ПРОГРЕС 4 page

Я розповіла всі ці свої переживання Боді. А скоріше не розповіла, а написала. Прочитавши все це, він підвів очі й з якимось докором подивився на мене.

– Ти ні чим не відрізняєшся від інших. У вас у всіх однакові питання. Ми ж з тобою вже так довго тусим, чому ти до сих пір нічого не зрозуміла…

Якщо чесно, то мені було не приємно почути, що я така як всі. Це дуже било по моєму самолюбству. До речі, знаєте як одним речення добитися прихильності людини? Потрібно просто сказати, що вона особлива. Звісно, коли сказали, що я зовсім не особлива мене це не потішило.

– Ну, то поясни мені ще все раз, якщо я такий тугодум.

Мені і справді здавалося, що ми стоїмо на місці. Ми так багато розмовляли про Бога, а нічого так і не змінилося. У мене до сих пір такі ж погляди на релігію, які й були з першого дня нашого знайомства. На вулиці був дощ, тож ми відгадали код будинку і піднялися на останній поверх. Я не знаю, як Бодя так вмів відчиняти двері, але це було зручно. Пам’ятаю в дитинстві наша компанія часто вешталася підїздами, було це за добрих часів, коли на двері ще не поначіплювали коли, та на нас все одно постійно кричали і вигонили. У цьому ж під’їзді, на перший погляд, було дуже затишно. Я повісила парасольку на драбину, що вела на горище, і сіла поряд з Бодею. Все було б дуже по-домашньому, якби не навіжений дядько, який виперся з дверей і почав на нас кричати. На диво Бодя все дуже дипломатично налагодив. І нам дозволили залишитись, але не шуміти. Я ніколи не вміла так домовлятися з людьми. Я завжди відчувала себе винною і відступала без бою. Та цього разу ми залишились. У мене було повно запитань, а у Боді як завжди повно відповідей. Іноді здавалося, що йому і справді якась вища сила допомагає. Правда всі його відповіді були на один мотив. Він дістав з кишені мій лист і почав розбирати його по пунктах. Думаю вам буде цікаво почути його думки.

– Аня, Бог може заповнити всю твою пустоту в серці, тобі просто потрібно в нього повірити.

– Бодя, якщо чесно, то мені ці слова нічого не дають. Для мене це як терміни якісь християнські. На кшталт «Бог є любов» і все таке інше. Чому він нас не знищив, коли Адам і Єва наламали всю тему?

– Аня, напевно ти не зрозумієш Бога поки не народиш дитину. От уяви, що у тебе є син, який не послухав тебе і втік з дому. Звісно, ти знаєш, що йому від цього тільки гірше. Ти завжди знаєш все наперед. Але ти його любиш і приймеш назад.

– Тоді чому Бог не створив нас просто ідеальними? Навіщо він привив нам цю цікавість?

– Розумієш, він би тоді створив роботів. А Бог каже, що він створив людей по своєму образу. Бог дав нам право вибору. Він хоче, щоб ми самі до нього прийшли. Він як батько, який стукає в двері свого сина і чекає поки той відчинить. Він справді страждає, коли ми не з ним і відвертаємось від нього.

– Мені все це так на якусь казку схоже…

– Аня, це істина. На казку це схоже лише тим людям, які нічого не знають. А тому що Бог є, існує море доказів.

– Яких це?

– Я зараз всі так і не згадаю. Ну, що таке найвідоміше, це те, що знайдене місце, де колись були Содом і Гомора. Доведено, що вони були спалені якимось дощем із сіри і вогню. Також знайдений соляний стовп у вигляді жінки.

– Ого, круто, я і не знала такого.

– Отож. Ще знайдені залишки ковчегу на вказаній у Біблії горі. Потім в історії є матеріали про всі ті напасті, які спіткали фараона, коли Мойсей виводив свій народ.

– Мда, це вже цікаво. З цього і потрібно було починати. Я більше факти люблю.

– Аня, є люди, які навіть знають Біблію напам'ять, але не вірять в Ісуса. Зрозумій, головне – це віра. Я знаю, що це важко, але в Біблії написано: «Повір і побачиш». Люди звикли бачити, а потім – вірити. Християнство побудоване на вірі. Біблія просто досконала і все пояснює.

