Annotation 14 page. 17 червня Я тільки взялася за ручку своїх дверей, коли чую: гукає мене знизу сер Персіваль

17 червня Я тільки взялася за ручку своїх дверей, коли чую: гукає мене знизу сер Персіваль. — Я мушу попросити вас зійти до нас знов, міс Голкомб, — сказав він. — Це не моя вина, а Фоско. Він почав висувати якісь безглузді заперечення проти того, щоб його дружина була одним із свідків, і змусив мене просити вас прийти до нас у бібліотеку. Я негайно пішла туди разом із сером Персівалем. Лора чекала біля письмового стола, тривожно мнучи в руках свого солом'яного бриля. Мадам Фоско сиділа в кріслі біля неї, незворушно милуючись своїм чоловіком, а той стояв у протилежному кутку бібліотеки біля вікна, общипуючи засохлі листочки з квітів на підвіконні. Щойно я стала на порозі, граф поспішив до мене, щоб пояснити, в чім річ. — Тисячу разів перепрошую, міс Голкомб, — заговорив він. — Ви ж знаєте, як відгукуються англійці про моїх співвітчизників. В уяві добродія Джона Буля ми, італійці, всі лукаві та недовірливі з природи. Вважайте, коли хочете, що я не кращий за решту моїх краян. Я — лукавий італієць, недовірливий італієць. І ви так подумали, дорога моя леді, адже ж правда? Ну, та гаразді Отож через моє лукавство та недовірливість я заперечую проти того, щоб мадам Фоско засвідчувала підпис леді Глайд, якщо і я сам буду при цьому свідком. — Немає ані найменшої підстави для його заперечень, — втрутився сер Персіваль.— Я вже пояснив йому, що за англійськими законами мадам Фоско має право засвідчити підпис одночасно із своїм чоловіком. — Нехай так, — вів далі граф. — Англійські закони кажуть «так», але сумління Фоско говорить «ні». — Він розчепірив пухкі пальці на грудях своєї блузи й урочисто вклонився нам, немовби знайомлячи нас із своїм сумлінням у ролі осяйного додатку до нашого товариства. — Я не знаю і не бажаю знати, що являє собою документ, якого збирається підписати леді Глайд, — провадив він, — але я кажу тільки: в майбутньому може скластися так, що серові Персівалю чи його представникам доведеться посилатись на своїх двох свідків. У такому випадку дуже бажано було б, щоб ці двоє свідків були незалежними одне від одного людьми, що мають цілковито незалежні погляди, а цього не може бути, коли й моя дружина свідчитиме разом зі мною, адже у нас із нею один-єдиний погляд на речі — мій. Я не допущуся, щоб одного чудового дня мені заявили, нібито мадам Фоско діяла під моїм примусом і тому фактично не є свідкою. В інтересах самого Персіваля я пропоную, щоб свідками були: я, як його найближчий друг, і ви, міс Голкомб, як найближча подруга його дружини. Майте мене за єзуїта, якщо вам так хочеться, за педанта, причіпливого й прискіпливого вередуна, але я сподіваюсь, ви будете поблажливі до мене, зваживши ласкаво на мою підозріливу італійську вдачу та неспокійне італійське сумління. — Він знову вклонився й відступив на кілька кроків — ніби відвів своє сумління від нашого товариства так само чемно, як щойно знайомив нас із ним. Графова розбірливість була, можливо, гідна всякої поваги й похвали, але щось у тому, як він висловлювався, підсилило мою нехіть бути причетною до цієї справи з підписами. Якби все це не пов'язувалося з Лорою, ніщо взагалі не змусило б мене погодитися бути свідкою. Але, глянувши на її стривожене обличчя, я вирішила, що піду на який завгодно ризик, а не залишу її без підтримки. — Я залюбки зостанусь тут, — сказала я, — і, якщо я, із свого боку, не знайду приводу для причіпок, можете покластися на мене як на свідку. Сер Персіваль кинув на мене колючий погляд, ніби хотів щось мені сказати. Але цієї миті його увагу привернула мадам Фоско, що саме підвелася з крісла. Графиня, певне, піймала чоловіків погляд, який велів їй вийти з кімнати. — Лишайтеся, не йдіть, — попросив її сер Персіваль. Мадам Фоско ще раз поглядом попросила розпоряджень, дістала їх, заявила, що воліє залишити нас самих робити нашу справу, і рішуче вийшла з бібліотеки. Граф запалив самокруточку, вернувся до квітів на підвіконні й, випускаючи невеличкі струминки диму, завзявся їх обкурювати, запалавши щирим бажанням понищити всю тлю. Тим часом сер Персіваль відімкнув нижню шухляду однієї з книжкових шаф і дістав звідти аркуш пергаменту, складений багато разів по довжині. Тоді поклав аркуш на стіл, відігнув лише останню складку й притримав рукою згорнуту частину. Наші очі бачили тільки чисту смугу пергаменту з позначеним місцем для печаті. Все, що було написано в документі, ховалося в згорнутій його частині, яку сер Персіваль притримував рукою. Лора і я переглянулись. Її обличчя було бліде, але не виказувало ні вагань, ні страху. Сер Персіваль умочив перо в чорнило й подав його своїй дружині. — Підпишіть ваше ім'я ось тут, — сказав він, показуючи на потрібне місце, — а потім підпишетесь ви, міс Голкомб, і Фоско — навпроти цих двох позначок. Ходіть сюди, Фоско! Підписів не засвідчують, мріючи біля вікна та обкурюючи квіти. Граф викинув свою самокруточку у вікно й приєднався до нас, недбало заклавши руки за свій червоний пояс і не зводячи очей з обличчя сера Персіваля. Лора з пером в руці дивилася на свого чоловіка з другого боку. А сам він стояв між них, спершись рукою на складений пергамент, що лежав на столі, й кидав на мене погляди, в яких була така лиховісна суміш підозри й збентеження, аж він скидався більше на в'язня за ґратами, ніж на пана у своєму домі. — Підписуйтесь тут, — повторив він, рвучко обернувшись до Лори й знов показуючи на пергамент. — Що ж я повинна підписати? — спокійно спитала вона. — Мені ніколи пояснювати, — відповів він. — Коляса біля дверей, я мушу негайно їхати. Та й коли б я мав час, ви все одно нічого не зрозуміли б. Це суто формальний документ, де повно всяких юридичних термінів і тому подібних речей. Ну ж, швидше! Підписуйте ваше ім'я, щоб швидше покінчити з усім цим. — Але ж мені треба знати, що саме я підписую, сер Персіваль, перш ніж поставити своє ім'я. — Дурниці! Яке відношення мають жінки до ділових питань? Ще раз кажу вам: ви все одно нічого не зрозумієте. — То хоч дайте мені змогу спробувати зрозуміти. Коли містерові Гілмору треба було, щоб я щось підписала, він завжди спочатку пояснював мені, що це й для чого, і я його завжди розуміла. — Авжеж, він так робив. Він вам служив, тож і був зобов'язаний