Фурса С. Я.. Цюра Т. В. Докази і доказування у цивільному процесі

Докази і доказування у цивільному процесі

бути перевірений іншим експертом. Якщо розрахунки робились на базі однієї програми, то при застосуванні іншої, із урахуван­ням ступеня ймовірності висновку можна буде перевірити досто­вірність отриманих результатів. При цьому важливим буде й суб'єктивний фактор, коли для розрахунку первинні дані готу­ються відповідним експертом, то можна перевіряти й ці дані.

Тому у випадках отримання певних відомостей, що отримані з особистих доказів потребується встановлювати відсутність су­б'єктивних факторів, які можуть впливати на їх вірогідність. У разі дослідження даних про обставини справи, що отримані за допомогою технічних засобів, необхідно встановлювати їх вірогід­ність на можливість підробки або зміни, надійності програм та обладнання тощо. Коли ж йдеться про змішані докази, то необхід­но перевіряти відомості на відсутність суб'єктивного впливу і тех­нічної надійності отриманої інформації.

§ 3. Засоби доказування і аналіз основних видів доказів

Як зазначалось раніше, поняття засоби доказування до цих пір залишається у теорії доказів нерозвиненим, не знайшов цей тер­мін розкриття суті у новому ЦПК, хоча у деяких нормах, наприк­лад ст. 59 нового ЦПК, замість терміна "допустимість засобів доказування" норму названо "допустимість доказів", а у ч. 2 вжи­вається термін "засіб доказування". Таким чином, у новому ЦПК мають місце два терміни "доказ" та "засіб доказування". У зв'язку з цим вважаємо доцільним провести порівняльний аналіз підходів до розкриття цього поняття. X. Шак підходить до розкриття цього питання шляхом аналізу міжнародного цивільного процесуального права і визначає такі аспекти:

1. допустимі засоби доказування, які практично мали б відтворю­
вати перелік допустимих засобів доказування (як це має місце в
ч. 2 ст. 27 чинного ЦПК, оскільки в ч.2 ст.57 нового ЦПК термін
"засіб" виключений), але вченим не надається їх переліку;

2. обмеження засобів доказування, яке ним розглядається в двох
аспектах:

2.1. допустимість засобів доказування по конкретній справі;

2.2. право або обов'язок відмови віддачі показань, що є харак­
терним для певного статусу громадян або посадових осіб.⁷*

Останній аспект цієї концепції не передбачений чинним ЦПК. Але необхідно сказати про те, що положення ст. 63 Конституції України стосовно звільнення від відповідальності за відмову да­вати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів не могло не вплинути на новий ЦПК. Так, нині у ст. 51, 52 нового ЦПК встановлено перелік членів сім'ї чи близьких ро­дичів, які мають право відмовитися від дачі показань (ст. 52 но­вого ЦПК), а у ст. 51 нового ЦПК, які не підлягають допиту як свідки. Така конкретизація конституційного положення є необ­хідною для реального запровадження її в цивільний процес. Ви­знаючи таємницю сповіді та враховуючи відокремлення церкви від держави, необхідно надати право відмовлятись від дачі пока­зань також представникам церкви, якщо ними отримані відомос­ті під час сповіді. Якщо проаналізувати новий ЦПК, то у п. З ст. 51 йдеться саме про священнослужителів, які не підлягають до­питу як свідки про відомості.одержані ними на сповіді віруючих, до таких осіб також віднесені особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що бути довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем - про такі відомості (п. 2); професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обста­вини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішення чи вироку (п. 4); особи, які мають диплома­тичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв - без згоди дипломатичного представника (ч. 2 ст. 51 нового ЦПК);

Поряд з цим, однією з найцікавіших правових систем є система права Квебеку (Канада), на яку здійснили вплив загальне право та право континентальне і норми про докази, що знайшли своє нормативне закріплення у Цивільному кодексі Квебеку. Так, за ст. 2811 доказування якого-небудь юридичного факту може здій­снюватись письмовим документом, показаннями свідка, презумп­цією, визнанням або представленням матеріальних об'єктів у

■ Шак X. Международное гражданское процессуальное право. - М: БЕК, 2001. - 332-386.

Фурси С. Я.. Цюра Т. В.

Докази і докалувиння у цивільному процесі

відповідності з правилами, викладеними в ЦК, і в порядку, передбаченому ЦПК або іншими законами.^?J Отже, в цивільному процесі Квебеку, на відміну від українського, засобом доказу­вання с презумпція і визнання.

В англійському та американському праві виділяють три види за­собів доказування: письмові та речові докази, а також показання свід­ків, а останні, в свою чергу, поділяються на підвиди: власне показання свідків, пояснення сторін, висновки експертів.⁷⁶ Тобто для англійського цивільного процесу характерним є узагальнення всіх усних доказів в одному засобі доказування - показаннях свідків. З такою концепцією можна було б погодитись у разі відсутності різниці між показаннями свідків та поясненням сторін, але різниця в правовому статусі суб'єктів, що надають такі докази, в цивільному процесі України дуже значна і відповідне узагальнення буде некоректним.

