Р.Роллан 5 page

¹ Дарвин Ч. Сочинения / Ч. Дарвин. — М., 1939. — Т. 11. — С. 540—541.

тернатива "бути чи не бути" цивілізації. Перетворення наявно­го буття у небуття і небуття у буття закономірне. Всі суспільні порядки в історії становлять минущі ступені розвитку людства від нижчої до вищої. Однак за сучасних умов відбулося роздво­єння небуття на дві протилежності: небуття як зародка станов­лення нового історичного етапу в розвитку суспільства і небут­тя як можливості загибелі людства. Обидві ці протилежності перебувають у єдності та "боротьбі" між собою. Відносини між ними становлять основну суперечність сучасності. її вирішен­ня передбачає не лише ліквідацію ядерної зброї (головної при­чини всіх глобальних проблем), а і перетворення суспільних відносин, які сформувалися у зв'язку з виробництвом, розпо­всюдженням і можливим застосуванням ядерної та інших ви­дів зброї масового знищення людей: економічних, політичних, екологічних, моральних. При цьому слід мати на увазі багато­гранність кожної з глобальних проблем. Екологічна проблема, наприклад, полягає не тільки у забрудненні природного сере­довища продуктами життєдіяльності людей і виснаженні при­родних енергоресурсів, а й у людському імунодефіциті (СНІД) як наслідку викривлення моральних, релігійних та естетич­них суспільних відносин, онкологічних захворюваннях, тубер­кульозі, наркоманії та багатьох інших людських бідах.

Отже, змістом процесу розвитку є виникнення, становлення і вирішення діалектичних суперечностей. У кожному об'єкті чи системі об'єктів вони представлені складною ієрархією. Будь-яка суперечність має системний характер, а будь-яка сис­тема є суперечливою. Розвиток суперечностей вимагає їх вирі­шення, яке підіймає систему на якісно новий рівень. Супереч­ність — джерело, зміст і рушійна сила саморуху і саморозвитку світу, його пізнання та перетворення суб'єктом.

12.2.3. Закон заперечення заперечення

За законом заперечення заперечення, у процесі розвитку об'єктів кожний його ступінь, що є наслідком подвійного запе­речення, є синтезом попередніх ступенів і відтворює на вищій основі характерні риси, структуру вихідного ступеня розви-

Тема 12

тку. Закон відповідає на запитання про переважну спрямова­ність, про загальну тенденцію процесу розвитку, яка в цілому прогресивна.

Закон заперечення заперечення відображає цілісну форму і внутрішню структуру процесу розвитку завдяки взаємозв'язку його основних фаз, єдиний механізм його сходження через ви­рішення суперечностей у синтезі. Ні закон взаємного переходу кількісних і якісних змін, ні закон єдності та "боротьби" про­тилежностей не відтворюють загальної, синтетичної картини розвитку. Дія закону заперечення заперечення виявляється лише в цілісному, відносно завершеному процесі, через ланцюг взаємопов'язаних переходів, коли можна зафіксувати більш-менш завершений результат, а його застосування у пізнанні та практиці дає можливість зрозуміти процес розвитку в усій його повноті і конкретній системності.

Закон характеризують такі філософські категорії: "запере­чення", "заперечення заперечення", "спадкоємність". Діалек­тичне заперечення є необхідним моментом процесу розвитку, умовою якісної зміни об'єктів. Воно об'єктивне і всезагальне. У жодній сфері реальності не може бути розвитку без заперечен­ня попередніх форм її існування. Так, нове покоління людей заперечує попереднє, ринкова економіка — тоталітарну, капі­талістична власність — індивідуальну, квантова механіка — класичну, а хвильова теорія елементарних часток — корпуску­лярну.

Діалектичне заперечення відображає не знищення, не руй­нування об'єкта, а момент його переходу в нову якість, у якій зберігаються елементи і властивості його попереднього (вихід­ного) якісного стану, тобто фіксує спадкоємність розвитку. Іс­торія людства, наприклад, є послідовною зміною окремих по­колінь, кожне з яких використовує матеріали, капітали, про­дуктивні сили, передані йому всіма попередніми поколіннями; або, наприклад, за принципом відповідності Н. Бора, теорії з виникненням нових, більш загальних теорій, не усуваються як щось помилкове, а включаються у нову теорію як її межові або конкретні випадки та зберігають своє значення для поперед­ньої сфери пояснення.

