ПРОГРЕС 3 page

Від Макса мене якось трохи вже відвернуло. Я таки справді образилась, хоч і не показувала цього. Він сам все розпочав і сам мене покинув. Так дивно, раніше я вважала, що взагалі ні на кого не ображаюсь, а останнім часом, тільки те й роблю.

Сьогодні ми допомагали Яні і Андрію. Я вже згадувала про них на початку книги. Вони все-таки вирішили одружитись. Ми (Бодя, Макс і я) готували їхню квартиру.

Думаю ця думка заслуговує окремого абзацу… Це почуття, уявіть яке ж воно тільки радісне. Вони будуть жити разом, ще такі молоді, а вже можуть чудити, що тільки в голову збреде.

Мабуть, це найсолодший період життя, коли ти ще молодий, закоханий і вільний. Мені аж самій захотілося одружитися з кимось. Можна було б не спати всю ніч, і батьки б нічого не сказали, можна було б не піти до школи, але тут випливає весь прикол: одружуватися треба вже з головою на плечах, а то так і згулятися нафіг можна. Тож мені поки рано, але все одно як же це круто, що кохання існує, що ще може поєднати так сильно людей, що вони хочуть бачити один одного кожного ранку. Це не можуть бути гроші, родинні зв’язки чи ще щось. Це може бути лише дивний хімічний процес-кохання.

Вийшло так, що ми з Максом фарбували одні двері… І чомусь було так добре... Лише уявіть, фарбувати двері, коли на вулиці сорокаградусна спека, а я навіть не відчувала дискомфорту. Було так легко і приємно водити щіточкою по старому трухлому дереву, і знаєте, так випадково торкатися Макса. Не повірите, але мене до нього знову тягнуло. І я відчувала, що його також. Прибравши, ми поїхали на озеро купатися. Я сіла на раму Максового велосипеда, і ми мчали по калюжах. На вулиці був маленький дощик, але все одно було тепло, і навіть ще більш романтично. Приїхавши, до речі, це не так уже і близько(кілометрів так з 10), ми розстелили на вогку землю покривало, а потім багато сміялися, їли пиріг, пили вино (яке я ще з Криму привезла. Я завжди привожу багато вина з Криму, – навіть мої батьки менше тягнуть. Не знаю чому, але я таки дуже люблю гарне вино. А в Прилуках таке знайти майже не можливо, тож завжди тягну всім знайомим і собі трохи на зиму грітися).

Вже повертаючись додому, ми вирішили звернути в сторону поля і полежати на траві, щоб помилуватися чарівними зорями, ну, звісно, це звучало, як привід для... Небо сьогодні було дійсно класним, але, мабуть, усе вже було вирішено. Проїхатися по полю на велику, коли трава тобі по груди, було не так уже і просто, але закоханим море завжди буде по коліна. Тож ми випили ще трохи вина і поцілувалися. Поцілунки були такими солодкими, що було важко не втратити голову. Цим епізодом і розпочався новий етап наших відносин. Ми багато гуляли, цілувалися і пили. Було класно, але він постійно говорив, що це поганий період його життя, що він повинен повернутися до Бога. І виглядало так, ніби це я погана. Так я погана…Я наївна й дурна…

Макс уже знову мав їхати на навчання. Остання наша зустріч була просто дуже класною. Нарешті зуміла йому правильно сказати все те, що в мені накипіло. Хоч і почалася вона з якогось неадекватного спілкування, але, набралася сміливості, я взяла все в свої руки.

– Знаєш, я відчуваю себе з тобою, наче з малою дитиною. Ці постійні вибрики іноді просто доводять мене. Але я тебе люблю, люблю як молодшого брата.

– Ух, самопопуск. Це я маленький?– засміявся він. – Я тебе також дуже люблю. Але все ж не так, як свою дівчину.

Правду чи не правду каже та Біблія: гординя – це велика і серйозна проблема. А в Макса її було хоч відбавляй. Та не зважаючи на це ми чудово попрощалися і дружньо обійнялися.