давати вам пояснення. А я ваш чоловік і не зобов'язаний це робити. Ви довго ще збираєтеся мене затримувати? Ще раз кажу вам: читати все це зараз немає часу — коляса чекає на мене біля дверей, я поспішаю. Востаннє вас питаю: підпишетеся ви чи ні? Вона досі тримала перо в руці, але не показувала наміру підписуватись. — Якщо мій підпис хоч до чогось мене зобов'язує, — сказала вона, — то погодьтеся, що я маю якесь право знати, в чому полягає моє зобов'язання. Він схопив пергамент і сердито вдарив ним по столу. — Ану скажіть, що думаєте! — закричав він. — Ви завжди славилися вмінням казати правду. Дарма, що тут міс Голкомб, дарма, що тут Фоско. Скажіть просто, що не довіряєте мені! Граф вийняв одну руку з-за пояса й поклав її на плече серові Персівалю. Той роздратовано струснув її. Граф із незворушним спокоєм знову поклав йому руку на плече. — Стримайте свою рознещасну вдачу, Персівалю, — мовив він. — Леді Глайд має слушність. — «Має слушність»! — вигукнув сер Персіваль. — Дружина має слушність, не довіряючи своєму чоловікові! — Несправедливо й жорстоко звинувачувати мене в недовірі до вас, — сказала Лора. — Спитайте у Меріан, хіба не виправдане моє бажання знати, до чого зобов'язує мене цей документ, перш ніж підписати його? — Не треба мені ніяких звертань до міс Голкомб! — відрізав сер Персіваль, — Міс Голкомб не має ніякого відношення до цієї справи. Досі я мовчала і воліла б мовчати й далі. Але Лорине обличчя промовляло до мене таким стражданням, а поведінка її чоловіка була така зухвала й несправедлива, що я не могла не відповісти негайно — заради неї. — Даруйте, сер Персіваль, — сказала я, — але смію гадати, що я маю деяке відношення до цієї справи як один із свідків. Я вважаю Лорине заперечення цілком правильним. Що ж до мене особисто, я не можу взяти на себе відповідальність засвідчити її підпис, перш ніж вона не збагне, що за документ ви пропонуєте їй підписати. — Холоднокровна заява, клянусь честю! — вигукнув сер Персіваль. — Наступного разу, міс Голкомб, коли ви напроситеся в чий-небудь дім, раджу вам затямити, що господареві дому не платять за гостинність, стаючи на бік його дружини в справах, що до вас не стосуються! Я скочила на ноги, от ніби він мене вдарив. Була б я чоловіком, я збила б його з ніг і негайно покинула б його дім, щоб ніколи більше, ні під яким приводом, не переступити цього порога. Але я була всього лише жінка — і я так палко любила його дружину! Хвалити Бога, ця віддана любов допомогла мені стриматись, і я знову мовчки сіла на стілець. Лора зрозуміла, якого болю я зазнала, яку образу притлумила в собі. Вона підбігла до мене — сльози котилися по її щоках. — Ох, Меріан! — тихо шепнула вона. — Була б моя мати жива, вона б не змогла зробити для мене більше, ніж ти! — Верніться й підпишіть! — крикнув сер Персіваль із другого кінця столу. — Підписати? — спитала вона пошепки, мені на вухо. — Я залюбки, якщо ти так скажеш. — Ні, — відказала я. — Право і правда на твоєму боці. Нічого не підписуй, не прочитавши спочатку. — Верніться й підпишіться! — ще гучніше й лютіше закричав сер Персіваль. Граф, що мовчки, з непослабною увагою стежив за Лорою і мною, втрутився вдруге. — Персівалю, — заговорив він, — я пам'ятаю, що знаходжуся в присутності дам. Будьте ласкаві, не забувайте про це й ви. Онімілий від гніву, сер Персіваль обернувся до нього. Тверда графова рука повільно стисла йому плече й рівний графів голос повторив спокійно: — Будьте ласкаві, не забувайте про це й ви. Якусь хвилину вони дивилися один на одного. Потім сер Персіваль спроквола вивільнив своє плече з-під графової руки, повільно відвів очі від графового погляду, понуро подивився на пергамент, що лежав на столі, й аж тоді заговорив — з похмурою покорою приборканого звіра, а не так, як личить людині, що усвідомила свою неправоту. — Я нікого не хотів ображати, — сказав він. — Але впертість моєї дружини змусила б і святого втратити терпець. Я сказав їй, що це суто формальний документ, — чого ж їй іще треба? Можете говорити, що вам завгодно, але обов'язок дружини — не суперечити чоловікові. Ще раз і востаннє я питаю вас, леді Глайд: ви підпишетеся чи ні? Лора вернулася до другого кінця столу й знову взяла в руку перо. — Я залюбки підпишу, — сказала вона, — тільки ж ви поставтеся до мене, як до людини, що відповідає за свої вчинки. Мені байдуже, яка б жертва не вимагалася від мене, тільки б це не завдало більш нікому шкоди й не призвело ні до чого лихого. — Хто сказав, що від вас вимагається якась жертва? — урвав він її, насилу стримуючи новий напад люті. — Я лише хотіла сказати, — вела вона далі, — що я ладна піти на всілякі поступки, тільки б це не зачіпало моєї честі. Якщо я не зважуюсь поставити своє ім'я під документом, бо нічого про нього не знаю, за що ж ви так гніваєтеся на мене? Гадаю, що це несправедливо, бо ви куди поблажливіше ставитеся до розбірливості графа Фоско, ніж до моєї. Злощасний, хоч і цілком природний, хоч і непрямий натяк на надзвичайний вплив, який мав на нього граф Фоско, призвів до того, що сер Персіваль знову спалахнув гнівом. — Розбірливість! — повторив він. — Ваша розбірливість! Пізно ви згадали про неї. Мені здавалося, ви покінчили з усіма такими дрібницями, коли звели в доброчесність необхідність вийти за мене заміж! Щойно він вимовив ці слова, Лора шпурнула перо на підлогу, подивилася на нього з виразом, якого я ще ніколи не бачила на її обличчі, й мовчки відвернулась. Це відверте й гірке презирство до нього було таке не схоже на неї, так не в її вдачі, що ми всі завмерли, вражені. В грубих словах її чоловіка, очевидно, був якийсь прихований зміст, лише їй зрозумілий. В тих словах прозирала якась страшна образа, незбагненна для мене, але вона так виразно відбилася на Лориному обличчі, що це завважила б і стороння людина. Граф не був посторонньою людиною і бачив усе це так само добре, як і я. Коли я встала, щоб підійти до Лори, то почула, як він тихенько шепнув серові Персівалю: — Ви ідіот! Я рушила до Лори, та вона вже прямувала до дверей, і цієї миті її чоловік ще раз заговорив до неї. — Отже, ви категорично відмовляєтеся дати ваш підпис? — спитав він Лору зміненим голосом людини, котра усвідомила, що дуже нашкодила собі своєю нестриманістю у виразах. — Після того, що ви оце сказали, — відповіла вона