Російські науковці визначають засоби доказування як визна­чену законом форму відомостей про обставини, що мають значен­ня для вирішення спору. До них відносять: пояснення сторін і тре­тіх осіб, показання свідків, письмові докази, речові докази та висновки експертів." Тобто найближчою до правової системи України є російська.

Таким чином, можна встановити подібні загальні і спеціальні риси у формулюванні засобів доказування різних країн. У зв'язку з цим пропонується знайти поряд із загальними рисами їх харак­терні особливості та проаналізувати на предмет доцільності їх існування. Якщо більшість засобів доказування можна вважати загальновідомими і такими, що ґрунтовно досліджені науков­цями (пояснення сторін і третіх осіб⁷⁸, показання свідків⁷⁹, пись-

^:»Гражданский кодекс Квебека./ Под ргд. ОМ. Кюырь. А.А. Млковошв. - М.: Статут. 1909.-С.411.

'• Решетникова И, & Докааател&стаевмое право Англии и США. - М.: Городні 1999. - С.192 - С. 276.

" Гражданский процесе. / Под ред. В.А. Мусина. М.А. Чечнной. Д.М. Чечога. - М.: Проспект, 1998 - С. 197.

" Нечаев В. Коваленко А. Объяснения сторон как доказательство по гражданским делам. -Советская юстиция. - 1984. - М7; Иванов О. В. Судебные доказательства в гражданском процессе. Курс лекций. - Выпуск 1. - Иркутск. 1973; Треушников М. К. Доказательства и доказывание в советском гражданском процессе. - М., 1982.

"Гребенников С. С. Вели ты свидетель. - М.. 1982; Коваленко А. Г. Исследование средств доказы ааиия в гражданском процессе. - Саратов.. 1989; Молчанов В. В. Собирание доказательств в гражданском процессе. - М.. 1991. Тргушникол М. К Огмогнмоеть и допустимость доказательств в гражданском процессе. - М. - 1981. - С.23; Мухин И. И. Важнейшие проблемы оценки судебных доказательств в уголовном и гражданском судопроизводстве. - Ленинград. 1974.

мові докази"", речові ДОКАМ*¹ і висновки експертні"-'), то деякі докази не знайшли в теорії однозначної оцінки, нерегламентовані законодавством як засоби доказування і не мають широкого за­стосування на практиці.

Тому розглянемо як засіб доказування визнання обставини (факту) стороною (ч. 1ст.61 нового ЦПК). Доцільність визнання обставини (факту) стороною може проявлятись у тому, що їй не потрібно буде витрачати час на участь у судовому розгляді, а та­кож зменшаться витрати сторони, які спрямовані на оплату допо­моги адвоката, відшкодування судових витрат тощо. Тобто, в разі програшної позиції в справі стороні доцільно визнати юридичну обставину (факт). Крім того, у ч. 1 ст.61 нового ЦПК серед підстав звільнення від доказування закріплене положення про те, що об­ставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.

Тому проаналізуємо позицію А.Ф. Клейнмана, який ще у 1964 р. як і вчені інших зарубіжних країн, пропонував як засіб доказування встановлювати визнання факту, що стверджується іншою сторо­ною. Зокрема, ним передбачалося розглядати визнання за такими ознаками:

а) за місцем висловлювання:

- судове, тобто зроблене в судовому засіданні, яке відрізня­ється безпосередністю отримання судом відповідної інфор­мації і фіксацією в протоколі;

" Іщенко В. Поняття документа як джерела доказі» у цивільному судочинстві. - Право Укра піп 1997. - М2; Коломыцев В. И. Письменные доказательства по гражданским делам. -М. - 1978. Никишин С. В. Теоретические основы установления достоверности письменных доказательств а гражданском судопроизводстве. Автореф. канд. дне. Свердловск, 1983. Якимов П. П. Письменные доказательства а практике арбитража. М., 1959.

•' Ткачев Н. И. Осмотр на месте по гражданским делам. - Советская юстиция. MI2. -1984.; Трусов А. И. Очерк теории судебных доказательств. М., 1960; Фаткуллин Ф. А. Общие проблемы процессуального доказывания. - Казань, 1976: Юделъеон К. С Судебные дока­зательства и практика их использования в советском гражданском процессе. - М., 1956.

^и Гриненко А. Д. Шулыкенко О. О.. Надюрний Г, М. Практика використання я цивільному судочинстві матеріалів судових експертиз. Вісник Верховного Суду України. - М31. - 997с. Триіулова А. X. Экспертное исследование как процесе познания. - Харьков.. 1987. Шляхов А. Г. Судебная экспертиза: организация и проведение. - М., 1979. ЭЬсман А. А. Заключение эксперта (структура и научное обоснование). -II.. 1067. Джавадов Фуад Муса огли Концеп­туальні основи розвитку судової експертизи в сучасних умовах. Автореф докт. юрид иаук. - К.. 2001.

Фурса С. Я.. Цюра Т. В.

Докази і доказування у цивільному процесі

- позасудове, зроблене в присутності свідків, на наш погляд,
необхідно розглядати і досліджувати як юридичну обста­
вину, що підлягає доведенню.