Починалася якась нова сторінка. Мої гульбенства з Артемом вже також поступово зникали. Мені ставало просто нудно з ним. Я навіть не знала про що з ним можна спілкуватися. Звісно, він ображався і ревнував до всіх, та й було за що. Він казав, що кохає мене. Я і справді стерво... А от ви могли б бути з людиною, яку ви не кохаєте по тій причині, що вона кохає вас? Якщо можете, то я заздрю вашій силі волі, а, взагалі, краще покинути цю людину, і повірте, вона знайде своє щастя, а ви б її лише згубили.

Я знову почала проводити більше часу з Бодею: зустрічали з ним світанки, і це все було майже без якихось зайвих обіймань. Бодя розповідав мені про Бога і це було по-справжньому цікаво. Часто відпочивали на пляжі у центрі міста, а також фільми різні дивились. Ще займалися таким собі паркурством: вилізали на різні дахи і дивилися на небо. Одного разу лежачи на даху він задрімав, це для нас було звичайним ділом, мені здавалося, що ми одне ціле, ми так добре відчували все, що відбувалося навколо нас: ми одночасно сміялися, одночасно насторожувалися, одночасно тікали. Гармонія - це те слово, яке повністю характеризує наші стосунки... Так от Бодя взагалі неадекватний, коли сонний, він неначе п’яний. Я не встояла, щоб не скористатися цією слабкістю: вмостилася поруч, поклавши голову на його сильні груди. У нього таке ідеальне тіло, що просто неймовірно важко встояти перед спокусою. Взагалі він дуже-дуже гарний, і мабуть, тому мені так непросто. Його губи завжди зводили мене з розуму. Але він сказав, що ніколи навіть не цілувався, хоча він дуже схильний до надзвичайної ніжності. Я не знаю, що в нього там за Бог, але Бодя точно сильно йому вірить. На наступний день він запитав у мене, чи нічого не натворив поки сонний був. Я відповіла, що, звісно, нічого. Добре, що він не пам’ятає, що робила я. Так смішно це все порівнювати. Знаєте, як зараз там поцілувались – і це нічого не означає, а коли кажуть «натворить» – це вже секс. Але у нас – це обійнятись. В християн секс можливий лише після одруження, уявляєте? Я в шоці, як вони так живуть. Наче зовсім інші люди, інопланетяни якісь. І всіх вони люблять. Ух, мене Бодя вже понаучував всій цій теорії. От ви знаєте чим відрізняється любов звичайної людини від любові християнина? От, людина може любити свою родину, своїх друзів, а християнин любить і своїх ворогів, навіть молиться за їхнє спасіння. Розумні ці християни. Бодя вважає, що смиренність – це найскладніша людська риса. І що якщо ти не відповідаєш на образу образою, то ти сильний. Але мені здається, що слабаки не відповідають на образу образою через те, що просто не можуть, а от сильний ти тоді, коли можеш, але стримуєш себе.

Нам було добре разом, але якось не дуже ідеально. Ми постійно намагалися зав’язати з нашим маленьким гріхом, Бодя зізнавався, що його думки не зовсім чисті, а я просто поважала його вибір і стримувала себе. Але, коли ми намагалися навіть не торкатися один одного, то бажання подвоювалося вдвічі. Якщо чесно, то я і сама все-таки трохи серйозна. Я чудово відрізняю відносини з кимось просто, щоб розслабитись, від тих, котрі мають майбутнє. Воно тоді все зовсім по іншому… Коли тобі по-справжньому хтось подобається, ти відносишся до цієї людини дуже трепетно, і бруду в таких відносинах зовсім немає. Все і справді чисто. Брудними я вважаю відносини у тому випадку, коли ти не плануєш нічого будувати далі. Я чесно завжди задумувалася наперед. З кожним хлопцем з яким я мала якісь стосунки, я уявляла наше спільне життя. Хоча над кожним потрібно було провести море роботи. І Бодя також не був винятком, хоч у нас і порівняно світлі відносини, але я дуже відчувала, що йому це все не по душі. І мене це гнітило, я впевнена, що якби він у мене закохався, то у нас все було б добре. На жаль, він хотів собі мудру і чорну жінку. Він хотів собі негритянку. Здається, я ще не розповідала про його плани на майбутнє. Бодя хоче поїхати місіонером в Африку. Мріє копати там свердловини і розповідати людям про Ісуса і його жертву. Я знаю, що людина здатна на багато заради своєї цілі, але я взагалі не розумію Бодю. Я навіть трохи переживаю за нього, а раптом він на якесь дике плем’я натрапить. І його там заріжуть на вечерю голодним негритятам.