твердо, — я відмовляюсь підписуватись, поки не прочитаю весь цей документ від першого й до останнього слова... Ходімо звідсіля, Меріан, — ми тут лишалися досить довго. — Хвилиночку! — втрутився граф, не даючи заговорити серові Персівалю. — Одну хвилинку, леді Глайд, благаю вас! Лора хотіла вийти з кімнати, не звертаючи уваги на графове прохання, але я зупинила її. — Не роби графа своїм ворогом! — шепнула я їй. — Роби як хочеш, тільки не роби графа своїм ворогом! Вона послухалася мене. Я знов зачинила двері, й ми стали біля порога, чекаючи. Сер Персіваль сів за стіл, спершись ліктем на згорнутий пергамент і підперши кулаком голову. Граф стояв між ним і нами — як завжди, господар становища, нашого з Лорою жахливого становища. — Леді Глайд, — заговорив він із лагідністю, яка, здавалося, більше була звернена до нашого нещасного становища, ніж до нас самих, — прошу вас пробачити мені, якщо я осмілюсь висловити одну пропозицію. І ще прошу вірити, що я роблю це лише з глибокої поваги й щирої приязні до господині цього дому. — Він рвучко обернувся до сера Персіваля. — Чи ж так доконечне необхідно, — спитав він, — щоб ця річ, на яку ви сперлися ліктем, була підписана саме сьогодні? — Це необхідно, бо я так задумав і так хочу, — понуро відповів той. — Але ці міркування, як ви, можливо, помітили, зовсім не впливають на леді Глайд. — Дайте пряму відповідь на моє пряме запитання. Можна відкласти цю справу з підписом до завтра? Так чи ні? — Так, — коли вам цього дуже хочеться. — Тоді навіщо ви втрачаєте тут свій час? Нехай той підпис почекає до завтра, поки ви повернетеся. Пробурмотівши прокляття, сер Персіваль підвів на нього очі. — Ви говорите зі мною тоном, який мені не подобається, — сказав він. — Такого тону я не стерплю ні від кого. — Я даю вам пораду задля вашої ж користі, — спокійно відказав йому граф, презирливо посміхаючись. — Зачекайте трохи самі й дайте час подумати леді Глайд. Чи ви забули, що коляса чекає на вас біля дверей? Кажете, вас дивує мій тон? Ха! Певне, що дивує! Адже це тон чоловіка, що вміє тримати себе в руках. А скільки добрих порад надавав я вам свого часу? Вам їх не злічити. Чи ж я хоч раз порадив вам не те що слід? Ручуся, що ви не назвете мені жодного такого випадку. Ідіть! Рушайте в дорогу. Справа з підписом може почекати до завтра. То нехай почекає. Ви залагодите її, коли повернетеся. Сер Персіваль завагався і подивився на годинника. Його бажання податися кудись у таємну мандрівку знов пробудилося в ньому від графових слів і нині, очевидно, боролося в ньому з бажанням добути Лорин підпис. Він поміркував трохи, а тоді підвівся зі стільця. — Мене легко умовити, коли мені ніколи сперечатись, — мовив він. — Я скористаюся вашою порадою, Фоско, — не тому, що потребую тієї поради чи вірю в неї, а тому просто, що не можу більше затримуватись. — Він помовчав і похмуро зиркнув на дружину. — Хай ви мені не підпишетеся, коли я вернуся завтра... Решту його слів заглушив грюкіт шухляди, яку він знов одкрив і замкнув у ній пергамент. Узявши зі столу капелюха й рукавички, він швидко рушив до дверей. Ми з Лорою відсахнулись, щоб пропустити його. — Затямте: завтра! — кинув він дружині й вийшов. Ми зачекали, поки він перейде хол і поїде. Тим часом до нас підійшов граф. — Щойно ви бачили Персіваля з найгіршого боку, міс Голкомб, — сказав він. — Мені, як його давньому другові, шкода, що він до такого допустився, й соромно за нього. Як його давній друг, я обіцяю вам, що завтра він поводитиметься чемніше, ніж поводився сьогодні. Поки він говорив, Лора взяла мене за руку й значущо стисла її, коли він закінчив. Будь-якій жінці було б тяжко, коли б друг її чоловіка спокійнісінько вибачався в її власному домі за чоловікову погану поведінку, — і для неї це було тяжке випробування. Я ввічливо подякувала графові й вивела Лору з бібліотеки. Так! Я дякувала йому, бо вже збагнула з почуттям невимовного приниження та безпомічності, що чи то з примхи, чи то з якоюсь метою, але він бажав, щоб я і надалі зоставалася в Блеквотер-Парку. Після того, що заявив мені сьогодні сер Персіваль, я зрозуміла: якщо граф не допоможе мені своїм впливом на нього, мені доведеться поїхати звідси. Тільки завдяки впливові цієї людини, впливові, якого я боялася найдужче, я могла зоставатися біля Лори в цю найскрутнішу для неї хвилину! Вийшовши в хол, ми почули, як загуркотіли по жорстві колеса. Сер Персіваль вирушив у свою мандрівку. — Куди він подався, Меріан? — шепнула Лора. — Кожна його нова затія сповнює мене страшними передчуттями. Ти що-небудь підозрюєш? Після того, що їй довелося спізнати сьогодні, мені не хотілось ділитися з нею своїми підозрами. — Як я можу знати його секрети? — відповіла я ухильно. — Може, економка знає? — наполягала вона. — Звісно, ні, — відказала я. — Вона, певне, знає не більше, ніж ми з тобою. Лора задумано похитала головою. — Хіба не казала тобі економка, нібито Анну Катерік бачили десь у наших околицях? Тобі не здається, що він поїхав її шукати? — Ох, Лоро, хотіла б я заспокоїтись та й не думати про це зовсім! І тобі краще б робити, як я, після всього, що було сьогодні. Ходімо до моєї кімнати — відпочинь, заспокойся трохи. Ми сіли біля вікна, підставивши обличчя запахущому літньому леготу. — Мені соромно дивитися тобі в вічі, Меріан, — заговорила вона, — після того, що ти мусила пережити в бібліотеці заради мене. Ох, люба моя, мені серце розривається, коли здумаю про це! Та я постараюсь загладити його вину перед тобою, я постараюсь! — Тс-с! — цитькнула я. — Не кажи так! Що значить дріб'язкове ущемлення моєї гордості в порівнянні з твоєю жахливою жертвою — загубленим щастям? — Ти чула, що він сказав мені? — схвильовано заспішила вона. — Ти чула слова, та не знаєш, що вони означають. Ти не знаєш, чому я шпурнула на підлогу перо й відвернулася від нього. — Лора встала й схвильовано заходила по кімнаті. — Я чимало приховала від тебе, Меріан, аби не засмучувати тебе, не затьмарювати початок нашого нового спільного життя. Ти не знаєш, як він принижував мене. Але нині ти повинна довідатися про це, адже ти сама бачила, як він принижував мене сьогодні. Ти чула, як він посміявся з мене, коли я згадала про свою розбірливість, як він сказав, що я звела в доброчесність необхідність вийти за нього заміж. — Лора знову сіла, лице їй залила