б) за характером:

- просте (безумовне);

- кваліфіковане.¹*³

У чинному ЦПК України визнання особою певних юридичних фактів регламентується ст. 40, за якою встановлювалися такі аспекти визнання як:

- необов'язковість для суду, що можна трактувати як рівно­
значність визнання факту з іншими доказами, а тому можна
вважати, що визнання не вважалося в Україні окремим засо­
бом доказування і розглядалось лише як різновид пояснень
сторони;

- суд міг вважати визнаний факт встановленим, коли у нього
не виникало сумніву в тому, що визнання відповідало дійс­
ним обставинам справи, не порушувало будь-чиїх прав і за­
конних інтересів і не було зроблено під впливом обману, на­
сильства, погрози, помилки або з метою приховання істини.

Вважаємо доцільним зупинитися на аналізі цієї норми, оскіль­ки в новому ЦПК має місце положення (ст.178), яке є протилеж­ним положенню, що закріплене у ст.40 чинного ЦПК. Тобто, за ст. 40 чинного ЦПК суд вирішує питання про визнання факту встановленим залежно від того чи не виникає у нього сумнівів, що визнання відповідає дійсним обставинам справи, не порушує будь-чиїх прав і законних інтересів і не зроблено під впливом обману, насильства, погрози, помилки або з метою приховування істини. У ст. 61 нового ЦПК зазначається, що обставини, визнані сторо­нами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підля­гають доказуванню. Тобто, виходячи з аналізу цієї норми можна дійти висновку, що за відсутності будь-якого застереження, суд визнаний факт вважає встановленим. Але, якщо після поперед­нього судового засідання, на якому могло мати місце визнання обставини (факту), особа доведе, що таке визнання було здійснене внаслідок помилки, обману, насильства тощо, суд приймає таку

"Советский гражданский процесе. / Изд-ао Московского униата. - М.. 1944. - С. 147-151.

,

відмову від визнання обставин (ст.178 нового ЦПК), тобто суддя повинен перевірити, а чи мали місце обставини, які змусили особу до такого визнання, при цьому особа повинна довести це на під­ставі доказів.

Вважаємо доцільним розглядати останній пункт поступово із урахуванням можливих позицій суб'єктів доказового процесу. Так, з одного боку, виходить, що в разі визнання стороною доведе­ності або існування в минулому юридичної обставини, подальше доказування є зайвим, оскільки в противному разі виникатиме суперечність подальшого процесу розгляду справи із загальними принципами сучасного цивільного процесу. З позиції принципу диспозитивності - ніхто не може зобов'язати робити особу те, чого вона не бажає і що відноситься до її прав - брати участь в цивіль­ному процесі і "змусити" виграти справу. За принципом змагаль­ності подальший розгляд і встановлення обставини просто немож­ливе, оскільки суд позбавлений ініціативи у збиранні доказів.

З іншого боку, визнання обставин може бути штучним, коли в разі програшу справи сторона не матиме збитків, оскільки вона зможе компенсувати збитки за рахунок третьої особи, що висту­пала на її боці. Наприклад, в разі завдання шкоди з вини праців­ника юридична особа зможе в подальшому звернутись з регресним позовом до нього і погасити виплати, що були нею зроблені. Звідси випливає дійсна і реальна необхідність з'ясовувати у суб'єктів, що беруть участь у справі, їх думку з приводу визнання обставини (факту) встановленою. Якщо ж третя особа буде заперечувати про­ти визнання обставини (факту) встановленою, то вона й буде дово­дити підстави власних заперечень проти позову.

Таким чином визнання може бути зроблене не тільки при впев­неності сторін у існуванні обставини (факту), а й з метою супереч­ною інтересам інших осіб, а також під впливом обману, насиль­ства, погрози, помилки або з метою приховування істини, що практично в суді встановити неможливо, але суддею має бути з'я­сована ця обставина зі слів зацікавлених осіб.

Уявляється, що умови визнання обставини (факту) можуть бути висловлені не тільки усно, а й письмово поза залом судового засідання. Тому такий доказ перестане належати лише до пояс­нень сторін, а, одночасно, належатиме до письмових засобів дока-

Фурса С. Я.. Цюра Т. В.

Докази і доказування у цивільному процесі

зування, а чого можна зробити висновок про його змішання ха­рактер і певні особливості визнання обставини (факту).

Цікавою для процесуального аналізу с й можливість представ­ника визнавати обставину (факт) встановленою. На нашу думку, не зважаючи на те, що в ч. 1 ст. 44 нового ЦПК закріплено поло­ження про те, що представник мис повноваження на ведення спра­ви в суді, може вчиняти від імені особи, яку він представляє, усі процесуальні дії, що їх мас прано нчиняти особа. Тобто, виходячи із загальних та спеціальних прав сторони, він має право визнавати обставину (факт) встановленою, якщо таке обмеження його повно­важень нп вчинення цієї процесуальної дії не буде застережене у виданій йому довіреності (ч. 2 ст. 44 нового ЦПК). Але це питання неможливо розглядати без дослідження характеру представництва та процесуального статусу представника в справі. В більшості випадків особи надають право участі в цивільних справах іншим особам або за станом здоров'я та в наслідок юридичної некомпе­тентності, або яа Інших поважних причин, але найбільш пошире­ною рисою представника є те, що він не був безпосереднім учас­ником спірних чи конфліктних правовідносин. В цьому випадку винятком може вважатись представництво юридичних осіб, права та інтереси яких представляють у суді їх органи, що діють в ме­жах повноважень, наданих їм законом, статутом чи положенням та випадки представнпцтнп інтересів одним із співпозивачів.

