Фурса С. Я., Цюра Т. В

Дока.ш і дика.іувиння у цивільному процесі

2. суд ухвалює рішення в справі на підставі поданих сторонами
доказів, витребуваних за клопотаннями, а також презюмо-
ваних, преюдиціальних, загальновідомих фактах, що не по­
требують доказування;

3. докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть
участь у справі, а також витребовуються судом за клопо­
танням сторін.¹²*

Але проти цієї позиції виступає А. Гриненко, який висуває аргументи на користь можливості судді допомагати одній із сто­рін, коли в неї з матеріальних причин немає адвоката.¹*⁷ На цей аргумент можна відповісти лише тим, що в цивільному процесі, про що, на жаль, знає невелика група осіб, є можливість зверну­тись до Уповноваженого Верховної ради з прав людини, проку­рора, до органів державної влади та місцевого самоврядування (ст. 45 нового ЦІІК), які можуть звернутися до суду з заявою без­коштовно про захист прав, свобод та інтересів інших осіб. Слід вважати, що ця позиція вченого є правильною, але неповною. Зо­крема, про процес змагальності може свідчити й процедура дос­лідження доказів, в якій кожна сторона намагатиметься досягти зручного для доказування положення¹²", а також змагальність при наданні своїх аргументів на стадії судових дебатів. Але вважа­ється неможливим говорити в цій ситуації про широке застосу­вання принципу змагальності, оскільки сама процедура має бути орієнтована на чітку послідовність при вчиненні певних дій. Так, на втілення цього положення в новому ЦПК передбачене поперед­нє судове засідання (ст. 130 нового ЦПК), в якому будуть з'ясову­ватись наступні питання, що пов'язані із судовим розглядом. Та­ким чином, необхідно ширше розуміти принцип змагальності цивільного процесу. Якщо ми говоримо про цей принцип як про загальний, то він має бути властивим не тільки позовному прова­дженню, а й провадженню по справах, що виникають з адміністра­тивно-правових відносин (це провадження відсутнє в новому

<^м Мамницькиіі В. Ю. Принцип змагальності ■ цивільному судочинстві. / Лвтореф. канд. дне. Х«ркі». 1995. - С. 9.

"' Гриненко А. Потенційна можливість і реальна дійсність у судовому процесі. // Право Ук­раїни. М10. - 1999. -С.95-М.

'** Цюра Т. Сторони як основні "процесуальні противники" в процесі доказування по цивіль яих справах // Право України. - J* 3. - 2002. - С 102-105.

ЦПК, оскільки зі створенням адміністративних судів воно перед­бачене у Кодексі адміністративного судочинства, який мав на­брати чинності у вересні 2005 p.), але на нього Президентом накла­дене вето, та справам окремого провадження¹²", а в наступному й наказному провадженню.¹³⁰ Залишає бажати кращого рівень нау­кового обґрунтування і відтворення принципу змагальності в про­вадженнях цивільного процесу, які, по суті, не зазнали змін при внесенні доповнень до ЦПК у 2001 році.

Стосовно ж конкретних пропозицій, які стосуються подаль­шого вдосконалення процесу розгляду цивільних справ у зв'язку із ширшим застосуванням принципу змагальності, то заслуговує на увагу пропозиція О. Немировської, яка у свій час пропонувала відокремити в ст. 7 проекту ЦПК гласність судового процесу від закритого судового розгляду на тій підставі, що гласність судо­вого розгляду це принцип, а інше - виняток із правила.^ш На наш погляд, при розмежуванні самого принципу (правила) та винятків із нього, додатково буде потрібно узгодження їх у ще одній нормі. Слід додати до цього положення, що ЦПК - це чи не єдиний нор­мативний акт, у якому відсутня норма, у якій передбачався б пе­релік принципів процесуальної діяльності уповноваженого ор­гану, яким є суд, та суб'єктів цивільного процесу. Тому авторами у записці до робочої групи Кабінету Міністрів з розробки ЦПК пропонувалося розкрити принцип змагальності цивільного судо­чинства в окремій нормі, яку доцільно розташувати в загальній частині ЦПК - "Основні положення", де розкрити не тільки прин­цип змагальності, а й інші властиві цивільному процесу прин­ципи, про що зазначалось раніше. Дана пропозиція знайшла своє втілення у новому ЦПК, а саме ст. 10.