краска, вона стискала руки, так і сяк сплітала пальці. — Я не можу розповісти тобі про це зараз, — сказала вона. — Я розридаюсь, як почну розповідати... Згодом, Меріан, коли я краще триматиму себе в руках. Люба моя, мені так болить голова — болить, болить, болить... Де твій слоїчок із нюхальною сіллю? Краще поговоримо про тебе. Через тебе я шкодую, що не підписалась. Може, підписати завтра? Я ладна все віддати, аби не розлучатися з тобою. Якщо я відмовлюся знов, він всю вину складе на тебе, адже ти відкрито стала на мій бік супроти нього. Що нам діяти? О, мали б ми друга, який і допоміг би й порадив нам! Мали б ми вірного друга, на якого можна покластись!.. Вона гірко зітхнула. Її обличчя сказало мені, що вона думає про Гартрайта, — я легко здогадалася про це, бо й сама, після її останніх слів, подумала про нього. Лише півроку минуло від її заміжжя, а ми вже потребували тієї відданої допомоги, яку він пропонував нам на прощання. Я ж тоді і в голову собі не покладала, що та поміч буде нам потрібна хоч коли-небудь! — Ми повинні постаратися зарадити собі самі, — сказала я. — Давай спокійно поговоримо про це, Лоро! Постараймося зробити все, що в нашій спромозі, аби дійти найправильнішого рішення. Зіставивши те, що Лора знала про грошові труднощі свого чоловіка, й те, що я вчула з його розмови з повірником, ми дійшли неминучого висновку: документ у бібліотеці складено з метою позики. А Лорин підпис був украй необхідний серові Персівалю для досягнення тієї мети. Але яким шляхом і звідки він гадав добути ті гроші, а також яку міру особистої відповідальності брала на себе Лора, підписуючись під документом, із невідомим їй змістом, — ці питання були за межами нашого розуміння, бо з нас жодна не зналася на справах та юридичних тонкощах. Особисто я була переконана, що змістом таємничого документа була якась вельми підлотна шахрайська оборудка. Я дійшла цього висновку не тому, що сер Персіваль не побажав ні показати нам текст, ні пояснити зміст документа. Він міг так учинити через саму свою дратівливість, звичну впертість і сваволю. Я засумнівалася в його чесності, відколи спостерегла, як разюче перемінилися його манери й мова у Блеквотер-Парку, й переконалася, що він просто грав роль під час свого сватання в Ліммеріджі. Його вишуканий такт, його церемонна чемність, що так мило гармонувала із старомодними уявленнями містера Гілмора, його скромність у поводженні з Лорою, його поблажливе ставлення до містера Ферлі — все це були хитрощі лихої, підступної та грубої людини, що скинула машкару, як тільки досягла мети з допомогою свого звичного дворушництва. А сьогодні в бібліотеці він уже відкрився повністю, показав своє істинне обличчя. Що вже казати про біль, якого мені завдало це відкриття, біль за Лору, — мені його не висловити словами. Я тільки згадую про цей біль, бо він укріпив мене в рішенні повстати проти того, щоб вона підписувала документ, не ознайомившись попередньо з його змістом. Хоч би чим їй загрожувало непідписання. Оце така була моя причина не довіряти серові Персівалю. За цих обставин нам лишалося тільки категорично відмовитися завтра ставити свої підписи, навівши досить переконливі юридичні чи комерційні цьому підстави, щоб похитнути рішучість сера Персіваля й дати йому наздогад, що ми, дві жінки, тямимо на законах та ділових зобов'язаннях незгірше нього. Трохи поміркувавши, я надумала написати єдиному досяжному для нас чоловікові, у кого ми могли таємно попросити допомоги в нашій безвиході. То був містер Кірл, компаньйон містера Гілмора; він заступав нашого давнього друга, змушеного відійти від справ і виїхати з Лондона заради свого здоров'я. Я пояснила Лорі, що сам містер Гілмор рекомендував мені свого компаньйона як людину, гідну цілковитої довіри, бездоганно чесну й витриману, а також добре обізнану з усіма її справами. Діставши її цілковите схвалення, я зараз же й сіла писати йому листа. Я почала з того, що чітко окреслила йому наше становище, а далі попросила в нього поради, ясної і простої, якою ми могли б скористатися, не боячись помилитися через непорозуміння. Я постаралась викласти все коротко й чітко, не захаращуючи листа зайвими перепрошеннями та непотрібними подробицями. Я вже хотіла написати адресу на конверті, коли Лора нагадала мені про одну перепону, яку я випустила з уваги, захопившись складанням листа. — Але як же нам дістати вчасно відповідь? — спитала вона. — Твій лист прийде в Лондон тільки завтра вранці, а відповідь пошта принесе нам аж післязавтра. Був тільки один спосіб подолати цю перешкоду: наш повірник мав надіслати нам листа з кур'єром. Я пояснила все це в приписці, де попросила містера Кірла послати до нас кур'єра поїздом, що вирушає з Лондона об одинадцятій годині ранку. Отже, прибувши на нашу станцію о першій годині двадцять хвилин, він міг добутися до Блеквотеру щонайпізніше на другу годину пополудні. Кур'єр мав віддати листа мені особисто в руки й ні в якому разі будь-кому іншому, а також не заходити в зайві розмови з будь-ким із посторонніх. — А якщо сер Персіваль повернеться завтра ще до другої години, — сказала я Лорі, — то найрозумніше буде тобі зрання піти з дому, прихопивши книжку чи яке рукоділля, й не з'являтися в будинку, поки не приїде кур'єр з листом. Весь ранок я чекатиму на нього тут, щоб не сталось якого непорозуміння. Якщо ми вживемо всіх цих засторог, я сподіваюсь і вірю, що нас не захоплять зненацька. А зараз ходімо вниз, до вітальні. Сидячи отак удвох довго, взаперті, ми можемо збудити зайву підозру. — Підозру? — повторила вона. — Чию підозру можемо ми збудити, коли сер Персіваль поїхав? Ти маєш на увазі графа Фоско? — Можливо, Лоро. — Він починає і тобі так дуже не подобатись, як мені, Меріан. — Ні, «не подобатися» — це не ті слова. У цьому виразі є завжди якась частка зневаги. А в графові Фоско я не добачаю нічого такого, що можна було б зневажати. — Чи ти часом не боїшся його? — Може, й боюсь — трішки. — Боїшся його, після того, як він заступився за нас сьогодні? — Так. Я боюсь його заступництва дужче, ніж сваволі сера Персіваля. Згадай, Лоро, що я тобі сказала в бібліотеці. Чини як хочеш, тільки не роби графа своїм ворогом! Ми зійшли вниз. Лора усамітнилась у вітальні, а я попрямувала з листом до поштової сумки, що висіла в холі на стіні біля вхідних дверей. Надвірні