одержала те перше своє сильне враження ще в дитячі, щасливіші літа, її обмежений розум не вбирав більше ніяких нових тривких вражень. Я зрозумів, що, коли хочу, щоб вона стала довірливіша й відвертіша, то найкраще буде заохотити її продовжувати роботу, задля якої вона й прийшла на цвинтар. Щойно я сказав їй про це, як вона знов заходилася коло пам'ятника. Вона торкалася до холодного мармуру з такою ніжністю, немовби то була жива істота; знов і знов шепотіла собі слова надмогильного напису, — от ніби повернулися далекі дні її дитинства і вона знов старанно заучує свій урок, умостившись біля ніг місіс Ферлі. — Не здивуйтеся, — сказав я, обережно готуючи грунт для своїх запитань, — коли я зізнаюсь, який я радий, що бачу вас тут. Я дуже непокоївся за вас, коли ви поїхали від мене в кебі. Вона швидко підвела голову й підозріливо глянула на мене. — Непокоїлися? — повторила вона. — Чому? — Сталося щось дивне після того, як ми розпрощалися тоді вночі. Двоє чоловіків проїхали повз мене в колясі. Мене вони не побачили, але зупинилися зовсім близько й заговорили до полісмена, що йшов по другому боці вулиці. Вона зразу облишила свою роботу. Її рука з мокрою ганчіркою, якою вона мила напис, безсило повисла. Другою рукою вона вхопилася за мармурового хреста в узголів'ї могили. Повільно вона повернула до мене голову — очі її знов були осклілі від жаху. Я пішов напролом, хоч як це було ризиковано, — надто пізно було відступати. — Ті двоє заговорили до полісмена, — сказав я, — і спитали, чи не бачив він вас. Він вас не бачив, і тоді один із тих чоловіків сказав, що ви втекли з його божевільні. Вона зірвалася на рівні ноги, так ніби мої слова були сигналом для її переслідувачів. — Стійте! — вигукнув я. — Дослухайте до кінця! Постривайте і ви зрозумієте, що я вам друг. Одне моє слово — і ті люди дізналися б, якою дорогою ви поїхали, але ж я не сказав ні слова. Я допоміг вам утекти — провів, подбав про вашу безпеку. Збагніть, постарайтеся збагнути! Збагніть те, що я кажу вам! Благання в моєму голосі, здавалося, заспокоїло її краще, ніж самі слова. Вона силкувалася збагнути їх. Нерішуче переклала вогку ганчірку з однієї руки в другу, як перекладала з руки в руку сумочку тієї ночі, коли я побачив її вперше. Мало-помалу зміст моїх слів почав доходити до її розхвильованого, збентеженого розуму. Поступово вираз її обличчя пом'якшав; її очі вже дивилися на мене більше з цікавістю, аніж із страхом. — Ви не вважаєте, що мене треба повернути до божевільні, адже ні? — запитала вона. — Звісно, ні. Я радий, що ви втекли звідти. Я радий, що допоміг вам. — Так, так, ви й справді мені дуже допомогли — ви допомогли мені здійснити найтяжче, — якось неуважливо відказала вона. — Утекти було легко, а то б я нізащо не зуміла це зробити. Мене вони ніколи не стерегли так, як стерегли інших. Я була така тиха, така слухняна, так усього боялась! Найтяжче було знайти Лондон — у цьому ви допомогли мені. Чи ж подякувала я вам тоді? Я дякую вам нині, дуже дякую. — А далеко та лікарня звідти, де ви зустрілися зі мною? Ну ж бо, доведіть, що ви вважаєте мене за друга, — скажіть, де це? Вона назвала місце — приватну лікарню, що знаходилась недалеко від того місця, де я здибався з нею. А потім, очевидно, злякавшись, чи не використаю я ту її відповідь їй на зло, стривожено повторила своє запитання: «Ви не вважаєте, що мене треба повернути до божевільні, адже ні?» — Кажу ще раз: я радий, що ви втекли; радий, що вам добре повелося після того, як ви поїхали від мене, — відповів я. — Ви сказали тоді, що в Лондоні у вас є подруга. Ви