Діалектика та її альтернативи

Перше заперечення не завершує процес розвитку, а допов­нюється другим запереченням, або запереченням заперечення. Функції у цих заперечень різні: перше заперечення означає ви­никнення суперечності, друге — зняття суперечності, її вирі­шення. За своїм змістом друге заперечення становить нову єд­ність і "боротьбу" протилежностей, вищий етап розвитку зі збереженням елементів і властивостей вихідного пункту та його першого заперечення, а за формою — ніби повернення до вихідного пункту, але у перетвореному його вигляді. У підсум­ку отримуються циклічність розвитку, послідовний ланцюг пе­ретворень: вихідний пункт — перше заперечення — заперечен­ня заперечення, третє, четверте заперечення тощо. Наприклад, хімічний елемент літій перетворюється на хімічний елемент фтор через шість заперечень (літій —> берилій —> бор —> вуг­лець —> азот —> кисень —> фтор), калій переходить у рубідій че­рез 18 заперечень, цезій у францій — через 32 заперечення.

Отже, розвиток має спіралеподібну форму. Підтвердженням її є спіралеподібний рух капіталів за схемою Г — Т — Г¹, тобто на вкладені у виробництво гроші "Г" (вихідний пункт розви­тку) виробляється товар "Т" (перше заперечення), реалізація якого приносить прибуток "Г¹" (заперечення заперечення).

Спіралеподібність — це всезагальна форма процесу розвит­ку, однак закон заперечення заперечення може виражатися і в конкретній формі тріади, чи ніби одного витка спіралі: тезис (вихідний пункт розвитку) —* антитезис (перше заперечен­ня) —> синтез (друге заперечення, або заперечення заперечен­ня). Так, з посіяного в ґрунт зерна пшениці (тезис) виростає пшеничне стебло (антитезис), на якому потім формується коло­сок з багатьма зернами пшениці (синтез). Подібне відбувається в логіці діалектичного мислення. Жан-Жак Руссо розміркову­вав так: "Наші душі розбещувались у міру того, як удоскона­лювались наші науки і мистецтва (тезис. — Авт.). І ось тепер кому вже неясно, що особистості не знаходиться місця в струк­турі людської самості; людина опиняється поза самою себе (ан­титезис. — Авт.). Така втрата — наслідок суспільної бездухо­вності, коли права індивіда знехтувані, розтрачені, знецінені (синтез. — Авт.)"¹.

¹ Таранов П.С. Острая философия / П.С. Таранов. — Симферополь: Реноме, 1998. — С. 496.

Тема 12

Діалектика та її альтернативи

Отже, внутрішньою основою закону заперечення заперечен­ня є принцип заперечуваності, який виявляється не в загаль­ній та абстрактній формі, а в конкретному вигляді "заперечен­ня заперечення", що становить специфіку закону. Ця специфіч­ність є формою "повернення до старого", причому "старе" є в синтезі, разом з тим, як щось нове. Заперечення заперечення означає одночасно і збереження елементів минулого, історичну спадковість у розвитку. Специфічність закону виявляється і в спіралеподібності діалектичного руху, що припускає не тільки генеральну тенденцію прогресу, а й тимчасові рухи назад, мож­ливість зигзагів у процесі розвитку, поєднання прогресу і ре­гресу за його загальної поступальної спрямованості.

Кожний із законів діалектично специфічний. Разом з тим, всі вони діалектично єдині, відображають об'єктивні всеза-гальні істотні зв'язки буття, свідомості всебічної діяльності лю­дей та процеси їх пізнання. Свою сутність, зміст, функції зако­ни діалектики виражають через категорії.