– Бодя, я так за тебе переживаю. А що як вони будуть проти тебе, у них же там свої боги.

– Якщо на це воля Божа, то він буде мені допомагати.

– Ну, знаєш, на Бога надійся, та сам не лінися...

– Бог казав все віддавати в його руки. Знаєш, чим відрізняється Божа справа через людину від просто земного якогось діла?

– Ну…

– Бог сам керує тобою, а ти просто виконуєш. І ти не можеш помилитися і про щось шкодувати, якщо ти з Ним.

– Мда, пришпильно, навіть відповідальності ніякої нема.

Бодя був мені більше ніж другом, але менше ніж коханим. Я не відчувала ніякої ніжності від нього. Усі наші дотики були якимись реально прелюбодійними. Наче ми якісь коханці, хоч між нами більше, аніж обіймання нічого і не було. Гріх не виходив за межі еротичної фантазії.

Не знаю чому, може тому, що у мене була купа вільного часу, можливо, через інші причини, але складалося так, що спілкувалися ми майже кожного дня. У мене ні з ким не було таких відносин, як з Бодьою. Ми ніколи з ним не сварились, хоч я іноді і ображалась. Я все-таки не люблю такого відношення, коли відчуваєш себе коханкою. Люблю повністю віддаватися людині, але з Бодьою це було не можливо, банально через те, що він мене не кохав. А я мабуть достатньо егоїстична, щоб покохати когось невзаємним коханням. Бодя казав, що кохання може бути сильним лише після одруження, бо Бог єднає одружені пари. Я, звісно, казала, що знаю багато повінчаних, але не щасливих. Та він відповідав, що Бог не вінчав їх, бо вони не були віруючі. І знаєте, я чомусь йому навіть вірю. От, власне, з особистого досвіду. Я знаю дві ідеальні родини: перша – це родина моєї хрещеної, вони віруючі, але по своєму, така собі демоверсія. Друга пара – це родина пастора церквухи. І справді якось дивно чому родини постійно рушаться. От пам’ятаю, в дитинстві, я думала, що шлюб – це на все життя, а зараз мої погляди змінилися на сто вісімдесят градусів, і здається, це не нормально... І якщо чесно, це мені навіть не подобається. Все ж я завжди прагнула якоїсь правильності, хоч якщо поглянути на моє життя, то воно повне хибних вчинків.

Ух, знову сьогодні танці були. Ми займаємося в приміщенні моєї рідненької школи мистецтв. Сім років тут відмучалась. Було це діло не надто веселе, навіть нудне, але чомусь її стіни мене все одно гріють теплими спогадами. До речі, зараз танці викладає дівчина, яка також закінчила цю школу. Але, як вона говорила: «Значно більше мені дала Європа (єдиний клуб у нашому місті, де можна нормально потанцювати)». Мені, мабуть, також... Європа і справді багатенько мене навчила. Може, я вам ще не говорила, але я ж PJ-кою там працювала. Страх сцени був успішно подоланий. Хоч, мабуть, у мене його ніколи й не було, скоріше я привила собі любов і бажання бути на очах у всіх, бути в центрі.

На дворі сьогодні несерпна спека,близько сорока градусів, аж у голові паморочиться. Їздити в автобусах було просто неможливо, а мені постійно доводилося возитися туди-сюди. Рятував лише холодний душ, приймала його по два-три рази на день або просто йшла на річку. Сьогодні Бодя не зміг піти купатися, тож ми домовилися зустрітися ввечері. Ну, повернувшись додому я приготувала пончики, трохи поспала і поїхала в місто. Я поспішала, щоб не пропустити чарівний захід сонця. Найкраще в нашому місті його спостерігати біля пам’ятника літописцю. Звідти було видно велику частину Прилук, а дали – ліси… Зчаста я сідала на обваллі і читала українську літературу до іспитів, а коли сонце було на своїй найвигіднішій позиції діставала фарби і починала малювати. Малювати потрібно було дуже швидко, бо кольори змінювалися зі скаженою швидкістю. От за що я люблю захід сонця, це за те, що він ніколи не буває однаковим. Тому не можна було пропустити жодного дня, жодної секунди. Кольори змінювалися з жовтого на помаранчевий, з помаранчевого на яскраво червоний, з червоного на ніжно рожевий, і з рештою на по-нічному фіолетовий. Потім можна було повернути голову, і позаду вже було видно першу зірку, а сонце ще лишало про себе теплий спогад.