Отже, загалом пояснення представника повинні відрізнятись від пояснень довірителя тим, що вони мають стосуватись право­вого боку розглядуваної справи, оскільки інше може пояснювати лише сама сторона. На підтвердження цієї тези можна навести п. 4 ч. 1 ст. 169 нового ЦПК, у відповідності до якої суд вправі визна­вати потрібним, щоб сторона дала особисті пояснення навіть тоді, коли у справі бере участь її представник. Отже, право визнавати обставину (факт) є особнетісним правом сторін, яким не наділя­ються "треті" особи. Хоча в цій ситуації може скластись право­вий парадокс, оскільки за ч. З ст. 61 нового ЦПК обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили по одній ци­вільній справі, не доказуються (авторське - не доводяться) знову при розгляді інших справ, в яких беруть участь ті самі особи або

особа, щодо якої встановлено ці обставини. Тобто при наступному розгляді справи за регресним позовом факт визнання буде відігра­вати негативну роль по відношенню до прав сторони (третьої особи за первісним позовом) і вона не зможе захистити свої права.

Коли йшла розробка нового ЦПК, автори звертались до робочої групи Кабінету Міністрів з його підготовки з пропозиціями, ос­кільки вважали за необхідне доповнити ч. 3. ст. 40 чинного ЦПК положенням такого змісту: "Суд з'ясовує у співпозивачів та спів­відповідачів, а також третіх осіб їх позицію стосовно встановлю­ваного факту і в разі існування в них заперечень, пропонує обґрун­тувати їх доказами".

Отже, говорячи про визнання, необхідно відокремлювати виз­нання позову часткове або повне (ст. 31, 44 нового ЦПК) від визнан­ня обставини (факту), яким обґрунтовуються позовні вимоги.

Так, характеризуючи позов, спробуємо розкласти це поняття на його складові: підстави позову, предмет позову і зміст позову. Підставами позову є факти, на яких позивач обґрунтовує свою вимогу до відповідача. Оскільки ті самі факти й породжують по­зов чи вимогу до суду. Так, запропонована І. П. Грішиним та Ю. Л. Марєєвим класифікація фактів підстав позову на: факти активних підстав позову, фактів пасивних підстав позову, фактів приводу до позову, має велике практичне значення, оскільки допомагає пра­вильно уяснити суть розподілу між сторонами прав і обов'язків зі збирання та надання доказів. Зокрема, з цієї позиції випливає, що:

- факти активних підстав позову - це факти, які доказують
наявність суб'єктивного права позивача, що випливає з норм
матеріального права;

- факти пасивних підстав позову доказують обґрунтованість
вимог позивача до відповідача, тобто факти, які стверджу­
ють порушення відповідачем своїх обов'язків;

- факти приводу до позову доказують необхідність пред'яв­
лення позову.⁸⁴

Таким чином, визнання обставин (факту) відрізняється від ви­знання відповідачем позову, оскільки визнання обставини (факту)

•• Гражданский процесс. / Под ред. М.К. Треушииком. - М.: Ноашй юрист. 199в. - С. 136-137.

Фурса с. Я.. Цюра Т. И.

Цокали аннл ц цивільному процесі

є лише одним із доказів в справі. Визнаная ж ооэову необхідно розуміти ширше, як визнання відповідачем права позивача і влас­них обов'язків і однозначно як визнання всіх обставин (фактів), на яких базується позов. Тобто в рпзі визнання відповідачем по- аову, він, по суті, розпоряджається власними правами і обов'яз­ками, що призводить до неможливості в наступному змінити за­кріплені в судовому рішенні правовідносини.

Отже, у чинному 11,11К простежується деяка непослідовність законодавчої влади, яка з одного боку для кожного випадку ви­тання факту пропонує судді встановлювати, що визнання відпо­відає дійсним обставинам справи, не порушує будь-чиїх прав і законних інтересів і, не зроблено під впливом обману, насильства, гюгроан, помилки або з метою приховання істини,;і 8 іншого, -допускає одночасно визнання всіх фактів, що закладені в позові. Тому, і нині пропонується при визнанні особою позову, з'ясову­вати, які обставини (факти) вона вважає встановленими. В разі ж невизнання хоча б однієї із обставин (фактів) - елементів по зову, необхідно підіймати питання про часткове визнання позову, а но повне, що має бути підставою для доказування цієї обставини (факту).

