Мы с тобою лишь два отголоска

Мы с тобою лишь два отголоска:

Ты затихнул, и я замолчу.

Мы когда-то с покорностью воска

Отдались роковому лучу.

Это чувство сладчайшим недугом

Наши души терзало и жгло.

Оттого тебя чувствовать другом

Мне порою до слез тяжело.

Станет горечь улыбкою скоро,

И усталостью станет печаль.

Жаль не слова, поверь, и не взора,-

Только тайны утраченной жаль!

От тебя, утомленный анатом,

Я познала сладчайшее зло.

Оттого тебя чувствовать братом

Мне порою до слез тяжело.

Ранок видався доволі простим. Я нормально встала з ліжка, і весь день школа ішла як по маслу. Усі мої мрії і думки були лише про Бодю. Я не втрималась і зателефонувала йому, хоч він і не взяв трубку, бо був зайнятий, але гудки його телефону були наймилішим звуком у світі. Відписав мені, що передзвонить пізніше і в кінці поставив смайлик. Я ставлю смайлики тоді, коли хочу пом’якшити смску. Через годинку він мені подзвонив і сказав, що поки він на посту і не може зі мною говорити. Знаєте, це було так класно. Ось вловіть суть. Він подзвонив, щоб сказати, що не може зі мною зараз говорити і сказав, що зателефонує, як тільки з’явиться нагода. Якби була йому байдужа, він точно б не парився так…Мм…

Я весь день така замріяна була. Хочетілося малювати, писати вірші. Не могла дочекатися поки прийду додому. Муза брала наді мною гору.

Цікаво чи ми можемо вигадувати якісь запахи? Ось навіть спробуйте, проасоціюйте щось у своїй голові. Знаєте, буває так, що почуєш якийсь рідний парфум, а воно тобі щось навіяло. Так оце в мене було, коли я додому в маршрутці їхала. Мені якось так Крістіною (моєю подругою) запахло. Приємно згадувати близьких людей, приємно, коли вони є у нашому житті.

Приїхавши додому я сіла за комп, відписала всім хто тривожив мій контакт. Чекала відповіді від Макса, я вчора відправила йому не дуже позитивний лист:

– Привіт. Знаєш, мудрий шукає поради. Тож я вдам із себе мудру.. Хоча з того, що я настрочила не знаю чи можна мене мудрою назвати.

Якби можна було писати листи до Бога, в даний момент я б написала щось таке:

Господи, іноді мені здається, що ти просто не чуєш мене, а постійно відволікаєшся на свої справи. Чому в мене все якось так нелогічно і погано? Чому мене переслідує ця постійна боротьба? Чому ти не можеш мені допомогти? Раніше у мене було відчуття, що я просто сама. Потім з’явилося відчуття, що я разом з тобою, але зараз взагалі погано. Я вже не відчуваю твоєї присутності… Я знаю точно, що ти є, але мені здається, що ти мене навіть не знаєш, а в мене поступово розвивається шизофренія. Мені дуже-дуже погано. Знаєш, я все сприймаю якось так близько до серця, всі невдачі, всі нездійсненіі плани. Я не знаю, може ти хочеш до чогось мене приготувати, але мені вже це набридло, це просто якесь знущання. Ображена на все і на всіх, на себе і на тебе. Чому б тобі не допомагати мені? Всі кажуть, що Бог – це любов. Але я не бачу цієї любові. От якби я була такою всесильною як ти, я б дуже допомагала своїм дітям, я б постійно про них піклувалася, ти ж маєш таку силу в руках. Ну, чому в мене постійно ці грузняки, я ж ходяча невдаха, у мене все так погано виходить. Не знаю, може з боку воно якось по-іншому, бо те, що я роблю, всі оточуючі схвалюють, але всередині все дуже погано. Дев’яносто п’ять процентів емоцій не щирі. Я дуже хочу помінятися, дуже хочу бути завжди собою, і знаєш, мені навіть здається, що сама я це доволі нормальна людина, але чому ж я не можу залишити всі ці маски? Таке відчуття, що я чиста вода, але в мене постійно виливають якісь фарби. Якщо темні, то я наче нещиро зла, якщо світлі – то я нещиро добра. Мені це вже все так набридло. Я ж наче так раділа, коли покаялася, наче все нормально стало, наче на свої місця, але я не знаю що робити. Мабуть у мене ця тупість і дурість уже в крові. Мене потрібно просто відгородити від будь-якого спілкування, і посадити в якийсь ізолятор. Навіть коли я покаялася, всі мої грузняки не покинули моє грішне тіло, вони всі в мені, всі мої шкідливі звички. Я дивлюся на свої фото і не знаю себе, я навіть в дзеркалі неадекватно на себе реагую, ну, чому ти мені не допомагаєш? Мені здається, що я доволі тяжкий випадок. Ну, так, звісно, для тебе всі однакові, мені тебе поки що не зрозуміти. Але якщо Біблія не бреше, то де ж ця твоя велика любов?

Він дуже гарно мені відповів, Макс взагалі завжди класно писав.

Привіт, Анюта!

Лист такий втомлений, і аж безсилий, що помітно як якась незрозуміла апатія продовжує кусати тебе. Не можу з цим миритися. Аня, те що ти знайшла Бога мене дивує щоразу, як згадую про тебе. Єдине, що будувало стіни між мною і тобою розвалилося, і зараз важко в голові все перелаштувати, але тепер ти нова людина, з новою логікою і пріоритетами.