Після всього цього дійства зчаста приїздив Бодя. Мабуть, з моєї пам’яті ніколи не зникнуть ті хвилини, коли він під’їжджав до мене на своєму велосипеді. Я бачила ще здалеку, як завжди скажено нісся його «байк». Потім Бодя підходив і говорив, що проміння дуже гарно виблискує на моєму обличчі. Я як зараз пам’ятаю цей день, такий теплий із по-осінньому спокійним світлом, не таким, що б’є у очі, а приємним і ностальгійним.

Частенько ми лягали на моє покривальце прямо тут, їли щось смачненьке, вручене мамою вдома. Іноді ми грали на гітарі, іноді, коли Боді не було, я сама грала і придумувала різні пісеньки про сонце. Мені завжди здавалося, що вже всі найкращі пісні в хвалу сонцю написані, тож виходило щось дуже схоже на пісні гурту «Океан Ельзи». Ну, з Бодею ми знали також небагато пісеньок. Мабуть, нашою улюбленою була пісенька Боба Марлі «No woman, no cry». Бодя говорив, що всі, кому він співав цю пісню, невдовзі одружувалися, а іще він говорив, що ця назва перекладається: «Немає жінок – немає сліз», хоч насправді тут співається: «Ні, жінко, не плач». Звісно, ми не знали повного тексту, а співали лише приспів, на куплети завжди щось придумували. Куплети на пряму залежали від того місця, де знаходилися. Ми просто починали описувати все навколо. На кшталт: «Ми сидим на траві зеленій, і бачим сонце прекрасне й далеке. Серед нас немає бла-бла-еній…» Ну, і все інше, що лягало в риму.

Сьогодні ми вирішили кудись піти, у наш час, коли люди говорять «кудись піти» зазвичай вони мають на увазі якесь кафе або ще щось. Оскільки грошей у нас ніколи не було, «кудись піти» означало, що ми встаємо і просто йдемо. Проходили повз ресторан «Старий двір» і почули, як там гухкають барабани. Так, ви вгадали: ми вирішили піти подивитись, що там твориться. Заходимо, а там цілий циганський ансамбль. Відпочивала там якась підозріла і дуже шумна компанія. «Точно, мафіозі якісь», – одразу подумала. Але Бодя такий жук. Він уже з кимось там познайомився, і ті йому одразу підсісти до їхнього столика запропонували. Сказали, що чаю нам скоро принесуть. А у нас при собі була гітара і дарабука (мій маленький барабанчик). Я, звісно, трохи захвилювалась.

- Бодя, оце вони зараз наллють нам чайку, а потім скажуть іти грати.

- То класно! Я б їм заграв про Ісуса. Люди завжди п’яними краще Біблію сприймали. Зазвичай плакати починають, прощення у Господа просити. Прикро лише, що на наступний день все забувають.

- Ох, вмієш ти людям «тему наламувать».

- Я вмію рятувати людей від вічних страждань.

Я не могла з ним сперечатися, я його не розуміла, але і не хотіла заперечувати. Слава Богу наше сидіння на цій п’янці надовго не затягнулося: вирішили піти до Бодених знайомих. Була це доволі мила квартирка, яка сама по собі стала місцем відпочинку багатьох з Бодіної компанії. Вони там молилися, бесідували з чаєм «Бесіда». Загалом, мені було там якось не комфортно і незвично. Усі були, як завжди, дуже привітні. Розпитували щось. Я так не люблю коли мене розпитують! Так, я можу багато що розповісти про себе, але чомусь виходить наче я тупо хизуюсь. Я от і співаю, і танцюю, і куди ж мені такій гарній і розумній податись(як в тому анекдоті прям, мені мама вічно його згадує)) Подивившись якісь ролики по телевізору, ми вирішили покинути і цю компанію.