– Я раніше думала, що Біблію міг написати якийсь сильний цар для управління світом. Або просто, щоб люди жили краще…

– Аня, це дурня. Біблію писали різні люди, у різних місцях. І те, що ти говориш, просто неможливе. Це все доведено. Ти повинна зрозуміти, що Бог простить всі твої гріхи. Ісус вже заплатив за них достойну ціну. Не викидай зі своєї голови думки про Бога. В Біблії є чудова притча на цю тему. Її суть у тому, що деякі люди сприймають Бога дуже швидко і ніби-то каяться, але потім доволі швидко їх спокушає сатана і вони кидають Бога. Є такі, котрі не сприймають Біблію взагалі. А деякі сприймають слово боже адекватно і потім до кінця днів своїх ідуть за ним. Я хочу, щоб ти покаялась і постійно була з Богом. Іноді мені здається, що ти не можеш покаятись через мене. Я ніби-то і християнин, але якщо подивитись збоку, то я постійно живу в гріху. Ти можеш подумати, що всі мої слова – лажа. Бо про дерево судять по його плодах. Бери приклад з когось іншого із церкви, бо у мене зараз якийсь такий тупняковий період…

– Ну, не знаю. Мені здається, що ти взагалі майже святий, а ти ще кажеш, що у тебе тупняковий період. Я тоді і не уявляю який ти був раніше.

– Та і справді раніше іншим був. Просто все довіряв Богу. Він робив усе у моєму житті, а я міг просто годинами його прославляти.

– Чуєш, мене ще трохи цікавить питання рівності між людьми. Ми всі рівні перед Богом і всі це щиро намагаємося прийняти. Але чому постійно виникає питання рівності між собою. Чому ми постійно вважаємо когось великим, а себе – маленьким або навпаки. Чому коли ми називаємо якісь історичні імена, нам робиться страшно. Навіть, коли ми кажемо "Ленін" нам всім ввижається прямо якийсь бог. Чому ми не можемо зрозуміти, що ми всі просто люди і всі однакові. Бог проповідує любити всіх, я можу любити всіх лише, як дітей, але тоді почуваюся самотньою мамцею. У вічному очікуванні на свого принца.

– Ну, я не знаю. Я такого не відчуваю. Я взагалі не розумію як ти ще не покаялась. Коли покаєшся, все стане на свої місця. Тобі заважає лише внутрішня гордість, бо коли гордості немає – ти не відчуваєш інших меншими. Ти будеш відчувати всіх твоїми друзями. І будеш відчувати безмежну любов до них.

– Блін, Бодь, я тобі навіть заздрю, твоя житуха така класна. У тебе суперські друзі, і взагалі, все круто.

– Та в мене навпаки зараз дуже заліпонський період, і якщо дивитись на моє християнське життя, то воно на даний момент просто жахливе. Це, мабуть, навіть заважає тобі покаятись. Але ти все ж таки права, щодо друзів. Коли віддаєш людям любов, дуже легко отримати її потім назад.