двері були відчинені, й, минаючи їх, я побачила графа Фоско з дружиною — вони стояли надворі, на сходах, обличчями до мене, й про щось розмовляли. Якось поквапливо графиня увійшла в хол і спитала мене, чи не можу я вділити їй п'ять хвилин для конфіденційної розмови. Трохи здивована подібним проханням із боку такої особи, я вкинула свого листа в сумку й відповіла, що я до її послуг. З незвичною приязню, навіть по-панібратськи, вона взяла мене під руку й, замість завести до котроїсь порожньої кімнати, потягла мене надвір, на моріжок, що оточував басейн із рибою. Коли ми проходили повз графа, що стояв на сходах, він уклонився нам і всміхнувся, а тоді зразу ж увійшов до холу й прихилив — не зачинив — за собою двері. Графиня лагідненько повела мене вкруг басейну. Я сподівалась, що вона звірить мені якусь надзвичайну таємницю, але, на мій превеликий подив, усі секретні признання мадам Фоско звелися до чемного запевнення в її приязні до мене у зв'язку з тим, що сталося в бібліотеці. Чоловік розповів їй про все, а також про те, як зухвало сер Персіваль говорив зі мною. І вона так засмутилась та опечалилась через мене з Лорою, що надумала, коли щось подібне ще повториться, висловити серові Персівалю обурення його сваволею і покинути його дім. Граф схвалив її рішення, а тепер вона сподівалася почути ще й моє схвалення. Все це видалося мені вельми дивним з боку такої надзвичайно стриманої дами, як графиня Фоско, надто після тих гострих випадів, що ми обмінялися ними лише сьогодні вранці у колишній човнярні. Але, звісно, я повинна була чемно й по-дружньому прийняти цей її вияв чемних та дружніх почуттів, тим паче що вона була старша за мене віком. Тож і відповідала я графині в її тоні, а тоді, вирішивши, що ми вже все сказали одна одній, хотіла була вернутися в будинок. Але мадам Фоско начебто ніяк не бажала розлучатися зі мною і, на моє невимовне здивування, все говорила й говорила. Бувши досі наймовчазнішою з жінок, вона докучала мені тепер нескінченним переліком банальностей про подружнє життя взагалі, про стосунки сера Персіваля і Лори, про те, яка вона сама щаслива в заміжжі, про те, як покійний містер Ферлі повівся з нею в справі із заповітом, та ще про всяку всячину, поки геть стомила мене, виводивши добрих півгодини все довкола басейну. Чи завважила вона моє обридження, чи ні, не відаю, але вона змовкла так само несподівано, як і розбалакалась; зиркнула на вхідні двері, вмить скрижаніла й випустила мою руку, перш ніж я встигла придумати привід, щоб вивільнитися від неї. Відчинивши двері й увійшовши в хол, я зненацька зіткнулася віч-на-віч із графом. Він саме вкидав якогось листа в поштову сумку. Закривши сумку, він спитав мене, де я залишила мадам Фоско. Я сказала йому, і він зараз же пішов до своєї дружини. Коли він заговорив до мене, то був такий незвично притихлий чи й пригнічений, аж я обернулась і подивилася йому вслід, гадаючи, що з ним: чи захворів, чи не в настрої? Чому я зразу ж підійшла до поштової сумки, дістала з неї свого листа й з невиразною підозрою оглянула його; чому я вирішила, оглянувши його, що конверта слід запечатати печаттю задля більшої певності, — це таємниці або занадто глибокі, або занадто мілкі для мого розуму. Жінки, як відомо, часто діють під впливом побуджень, що їх самі собі не годні пояснити. Певне, якийсь такий внутрішній порух і штовхнув мене зробити те, що я зробила. Хоч би що подвигло мене на цей вчинок, а я, вернувшись до своєї кімнати й наготувавшись ставити печать, мусила тут-таки привітати себе з тим, що послухалась того поруху. Я була заклеїла конверта, як звичайно: змочивши клейку смужку й притиснувши до паперу, що під нею. Але нині я ледь торкнулася до нього, як конверт розкрився, а минуло ж лише якихось сорок п'ять хвилин, відколи я його заклеїла. Чи я погано його заклеїла? Чи, може, клей був не досить міцний? А може... Ні! Вся моя душа збунтувалася проти здогаду, що спав мені на думку. Мені бридко думати про це, не хочеться бачити того, що переді мною, що лізе просто в вічі. Я з трепетом дожидаю завтрашнього дня. Так багато залежить від моєї обачності, від самовладання. Принаймні, я не забуду про дві остороги: бути якомога привітнішою з графом та бути особливо насторожі, коли приїде з відповіддю кур'єр містера Кірла. V

17 червня Коли обідній час знову звів нас докупи, граф Фоско був у своєму звичному чудовому настрої. Він так уже старався розважити й забавити нас, от ніби завзявся загладити в нашій пам'яті все, що скоїлося вдень у бібліотеці. Яскраві описи його дорожніх пригод; кумедні анекдоти про знаменитостей, з якими він зустрічався на континенті; витончені порівняння звичаїв народностей усієї Європи, ілюстровані щедрою ряснотою прикладів; смішні признання в невинних безумствах своїх молодечих літ, коли він був законодавцем моди в провінційному італійському містечку й писав безглузді твори на кшталт французьких бульварних романів для провінційної італійської газетки, — все це лилося з його вуст легким, іскрометним потоком, і все це зачіпало наші різні інтереси, різні зацікавлення так прямо й водночас так делікатно, що ми з Лорою слухали його з непослабною увагою та, хоч як це непослідовно, майже з таким самим захопленням, як і сама мадам Фоско. Жінки можуть устояти перед любов'ю чоловіка, перед його славою, перед його вродою, перед його багатством, але їм несила устояти перед його красномовством, коли він знає, що і як їм треба говорити. Після обіду, коли чудове враження, яке він справив на нас, ще зігрівало наші душі, граф скромно відійшов почитати в бібліотеку. Лора запропонувала прогулятися в саду, щоб натішитися догорянням довгого вечора. Необхідно було, із звичайної чемності, запропонувати й мадам Фоско піти з нами, та вона, діставши, певне, зарані свій наказ, відмовилась, попросивши ласкаво її вибачити. — Графові, мабуть, потрібні будуть свіжі самокруточки, — пояснила вона, — а ніхто ж йому так не догодить, як я. Тільки мої самокруточки йому до смаку. Коли вона говорила ці слова, її холодні голубі очі ніби аж потепліли. Начебто вона й справді пишається тим, що їй дозволено священнодіяти, забезпечуючи свого повелителя відсвіжливим куривом! Тож ми з Лорою пішли на прогулянку самі. Вечір був імлистий, задушливий. Повітря злягало важке, гнітюче; квіти в саду хилилися