– Ну, що? Може давай кудись заліземо?

– Вже темніє…

– Подивимося на зорі…

– Ти вмієш вмовляти, – посміхаючись казав він.

Не знаю, вмію чи не вмію, але на старий розвалений магазин ми таки залізли. Це може дико звучати, але ми любили залазити на різні напіврозвалені споруди. Цього разу нашою жертвою був магазин майже в самому центрі міста. Я не знаю чому його до сих пір не знесли, але нам від того тільки краще. Колись ми компанією намагалися туди залізти, але Марина(моя однокласниця) щось довго не вмовлялася, а більшість вже була на даху. Звісно, за законом підлості добрі дядьки міліціонери проходили повз, і просто не змогли проминути таку чарівну картину. На щастя нам цей інцидент зійшов з рук. Трохи дісталося лише Рибаку, тому що він був єдиним хлопцем серед нас. Міліціонерам було аж зовсім не зрозуміло, що хлопець може робити з трьома дівчатами на даху напівзруйнованого магазину.

Нарешті спека трохи спала і дихати стало вільніше. Ми лягли поруч і дивилися на небо. Воно було ще трохи сірим. Але перші зорі вже почали з’являтися на горизонті, так прикольно шукати на небі перші зорі: побачив зірку, і одразу загадуєш бажання, думаючи, що вона перша, а потім крутнеш головою, а ззаду ще десять негірших…Мабуть, Господь створив зорі для мрійників…

- Я от не розумію, чому хлопцям завжди краще проводити час з дівчатами, а дівчатам з хлопцями?

- Хм, я не можу тобі дати відповідь на це питання., сама така))

- От я працюю на роботі, а потім ти. І з тобою можна обговорити все те, що наболіло протягом дня, ти завжди мене вислухаєш.

- От знаєш, у мене наче і є багато друзів з якими я можу проводити час, але мені завжди було краще всього саме з тобою. Для всіх інших – я зайнята, у мене завжди знайдуться якісь справи, щоб тільки не тусити.

- Та я помітив. Ти завжди зайнята, але при цьому вільна. Це дуже класно. І взагалі, класно, що ми тусим з тобою не тому, що нам просто більше нічим зайнятися, а тому що сумуємо один за одним.

- Дивні у нас з тобою стосунки.

- Ех, прикро що ти не хлопець…

- Чому?

- Не було б якоїсь незрозумілості наших відносин. Мабуть, виглядаємо «як парочка». От як пояснити, що ми просто друзі?

- Та мені якось все одно. Хай хто що хоче, те і думає. Ти – мій найкращій друг!

- О, іди до мене. Моє ти маленьке!

Ми обійнялися. Я відчувала себе його донечкою, чи другом, чи коханою. Я не знаю. Я просто його дуже люблю. Мабуть, справжня любов якась ідеальна. Знаєте, я навіть не можу на нього дутися, я завжди його розумію. Приймаю його з усіма недоліками. Хоч вони і так майже не помітні на фоні чеснот.

Тепле, літнє повітря огортало нас, а віки повільно опускалися. Так, ми навіть іноді могли заснути на одному з дахів будинків, і при цьому не відчувати ніякого дискомфорту. Це була свобода. Це була чистота, молодість і кохання.

Сьогодні ми вирішили поїхати з Бодею на озеро. Він казав, що десь біля нього є гарне місце. Тож я «крутячи педалі» мчала до його додому. Спускаючись з базарної гори, в око потрапила мошка, і вийшло так, що я відпустила одну руки, а оскільки на трасі було повно ям, я просто перелетіла через кермо, і проїхала більше метера на своєму плечі. Одразу після, мене ледь не збила машина, що їхала позаду, але мені, як завжди, пощастило. Не скажу, що мені було дуже боляче, у мене просто був шок. Боляче було вже після, коли Бодя заливав мої криваві руці перекисом водню. Одразу я подзвонила Боді і сказала, що я гепнулась під базарною горою. Це було так приємно, бачити його, їдучим без футболки з легким страхом на обличчі. Бачили б ви подив Боді, коли він помітив мене-велосипедиста. Я вже їхала йому назустріч. Він швидко поміняв напрям руху й почав мене допитувати.