Остання наша розмова таки дуже змінила мій світогляд. Ну, справді, якщо існують такі конкретні факти існування Бога, то якось аж страшно. Я тільки не зрозумію одного – якщо це істина, то чому так мало людей-християн? І чому так багато інших релігій? І раніше любила читати в неті про різні релігії, але вирішила подивитись статистики і побільше дізнатися. Я так зрозуміла, що найбільші релігії це – християнство – 2.1 млд., іслам – 1.3 млд, індуізм – 900 млн., ну, й іудаїзм – 14 млн. І от, що я дізналась. Одним словом, іслам – це взагалі повна дуристика. Вони вірять в пророка Мухаммеда, який жив так років уже 600 після Ісуса. І найкумедніше те, що Мухаммед дуже багато розповідав саме про Ісуса, але мабуть його трохи чорт поплутав і він почав вогнем і мечем евангілізувати. Хоч Ісус ніколи до цього і не закликав. Мухаммед помер собі в старості і не воскресав він. Це був звичайний дядько. Ну, що в нас там далі – індуїзм? Ну, якщо ви вірите, що нас створили голубі істоти з багатьма руками – то вам туди. Мені про це навіть думати не хочеться, взагалі – найбредовіша ідея. І наступний – іудаїзм. Ну, це люди котрі вірять лише в Старий Завіт, але вважають, що Месія ще не прийшов. Я це також вважаю тупістю, бо купа фактів нам говорить про те, що Ісус був сином Господа. Він ніс у цей світ мудрість і любов. Якщо дивитися з такого боку, то тут очевидний такий собі закон логіки. Ось дивіться, якщо ви вірите, що Ісус це реальна особистість, то з цього випливає те, що ви вірите в Біблію. Отже, ви маєте жити за її законами. І отже, ви потрапите в пекло, якщо не підете за Богом. Мда, я в шоці… Мене ще дуже цікавить, як це так люди вміють по-справжньому спілкуватися з Богом. Я навіть намагалася, але мені здається, що в мене наче просто шизофренія. До речі, також з законів логіки: істина може бути лише одна. Тобто, Бог або є, або немає. Або в усіх християн шизофренія, або ми (атеїсти) просто тупі. І знаєте, мені якось не віриться, що шизофренія може бути така масова. Точніше, вона не така. Із цього випливає, що Бог є. Що, ви так само в шоці як і я? Тоді виходить, що у нас немає іншого виходу окрім того як покаятись. Але тоді дивно, що багато розумних людей планети не християни. Хто стає християнином? Від чого це залежить? Про це я вирішила поговорити з Бодею.

– Алло. Привіт.

– Дорово!

– Чуєш, а мені так дивно, що багато є розумних людей, і багато з них не покаялись. От як це може бути? Малі діти знають Бога, а супер розумні ботаніки до цього не дійшли.

– Ну, зачасту людям, які багато знають заважає їхня гордість. А гордість – це реально найсильніший гріх. Тому і людині в якої нема нічого, значно простіше прийти до Бога, аніж багатій.

– Бодь, взагалі, покаятися – це як?

– Признати Бога своїм господарем і зробити повну капітуляцію. Піти на повне знищення себе, щоб потім стати собою.

– Я зрозуміла, що ти дуже розумний, але можна якось доступніше?

– Всі говорять, що для того, аби покаятись, потрібно помолитися молитвою покаяння. Але я знаю людей, котрі по десять разів і з пастором молились і з друзями молилися, але все без толку. Проблема в тому, що ми не можемо повністю здатися. Ми повинні признати свою поразку і стати рабами Бога. І він попіклується про нас. Наше життя стане таким, яким воно має бути. Воно стане справді природним. Думаю, ти згодна зі мною, що найкраще те, що природно. Так от, і людям краще бути з їхнім Творцем, а не жити для себе і понтоватися перед іншими. І тоді ми будемо по-справжньому щасливими. Потрібно поставити Бога на перше місце і тоді всі пріоритети будуть розставлені правильно. Тобі головне головою все усвідомити. Я за тебе молюся…

Мені й досі важко зрозуміти Бодю. Але існування Бога мені здається все більше і більше реальним. Моє серце і справді ставало м’якшим, і я навіть почала писати маленькі творики, декілька з них я хочу вам показати. Писалися вони загалом по вівторках, коли я поверталася від репетитора. Я просто не могла встояти перед сонцем, яке так чарівно сідало за дахи будинків.

* * *

О, Господи, як же це гарно. Тиха рання осінь. Так важко писати, коли очі не можуть відірватися від цього дива. Небо ще все в рожевому сяйві, перекреслене лініями від літаків. Пальці поки ще не мерзнуть, сьогодні на диво теплий день. У повітрі відчувається гіркий запах диму, але на щастя, я ще пам’ятаю присмак стиглого яблука, яке щойно було знищене. На одному з городів ще в’ється тонкий димок. Як приємно! Як приємно сидіти тут і писати рідною мовою, якою все просто дише. Здається я її ще ніколи так не любила, як сьогодні. Із заходу ліниво поверталися чоловік з жінкою і розмовляли про щось буденне. Які ж вони щасливі. Ось справжнє щастя, воно й справді далеко заховане, подалі від людського, подалі від бруду і вихлопів. Справжнє щастя бути вільним і заразом небайдужим. Ми всі такими народжуємося, але рідко такими помираємо… Бути відкритими до кохання і мрій. Побільше дивитися в небо. Воно ще єдине не зіпсоване нашою дурістю. І мені здається, що воно все більше і більше відділяється від нас. Відчувається великий контраст. Хочу разом з ним кудись високо-високо. Там, де від землі залишається лише синя крапка. Там навіть найважчі проблеми стають невагомими.