до порепаної землі, роси не було. В просвітах між непорушним гіллям дерев захід палав блідо-жовтою загравою, і сонце сідало, оточене легким серпанком. Неначе обіцялося на дощ — може, піде, як споночіє. — Куди ж нам піти? — спитала я. — До озера, Меріан, якщо ти не проти, — відповіла вона. — Ти, здається, сама незчулась, як полюбила те похмуре озеро, хтозна й за що. — Ні, не озеро, а весь краєвид довкола нього. Пісок, та верес, та ялини — оце й усе, що в цьому великому маєтку нагадує мені Ліммерідж. Але якщо ти волієш не йти на озеро, ходімо десь-інде. — Тут, у Блеквотер-Парку, я не маю улюблених місць для прогулянок, моя люба. Мені тут усе однакове. Тож ходімо до озера — може, там, на відкритому просторі, буде більше прохолоди, ніж тут. Ми мовчки перейшли сутінковий парк. Вечорова задуха гнітила нас обох, і ми пораділи, коли вийшли до альтанки, що можемо сісти й перепочити всередині. Білястий туман низько навис над озером. Щільна коричнева смуга дерев на протилежному березі здавалася карликовим лісом, що завис у небі. Піщаний берег, що полого спускався вниз, таємниче губився в ближчих до нас пасмах туману. Панувала моторошна тиша. Хоч би листочок шелеснув, хоч би пташка заспівала в лісі чи качка яка закрякала на плесах невидимого озера. Навіть жаби не кумкали цього вечора. — Тут так пустельно й похмуро, — мовила Лора. — Зате ми тут по-справжньому самі, як ніде-інде. Говорила вона тихо й дивилася задумано на довколишню пущу, на пісок і туман. Я бачила, що Лора надто заглиблена у свої думки, щоб пускати в душу похмурі враження зокола, а мене вони гнітили дедалі дужче. — Я обіцяла розповісти тобі всю правду, Меріан, про моє заміжнє життя, щоб ти більше не мучилася здогадами про нього, — почала вона. — Це ж я таїлася від тебе, люба моя, вперше і, повір, востаннє в житті. Ти знаєш, що я мовчала заради тебе і, може, трішки й заради самої себе. Як тяжко жінці признатися, що чоловік, якому вона віддала ціле своє життя, найменше з усіх людей цінує цей дарунок. Була б ти сама замужем, Меріан, та ще коли б той твій заміж був щасливий, ти б мене тоді зрозуміла ще краще. Ти б мене зрозуміла так, як ні одна жінка на світі не зрозуміє, хоч би яка добра та віддана вона була... Що я могла їй на це відповісти? Я могла тільки взяти її за руку і вкласти у свій погляд всю любов, яку почувала до неї. — Як часто, — провадила вона далі, — я чула, як ти сміялася над тим, що ти завжди називала своєю вбогістю! Як часто ти насмішкувато вітала мене з моїм багатством! Ох, Меріан, більш ніколи не смійся над цим. Дякуй долі за свою вбогість, бо ж та вбогість робить тебе господинею свого власного життя, бо вона рятує тебе від такої недолі, що випала мені! Яке сумне зізнання з вуст молодої дружини, сумне у всій своїй спокійній тихомовній правдивості! Досить було мені прожити лише кілька днів разом із ними всіма у Блеквотер-Парку, щоб зрозуміти — як зрозумів би це будь-хто, — заради чого одружився з нею її чоловік. — Я не буду засмучувати тебе розповідями про те, як швидко почалися мої розчарування та випроби, — казала вона, — я не хочу, щоб ти навіть знала, які вони були. Нехай все це залишиться тільки в моїй пам'яті. Якщо я розповім тобі, як він поставився до моєї першої й останньої спроби порозумітися з ним, ти збагнеш, як він поводився зі мною весь цей час, збагнеш так, ніби я все-все тобі докладно розказала. Якось у Римі поїхали ми до гробниці Цецілії Метелли. Небеса були погідні й чудові, давні руїни були такі прекрасні, й думка, що це ж чоловікова любов воздвигла таку гробницю, щоб увічнити пам'ять про кохану дружину, пробудила в мені більше ніжності до мого чоловіка, ніж я почувала досі. «Чи побудували б ви такого пам'ятника для мене, Персівалю? — спитала я. — До того, як ми побралися, ви запевняли мене, що палко мене любите, але відтоді...» Я не змогла договорити. Він навіть не дивився на мене, Меріан! Я опустила вуаль, щоб він не побачив сліз у моїх очах. Я подумала, що він і не почув моїх слів, але він таки почув їх. Він сказав: «Їдьмо звідсіля», — і засміявся сам до себе, підсаджуючи мене в сідло. Потім сам скочив на коня і знов засміявся, коли ми від'їжджали. «Якщо вже я споруджу вам пам'ятника, — сказав він, — то це буде зроблено на ваші власні гроші. Цікаво, чи була ця Цецілія Метелла багата й чи на її гроші побудовано гробницю?» Я не відповіла, бо не могла, плачучи під вуаллю. «Ах, ви, білявки, вічно дмете губки! — сказав він. — Чого ви хочете? Компліментів і милих речей? Ну то що ж! Я в доброму гуморі сьогодні. Вважайте, що я вже наговорив вам купу компліментів і милих речей!» Коли чоловіки говорять нам грубощі, вони й не знають, як надовго ми це запам'ятовуємо та як нам від цього боляче. Якби я поплакала довше, мені б стало легше, але його відверта зневага висушила мої сльози й зжорсточила мені серце. Відтак, Меріан, я перестала гнати геть думки про Волтера Гартрайта. Я тішилася спогадами про ті щасливі дні, коли ми, не признаючись, палко любили одне одного, й мені ставало легше на душі. В чому іще могла я шукати втіхи? Були б ми з тобою разом, може, ти допомагала б мені знаходити кращу розраду. Я знаю, що погано чинила, але скажи, хіба мене не підштовхували до такого? Мені довелося сховати від неї своє обличчя. — Не питай мене! — сказала я. — Чи ж я вистраждала стільки, як ти? Хіба я маю право засуджувати тебе? — Я стала думати про нього, — заговорила вона знов, стишивши голос і присунувшись ближче до мене. — Я думала про нього, коли Персіваль залишав мене саму вечорами, а сам їхав з друзями в оперу. Я мріяла, що, коли б Бог благословив мене бідністю, я стала б Волтеровою дружиною. Я уявляла собі, як я сиджу вдома у своїй чистій дешевій сукні й дожидаю його з роботи, де він заробляє нам на хліб; уявляла, як я люблю його і все роблю вдома для нього й за це люблю його ще дужче. Я бачила, мовби уяв, як він приходить додому стомлений, а я знімаю з нього пальто й капелюха, і подаю йому обід, Меріан, і йому подобається, що я навчилася заради нього варити їсти й господарювати. О, як я сподіваюся, що він не такий самотній і нещасний, як я! Що він не думає весь час про мене, як я про нього! Коли вона промовляла ці сумні слова, вся колишня ніжність забриніла в її голосі і вся дівоча краса знов замріла на її обличчі. Очі її з такою любов'ю