– Привіт! Як тобі ж це вдалося?

– Та мені мошка в око залетіла, тож я намагаючись її забрати відпустила одну руку від керма. Ну, наслідки бачиш сам, - іронічно сказала я.

– Ну, ти і даєш. А рука? Дуже болить?

– Та ні, але я боюсь, що могла її зламати. Знаєш, при переломах не одразу болить, а я таки добряче гепнулась.

– Це ще мені. Не панікуй!

– Та я не панікую!

– Панікуєш! Ну, що, куди їдемо?

– Та, не знаю… Думаю купатися мені буде все-таки боляче…

– Ну, так… Поїхали спочатку до мене. Трохи тебе пролікуємо, а потім вирішимо.

– Ну, ок.

Знайти щось в Бодіній хаті було не просто. Першими під руку потрапили спирт і зеленка, цим він спочатку і хотів мене замазати, але на щастя потім все-таки знайшовся перекис водню. Ви навіть не уявляєте як це боляче. Я бігала по хаті і крутилася на всі боки. Пам’ятаю, в дитинстві мама завжди замазувала всі мої рани чистотілом. Це така рослина з жовтим соком у середині. Було нестерпно, але я так часто десь гепалась, що мамі вже було все одно. Спочатку я плакала, але потім тато мене якось так пришпильно привчив: завжди, коли я падала, він підходив і починав з мене глузувати: на кшталт «рьова корьова» і таке інше. На початку я ще більше ревіла, але потім звикла сміятися. Тепер в мене якийсь рефлекс сміху, коли я калічу себе. Так от, одного разу, коли я знову сильно покалічилась, я крутилася навколо себе дуже-дуже швидко, щоб вітер задував мою рану, і в процесі бахнулася травмованою рукою об стінку будинку. Це було жахливо, але саме цю історію, я так часто розповідаю нині друзям, тож не варто засмучуватись, при травмуваннях, ці страшні епізоди карбуються не тільки шрамами на тілі, а й смішними спогадами.

А ось іще один випадок згадала. Колись я з мамою відпочивала в Трускавці, було мені приблизно років чотири. І от сидимо ми з мамою в якомусь кафе, а її знайомий допитується, чому вона мене ні на крок від себе не відпускає. Вона відповіла, що я постійно падаю. Він сказав, що тут же нічого немає, об що можна спіткнутися. Так, там і справді нічого не було, окрім товстих бетонних колон. І що ви думаєте? Так, звісно, я вперлася головою в бетонну колону. От така я от в дитинстві була. І як ви вже помітили, що я сильно не змінилася. Уявляєте, у мене взагалі три рази був струс мозку. Перший раз я покотилася зі своїх сходів в чотири роки, другий раз вдарилась об залізну трубу, гойдаючись, а останній раз впала на східцях банку, коли з’їжджала по доріжці для колясок. Була зима і було слизько, а я просто впала, як дровина. Загалом струс мозку – це дуже вигідна травма. Перші три дні голова жахливо болить, а потім місяць гуляєш двома. Тато постійно жартував, що у мене відкриваються все нові і нові таланти з кожним моїм падінням. Я й насправді почала писати вірші після першого падіння, а після другого – зробила першу спробу у написанні прози. Тож мої злети і падіння йшли поруч по моєму житті.

Трошки підлікувавши мої рани ми вирішили поїхати до мене. Було надзвичайно круто їхати, знаєте, я відчувала якусь таку свободу. Їдеш на велику і вітер дме тобі в лице, і одразу стає так класно, така сила відчувається, така молодість. Типу, ну і що, що я так гепнулась, бачте яка я крута, уже кручу педалі з усієї сили. Хоч я і не стара, але завжди ціную ці відчуття. Як завжди вдома мене чекала смачна вечеря. Ми поласували і полягали дивитися Мадагаскар. Я напевно єдина людина на планеті, яка досі не бачила жодної частини цього мультика. Якось не завжди стежу за тим, що нове, а що старе. Хоч я і багато уваги приділяю вибору фільму, та можу дивитися і зовсім старі, головне, щоб гарні були.