12.3. Співвідносні категорії діалектики та їх методологічна функція

Категорії (від грец. "висловлювання, ознака") — це понят­тя, що в узагальненій формі відображають предмети і явища дійсності, їх властивості, істотні взаємозв'язки і взаємовідно­шення. Наприклад, в економічній теорії такими категоріями є товар, прибуток, власність, гроші; у біології — організм, ото­чення, обмін речовин; у хімії — атом, молекула, валентність; у філософії — матерія, свідомість, якість, кількість, міра, проти­лежність, суперечність, заперечення заперечення тощо.

Категорії філософії — результат тривалого розвитку склад­ного процесу пізнання. В античності категоріями вважалися так звані першоелементи світу: земля, вода, повітря, вогонь. Платон запропонував п'ять категорій (сутність, рух, спокій, то­тожність, відмінність), Арістотель у трактаті "Категорії" сфор­мулював їх уже десять: сутність, кількість, якість, відношен­ня, місце, час, становище, стан, дія, страждання. За Нового

часу для кожної філософської системи був характерним свій набір категорій. І. Кант розробив таблицю категорій за принци­пом тріади, у якій кожна третя категорія є результатом взаємо­дії (синтезу) перших двох: кількість (єдність, множина, ціль­ність); якість (реальність, заперечення, обмеження); відношен­ня (субстанція, причина, взаємодія); модальність (можливість, дійсність, необхідність). Г. Гегель розробив класичну діалек­тичну систему категорій філософії, у якій категорії є ступеня­ми саморозвитку абсолютного духу, взаємопов'язані і перебу­вають у постійному русі та змінах.

У сучасному розумінні категорії філософії є суттєвим і уза­гальненим відображенням об'єктивної дійсності. Вони взаємо­пов'язані, мають значення загальності, а тому є загальномето-дологічними принципами пізнання і практичної дії. Деякі з них співвідносяться між собою як єдність протилежностей (наприклад, категорії кількості та якості). їх називають спів­відносними, або парними: одиничне, особливе і загальне; при­чина і наслідок; необхідність і випадковість; зміст і форма; сут­ність і явище; можливість і дійсність; система й елемент тощо. Ці категорії — підсумок пізнання і практики всієї попередньої історії людства; сходинки пізнання світу і коленого з його об'єк­тів, неосновні закони діалектики, "інструменти" пізнання і пе­ретворення людиною дійсності.

12.3.1. Одиничне, особливе, загальне

Одиничне, особливе, загальне — співвідносні категорії діа­лектики. Одиничне відображає неповторне в об'єктах, наявне лише в даного об'єкта; загальне — об'єктивно існуючу діалек­тичну тотожність предметів, речей, явищ конкретної якості, те, що належить не одному об'єкту, а багатьом; особливе — мо­мент суперечності одиночного і загального, те, що відрізняє один від одного порівнювані об'єкти. Якщо одиничне завжди виступає в ролі особливого, то загальне стає особливим тільки тоді, коли воно вказує на відмінність тих об'єктів, які порівню­ються. Наприклад, демократичний політичний режим у наш час утвердився в багатьох країнах світу, однак демократія в

Тема 12

Діалектика та м альтернативи

Україні особлива своїми ознаками, властивостями, формами вияву.

Категорії одиничного, особливого і загального відобража­ють об'єктивні зв'язки і відношення дійсності. Вони не існують самостійно, а тільки в окремих предметах, речах, явищах і процесах як їх риси, властивості, ознаки. Окремого без одинич­ного, особливого і загального не буває. Вони становлять єдність протилежностей окремого, взаємопов'язані одне з одним і за певних умов можуть переходити одне в одне: одиничне стає за­гальним, а загальне — одиничним і особливим. Біологи, на­приклад, постійно спостерігають факти набуття тваринами або рослинами пристосувальних властивостей до умов існування, що змінилися, які з часом перетворюються на загальні власти­вості нового їх різновиду або нового виду в цілому.

Категорії одиничного, особливого і загального мають зна­чення загальності. Вони є неосновними законами діалектики і сходинками процесу пізнання. На початку своєї історії люди, наприклад, навчилися добувати вогонь тертям. Потім вони зрозуміли, що механічний рух може перетворюватися на те­пловий, а з розвитком знань дійшли висновку про взаємопере­творення форм руху матерії, про те, що біологічний рух містить хімічний, але у "знятому", тобто перетвореному, вигляді. У цьому прикладі перше судження — одиничне, друге — особли­ве, а третє — загальне.