дивилися на похмурий, пустельний, лиховісний виднокіл, начебто бачили рідні камберлендські пагорби за імлистою, грізною далиною. — Не говори більше про Волтера! — попросила я, коли оговталася трохи. — Ох, Лоро, не муч нині нас обох спогадами про нього! Вона ніби прокинулась і подивилася на мене з ніжністю. — Аби не засмучувати тебе, — відповіла вона, — я ладна більш ніколи не вимовляти його імені. — Я ж прошу тебе заради твого блага, — умовляла я — заради тебе самої. Коли б твій чоловік почув... — Він би не здивувався. Вона вимовила ці дивні слова із стомленим супокоєм та байдужістю. Миттєва переміна, що сталася в ній, вразила мене не менше, ніж сама відповідь. — Він би не здивувався! — повторила я. — Лоро! Чи ти тямиш, що кажеш? Ти лякаєш мене! — Це правда, — сказала вона. — Саме про це я хотіла розповісти тобі, коли ми розмовляли з тобою в твоїй кімнаті. Коли тоді, в Ліммеріджі я відкрила йому своє серце, я тільки одне приховала від нього, і ти, Меріан, сама сказала, що то не гріх. Я приховала від нього ім'я — і він з'ясував його. Я слухала її, але не могла говорити. Її останні слова згасили останню іскру надії на її щастя, яка ще жевріла в мені. — Це трапилося в Римі, — розповідала вона все з тим самим стомленим супокоєм та байдужістю. — Ми були на вечірці, де були запрошені самі англійці, — у подружжя Марклендів, приятелів сера Персіваля. Господиня славилась як чудова художниця, і хтось із гостей упросив її показати всім свої малюнки. Ми всі захоплювалися ними, і щось я таке сказала, що привернула до себе її увагу. «Правда, ви теж малюєте?» — спитала вона. «Колись я трохи малювала, — відповіла я, — але більше цим не займаюся». — «Якщо ви колись малювали, — сказала вона, — одного чудового дня ви, може, знов візьметеся за це заняття, тож дозвольте порекомендувати вам учителя». Я промовчала — ти розумієш, чому, Меріан, — і спробувала перевести розмову на іншу тему. Але місіс Маркленд вела своєї. «У мене були різні вчителі, — говорила вона далі, — але найкращий з усіх, найздібніший та найуважніший був такий собі містер Гартрайт. Якщо коли-небудь ви знов захопитеся малюванням, спробуйте взяти його за вчителя. Він скромний, дуже вихований молодик — я певна, він вам сподобається». Подумай тільки, вона говорила ці слова в присутності великого товариства, при чужих людях, запрошених на прийом на честь молодят! Я щосили намагалася зберегти самовладання — нічого не відповіла їй, тільки стала пильно розглядати малюнки. Коли я насмілилася підвести очі, мій чоловік дивився на мене, й наші погляди зустрілись. Я зрозуміла, що моє обличчя виказало мене. «Ми подумаємо, як бути з містером Гартрайтом, коли повернемося до Англії, місіс Маркленд, — сказав він. — Я згоден з вами — думаю, він таки сподобається леді Глайд». Він так наголосив останні слова, що мої щоки спалахнули, а серце так забилось — я мало не задихнулась. Більш нічого не було сказано. Ми рано поїхали додому. Дорогою до готелю він мовчав. Допоміг мені вийти з коляси, провів мене нагору, як звичайно. Та щойно ми зайшли до вітальні, він замкнув двері, штовхнув мене в крісло й став переді мною, схопивши мене за плечі. «Від того самого ранку в Ліммеріджі, коли ви зробили мені те своє зухвале признання, — сказав він, — я хотів довідатися, хто цей чоловік. Сьогодні я прочитав його ім'я на вашому обличчі. Це ваш учитель малювання, і звати його Гартрайт. Ви каятиметеся в цьому, і він каятиметься — до кінця ваших днів. А зараз лягайте спати, й нехай він вам насниться, якщо вам так подобається — з рубцями від моєї нагайки!» І відтоді, хай тільки він розсердиться на мене, то з погрозами чи знущанням згадує моє признання, яке я йому зробила у твоїй присутності. Я ніяк не можу запобігти тому, щоб він не надавав моїй сповіді свого жахливого тлумачення. Я не можу ні змусити його повірити мені, ні змусити його замовкнути. Ти здивувалась сьогодні, коли він сказав, ніби я зробила доброчесністю необхідність вийти за нього заміж. Ти вже не здивуєшся наступного разу, коли він, знов розлютившися чогось, повторить ці слова... Ох, Меріан, не треба! Не треба! Ти робиш мені боляче! Я стискала її в обіймах; болюче, жалюче моє каяття здавило її, мов лабета біди. Так, моє каяття! Переді мною постало бліде з відчаю Волтерове обличчя, коли мої жорстокі слова пронизали йому серце в літній хатині в Ліммеріджі, — на тому обличчі німував нестерпний докір. Це ж моя рука вказала шлях, що повів чоловіка, якого любила моя сестра, далеко від його батьківщини, від його друзів. Це я стала поміж цими двома юними серцями, щоб розлучити їх навіки. Два їхні життя були розбиті й свідчили обидва про моє злочинство. І я скоїла це злочинство заради сера Персіваля Глайда. Заради сера Персіваля Глайда... Я чула, що вона щось говорить до мене, і з тону її голосу знала: вона мене втішає. Мене, що не заслужила нічого, крім її осудливого мовчання! Не знаю, скільки часу сплинуло, поки я зборола наплив гірких думок і почуттів, що захлинали мене. Спочатку я збагнула, що вона мене цілує, а тоді мої очі мовби пробудились, — досі я безтямно дивилася просто перед себе, на озеро. — Вже пізно! — почула я її шепіт. — У парку поночіє. — Вона потрясла мене за руку й повторила: — Меріан! У парку вже поночіє! — Ще хвилину, — попросила я, — побудьмо тут іще хвилину, хай я заспокоюсь. Я все ще боялася глянути їй у вічі й невідривно дивилася на озеро. Було й справді пізно. Темна смуга дерев на небокраї розтала в дедалі густішій сутіні й здавалася невиразним пасемцем диму. Туман, що зліг на озеро, непомітно розрісся й добирався до нас. Тиша стояла така сама глибока, безгучна, тільки тепер вона вже не лякала — була в ній лише таємничість і величавість. — Ми далеко від дому, — прошепотіла вона. — Ходімо назад! Зненацька вона змовкла й, відвернувшись від мене, задивилася на щось через вхід до альтанки. — Меріан! — сказала вона, вся затремтівши. — Ти нічого не бачиш? Глянь! — Куди? — Туди, вниз! Я подивилась, куди вона показувала рукою, і теж побачила. Віддалік по вересовищу рухалася людська постать. Темним силуетом на тлі туману вона пройшла трохи, зупинилась, постояла й рушила далі — повільно, перед і попід білою хмарою туману, аж поки щезла з поля зору, яке нам відкривалося з дверного отвору альтанки. Ця наша вечірня розмова дуже нас перехвилювала й виснажила. Збігло кілька хвилин, перш ніж Лора насмілилася увійти в парк, а я — повести її додому. — Хто то був — чоловік чи жінка? — спитала вона пошепки, коли ми нарешті увійшли в темну вільгість посадки. — Не знаю. — А як тобі здається? — Наче схоже було на жінку. — Боюсь, коли б то не був чоловік у довгому плащі. — Може, й чоловік. У цьому непевному світлі було не роздивитись. — Постривай, Меріан! Мені страшно — я не бачу стежки. А що, коли та постать іде за нами? — Навряд чи, Лоро. Як по правді, то нема чого й боятись. Недалеко від озера село, всі вільно можуть гуляти берегами вдень і вночі. Дивно, що ми досі не бачили на озері жодної живої душі. Ми йшли через парк. Було дуже темно — так темно, що ми насилу розрізняли стежку. Я взяла Лору за руку, й ми пішли швидше. Ми вже були майже на півдорозі додому, коли вона раптом стала і змусила й мене зупинитись. — Тс-с...