Як бачите сьогоднішній вечір проходив дуже весело. На годиннику вже було близько другої ночі і ми вирішили піти зустрічати світанок. Ми так частенько робили, я дуже люблю сонце, я вже вам говорила, а світанки – це взагалі окрема тема. Коли бачиш як встає сонце, воно наче встає лише для тебе. Спочатку небо розвиднюється і здається, що вже майже день. Хмаринки стають такими яскравими і казковими, а потім раптово вискакує сонце. Ти можеш навіть упустити ту хвилину, коли воно вискочило. Пам’ятаю, коли я перший раз зустрічала світанок, ми вибрались з дому в дві години ночі. Нас було троє: я, Свєтка і Рибак. Ми лежали на мосту і їли печиво з чаєм, дивлячись на зорі, а потім все навколо почало так розвиднюватись і здалося, що сонце вже зійшло, бо в небі наче був якийсь кружечок під хмарами. Ми навіть сперечатися почали, але потім на обрії з’явилося справжнє сонце. Таке велике і червоне. І ми зрозуміли, що нам звідти його зовсім не буде видно у всій красі. Тож ми бігли з усієї сили до моста над річкою, а це так кілометрів зо два. То був незабутній світанок.

Так от, ми з Бодею пішли на міст над Удаєм і задерлися на саму вершину. Тут завжди можна зробити класні фото, але оскільки модних фотиків у нас тоді ще не було, то ми все клацали очима і відкладали у свої довгі архіви. Міст був метрів п’ять заввишки, а це доволі високо, як розумієте, та ми вже звикли до екстриму. При перших подоланнях вершини мені було страшно навіть стояти, але зараз я з легкістю засинала там.

Ми дивилися на зорі і розмовляли, з за всю історію нашого спілкування з Бодею, ніколи не було хвилин, коли б ми не знали що один одному сказати, хоча могли й мовчати довгий час. Я взагалі люблю мовчати, але це можливо лише з близькими людьми, з іншими себе якось не комфортно почуваєш.

– Бодя, а чого ти так впевнений, що Бог існує?

– Тому що я його знаю.

– Ну, і як ти це знаєш? Ти ж його ніколи не бачив.

– У тебе що немає друзів по інтернету? Це те саме. Я маю з ним живе спілкування. Я приблизно уявляю як він виглядає. І знаєш, він постійно працює в моєму житті. От коли ти приходиш додому, а там все чисто. Ти ж впевнена, що хтось конкретний поприбирав. А якщо він тобі ще й записку залишив, то тоді ти вже точно знаєш. Бог дав нам не записку, а цілу книгу. Я не розумію чому люди не можуть повірити в те, що у них просто перед носом. Чому вони шукають правду будь в чому, але не в тому, що їм справді потрібне, і що просто очевидне. Їм же потрібна любов. Невже вони вірять, що істиною може бути брехня, або якесь самозакохане індивідуальне існування. Істина вона ж проста і досконала.

– О, поки не забула. Я колись читала, що віруючі мають дари зцілення, інакомовлення і передвіщення… Ти щось з цього вмієш?

– Знаєш, не всім дані ці дари. Деяким вони просто не потрібні, але особисто мені Бог давав їх. Декілька тижнів мені навіть снилися віщі сни і вже майже все збулося.

– А на чому ти зараз зупинився?

– Передостанній мій сон – це дівчина. Ми сиділи з нею біля вогню і обіймалися, а потім нас потягнуло один до одного і ми зайнялися коханням. Тільки на відміну від всіх інших снів я був тут наче спостерігач. Я стояв поруч, але не міг докричатися до себе. Мабуть, цей сон про тебе…

– Прикольно…

Я не могла сказати нічого іншого. Мені було соромно. Хоч я і була достатньо розпусною, але з ним мені завжди було соромно. Він же майже святий. Я впевнена, що Бодя мені не бреше, але тоді це вказує на те, що Біблія – це істина. А я в це просто не вірю.