розшукали її? — Так. Було дуже пізно, але одна дівчина в домі сиділа за шитвом, то вона допомогла мені розбуркати місіс Клементс, — так звати мою подругу. Вона хороша, добра жінка, але не така, як місіс Ферлі. Ах, таких, як місіс Ферлі, немає! — Місіс Клементс — ваша давня подруга? Давно ви знаєтеся з нею? — Так, вона сусідила з нами колись у Гемпшірі. Вона любила мене, часто бавила, коли я була маленькою дівчинкою. Багато років тому вона, їдучи від нас, записала в моєму молитовнику свою лондонську адресу і сказала: «Анно, якщо тобі коли-небудь буде погано, приїжджай до мене. Я не маю ні чоловіка, щоб він боронив мені щось, ані дітей, щоб їх глядіти, отож я і подбаю про тебе». Добрі слова, правда? Мабуть, я і пам'ятаю їх тому, що це добрі слова. Я так мало що пам'ятаю, так мало, так мало! — Хіба у вас не було батька чи матері, щоб вони доглядали вас? — Батька? Я його ніколи не бачила. Ніколи не чула, щоб мати говорила про нього. Батько? Ох, леле, він, напевно, давно помер. — А ваша мати? — Я не дуже мирю з нею. Ми не миримо і боїмося одна одної. «Не миримо і боїмося одна одної!» При цих словах у мені вперше ворухнулася підозра, що, можливо, саме Аннина мати віддала її в будинок для божевільних. — Не питайте мене про матір, — провадила вона. — Мені миліше говорити про місіс Клементс. Місіс Клементс, як і ви, не вважає, що мене треба знов запроторити до божевільні. Вона теж радіє, як і ви, що я втекла звідтіля. Вона плакала над моїм лихом і приказувала, що його треба від усіх ховати. Її «лихо». Що вона хотіла сказати цим словом? Чи не через це написала анонімного листа? Чи не вжила вона це слово у тому надто звичному розумінні, що й багато жінок, котрі пишуть анонімні листи, аби перешкодити одруженню своїх зрадливих коханців? Я вирішив, перш ніж заговорити про щось інше, з'ясувати, що вона хотіла сказати словом «лихо». — Яке лихо? — перепитав я. — Те лихо, що мене запроторили в лікарню, — відповіла вона, і весь її вигляд засвідчив, як вона щиро здивована моїм запитанням. — Яке іще може бути лихо? Я вирішив діяти якомога делікатніше та обережніше, але неодмінно допитатись. Дуже важливо було добитися цілковитої певності у всіх питаннях, які я хотів з'ясувати з її допомогою. — Є інше лихо, — сказав я. — Таке, що може спіткати молоду жінку, що через нього вона може все життя терпіти горе й ганьбу. — Що ж це? — нетерпляче спитала вона. — Таке лихо, коли жінка, покладаючись на свою невинність, надто довіриться чоловікові, якого кохає. Вона подивилася на мене з непідробним подивом малої дитини. Ані найменшого збентеження, ані рум'янцю, ані ознаки хоч якогось потаємного сорому не було на її обличчі, що так прозоро й щиро відбивало всі почуття. Краще за будь-які слова мене переконав вираз її обличчя й очей — переконав у тому, що причина, яка спонукала її написати листа до міс Ферлі, була зовсім не та, що я запідозрив спочатку. Принаймні цю підозру можна було відкинути — але тепер усе ставало ще більш незрозуміле. Лист, хоч і не називав імені сера Персіваля Глайда, але вказував саме на нього. Безперечно, вона мала дуже поважну причину, засновану на глибокому почутті якоїсь несправедливої образи, щоб таємно обмовляти його перед міс Ферлі в тих виразах, які вона вжила у листі. І та причина була зовсім інша, ніж просто гірка жіноча кривда. Якщо він і завдав їй кривди, то зовсім іншої. Якої ж саме? — Я не розумію вас, — зізналась вона після очевидних і марних зусиль розгадати те, що я їй сказав. — Дарма, — сказав я. — Вернімось до того, про що ми говорили. Розкажіть мені, як довго ви