Будь-яке окреме виникло в результаті перетворення інших окремих і має їх у собі в "знятому" вигляді. Отже, окреме існує тільки у тому зв'язку, який веде до загального, тобто становить ланку в нескінченному ланцюгу розвитку матерії, переходу її з одних усталених станів до інших, від одних матеріальних утво­рень до інших. Кожне окреме (річ, предмет, явище, процес) як скінченне, минуще вміщує момент нескінченного, вічного, є однією з його конкретних форм, одним з моментів одвічного процесу розвитку матерії.

У діалектиці одиничного, особливого і загального специфіч­не значення має загальне. Воно виражає закон, знання якого перетворює людину на господаря становища, дії, об'єкта. Разом з тим, абсолютизування знання загального не є діалектичним.

Діалектика вимагає вивчати об'єкт всебічно, враховувати не тільки те є спільне з іншими об'єктами, а й те, чим він від них відрізняється, тобто його одиничне і особливе. Таке знання ефективне і компетентне.

12.3.2. Причина і наслідок

Причина — це філософська категорія, яка відображає взає­модії об'єктів або їх компонентів при їх виникненні, змінах, зникненні; наслідок — зміни у взаємодіючих об'єктах або їх елементах. Як і всі інші, причинно-наслідкові зв'язки є об'єктивними, всезагальними, універсальними. У світі немає безпричинних явищ і подій, все, що існує, має причину свого виникнення, існування та функціонування. Визнання об'єк­тивності та загальності причинно-наслідкових зв'язків стано­вить основу детермінізму — філософського вчення про об'єк­тивний взаємозв'язок і взаємозумовленість речей, процесів і явищ реального світу. Йому протистоїть у науці і філософії ін­детермінізм, що не визнає об'єктивності причинного зв'язку і, врешті-решт, стає на позиції телеології, тобто визнання деяко­го нематеріального основоположного начала всіх речей, явищ і процесів у світі. Суттєвим джерелом філософії індетермінізму в XX ст. стали статистичні закономірності у фізиці, відповідно до яких передбачення має ймовірний характер: "може бути, а може і ні"; а за динамічними законами — однозначний: "так, а не інакше піде процес розвитку". У механіці, наприклад, якщо відомі координати тіла та його швидкість, то можливо точно визначити положення тіла в будь-який інший момент часу. Ін­детерміністи оголосили статистичні закономірності спросту­ванням причинності. Проте розвиток квантової механіки, а по­тім і кібернетики з її вченням про саморегулівні системи спрос­тували телеологію, фаталізм, вчення про визначеність і під­твердили правильність принципових положень матеріалістич­ної діалектики. Статистичні та динамічні закономірності — це дві основні форми зв'язків явищ і процесів.

Якщо динамічні закономірності характеризують поведінку відносно ізольованих систем, що складаються з невеликої кіль-

Тема 12

кості елементів, то статистичні закономірності виникають як результат відображення взаємодії великої кількості елементів і характеризують поведінку не стільки одного елемента, скільки їх масиву в цілому. Вони також є об'єктивними, як і динамічні закономірності, і єдино можливими при дослідженні масових явищ випадкового характеру. Більше того, динамічні законо­мірності є причинним випадком статистичних закономірнос­тей, коли вірогідність стає практично ймовірністю.

У процесі розвитку причини і наслідки можуть мінятися місцями. Відмінність між ними відносна. Причини відрізня­ються від приводів — процесів, які сприяють їх виявленню. Знання причинно-наслідкових зв'язків дає можливість прогно­зувати майбутнє, науково керувати об'єктом, створювати та змінювати умови його функціонування. За наявності причини та умов її реалізації наслідок стає необхідним.

Такий взаємозв'язок конкретизується діалектичними кате­горіями необхідності і випадковості.