Кіт принишк у траві і уважно на мене споглядав. Потяг наближався до перону і страшенно гудів. Він не зупинився. Сьогодні не моя черга. Він поїхав у туман, туди, де щойно зникло сонце.

Мої погляди все більше змінювались, а серце ставало ще чистішим, ось вам іще один твір, для повного уявлення картини.

* * *

Ось, я нарешті прибігла. У мене сьогодні весь день такий. Сьогодні він просто особливий, здається у мене нарешті все вийшло. Вийшло бути собою і тепер я просто щаслива. Мені так не подобались маски людей, так не подобався весь цей фальш, але від сьогодні я бачу лише серце людини. Серце, яке прагне кохання. Добре і любляче серце, яке намагалось себе оборонити. Потім переді мною постала нова дилема: як скинути маску з себе? А знаєте ми одягаємо ці маски, бо так легше. Наприклад, сьогодні я була флегматичною зубрилою, яка нікого і ніщо не помічає. Так було якось простіше поринути в навчання. Але мені самій це не подобалось. Сьогодні в школі я сиділа і намагалась змінити гримасу на якусь іншу, а потім сама з себе посміхнулась і звернулася з проханням до Бога… Ось! Ось він, мій щирий вираз обличчя. Все стало просто, тепер я розумію людей. Я їх дуже люблю! Як було приємно сьогодні повертатися додому, їхати у великому, майже пустому автобусі і бачити, як відбивається сонце у вікнах будинків. Саме сонце мені деякий час затуляли, але оскільки я не здавалася і їхала до останньої зупинки. З’їжджаючи з гори я побачила його у всій красі. Хотілося плакати від щастя. Всі люди були стомлені, але мабуть через це спокійні і з добрими обличчями.

О, до речі, я тепер стала ввічливою. Навіть зараз, щойно до мене підсіли дві дівчини. Так от я не пішла, і не сказала: «Якого біса ви тут сіли?», а просто ввічливо спитала, чи я їм не заважаю. Ви б бачили їхню реакцію. Ввічливість так круто впливає на людей. Вони, здивовані моєю добротою, тепло-тепло відповіли, що не заважаю. Так, вони ще досі тут. Напевно їм цікаво, що я пишу. Мабуть, навіть не здогадуються, що пишу я зараз саме про них. Хоча могли б і підглянути, вони всього на відстані півметра.

Сонце вже майже сіло. Воно сідає все скоріше і скоріше з кожним днем, вже майже кінець вересня. Пальці вже починають мерзнути. Йдучи на перон, я проходила повз дитячий майданчик. У промінні сідаючого сонця бавились маленькі діти з молодими мамами. Господи, як же ти всім потрібен. Як прикро, що тебе не можна побачити просто, як мою вчительку, кожного дня в школі. А може тоді всім би хотілося проводити з тобою час, і своєї черги я б чекала все життя. Звісно, все так як має бути – найкраще. Добре, що ти там на небі і завжди поруч.