При покаянні ти зрозуміла, що без Бога життя безглузде. Все замкнуте коло і провалля смерті на обрії, але в Ісусі ми маємо надію на життя вічне і на нове тіло. Ісус, взяв на себе гріхи миру і помер. Тому наші гріхи вже зняті з нас, хоч і соромно чи боляче за помилки. От ну яка ж це любов Бога, коли Ісус тягне дерев’яного хреста, побитий, що аж лиця немає, потім декілька солдатів його голого прибивають гвіздками через тіло до дерева. Яка це любов? Це любов, яка дивиться не в теперішнє, а в майбутнє. Також, це любов не до одного, а до всіх.

Тому Ісус і вчив незадовго до цього: хто не відмовиться від себе, від хати рідної, від самого життя, не зможе бути Моїм учнем. Тому що Бог дивиться, щоб нам подарувати життя вічне.

Тому:

1. Не всі абсолютно наші плани мають здійснитися.

2. Не всі наші плани такі вже й «афігєнні».

3. Бог направляє життя в таке русло, що дивлячись назад, ми бачимо, що це – правильне русло.

4. Диявол всіма силами хоче вбити душу людини, і тому часто погано не тому, що Бог поганий, а тому, що в житті присутні гріхи

5. Бог любов вже довів, померши на хресті за примітивне людство, і дав усе необхідне для життя

6. Наша ціль – не так теперішнє, як вічне.

Звісно, мабуть мені легко писати. Такий розумник сиджу за компом небритий... Але розповім історію з власного життя.

Вечір був непоганий. Якесь кіно, купа їжі. Пізно вночі, уже засинаючи, серце боліло: "Чого Бог такий гад? Срана реальність! Як я не хочу, щоб Бог взагалі існував!!! Все життя моє ламає і краде, у рабство посилає!" З важким серцем заснув. Вранці проспавши на роботу, надів навушники з брейкором, попер в метро. "Люди, людішкі!! Гамно! Який же планктон вони і, на жаль, я. Чому реальність саме така, а не інакша? Ненавиджу!" Заробивши трошки грошей, у вечері припер на квартирку. Народ збирався, амбієнт плавно приносив свою атмосферу. Олег і Зіна щось там на ліжку наїлися кактуса псіходельного, втичать на килим на стіні. Я щось розповідав. Потім всі пішли на кухню, дістали апарат, покурили. Оооось вона реальність! Розмови стали з глибшим змістом. Вермут переходив з рук в руки. Хто на ліжку цілується, хто за компом. Прийшли ще тіла. Усі на своїх загонах, філософіях. Прийшла і Сашка, вже весела. Через декілька годин якась каша в голові і навколо все дістало!!! Я дурень. Пішов із Сашкою на кухню, покурили, потім обіймались. Потім сидів на стільці, а вона на підлозі. Що за нісенітниця? Спати хотілося, тому ранок зустрів в кріслі, то спавши то ні. На роботу вже час, і поїсти б хоч щось. Реальність тисне! Бог! Чого все впирається в Бога??? Як хочу свободи!!! Від грошей, від тіла, від смерті! Хочу стати шматком космосу. Або ще чимось. Включив Портішхед, спустився в метро...

Це було перед тим як я приїхав з Києва (у мене дреди були) потім дреди полетіли з голови. Просто послав все в дупу і почав молиться до Бога, просити пробачення: «Якщо хочеш, щоб я в селі жив все життя – буду. Все одно життя немає, все просто безглузде, все в пустоті і бруді. Немає філософії, яка задовольняє, немає відчуття, яке надовго. Тому просто приїхав додому, влаштувався на роботу до Льоші, потім несподівано поїхав сюди, в Угорщину.

Бог взявся за моє життя, коли я відпустив кермо і довірився йому повністю. І не жалкую. Бог не залишив мене навіть тоді, коли я відвертався від нього і говорив, що він мене просто дістав. Він мовчки приймав всю мою злість, а у відповідь благословляв. Мені і грішити не хочеться, але все рівно грішу, але Бог продовжує вести наче за руку.

У моменти, коли Бог далеко, і дуже самотньо, я просто хочу молитися до Нього, але не молюся. Потім, вночі плачу від сердечного болю. Коли ж ця нестерпна мука не дає жити – падаю на коліна, і все що є розповідаю Богу, і дякую за все те, що вже зроблено. Бог не залишив нас сиротами, навіть коли стало вже зовсім темно.

Трохи нашкрябавши у відповідь я лягла спати. Снилася мені церквуха, а там якісь танці. Яка ж я тільки щаслива, що церквуха з’явилася в моєму житті, хоч яякось і важко всі емоції виражаю, мені непросто правильно показувати людині, що я її люблю. У мене, мабуть, ніколи це не виходило нормально. Та знаєте, це не у всіх виходить. Може, воно з боку і не так помітно, але гружуся цим. Мені завжди згадуються слова Боді, про те, що він почав цінувати справжні і щирі посмішки, не впевнена, що моя саме така. Хоч всередині я щира, і справді всіх дуже люблю, але замкненість і неправильність цього світу все трохи перевертає. Знаєте, коли прокидаєшся, всі проблеми стають такими неважливими. Іноді навіть дивно, що мене займають такі речі, як кохання, образа, чи ще щось. Головне це – Бог. Але ці слова якісь не цікаві. Наче ж треба трохи пристрасті. Та коли ти щойно відкрив очі, все значно простіше. Грає невимушений "Бумбокс" і все легко. Трохи безглуздо. Трохи довільно. Довільно на алкоголь і секс. Але воно тебе не зачіпає, тобі просто все одно. Може так і треба, але я майже впевнена, що коли я прийду до тями, все стане на свої місця. Знову ці всі переживання. Хочу це все просто відпустити. Хай собі пливе. Хай пристане до мого берега тоді, коли прийде час.