Тому з цього приводу цікавою є позиція французького законо­давства, яким ни відміну від англійського та американського, визнання вважається окремим видом доказів та полягає в тому, що особа проти якої наводиться певний факт визвав, що цей факт мав місце. У англійському і американському цивільному процесі в разі визнання однією стороною фактів поданих протилежного стороною, вони стають безспірними і доказуванню не підляга­ють."⁴ Американська теорія і практика, не вважаючи визнання доказом, розглядають його як процесуальну дію, спрямовану нм те, щоб зробити непотрібним доказування тих чи інших фактів. Погоджуючись з такою позицією вважаємо за необхідне тлума­чити її ширше відповідно до законодавства України.

Вважаємо, що визнання обставини (факту) як доказ не має са­мостійного процесуального застосування, оскільки залежить від

" Мнхегіїкп М.М.. Молдован В.В., Радзісвська Л.К. Порівняльне гудок право. - К. 1063, С. С.215, 219. 229.

волі сторони і змісту її пожнеш.. Зрозуміло, що суддя вправі з'ясо­вувати у сторін, які обставини (факти) нони вважають встанов­леними, що пропонується регламентувати в процедурі розгляду справи по суті. Стосовно ж процедури врегулювання спору до судо­вого розгляду, яким нині с попереднє судове засідання, то за ст. I'M) нового ЦПК суддя з'ясовує: чи визнає відповідач позов. Саме при з'ясуванні цієї обставини суд пошнкм акцентувати увагу на визнанні обставин (фактів) та визнанні позову.

Загалом же, у разі пасивної поведінки відповідача в справі, він може не заперечувати проти встановлення певних фактів, а надалі це положення може бути негативним по відношенню до його прав і обов'язків та відображеним в судовому рішенні. Отже, відсут­ність будь-яких заперечень з боку відповідача стосовно встанов­лення певної юридичної обставини, що зазначена в позові, має розглядатись як її пасивне визнання.

Таким чином, вважається, що визнання обставини (факту) може розцінюватись як часткове визнання позову, оскільки в законодавстві нерозкритий зміст часткового визнання позову. Не вдаючись до аналізу глибинних теорій позову,"" можна встано­вити, що правово значення позову - це вимога до відповідача звер­нена через суд про: визнання прав; відновлення становища, яке існувало до порушення права, і припинення дій, які порушують право; присудження до виконання обов'язку в натурі; компенсації моральної шкоди; припинення або зміни правовідношоння; стяг­нення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випад­ках, передбачених законом або договором, неустойки (штрафу, пені), а також іншими засобами, передбаченими законом. Зазна­чене визначення випливає із норм ЦК. Тому авторська концепція зводиться до того, що з частковим визнанням позову необхідно пов'язувати визнання окремого обов'язку відповідача, а не лише обставин (фактів), про різноманітність яких говорилось раніше.

Виходячи ж з того, що визнання обставини (факту) або визнан­ня повно чи частково позову за процесуальною формою має

"Добровольский А. А. Искпвяяформа мщнти правя - М. 1963; .'інЛравольский А. А.Ияанова С. А. Основные проблемы исковой формы защиты права. М.. 1979. - С. 19; Осокина Г.Л. Не* (тгирии и практика). - М.: Городец, 2000. - 186с.; Гуряич \1 А. Право на иск. - М.. Л.. 1949. - С. 24; Гурвич М. А. Учение об иске. - М.. 19Я1. С \0,А0олониы Г. О. Групповые иски. М.: Норма. 2001. - 246с.

Фурса С. Я., Цюра Т. В.

,;.«/ і доказування у цивільному процесі

закріплюватись у журналі судового засідання, то вони мають по­двійне процесуальне відображення: пряме, у свідомості судді та опосередковане у формі письмового доказу, який може і буде вико­ристовуватись у апеляційному і касаційному судах.

Звідси випливає запитання про можливість особи змінити своє ставлення до встановленної та визнанної обставини (факту). В но­вому ЦПК маг місце новела, яка заслуговує на увагу. Так, ст. 178 нового ЦПК встановлено право особи змінити свої пояснення, тобто відмовитися від визнання особою обставин у попередньому судовому засіданні, що має місце на стадії судового розгляду спра­ви по суті. Така відмова приймається судом, якщо сторона, яка відмовилась, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок по­милки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжких обставин або обставин визнаних у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановлюс ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Стадія дослідження доказів (ст. 179 нового ЦПК), продовжу­ється одразу після заслуховування пояснень сторін, а після цієї стадії особам надається право на виступ з додатковими пояснен­нями (ст. 192 нового ЦПК), тобто на цьому закінчується з'ясу­вання обставин справи та перевірка їх доказами.

Пропонується комплексно розглядати визнання обставини (фа­кту) особою та надати йому стабільності і незмінності, що має стати альтернативою кримінальної відповідальності, яка засто­совується до свідків за дачу завідомо неправдивих показань.