Та повністю покаятись було все-таки важко. Повне покаяння вимагало відмови від себе і повного покладання на Бога. Слава Богу, що він дає нам силу на зміни, і на все нові і нові спроби. Та, на жаль, у мене поки нічого не виходило. Ми з Бодею так багато і так приємно гульбеним, що я просто не бачила потреби в Ісусі. Ми часто купалися на міському пляжі. Осінь вже поступово наближалася і посохле листя частково опадало в сильну прозору воду, але це надавало річці особливого шарму. Вода здавалася важкою і поважною, а в повітрі витала якась могутність і благородність. Лише тут я могла торкатися його тіла повністю. Лише тут це нічого не означало. Я багато обіймала його, і він також не був категоричний до цих порухів душі. Це, мабуть, були найприємніші моменти мого літа. Він підкидав мене над своєю головою, я хлюпалася пузом на воду і сміялася дуже багато і дуже голосно. Також, ми пірнали на дно і намагалися не випірнати якнайдовше. Його руки були тим найтеплішим, до чого я колись торкалася. І він не заперечував, він мені все дозволяв, але чомусь ми знову дійшли до висновку, що нам потрібно стримувати себе. Тож ми в черговий раз просили у Бога сили. Чесно, я сама знаю, що не можу все це подолати, цей постійний потяг тіла. І найважче в даній ситуації те, що наші відносини не просто фізичні. Вони ще й повністю духовні.

– Ань, я знаю, що це неправильно. Мене тягне до тебе, точніше моє тіло. А це неправильно, я стаю полоненим свого гріха.

– Я ніколи не помічала, щоб у нашій з тобою дружбі головну роль відігравав фізичний потяг… Виходить, що тебе тягне до мене і твоя голова. Тобто, ти розумом і тілом прагнеш бути зі мною.

– Ну, зрозумій мене. Бог чітко каже нам свою волю. Якісь фізичні відносини між чоловіком і жінкою можливі лише після їх одруження. Ну…

– Я несерйозна щодо тебе через те, що ти ніколи не показував якусь серйозність в намірах до мене... А взагалі, якщо подумати головою, то я тебе люблю. Я на сто відсотків впевнена, що зможу без тебе, навіть якщо ти кудись від’їдеш. Але я так само зможу без будь-якої людини. Просто, головне – це Бог. Знаєш, я навіть уявляю наше спільне життя. Хоч якщо так дивитись, то по-ідеї, я можу тоді його будь з ким уявити. Виходить, найважче в шлюбі, це обрати людину з якою в тебе буде найбільше спільного. Щоб зменшити до мінімуму період притирання один до одного. Бо він може розтягнутися і на все життя. Знаєш, я могла б навіть в Африку з тобою поїхати: усе залежить лише від твоїх намірів. Просто, я кажу, що я не категорична. Може, хотіла бути не лише твоїм другом. Звісно, не не маю таких думок на кшталт: «Жити без когось не можу», бо це повна дурниця… Життя неможливе лише без Бога… Не знаю, чи ти мене зрозумів. Я не можу знати з ким тобі буде дійсно добре. Може і справді з африканкою, яка бажано й не розумітиме того, що ти говориш. Взагалі, менше мене завжди слухай. Роби, як вважаєш правильним, а якщо я щось маю проти, то ти ж фізично сильніший. Якщо говорити про щось серйозне, то тут справді головне лише рішення. Просто тоді це вже не такі відносини «пофігистичні», як у нас з тобою. Частковий «пофігизм» допустимий при дружбі, але за серйозних стосунків це не правильно. Бо один плюс один, як ти писав, дорівнює два. Ні, правильна відповідь – один. Двоє стають однією плоттю. Думаю, ти мене розумієш… Це просто твоє рішення. Я його завжди підтримаю, просто тому, що ти для мене авторитетна людина.

– Мда… Ань, ти заслуговуєш на реального штриха, який буде тебе дуже-дуже цінувати. Мене жде моя африканка. Знаєш, мені навіть трохи жалкувато мою майбутню дружину. Вона повинна бути сильною і витривалою. Повинна мені допомагати. Африка не для тебе, я навіть не можу уявити, що ти там десь впала, десь порізалась. Ти така ніжна і тендітна. Хоч водночас і дуже сильна, прямо якийсь кіборг. Ти наче ніколи не стомлюєшся або просто не кажеш мені про це.

– Дивлячись що для тебе означає втома. Для мене – це коли аж голова болить, і ти не можеш вже нічого робити. Хоч в мене це по-різному буває. Може бути навіть у суботу зранку, а коли я весь день пробігала не присівши, можу себе й нормально почувати. Щодо майбутньої жінки, то в тебе якесь неправильне бачення. Тобі рабиня потрібна, а не жінка. Мені здається, коли ти закохаєшся, то тобі буде також шкода африканку. Думаю, все стане на свої місця.