12.3.3. Необхідність і випадковість

Необхідність — це філософська категорія для вираження внутрішніх, стійких, всезагальних зв'язків і відносин буття, які повторюються за певних умов; випадковість — це філософ­ська категорія, що відображає зовнішні, нестійкі, одиничні зв'язки і відносини, те, що за певних умов може бути, а може і не бути. Будь-який об'єкт становить єдність необхідного і ви­падкового. Необхідність виявляється через масу випадковос­тей, а випадковості є формою вияву необхідності. Наприклад, зустріч власника засобів виробництва з робітником на ринку праці є необхідною, тому що зумовлена їх соціальним станом. Перетворення робітника на власника засобів виробництва без­сумнівно випадкове.

Об'єктивність необхідності завжди була і є очевидною. Об'єктивність випадковості визнавалась не завжди і не всіма філософами та вченими. Наприклад, Демокріт доводив, що лю­дина вигадала випадковість для того, щоб приховати свою не­освіченість; Б. Спіноза вважав, що випадковим є тільки те,

Діалектика та її альтернативи

причину чого людина не знає. На подібних позиціях стояли такі філософи та природознавці: П. Гольбах, К. Вольф, Ж. Ла-марк та ін. Методологічна помилка заперечення об'єктивності будь-якої випадковості полягає в тому, що дехто неправомірно зводив необхідність до причинності, тобто до думки, що оскіль­ки все має причину, то в дійсності має місце лише необхідність. Отже, випадковості немає.

Зведення необхідності до причинності і заперечення на цій підставі об'єктивності випадковості є теоретичною основою фа­талізму — світогляду визначення всіх процесів і явищ. Напри­клад, згідно з теологічним фаталізмом, Бог ще до народження визначив одних людей до "спасіння", а інших — до "загибелі", згідно з механіцизмом, є необмежені можливості висновку про всі події майбутнього на підставі повного знання про дії сил природи в сучасний момент, згідно з уявленням про фатальну приреченість людини до злочинної поведінки, це пов'язано з її спадковою біологічною конституцією і т. ін.

Установлення в науці статистичних ідей та методів привело до концептуальної перебудови поглядів на випадковість. Вона стала розглядатись як самостійне начало, елемент будови і фак­тор еволюції матеріального світу. Для з'ясування природи ви­падковості важливе значення мало створення квантової меха­ніки, яка підтвердила випадковий характер поведінки мік­рооб'єктів, а також глибокий діалектичний взаємозв'язок ви­падковості та необхідності у квантових процесах.

Випадковість об'єктивна, як і необхідність. Необхідності ні­коли не буває без випадковості. Свій шлях необхідність прокла­дає через масу випадковостей. Наука повинна за випадковостя­ми відкривати необхідність, озброювати практику знаннями законів розвитку, допомагати зменшувати вплив негативних випадковостей на процес і результати діяльності людей.

12.3.4. Зміст і форма

Зміст як філософська категорія характеризує всю сукуп­ність властивостей, частин, ознак об'єктів; форма — стійка сис­тема зв'язків структури змісту. Зміст визначає форму, а форма впливає на зміст у позитивному або негативному напрямі. Зміст

Тема 12

та форма об'єктивні, діалектично єдині. Не буває неоформлено-го змісту або беззмістовної форми. Форма є в самому змісті, а зміст завжди включає форму. Якщо, наприклад, функції ме­неджменту становлять зміст роботи менеджера, то способи їх реалізації — її форму. Серед змістовних функцій менеджменту виділяють функції прийняття рішень, планування, організа­ції, координування і регулювання, мотивації, контролю, облі­ку та аналізу діяльності. Серед форм — пояснення, показ, тре­нінг, заохочення, спостереження, зворотний зв'язок тощо. Діа­лектичну єдність змісту і форми в діяльності менеджера ви­ражено правилом: ефективне керівництво й управління здійснює не той, хто знає, а той, хто вміє це робити. Управління взагалі і керівництво зокрема обертаються навколо вчинків. Поведінка співробітників менеджера безпосередньо пов'язана з його поведінкою, вчинками, вмінням і навичками як керівни­ка. Більшість людей не вважатимуть достоїнством навіть гли­бокі знання менеджменту в того керівника, який постійно при­пускається дурниць.