пробули у місіс Клементс і як ви потрапили сюди. — Як довго? — перепитала вона. — Весь час пробула у місіс Клементс, аж поки ми приїхали сюди два дні тому. — То ви живете в селі? — спитав я. — Дивно, що я нічого не чув про вас. — Ні, ні, не в селі. За три милі звідсіля, на фермі. Ви знаєте цю ферму? Її називають Тоддів Кут. Я добре знав ту місцину — ми часто проїжджали мимо під час наших прогулянок. То була одна з найстаріших ферм в околиці; вона тулилася в безлюдному, затишному місці, у видолинку, де сходилися два пагорби. — Тодди — родичі місіс Клементс, — розповідала вона далі. — Вони часто запрошували її до себе в гості. Вона сказала, що поїде й мене візьме з собою, щоб я пожила серед тиші, на свіжому повітрі. Правда ж, вона дуже добра жінка? А я куди завгодно поїхала б, аби жити в тиші, безпеці, нікому не заважати. Та коли я почула, що Тоддів Кут — це біля самого Ліммеріджу, ох, як я зраділа! Я б усю дорогу бігла босоніж, тільки б побачити знову школу, й село, й дім у Ліммеріджі! Вони дуже хороші люди, ці Тодди. Хотілося б чимдовше у них пожити. Одне тільки не подобається мені в них, та й в місіс Клементс... — Що ж саме? — Вони дражняться, що я вбираюсь у все біле. Кажуть, ніби це химера. Але ж місіс Ферлі краще знала! Місіс Ферлі ніколи не змусила б мене надягти цю бридку синю накидку. Ах, коли вона була жива, то так любила біле! І от тепер над її могилою білий камінь, і я роблю його ще білішим — заради неї. Вона й сама часто носила біле й завжди одягала в біле свою маленьку донечку. А як міс Ферлі? Чи щаслива й здорова? Чи ходить вона в білому як змалечку? Голос її впав, коли вона запитала про міс Ферлі. Вона все більше відверталася від мене. Мені здалося: щось у ній перемінилося. Мабуть, вона каралась за того анонімного листа, і я вирішив так відповісти, щоб вона мимоволі призналась. — Міс Ферлі не була ані здорова, ані щаслива сьогодні вранці, — сказав я. На відповідь вона щось промурмотіла, але так тихо, що годі було й розгадати, які то були слова. — Ви спитали, чому міс Ферлі не була ані здорова, ані щаслива цього ранку? — наполягав я. — Ні, — швидко й нетерпляче відказала вона, — я нічого такого не питала, зовсім ні! — Але я все-таки скажу вам. Міс Ферлі одержала вашого листа. Поки ми розмовляли, вона все стояла навколішках, ревно відмиваючи останні пляминки біля слів напису. Коли я сказав свою першу фразу, вона облишила роботу й повільно обернулася до мене, не встаючи з колін. Друга фраза буквально приголомшила її. Ганчірка випала їй з рук, вуста розтулились, блідість умить покрила її обличчя — Звідкіля ви знаєте? — слабким голосом спитала вона. — Хто показав вам листа? — І враз кров прилила їй до обличчя — вона збагнула, що виказала себе цими словами, і в відчаї сплеснула руками. — Я не писала його! — задихаючись від страху, сказала вона. — Я нічого не знаю про листа! — Ні, — сказав я, — це ви написали того листа, і ви знаєте про це. Недобре ви вчинили, що послали такого листа, недобре було лякати міс Ферлі. Якщо ви мали щось сказати міс Ферлі — щось важливе для неї, варте її уваги, — вам треба було самій прийти до неї в дім. Ви повинні були самі все розповісти молодій леді. Вона припала обличчям до могильного каменя, обвила його руками й не відповідала. — Якщо у вас хороші наміри, міс Ферлі буде так само добра до вас, як і її мати, — продовжував я. — Міс Ферлі нікому не розповість про вас і не допустить, щоб вас спіткало лихо. Чом би вам не зустрітися з нею завтра на фермі? Або, скажімо, в саду в Ліммеріджі? — О місіс Ферлі, коли б я могла померти і впокоїтися, лежачи