– А щодо інакомовлення? Ти вмієш молитися на різних мовах?

– Так умію.

– Ого, оце круто!

Я була вражена…

– Моя мама також уміла. Одного разу вона була на якійсь конференції, де були іноземці. І вона на їхній мові сказала щось на кшталт: «Вам потрібний Бог, він вас любить». Так що Бог дав достатньо підтверджень його існування.

Правда якось дивно, чому якщо існують такі дари люди вірять не віруючим, а якимсь чорним магам і віщунам-шарлатанам, хоча якби мені сказали щось типу: «Он бачиш того віруючого сектанта, він бачить віщі сни»,- я б також не повірила…Бодя пояснював це стараннями сатани погубити людей, і якщо подивитися на наш світ, то сатана таки дуже успішний чувак.

Сьогоднішній наш вечір, ну, і ранок, були якимись особливими. Він так пробив мене всіма цими ідеями про Бога, що я навіть почала сумніватися. Може і справді потрібно зупинитися на Біблії, але вона така повна недосконалостей. Але гляньте лише на наше життя: на зупинках плачуть дівчата, під зупинками валяються п’яні бомжі, усі засмучені своїми проблемами, і живуть у гріху. Бог такий класний, він створив місце для себе в серці кожної людини. Він хоче, щоб його славили, бо він такий гарний. А потім створив місце ще для однієї половинки – для коханої людини, але він якось взагалі нічого не продумав.

Він взагалі спочатку створив Адама, а потім такий: "О тобі, що погано самому? Мабуть, тобі треба пара.", – (цікаво Бог, що з яйця вилупився?) Ну, це взагалі далі тупість пішла. Він почав шукати Адамові пару серед звірів. Якщо Бог такий класний то, що це за недопрацювання? Проблема всіх людей – всі шукають собі пару.

Знаєте, мені дуже подобається легенда про те, що спочатку люди були єдиним творінням. Тобто їм не потрібна була пара. Але люди стали настільки сильними, що боги вирішили розділити їх на дві частини. І тепер кожна частина шукає втрачену половинку. Але навіть якщо це і правда, то вже давно не по часу і місцю. Пройшли тисячі років і половинки вже повмирали… А з’явилася лише повна нерозбериха. Повний хаос. Навіть ті, хто тримають Бога в серці, не можуть заповнити місце своєї половинки. Усі просто йдуть вперед. Люди справді дуже сильні або просто тупі, вони не здаються. Хай тебе всі кинули, хай машина обляпала тебе з ніг до голови, ти приходиш додому і хочеш зістрибнути зі свого даху через повне безглуздя цього світу, але завтра прокидаєшся з усмішкою на обличчі. Сама дивуюсь, як можна спокійно жити в цьому світі? Якщо вірити Біблії, то Бог створив нас для життя з надлишком. Для повного і щасливого життя. А через те, що Адам і Єва в свій час добре нагрішили ми прокляті. І тепер це не життя з надлишком, а повна лажа. І чому, коли всі плани Бога не здійснилися, то він просто не знищив планету? Може у його можливостей також є межі? Виходить ми маємо просто промучитись до смерті, а потім може потрапимо в рай… Чому не народжувати людей одразу в раю? І навіщо нас було створювати з такою надмірною цікавістю, щоб Єва з’їла те яблуко. Я так можу безкінечно просто писати. Таке вдчуття, що Бог злий і просто з нас насміхається. Хіба я в когось просилась народжуватись? Тепер я повинна ще й в пекло потрапити через недопрацювання Великого Бога. Звичайно, усі скажуть типу: "Бог не винний, ти сама грішиш". От якби він все зробив по-людськи, то я б його любила, а так хто він мені такий...? Створена бути приреченою на страждання. Займатись чесним бізнесом, щоб по тобі інші топтались, чи поїхати кудись на ферму і хороших свиней розводити? Все не зрозуміло… А якби всі на землі були віруючими, то Біблія була б сильною книгою, а так, підставлю я другу щоку, щоб по ній також ударили, так і ребра поламають. Треба якась ще одна книга… Хто розумний напишіть. Не знаю, поки що я в повному розчаруванні. Може до Бога також, як до дитини ставитись?