У літературі з менеджменту наводяться численні приклади досягнення оптимального результату за рахунок забезпечення єдності змісту і форми. Один із них такий. Менеджер під час бесіди зі співробітником фірми говорить йому приблизно таке: "Я зупинив свій вибір на Вас, тому що хочу, аби наступне наше покоління працювало так само добре, як і Ви. Адже коли Ви підете на пенсію, вся майстерність, яку Ви напрацювали тут, піде разом з Вами. А хіба її ціна так мала? Поміркуйте над тим, що, готуючи собі заміну, Ви допоможете фірмі витримувати конкуренцію і розвиватися в майбутньому. І ті, кого Ви навчи­те зараз, по суті, дадуть нам можливість повністю сплачувати вам пенсію в наступні роки"¹.

Розвиток об'єктів починається зі змін їх змісту, потім зміню­ється їхня форма. Якщо форма перестає відповідати змісту, між ними виникає конфлікт, який вирішується шляхом замі­ни старої форми на нову та зміни змісту або свідомою діяльніс­тю людини з приведення форми у відповідність з новим зміс-

¹ Лзнд П.9. Менеджмент — искусство управлять: секрети и опьіт ирактического менеджмента / П.З. Лзнд. — М., 1995. — С. 114.

Діалектика та її альтернативи

том. У суспільстві конфлікт між змістом і формою може вирі­шуватись або соціальною революцією, або за допомогою структурних реформ; у процесі мислення — ілляхом розвитку категоріальної структури пізнання: чим повнішим, глибшим і всебічнішим є зміст мислення, тим більш розвинуті і конкретні форми, в яких воно виражається.

12.3.5. Сутність і явище

Історія пізнання і суспільна практика свідчать про те, що предмети, речі, явища і процеси дійсності мають зовнішній бік, доступний безпосередньому сприйманню людини, і вну­трішній бік, прихований від такого сприймання. При цьому обидва боки діалектично єдині: внутріпіній визначає зовніш­ній, а зовнішній є формою вираження внутрішнього. Так, вар­тість товару визначається сукупністю суспільно-необхідної праці, витраченої на його виробництво, а зовнішньо вона вияв­ляється через ціну цього товару.

Взаємозв'язок між внутрішнім і зовнішнім боками об'єктів виражається категоріями сутності і явища.

Категорія "сутності" відображає сукупність усіх внутріш­ніх і необхідних властивостей та зв'язків об'єкта, закони їх функціонування і розвитку; категорія "явища" — зовнішні ви­яви сутності через масу випадкових властивостей і зв'язків. Так, сутність особистості полягає у відображенні суспільних відносин; демократії — у народовладді, правах людини і свобо­ді особистості; промисловості — у відтворенні товарів і послуг; відповідно явищами є справи, вчинки, висловлювання, на­строї, переживання індивідів; кількість політичних партій в країні, їхні амбіції щодо державної влади, програми і способи їх реалізації; місткості ринку, співвідношення попиту і пропо­зицій на ньому, всі зміни в ціноутворенні тощо.

Сутність і явище об'єктивні та діалектично єдині. Сутність "являється", а явище суттєве. Сутність виявляється в явищах, явища виражають свою сутність. Зміни сутності викликають зміни в явищах. При цьому сутність виявляється в явищах не повністю, а явища не повністю виражають сутність. Якби сут-

Тема 12

ність і явище повністю збігалися, то в людей не було б потреби в науці. Наука за явищами відкриває сутність, а отже, закони і закономірності розвитку об'єктів. їх пізнання не повинно об­межуватися вивченням явищ. Більше того, розуміння явищ неможливе без глибокого проникнення суб'єкта пізнання в сут­ність об'єктів.

У практиці пізнання іноді спостерігається підміна категорії "сутність" категорією "позірність", що є великою логічною по­милкою. Категорія "позірність" відображає лише моменти сутності, випадкові і нестійкі відносини, які сприймаються людиною безпосередньо. У таких випадках нерідко дилетант­ське сприйняття подається як науковий висновок.

Отже, суб'єктивна діалектика сутності і явища — аналог об'єктивної діалектики, тому при вивченні об'єктів необхідно за явищами бачити сутність, а в пізнанні переходити від яви­ща до сутності, а від неї — до більш глибокої сутності і поверта­тися до явищ, але вже з усім багатством знань про них.