Знову в школу, і ціла купа переживань, завдань. Все-таки зовсім не легко мені дається цей одинадцятий клас. Добре, що хоч зі Свєткою щось вчимо, так хоч трохи простіше. Як казав Клайв Льюис, що іноді учням простіше навчати один одного, ніж вчителям учнів, бо учитель вже давно забув те, як він сам це все вивчав і розбирав, для нього все здається елементарним. А от учень учня завжди зрозуміє.

Взагалі, сьогодні непростий день був: спочатку школа, потім заняття зі Свєткою, а потім ще й репетиція. Репетиція загалом дуже продуктивна, так якісно пограли. Ми готуємось до виступу на святкуванні одинадцятої річниці «Просвіти». Будемо грати мої пісеньки, ну, скоріше не пісеньки, а просто інструменталку. Гітара так доповнює фортепіано… А одна пісенька така новорічна. Граєш і в пам’яті одразу випливає реклама кока-коли. І їхня «Свято наближається, свято наближається». Ммм!!! Я її ще минулої зими написала. Хочу Новий рік! Такий сніжок падає за вікном, ялинка, подарунки, як же я обожнюю це свято! Вже навіть знаю, що буду всім дарувати. Почала ходити до Джексона і ліпити в його майстерні з глини, хочу всім повиліплювати щось. Це і дешево, і від душі.

Та сьогоднішній день не закінчується просто, – телефонує Бодя.

– Алло, привіт. Шо ти там?

– Та нормально, сиджу читаю. А ти?

– Та я думав до тебе заїхати замок від велика забрати. Нормально, якщо я скоро під’їду?

– Е-е-е… Я загубила ключ від замка… Але я можу дати тобі свій. Він мені все одно не потрібний.

– Та взагалі то мені по барабану, то Макса замок, – сміючись відказав він.

– Ну, я тебе чекаю.

Невдовзі він приїхав.

– Здоров.

– Я вже за тобою скучила. Що підемо на гору, чи тобі замок тільки знести?

– Та можна і потусити трохи…

– То заходь.

Ми грали на гітарі, філософствували, як завжди. Потім пішли поїли. Як же я люблю їсти… Добре, що фігурою в батька пішла: скільки не їж – все одно струнка. Я якось завжди смачно їла і ніколи не голодувала, але все одно так ціную їжу. Та взагалі, помічаю, що я навчилася цінувати комфорт, мабуть, це добре.

Потім ми пішли дивитися фільм «Нью-Йорк, я тебе люблю». Я бачила першу частину, а це – друга. І вона, виявляється, якась збочена. Якось неприємно дивитись це з Бодею. Соромно, наче…

А Бодя сьогодні якийсь інший, він хоче мене обійняти, я це точно бачу. Він спочатку намагався і не наближатися до мене, такий сів на стільці, а не на ліжку, але потім все-таки ліг біля мене. Ми вже так до цього звикли. Просто обійматися, дивитися фільми, відчуваючи серце один одного, але ж нам не можна. Це така велика спокуса. Він занадто гарний, я не можу просто обіймати його як друга, мені одразу ж хочеться більшого. І так постійно ми вирішуємо не обійматися, бо це гріх. І вже наступного дня потяг стає вдвічі сильнішим. І ми знову починаємо обійматися. Ну, от, я вже відчуваю його подих, він підсунувся ближче. Ми вже обійнялися… Як же це приємно, який же він м’який, пахучий і теплий, як же я обожнюю його аромат. Я знаю, що саме цей потяг не дає мені цілковито покаятись, але якби не Бодя, хто його знає, які венеричні хвороби я мала б на своїй медичній картці. Хоча мені здається, якщо не до Боді, то до когось іншого тягнуло б. Проблема глибша, вона в самій мені, а не в людях, котрі мене оточують. Я кричу на когось тому, що він нестерпний, але з цього висновок, що нестерпний він для мене. Отже, це я не маю достатньо терпіння. Тож ніколи не потрібно перевалювати щось на конкретну особу.