О. Немировською також пропонувалося замінити назву ст. 176 проекту ЦПК "Змагальність сторін" на "Змагальність в судовому засіданні"¹³², з чим автори не погоджуються. Не може принцип

'" фурса С Я. Окреме провадження у цивільному процесі України. - К: Поліграфічний

центр Київського університету., 1990. - С. 129-131. '" Чгргмин М. А. Приказное производство в российском гражданском процессе. - М.: Горо.

дециэдат, 2001. - 172с. '" Нгмировська О. На шляху оновлення цивільного процесуального законодавства. - Право

України. - МИ. - 1999. - С 72. "■ Немироягьна О. Там само.

Фурса С. Я., Цюра Т. В.

Докази і доказування у цивільному процесі

змагальності бути сконцентровано в одній нормі закону, яка сто­сується не загальних положень, а конкретних процедурних пи­тань. Нині, у новому ЦИК ст. 10 має саме назву " Змагальність сторін ". У чинному ЦИК ст. 180 має назву "Пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі", що мас тлумачитись як пев­ний засіб доказування і така норма є в чинному ЦПК ст. 40 "Пояс­нення сторін та третіх осіб". У той час на стадії судового розгляду в цій нормі має регламентуватись процедура надання пояснень, чер­говість та інші процесуальні аспекти. Тому цю статтю необхідно на­звати "Порядок дачі пояснень сторонами та іншими особами, що беруть участь в справі". Ця пропозиція авторів частково знайшла своє втілення, оскільки у новому ЦПК у гл. 4 "Судовий розгляд" ст. 176 йдеться про таку процедуру, хоча назва норми стара.

Звертаючись до змісту ст.10 нового ЦПК, слід окремо заува жити, що змагальність в судовому засіданні має полягати як в усному наданні кожною зі сторін відповідно до вимог і заперечень обставин доказів, якими вони обґрунтовуються, так і підтвер­дження певних обставин іншими засобами доказування, серед яких ст. 57 нового ЦПК передбачено письмові, речові докази, зокрема звуко- та відеозапис, висновок експерта.

Загалом, на наш погляд, змагальність одночасно є принципом побудови рівних умов для суб'єктів цивільного процесу та зо­крема в процесі доказування, а також способом спонукання сто­рін до активної доказової діяльності, що сприятиме досягненню об'єктивності судового рішення, а не об'єктивної істини. Цс ви­являється в можливості кожного суб'єкта впливати на рішення суду незабороненими способами, які можна встановити із ст. 27 нового ЦПК: подавати докази, брати участь в їх дослідженні, заявляти клопотання та відводи, давати усні та письмові пояс­нення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення, оскаржувати рішення і ухвали суду, а також користуватись ін­шими процесуальними правами, наданими їм законом. В тому ж випадку, коли відповідач не буде заперечувати проти встанов­лення певних юридичних фактів, то у суду фактично не зали­шиться способів встановлення об'єктивної істини по справі, і тому змагальність не може однозначно пов'язуватись з досяг­ненням об'єктивної істини по справі.

Таким чином, можна встановити відповідність принципів ци­вільного процесу доказовому процесу, але їх необхідно сприймати як загальні. Крім того, процесу доказування мають бути властиві й спеціальні принципи. Від інших юрисдикційних процесів судо­чинство відрізняється різноманітністю доказового матеріалу, який може розглядатись судом як докази по окремих справах. Будь-які докази не повинні мати для суду наперед встановленої сили. З ін­шого боку, для того, щоб суд прийняв докази вони мають відпові­дати правилам належності до справи і допустимості. В цьому й проявляється багатоаспектність суддівської діяльності, але ці положення не мають конкретного вираження в ЦПК і в основному підпорядковані суддівському розсуду в конкретній справі.

Погоджуючись з концепцію Конституції України, за якою всі правовідносини, що виникають в державі підвідомчі судам, необ­хідно усвідомлювати наскільки складні стоять задачі перед су­дом. Починаючи зі справ про встановлення фактів примусової пра­ці громадян України ва підприємствах та у сільському господарстві Німеччини, і закінчуючи справами про заподіяння шкоди дже­релами підвищеної небезпеки, ось такий значний діапазон фактів встановлюється судами. Однак, всі розглядувані судом факти ма­ють доводитися сторонами на підставі доказів, але кому повинно бути доведено існування певного юридичного факту - стороні чи суду? Останнє питання до нині не розглядалось в юридичній літе­ратурі в такому ракурсі.