— шепнула вона. — Чую чиюсь ходу за нами. — Сухе листя шелестить, — сказала я, щоб підбадьорити її, — або гіллячку здуло з дерева. — Але ж тепер літо, Меріан, і вітерець хоч би дихнув. Слухай! Я теж почула — ніби чиюсь легку ходу слідом за нами. — Хай то буде хто завгодно чи що завгодно, — сказала я, — а ми ходімо далі. За хвилину ми вже будемо зовсім близько від будинку, й, коли щось нас налякає, нас почують. І ми пішли вперед так швидко, що Лора задихалася, коли ми виходили з парку. Ми вже бачили освітлені вікна будинку. Я стала, щоб вона перевела подих. Тільки ми хотіли були рушити далі, як вона зупинила мене знов і дала знак прислухатись. Обидві ми виразно почули довге, тяжке зітхання позад нас, воно долинуло з темної гущавини. — Хто там? — гукнула я. Ніхто не озвався. — Хто там? — повторила я. Хвилину панувала тиша, а тоді ми почули знов чиюсь легку ходу, все тихішу й тихішу — все далі й далі від нас, аж поки настала цілковита тиша. Ми поспішили вийти з-під дерев на відкритий моріжок, швидко перейшли його й, не мовивши більше жодного слова одне одному, підійшли до будинку. При світлі лампи в холі Лора, вся бліда, подивилася на мене зляканими очима. — Я мало не померла від страху! — сказала вона. — Хто б то міг бути? — Спробуємо розгадати це завтра, — відповіла я. — А тим часом — нікому не кажи про те, що ми бачили й чули. — Чому? — Тому що мовчати безпечніше, а нам потрібна безпека в цьому домі. Я зараз же відіслала Лору нагору, а сама, постривавши хвилину, поки зняла капелюха та пригладила коси, пішла на розвідку. Спочатку я навідалася в бібліотеку під тим приводом, що хочу взяти книжку. Там сидів граф — у найбільшому в будинку кріслі, мирно покурюючи та читаючи. Ноги він поклав на диван, зняту краватку — впоперек колін, комір його сорочки був широко розщебнутий. На стільчику біля нього тихим дівчатком сиділа графиня Фоско й крутила для нього самокруточки. Ніяк не схоже було на те, щоб хтось із цього подружжя гуляв смерком надворі й допіру квапливо повернувся в будинок. Досить було одного погляду на графа й графиню, щоб зробити висновок, заради якого я заходила до бібліотеки. Коли я увійшла, граф Фоско підвівся, збентежено чемний, і почав зав'язувати краватку. — Прошу вас, не турбуйтеся через мене, — сказала я. — Я тільки забігла взяти книжку. — Всі чоловіки моїх розмірів нещасні, бо страждають від спеки, — мовив граф, поважно обмахуючись чималим зеленим віялом. — Хотів би я помінятися місцем із моєю незрівнянною дружиною — в цю мить вона холодна, мов риба отам, у басейні. Графиня дозволила собі розтанути з утіхи, діставши цей химерний комплімент від свого чоловіка. — Мені не буває ніколи жарко, міс Голкомб, — зауважила вона скромно, з виглядом жінки, що признається у своїх особливих талантах. — Ви з леді Глайд гуляли сьогодні ввечері? — спитав граф, коли я, про людське око, брала книжку з полиці. — Так, ми ходили дихнути свіжим повітрям. — Дозвольте спитати, куди ж ви ходили? — До озера — аж до альтанки. — Невже? Аж до альтанки? За інших обставин, можливо, я б повстала проти такої його допитливості. Але нині я зраділа, бо це ж був зайвий доказ того, що ні він, ні його дружина не були причетні до таємничої з'яви на озері. — Сподіваюсь, ніяких нових пригод цього вечора? — допитувався він. — Більше ніяких нових відкриттів — таких, як ота поранена собака? Він утопив у мене свої незглибні сірі очі з тим холодним, сталево-невідпорним блиском, який щоразу змушує мене дивитися на нього й, коли я дивлюся, щоразу мене бентежить. У такі хвилини в мені зроджується невимовне відчуття, ніби він читає мої думки. Те саме я відчула й тепер. — Ні, — відказала я коротко, — ні пригод, ні відкриттів. Я спробувала відвести від нього очі, щоб вийти з кімнати. Але, хоч як це дивно, мені навряд чи вдалося б цю спробу здійснити, коли б не допомога мадам Фоско, що змусила його повернути до неї голову й, таким чином, першим відвести погляд. — Графе, чом ви не попросите міс Голкомб сісти? — сказала вона. Щойно він одвернувся, щоб подати мені стільця, я вхопилась за цей привід, щоб подякувати йому, вибачитись і вислизнути геть. Через годину, коли Лорина покоївка прийшла в спальню своєї пані, я заговорила про задуху, щоб довідатися, де провели вечір слуги. — Певне, ви зморилися там, унизу, від спеки? — спитала я. — Ні, міс, — відповіла дівчина, — ми її по-справжньому й не відчули. — То ви, мабуть, ходили в парк? — Дехто з нас намірявся піти, міс. Але куховарка сказала, що винесе свого стільця на подвір'я, де прохолода, то й ми всі надумали повиносити туди стільці — так і просиділи вечір. Лишалося довідатись, де пробула вечір економка. — А місіс Майклсон уже обляглася? — поцікавилась я. — Навряд чи, міс, — відповіла, усміхаючись, дівчина, — зараз вона, певне, встає, а не лягає спати. — Чому це? Що ви хочете цим сказати? Місіс Майклсон проспала день? — Ні, міс, не зовсім так. Вона весь вечір проспала у себе в кімнаті на кушетці. Співставивши те, що я на власні очі бачила в бібліотеці, й те, що тільки-но почула від покоївки, я дійшла неминучого висновку. Постать, яку ми бачили біля озера, не була постаттю ні мадам Фоско, ні її чоловіка, ні кого-небудь із слуг. Хода, яку ми чули позад себе, не належала нікому з домашніх. Хто ж то був? Гадати про це — марна справа. Я ж бо навіть не певна, чоловіча то була постать чи жіноча. Мені тільки здалося, начебто я бачила жінку. VI