Ми вирішили вже вимкнути світло. Боді на поїзд вставати о третій годині ночі. Та й мені завтра до школи, тож час відбою. Ми лягаємо спочатку поруч, а потім все-таки обіймаємося. Я відчуваю його тепле тіло. Сьогодні він такий відкритий, він ніколи не був таким. Мені навіть трохи страшно. Така постійна спокуса поцілувати його ідеальні ніжні губи. Мені важко на них навіть просто дивитись. Добре, що вимкнула світло – так простіше. Якщо заплющити очі – чіткіше відчуєш смак та дотик. Увага концентрується чомусь одному…

Було зовсім темно. Місяця на небі і близько не тулився, тож я навіть контури його обличчя погано бачила. Відчувався лише стукіт серця. Ми лежали, намагалися заснути, поверталися, пригорталися одне до одного, а потім раптове…

– Ти не спиш?

– Ні, я не можу заснути. Якось не хочеться, – хоч і насправді я просто не хотіла проспати ці хвилини, хвилини такого блаженства, коли він так близько.

– Спи, тобі ж завтра в школу.

– Та тобі взагалі через дві години на роботу.

Я вирішила видертися на нього. Так можна було відчувати все тіло повністю. Як же сильно хочеться його поцілувати.

Я цілую його в щоки і знову кладу голову йому на груди. Він мене пригортає до себе, це так ніжно. Я ще раз цілую майже в губи. Він їх стискає, чи мені так може лише здається. Я впевнена, його розум проти нашого поцілунку, але все тіло гаряче цього прагне. Я цілую все впевненіше і впевненіше. Він також стає розслабленим. Це вже вдруге, коли я відчуваю, що він хоче, щоб я сама його поцілувала. Мабуть, не хоче брати провину на себе. Мене трохи мучить совість: він же якось тримався ці двадцять три роки, ну, невже я зараз все зіпсую. Так, мабуть це доля. Наші вуста повністю злилися. Я цьому просто не вірю. Як це могло статися, він же завжди був таким категоричним. Невже це трапилось… Все моє тіло тремтить наче в лихоманці, а його руки все сміливіші. Вони пірнають під мою футболку і наче проймають мене наскрізь. Я чую як б’ється його серце. Невже він не зупинить цього? Здається, він також у цілковитому полоні, а може знову просто сонний, він завжди більш доступний коли сонний. Це звучить майже наче п’яний. Та так воно і є. Він і справді наче хмільний, а в мене просто в голові від цього всього паморочиться. Таке відчуття, що я тремчу від якогось жахливого страху. Ніби за вікном зриваються бомби. Я ще жодного разу в житті такого не відчувала, нічого не можу з цим зробити. Я вже навіть не знаю, чим це все закінчиться. Я пам’ятаю його фразу: «Або все, або нічого». Мені здається, що він хоче взяти все. Я зараз просто втрачу свідомість…

І от, дзвенить пам’ятка про поїзд. Він не хоче брати телефон. Не хоче нікуди йти. Я вже зараз розумію, що ми можливо більш ніколи не поцілуємось. Звісно, він все обдумає і скаже, що все це помилка. Я вже до цього звикла. Звикла відчувати себе винною, але як не дивно, Бодя жодного разу не казав, що я винна.

Час іти. Я не знаю чим би це все закінчилось якби не будильник. Я просто не можу дивитись йому в очі при світлі. Він намагається щось говорити, але як же соромно. Ніколи не було так соромно. Це ж наче простий поцілунок. У наш час поцілунок зчаста взагалі нічого не означає, але в мене цей поцілунок забрав всі слова, що я раніше знала. Просто стояла і дивилась в підлогу поки він одягався. На прощання сказав: «Вибач, пупсик, небезпечно грати з вогнем». Ця фраза йому зовсім не личила, але як же сильно я його люблю…

Я повернулася знову в кімнату. Залишалося спати приблизно три години. Я була впевнена, що він мені зараз щось напише, але вирішила поставити телефон на вібрацію, бо тоді точно завтра не прокинусь. На жаль, він не забарився і подзвонив одразу.

– Алло? Ще не спиш?

– Та ні…

– Знаєш, я вийшов на подвір’я, і мене так освіжило… Здається, мені це все щойно наснилося.