Так, виявляючи свою волю до визнання обставини (факту), але краще говорити, констатуючи її (його) існування, особа не зо­бов'язана говорити лише правду як і при висловлюванні своєї позиції. Як загальновідомо, сторони мають особисту заінтересо­ваність у результатах розгляду справи і не несуть кримінальної відповідальності за дачу неправдивих пояснень, а на цій підставі неможливо однаково розцінювати такі докази як показання свід­ка та пояснення сторони, хоча за ч. 2 ст. 212 нового ЦПК передба­чається, що жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

У підсумку, можна зробити висновок про те, що визнання обставини (факту) стороною не може вважатись безспірним дока­зом його існування, а також про необхідність детальної правової регламентації не тільки визнання обставини (факту), а й визнан­ня позову в повному обсязі чи частково. Визнання ж позову час­тково або повністю пропонуємо розглядати шляхом з'ясування у зацікавлених осіб: чи визнають вони обставини, які зумовлюють позовні вимоги.

Для надання стабільності судовому розгляду пропонується в разі визнання обставини (факту) стороною закріплювати це поло­ження в журналі судового засідання і за загальним правилом поз­бавити особу можливості змінювати своє ставлення відносно такої обставини (факту). Але як зазначалось раніше, за новим ЦПК таке визнання може мати місце у попередньому судовому засіданні, тому у разі дій особи внаслідок помилки, погрози, збігу тяжких обставин тощо вона мас право за новим ЦІІК ст. 178 в судовому порядку ставити питання про недійсність визнання нею відповід­ного факту.

Але у новому ЦПК нічого не сказано, а чи може така процесу­альна діяльність щодо відмови віл визнання обставин мати місце після винесення судового рішення. На нашу думку, можливимє пера гляд такого рішення у зв'язку з нововивленими обставинами (гл. 4 нового ЦПК). Отже, в разі надання особою неправдивих пояснень суду, такий доказ може бути спростований стороною і сторона має нести цивільну відповідальність, яка виявлятиметься в недовірі до наданих стороною доказів та спростуванні її вимог до іншої сторони. Якщо сторона визнає обставину (факт), та залежно від цього частко­во або повністю позов, то необхідні конкретні й обґрунтовані під­стави для сумніву у такому волевиявленні. Відтворення у новому ЦПК такої позиції, значно спростить процедуру розгляду справи і визнання обставини (факту) стане доказом в спішні.

Отже, пропонується стабілізувати визнання стороною обста-виїш (факту), як доказу, для чого пропонується фіксувати його в журналі судового засідання і позбавити особу права його зміню­вати. У разі ж впливу на волевиявлення особи, помилки, погрози, збігу тяжких обставин, необхідно в подальшому надати такій осо­бі можливість змінити своє ставлення до встановлюваної обста-

Фурси С. Я.. Цн>ра Т. В.

Цока ні і доказування и цивільному процесі

ними (факту), алетака зміна має бути обґрунтована як це передба­чено ст. 178 нового ЦПК.

Потребує правового аналізу й інший доказ, який не віднесено до переліку засобів доказування, оскільки він є специфічним. Тут йдеться про ч. З ст. 45 нового ЦПК, а саме: висновки органу дер­жавної г..1.1 ні та органів місцевого самоврядування (до 2001 р. вони називались органи державного управління), оскільки ці ор­гани можуть бути залучені судом до участі в справі або вступати в справу за своєю інші лтниою для надання висновків з метою здій­снення покладених на них обов'язків. Так, участь зазначених органів у процесі для надання висновків у справі є обов'язковою у випадках, передбачених законом, або коли суд визнає це за необ­хідне. Але яку роль відіграють в справі зазначені висновки, зако­нодавством не визначено.

З одного боку органи державної влади та місцевого самовря­дування і прокурор визначені як особливі суб'єкти, що вправі діяти на захист прав і свобод інших осіб і в цьому випадку вони не дають висновку по справі, а можуть діяти лише в межах, що визначені ст. 27 нового ЦПК. Коли ж органи державної влади та місцевого самоврядування діятимуть за ч. З ст. 45 нового ЦПК, то їх роль в процесі має зумовлюватись спеціальними повноваженнями цих органів, а не загальними, що передбачені ст. 27 нового ЦПК, а тому неможливо розцінювати висновок цих органів як пояс­нення сторони.

В. Г. Фазікош так характеризує висновок органу державного управління (за ст. 45нового ЦПК - органи державної влади і місце­вого самоврядування): "Він складається на підставі попереднього вивчення матеріалів справи і обстеження, яке проводиться орга­ном державного управління. Висновок складається від імені від­повідного органу державного управління і підписується керів­ником цього органу"."⁷ Тобто в цьому визначенні простежуються подібні риси у висновку експерта та висновку органу державного управління. Але А. О. Добровольський застерігає можливу поми­лку стосовно змішування висновків цих суб'єктів цивільного про­цесу. Зокрема ним наводяться такі аргументи: експерт - особа, не

* І Інвільнг процесуальне право України. / Під ред. В.В. Комаром. - Харків: Праю. 1904. -С 113.

заінтересована в результаті, а представник органу державного управління має заінтересованість в силу службових обов'язків. Експерт призначається ухвалою суду і відповідає на питання, які стосуються тільки фактичного боку справи. Представник цього органу не може у висновку обмежитися тільки оцінкою фактів. Він повинний і зобов'язаний висловити свою позицію і стосовно питання, яке, з його точки зору, рішення суду буде найбільш пра­вильним, виходячи із усіх даних, досліджених в судовому засі­данні."* Тому загалом можна погодитись з наведеними точками зору, але вони не вирішують кардинально питання про те, до яко­го засобу доказування можна віднести такий висновок.