біля вас! — прошепотіла вона, притискаючись губами до мармуру і з палкою ніжністю звертаючись до останків, що лежали під ним. — Ви ж знаєте, як я люблю ваше дитя заради любові до вас. Ох, місіс Ферлі! Місіс Ферлі, навчіть мене, як її врятувати! Будьте знов моєю любою матінкою, і скажіть, як це найкраще зробити. Я бачив, як вона цілувала камінь, бачив, як палко її руки обіймали й гладили його холодну поверхню. Це видовище глибоко зворушило мене. Я схилився над нею і ніжно взяв її нещасні, беззахисні руки в свої, намагаючись заспокоїти її. Але намарне. Вона вирвала свої руки й не підвела голови від пам'ятника. Відчуваючи, що вкрай необхідно будь-яким способом, за будь-яку ціну заспокоїти її, я звернувся до єдиного почуття, яке, напевне, тривожило її від самого початку нашого знайомства: до її великого бажання переконати мене, що вона цілком нормальна й відповідає за свої вчинки. — Ну ж бо, заспокойтеся, — говорив я лагідно. — Постарайтеся заспокоїтись, а то мені доведеться змінити думку про вас. Не змушуйте мене думати, що людина, котра віддала вас до лікарні... Слова завмерли на моїх вустах. Щойно я згадав про людину, котра віддала її до лікарні, вона відсахнулася від пам'ятника. Вираз її обличчя вмить страшно змінився. Завжди таке зворушливе у своїй нервовій чутливості, в слабкості й нерішучості, воно зненацька потьмарилося виразом безумної ненависті й страху, що надали її рисам дикої, неприродної сили. Очі її палали в тьмяному вечоровому світлі, мов очі дикого звіра. Вона схопила ганчірку, яку тільки-но впустила на землю, схопила, мов живе, ненависне їй створіння, і стисла в руках із такою силою, що кілька крапель упало на плиту. — Говоріть про щось інше, — прошепотіла вона крізь зуби. — Якщо ви не перестанете говорити про це, я не знаю що зроблю! За якусь мить де й поділася вся її дотеперішня лагідність. Пам'ять про добрість місіс Ферлі не була, як я досі гадав, єдиним сильним враженням у її минулому. Разом із вдячним, світлим спогадом про шкільні дні в Ліммеріджі уживалася мстива пам'ять про страшне зло, яке їй заподіяли, ув'язнивши її в божевільні. Хто ж учинив це лихе діло? Невже її рідна мати? Нелегко було відмовитися від подальших розпитів, утриматися від цього останнього запитання, але я змусив себе це зробити. Бачачи її стан, жорстоко, нелюдяно було б думати про що-небудь інше, крім того, що її необхідно заспокоїти. — Я не скажу нічого такого, що могло б засмутити вас, — лагідно мовив я. — Вам щось треба від мене, — відказала вона гостро й підозріливо. — Не дивіться на мене так. Скажіть: що вам треба? — Я тільки хочу, щоб ви заспокоїлись і, коли вам стане краще, подумали над моїми словами. — Якими словами? — Вона помовчала, крутячи так і сяк шматину в руках, і прошепотіла сама до себе: «Які слова він сказав?» Тоді знов повернулася до мене й, нетерпляче труснувши головою, сердито спитала: — Чом ви не допоможете мені? — Гаразд, я допоможу вам, — сказав я. Я просив вас побачитися з міс Ферлі завтра й розповісти їй всю правду про листа. — Ах! Міс Ферлі, Ферлі, Ферлі... Простий повтор улюбленого, знайомого імені, здавалося, заспокоював її. Обличчя зм'якшилось і знов стало таким, яким було. — Не бійтеся міс Ферлі, — вів я далі. — Не бійтесь потрапити в біду через листа. З нього вона вже багато знає, і вам нетяжко буде розповісти їй все. Не приховуйте від неї нічого, бо й приховувати вже вважайте нічого. Ніяких імен ви не назвали в листі, але міс Ферлі знає, що той, про кого ви писали, — сер Персіваль Глайд... Не встиг я вимовити це ім'я, як вона скочила на ноги