Вважаємо, що принципом доказування в цивільному процесі має бути спрямування доказової діяльності на вирішення спірних або недоведених обставин. При цьому, орієнтація доказування повинна мати й певну послідовність. Якщо уявити змагання з ба­гатьох видів спорту, то в переважній більшості з них роль арбітрів зводиться до констатації переваги одного зі спортсменів. Напри­клад, в такому Інтелектуальному виді спорту як шахи, спортсмен може визнати перемогу іншого шахіста, сторони можуть пого­дитись на нічию, тобто участь судді в цьому виді спорту зводиться до підтримання загального порядку. Однак, в деяких видах спорту участь судді впливає на результат, що є властивим й для цивіль­ного судочинства. Тому постає питання про межі участі судді в процесі доказування.

Фурса С. Я.. Цюра Т. В.

Докази і доказування у цивільному процесі

На нашу думку, межі повноважень судді в сучасному цивіль­ному процесі мають бути окреслені загальним принципом не втру­чання в процес доказування до тих пір, доки сторони не попросять суд про це або законом не буде встановлена однозначна вимога щодо необхідності проведення певних дій для з'ясування юридич­них обставин. Така позиція може бути обґрунтованою тим, що тепер тільки сторони зобов'язані доводити переваги своєї позиції у справі.

Стосовно ж мети доказування, то сторони завжди орієнтуються на переконання саме суду в обґрунтованості своєї позиції, але від­сутність заперечень з боку іншої сторони стосовно окремої юри­дичної обставини фактично є свідченням її доведеності. Але кожна сторона зобов'язана обґрунтувати кожну юридичну обставину, незалежно від того, чи відноситься вона до визначальних (розмір позовних вимог), чи належить до таких, що встановлюють право особи на відшкодування шкоди (право власності, честі і гідності тощо). Звідси, на нашу думку, принципом процесу доказування буде відсутність основних і другорядних юридичних обставин, а кожна юридична обставина, що розглядається судом, має бути пов'язаною зі змістом позовних вимог та зумовлювати процесу­альне право позивача або відповідача на задоволення їх позовних вимог або заперечень проти позову. Так, один із авторів зустрі­чався з випадками, коли неналежне оформлення довіреностей призводило до скасування судового рішення, коли юридичні об­ставини пов'язувались з невідповідними нормами закону, що в подальшому призводило до скасування судового рішення першої інстанції. Тому не можна вважати, що бувають "дрібні" юридичні обставини та "значні".

Процес доказування має відтворювати принцип особистісного визначення юридичних обставин, на яких сторона обґрунтовує зміст своїх вимог або заперечень проти позову. Так, говорячи про необхідність сторони довести юридичну обставину, можна і по­трібно встановлювати обов'язок іншої сторони відреагувати на зазначену юридичну обставину, оскільки при відсутності такої реакції вона буде вважатись встановленою. Тому вважаємо за до­цільне визначити принципом доказового процесу обов'язок позивача довести існування юридичної обставини, на яку він

посилається на обґрунтування своїх вимог, а правом і одночасно обов'язком відповідача висловити своє ставлення до розглядува­ної юридичної обставини. Стосовно обов'язку відповідача висло­вити свої міркування про розглядувану юридичну обставину, то він стосуватиметься випадків, коли суд визнає за необхідне з'ясу­вати позицію відповідача з цього приводу.

Принципом доказового процесу має стати положення про те, що всі докази надаються на підтвердження конкретних юридич­них обставин одночасно з позовною заявою і не мають наперед встановленої юридичної сили. Наприклад, сторона надає суду вис­новок експерта стосовно вартості ремонту автомобіля, але така експертиза не може вважатись судовою, оскільки вона здійсню­ється лише в межах цивільно правової угоди між її замовником і виконавцем (експертом). Тому експерт за наданий неправильний висновок не буде нести кримінальної відповідальності. Отже, виходить, що такий висновок мас меншу юридичну значимість, але сторона обґрунтувала юридичну обставину відповідним дока­зом. Для того, щоб суд не взяв до уваги такий висновок при вине­сенні рішення, інша сторона має довести його неправильність на підставі певних доводів та доказів. Але без спростування віро­гідності наданого висновку експерта сторона не може посилатись на те, що цей висновок не має юридичного значення лише через те, що експертиза не призначалась судом.

Таким чином, процесу доказування властиві загальні прин­ципи цивільного процесу, а також специфічні, які зумовлюються особливостями процесу доказування.

§ 5. Стадії процесу доказування

Як зазначалось у роботі раніше, стадії розгляду цивільної справи різними науковцями визначаються в основному по різно­му, але головним висновком з проведеного аналізу має стати той аспект, що процес доказування не збігається з процесом розгляду цивільної справи, а починається раніше. Тому діяльність суду в цивільному процесі зводиться до виконання передбачених ЦПК