Вважаємо також, що висновок органів державної влади не зва­жаючи на те, що вони беруть участь у справі, не є особливим про­цесуальним засобом участі цих осіб у справі. В цьому контексті можна навести слова В. І. Леніна (Ульнпона) про те, що необхідно "пройти далі в посиленні втручання держави в "приватноправові відносини", в цивільні справи... Не випускати із своїх рук будь-якої можливості поширити втручання держави в "цивільні" відно­сини'⁴¹⁹. Тобто державою, не зважаючи на зміни в ЦПК, залишений процесуальний засіб впливу державних установ на цивільно-правові відносини, що зумовлюється охоронною функцією держави. Саме державні та громадські інтереси, а не відомчі або посадові повно­важення спонукають законодавчу владу до регламентування особли­востей участі прокуратури та органів державної влади і органів місцевого самоврядування в цивільному процесі і у справі.

Однак, навряд чи можна однозначно погодитись з тим, що будь-який орган, крім суду вправі надавати правову оцінку розгляду­ваним в справі обставинам у такій формі як висновок і з тим право­вим значенням, яке за ним підкреслюють науковці. Тобто у висновку має існувати як мінімум дві частини: перша має стосуватись тих обставин, які були отримані відповідним органом при виконанні ним своїх повноважень, а друга має бути розрахована на аналіз існу­ючих в справі обставин і ці частини мають узагальнюватись і ко­ментуватись по відношенню до наступного судового рішення.

"Добровольский А. А. Участие органов государственного управления в советском граждан­ском процессе. - М.: Госюриздат, 1958. - С. 71. "Ленин В.И. Полное собрание сочинений. - М.. 1958. - Т. 33. - С. 177.

Фурса С. Я., Цыра Т. В.

ази і доказування у цивільному процесі

Таким чином, висновок органу державної влади та місцевого самоврядування є ширшим за змістом, ніж інші засоби доказу­вання, оскільки такі засоби, як показання свідків або письмові докази не можуть містити правової оцінки обставин справи. Так само експерту не можуть надаватись для дослідження правові питання через те, що будь-який орган не може замінювати право­вої оцінки обставин справи, що надається судом, який у своєму рішенні може посилатись лише на норми закону і докази, на під­ставі яких суд дійшов до певного, зазначеного в рішенні висновку. При цьому вважається недоцільним відносити висновок органів державної влади та органів місцевого самоврядування до особли­вих засобів доказування через те, що вони регламентуються спе­ціальною нормою закону і підкріплюють вплив держави на вирі­шення цивільно-правових відносин, а тому пропонується узгодити між собою ч. 2 ст. 57 нового ЦПК та ч. З ст. 45 нового ЦПК.

На підставі проведеного аналізу робиться й інший висновок, про те, що в поясненнях сторін необхідно відокремлювати власне пояснення від засобів, за допомогою яких особа має намір довести свої вимоги або заперечення. Тобто сама процедура висловлю­вання і заслуховування пояснень сторін, що передбачена ст. 176 нового ЦПК розрахована на те, щоб заслухати лише ті відомості, які відомі особам як безпосереднім учасникам спірних правовід­носин. На практиці ж одна із сторін іноді зачитує свою позовну заяву в повному обсязі, що інакше, як втратою часу всіх суб'єк­тів цивільних процесуальних правовідносин, назвати неможна.

На підставі проведеного аналізу неможна вважати, передба­чений ЦПК перелік засобів доказування повним і таким, що не потребує уточнення.

Останній аспект, на який слід звернути увагу, це наведений в ст. 57 нового ЦІІК вичерпний перелік засобів доказування, хоча розвиток науки і техніки давно зумовив необхідність його розши­рення за рахунок новітніх засобів доказування. Так, автори кри­тично ставляться до можливості осіб приносити присягу через те, що зміст присяги ґрунтується и основному на урочистості і етич­них аспектах, що не є обов'язковою умовою для поведінки окре­мих суб'єктів суспільства, а тому це положення породжуватиме нерівність. При цьому, такий засіб як "детектор брехні" тривалий

час проходить удосконалення і може деякою мірою замінити принесення присяги. Так, принесенням присяги з давніх часів нама­гались включити моральні аспекти, які мали додатковий вплив на правосвідомість свідка або сторони, а не визначальний. В той же час випробування на детекторі має подвійне значення: моральне, ос­кільки пересічна людина, коли буде говорити під час перевірки її показань на детекторі, то хвилюватиметься, щоб не сказати неправ­дивих відомостей; технічний, через тс, що постійний розвиток тех­ніки зумовлює досягнення певних результатів, через що впливатиме на правильність фіксації та отримання показань свідка.

Отже, в теорії цивільного процесу необхідно постійно здійсню­вати перегляд новітніх доказів, що застосовуватимуться в судовій практиці, на предмет їх віднесення до засобів доказування, а ос­танніх - на допустимість у цивільному процесі.