і дикий зойк вирвався з її грудей, пролунавши на весь цвинтар. Серце моє здригнулось від того жахливого звуку. Страшний потворний вираз, що був злетів з її обличчя, скорчив його знову з подвійною, ба навіть потрійною силою. Цей зойк при самій тільки згадці про його ім'я, погляд, що знов був повний ненависті й страху, розповіли мені все. У мене розвіявся останній сумнів. Не мати була винна в тому, що Анну Катерік віддали до будинку для божевільних. Її ув'язнив там чоловік, і звали того чоловіка сер Персіваль Глайд. Цей крик долетів не лише до моїх вух. Я почув, як удалині відчинилися двері паламаревої хатини. Почув також голос її подруги, жінки в шалі, жінки, яку звали місіс Клементс. — Я йду! Іду! — кричала вона з-за карлуватих дерев. За хвилину показалась сама місіс Клементс. Вона майже бігла до нас. — Хто ви? — закричала вона, ступивши на цвинтарну землю. — Як ви смієте лякати цю бідну, беззахисну жінку? Перш ніж я встиг відповісти, вона вже була біля Анни Катерік, обнімала її. — Що з вами, люба? — говорила вона. — Що він вам зробив? — Нічого, — відповіла сердешна. — Нічого. Я просто налякалась. Місіс Клементс обернулася до мене із безстрашним обуренням, за яке я пройнявся до неї повагою. — Мені було б дуже соромно, якби я заслужив ваш гнів, — сказав я. — Та я його не заслужив. На жаль, я налякав її, сам того не бажаючи. Вона бачить мене не вперше. Спитайте її, і вона вам скаже, що я не міг зумисне налякати її. Я говорив дуже виразно, щоб Анна Катерік теж почула й зрозуміла, і побачив, що мої слова, їхнє значення, дійшли до неї. — Так, так, — мовила вона. — Одного разу він зробив мені добро, допоміг мені... — Вона зашепотіла на вухо своїй подрузі. — Он як! — збентежено сказала місіс Клементс. — Звісно, це міняє діло. Даруйте, що я так грубо розмовляла з вами, сер, але погодьтесь, що збоку це виглядало підозріло. Моєї вини тут більше, ніж вашої: потураю її забаганкам і відпускаю в такі моторошні місця саму. Ходімо, люба моя, ходімо тепер додому. Мені здалося, що добра жінка боїться вертатись на ферму о такій порі, і я запропонував провести їх, аж поки вони побачать свій дім. Місіс Клементс чемно подякувала, але відмовилась, — мовляв, по дорозі вони, напевне, здибають наймитів з ферми. — Простіть мені, прошу вас! — сказав я, коли Анна Катерік узяла свою подругу за руку, щоб іти геть. Хоч який я був далекий від наміру налякати й розтривожити її, а серце моє стислося, коли я глянув на її печальне, бліде, схвильоване обличчя. — Я постараюсь простити вас, — відповіла вона. — Але ви надто багато знаєте. Мабуть, я відтепер завжди боятимуся вас. Місіс Клементс кинула на мене швидкий погляд і співчутливо похитала головою. — На добраніч, сер, — мовила вона. — Я знаю, ви ні в чому не винні, але краще б ви налякали мене, а не її, сердешну. Вони зробили кілька кроків. Я думав, що вони вже лишили мене самого. Зненацька Анна зупинилась і сказала своїй подрузі: — Зачекайте хвилинку. Я повинна попрощатись. Вона повернулась до могили, любовно обняла пам'ятник і поцілувала його. — Мені вже краще, — зітхнула вона, спокійно дивлячись на мене. — Я вам прощаю. Вона знов приєдналася до своєї подруги, і вони пішли з цвинтаря. Я бачив, як вони зупинилися біля церкви і перекинулися кількома словами з паламаревою дружиною, що прийшла сюди від хатини й чекала, стежачи за нами звіддалік. Потім вони подалися геть стежкою, що вела на пустище. Я дивився вслід Анні Катерік, аж поки вона розтала в сутіні, — дивився з таким щемливим смутком, ніби востаннє бачив жінку в білому в цьому світі печалі й сліз. XIV