– Ага… Ще й так темно було. І справді, все наче вві сні трапилось.

– Нам треба попросити пробачення в Бога.

– Ти правий, – смиренно відповіла я.

– Тоді, до завтра.

– Солодких снів.

Це був надто сонний і сухий діалог. Я швидко заснула, а зранку прокинулась, як не дивно, повністю виспаною. Капець, як же мені погано– о-о. Я не знаю, що робити. Я не можу попросити пробачення в Бога, тому що хочу цього ще. Я так хочу цілувати Бодю, так хочу його обіймати, але ж життя без Бога – це вічна смерть. Я не можу цього всього зрозуміти. Я намагаюсь попросити сили, щоб боротися з моїм гріхом, але я не хочу боротися. Чому ця воля Бога така незрозуміла для мене? От, коли когось вб’єш – це вже ти точно згрішив, а от, щодо прелюбодійства у щирому коханні, то теорія якась така хитка. Звісно, коли ти одружений, то для тебе зрада – це гріх, але я ж ще не одружена… Треба ще почитати Біблію… Я намагаюсь не думати про нашу ніч, але навіть коли я сиджу на уроках у голові мигають ці картинки, ці відчуття, як же приємно все це згадувати. Хоч трошки, я намагаюсь себе зупиняти, але моя воля така слабка, а в Боді здається навпаки все так просто. Взяв помолився, попросив пробачення, і все, а я тут мучаюсь. Хочеться підтримки від нього, мені так не вистачає спілкування з людиною зі схожою проблемою. Навіть близькі подруги не зрозуміють… Як же паскудно…

Школа пройшла нормально, отримувала свої законні оцінки, а потім пішла на заняття по фаєр-шоу. Це моє перше заняття. Я вже давно про це думала, але ніяк не траплялось нагоди, а от тут якраз знайшлася людина, яка хоче чомусь мене навчати. Я хочу робити справжні вистави з сюжетом, хочу танцювати з вогнем, зробити виступи просто надзвичайними. Тренування пройшло нормально, але я навіть не уявляю, як це – зі справжніми вогнем працювати. Я постійно калічу себе цими тенісними м’ячиками на ланцюжку, а уявіть якби вони були вогняними. Мабуть, мене вже й на світі б не було.

Трохи потренувавшись ми з тренером пішли до зупинки. Місцевого майстра по фаєр-шоу звуть Олексій або, як кажуть друзі – Альтер. Колись у нього було довге русяве волосся, нині ж він виглядає як справжній родовий козак: довгий оселедець за вухом і живий захоплений погляд. Розмовляли ми про різне: про знаряддя з якими я буду виступати, про наше місто, але потім я сказала, що мені іти до церкви зараз, і просто не втрималась не поцікавитися його вірою.

– А як ти відносишся до релігії?

– Та ніяк.

– Атеїст?

– Ні, просто не признаю Біблію. Це все повна брехня. Я вірю в свій рід і в моїх пращурів, які могли керувати силами природи, і які були на високому рівні розвитку.

– А як з’явилися твої предки?

– Ні, ну, звісно їх створила, якась вища сила.

– Зрозуміло… А які були їхні моральні цінності? Тобі не здається дивним, що ми часто відчуваємо себе чужими в цьому світі. Бачимо брехню, зраду, нас це все дратує, а як ми можемо це все бачити, якщо ми самі живемо в цьому світі. Риба не відчуває себе мокрою у воді. Отже, всі люди знають, як це – жити правильно. І найцікавіше, що їхні бачення сходяться з Біблією. Усі прагнуть любові, усі відчувають пустоту в серці. Чому ж ми не можемо прийняти очевидне? Бог все повністю пояснює нам. Він створив місце в серці для себе, і ніщо не може заповнити цю пустоту окрім нього.

– Ой, не розповідай мені про цю всю байду. Нашу Україну взагалі хрестили насильним методом. Ми були язичниками, а багато богів у нас було через те, що богами були реальні люди. Вони дуже розвинули себе і могли зупиняти дощ, виживати у боях, кулі їх навіть не дряпали. Це тільки ваші християни ходили і винищували цілі народи. Приходили і мечем все брали.