До новітніх засобів доказування і доказів, які потрібні для встановлення певних обставин справи доцільно віднести такі до­сягнення науки і техніки, які виникли як давно, так й недавно, але до останнього часу не мали практичного застосування в ци­вільному процесі. Наприклад, Л. М. Звягінцева так визначає до­кази, що підтверджують походження дитини від конкретної осо­би: висновок судово-біологічної експертизи рідини крові матері, дитини і батька для встановлення їх групової приналежності; ко­місійної експертизи медичних документів для встановлення стро­ку зачаття дитини; експертизи для перевірки доводів батька про неможливість його батьківства; молекулярно-генетична експер­тиза (генна, геномна, генетична, дактилоскопічна); судово-почер­кознавча експертиза (при необхідності доказування батьківства на підставі письмових доказів, що підтверджують визнання відпо­відачем батьківства, в разі оспорювання вірогідності докумен­та).*" Тобто в цьому переліку наведено багато доказів, які нале­жать до такого засобу доказування, яким є висновок експерта. Так, можливість проведення молекулярно-генетичної експертизи (генної, геномної, генетичної, дактилоскопічної)', які виникли

*° Гм|иівочішк по даказыаанию в гражданском судопроизводстве. / Под рол- И. В. Решетки

коаой. - M: Норма. 2002. - С.261. * Сухий В. Д. Експертизи у судовій практиці / За рад. В. Г. Гончаренка. - К.: Юрінкомінте)).

С.198.

Фурси С. Я.. Цюра Т. В,

Докали і ()іжи іуваиия у цивільному процесі

останнім часом і про них не. шлють мс тільки більшість громадян, а й деякі судді та адвокати. Для встановлення цього положення достатньо заглянути до файлу Мін'юсту в мережі Інторнет, де на­дається інформація про можливі види експертна, що проводяться Інститутами судової експерт ли, а саме: почеркознавчі; авторо-знавчі; технічні експертизи документів; фототехнічні; технічні експертизи матеріалів і засобів відео-звукозапису; портретні; тра-сологічні; балістичні; вибухових пристроїв; вибухових речовин і продуктів вибуху (пострілу); матеріалів і речовин (волокон і волокнистих матеріалів; лакофарбових матеріалів; наркотичних засобів і сильнодіючих речовин; рідин, що містять спирт; металів і сплавів; полімерів, пластмаси та скла); біологічні; ґрунтознавчі; автотехнічні; транспортно-трасолопчиї: иожежно-технічні; ком­п'ютерної техніки та програмних продуктів; психологічні; буді­вельно-технічні; економічні; товарознавчі; автотоварознавчі. Для більш повного задоволення потреб слідчої та судової практики експертними установами із залученням відповідних науковців та фахівців державних органів та центральних органів виконавчої влади проводяться також види судових експертиз, що не зазначені у вищезгаданому переліку.

Як бачимо з цього переліку, судді неважко буде знайти ту уста­нову та конкретний інститут, що здатен виконати визначену ви­ще і запропоновану науковцями експертизу. З наведеного переліку вбачається також, що на практиці відсутнє чітке розмежування експертиз на види. Крім того, спроба знайти в Інторнеті перелік окремих установ, які спеціалізуються на проведенні певних видів експертиз не знайшла успіху. Це свідчить про загальну потребу в розвитку сучасних засобів передачі та розповсюдження інформації правоохоронними державними установами. При цьому, реальна потреба в розвитку таких засобів не викликає сумніву. Не важко уявити картину, коли суддя має винести ухвалу про призначення експертизи і йому необхідно зазначити ту установу, на яку покла­дається її виконання, а він не володіє зазначеною вище інформацією.

Отже, поряд з розглядом потреб сучасного цивільного процесу в новітніх засобах доказування, необхідно розглядати й проблему забезпечення суддів та всіх зацікавлених осіб відповідною інфор­мацією про них.

Зш і п.ними ж напрямами ромотку засобів доказування в ци­вільному процесі, вважаються такі:

- вивчення і узагальнення судової практики на предмет дослі­
дження тих обставин, які зумовлюють необхідність вико­
ристання спеціальних засобів для їх підтвердження;

- аналіз і втілення новітніх досягнень науки і техніки в юри­
дичну практику з метою надання рішенням суду більшої
юридичної достовірності та, як наслідок, збільшення дже­
рел підвищеної небезпеки, якими стають наслідки генної
інженерії, новітні ліки, добрива тощо;

- вдосконалення існуючих засобів доказування і процедури їх
дослідження з метою надання їм більшої юридичної віро­
гідності;

- самостійний розвиток науки і техніки з метою подальшого
втілення результатів в цивільне судочинство;

- систематизація інформації про засоби доказування, яка має

узагальнюватись як по окремих галузях права, так і шля­хом порівняльного аналізу, та складати раціональну струк­туру відомостей про певні засоби доказування для окремої галузі права. Наприклад, такий засіб доказування, як вис­новок експерта, на наш погляд, має класифікуватись за га­лузями природничих, гуманітарних та інших наук. Застосування інших засобів доказування в цивільному процесі

буде більш детально розкрите в розділі "Особливості процесу

доказування і оцінки доказів".