12.3.6. Можливість і дійсність

Можливіст і дійсність — це співвідносні філософські кате­горії, які характеризують два головні ступені в розвитку об'єктів: перша — їх становлення та наявність умов виникнен­ня; друга — об'єктивно існуючий предмет, річ, явище як сукуп­ність усіх реалізованих можливостей.

Категорії "можливості" та "дійсності" об'єктивні і діалек­тично єдині. Можливість з часом стає дійсністю, а дійсність можливістю. Наприклад, економіка держави завжди має мож­ливість бути командно-адміністративною, тоталітарною або ринковою. Кожна можливість містить момент дійсності, а дій­сність — можливість бути іншою. У зв'язку з цим у теорії пі­знання та практичній діяльності необхідно розрізняти реальні й абстрактні (формальні) можливості. Реальною вважається така можливість, для перетворення на дійсність якої є всі умо­ви, наприклад, можливість отримати студентом ВНЗ диплом про вищу освіту. Абстрактною, формальною можливістю є та, для перетворення якої у дійсність необхідних умов немає, на-

Діалектика та її альтернативи

приклад, можливість того, що сьогодні Місяць впаде на Землю. Очевидно, що людина повинна орієнтуватися на реальні мож­ливості, а не на формальні.

Отже, згідно з діалектикою будь-який об'єкт необхідно ви­вчати у його взаємозв'язках з іншими об'єктами: одиничних і загальних, необхідних і випадкових, причинно-наслідкових та ін., а також у розвитку, джерелом якого є "боротьба" проти­лежностей, механізмом — стрибкоподібний взаємний перехід кількісних і якісних змін, а загальною тенденцією — посту­пальний рух. Закінченої системи категорій діалектики у філо­софії поки що немає, але принципи побудови такої системи ві­домі. Згідно з принципом відображення, категорії діалектики є узагальненим відображенням реальних зв'язків і відносин у їх розвитку; відповідно до принципів єдності діалектики, логіки і теорії пізнання, категорії діалектики є всезагальними фор­мами буття та пізнання; відповідно до принципом відповіднос­ті історичного та логічного, категорії діалектики постійно розвиваються. Загальновизнаною послідовністю у становлен­ні та розвитку категорій діалектики є така тенденція. Кожен окремий об'єкт сприймався людиною як одиничне, як те, що до того не зустрічалося. Якщо одиничне задовольняло яку-небудь потребу людини, то воно запам'ятовувалося. Проте цю потребу можуть задовольнити й інші об'єкти. Через їх порів­няння людина приходить до усвідомлення "особливого" і "за­гального". На цьому етапі пізнавальної діяльності формува­лись категорії "якості" та "кількості". Предмети пізнавалися перш за все з позицій їх якості. За переходу у пізнанні від од­ного предмета до багатьох і за їх порівняння з'ясовувалась їх кількісна характеристика.

З розвитком пізнання стала очевидною мінливість якості і кількості в об'єктах. Як результат сформувалися категорії "причини" та "наслідку", вивчення яких показало, що зв'язок причини та наслідку є необхідним. Разом з категорією "необ­хідності" сформувалася категорія "випадковості". Необхідні зв'язки в науці стали виражатися категорією "закон".

Потім людина усвідомила, що будь-який об'єкт є сукупністю численних властивостей, сторін, зв'язків і відносин. Ця чис-

Тема 12

Тести до розділу III

ленність виразилася в категорії "зміст", а структура змісту — в категорії "форми". З поглибленням пізнання людина перекона­лася, що будь-який предмет є не просто сумою властивостей та зв'язків, а єдиною цілісністю. її вираженням стала категорія "сутності", а зовнішніх виявів сутності — категорія "явище". Дослідження сутності привело до висновку про "боротьбу" про­тилежностей як джерело її розвитку. Відношення між проти­лежностями стало позначатися категорією "суперечність". При вивченні руху суперечностей були виявлені заперечення та за­перечення заперечення, можливість і дійсність.

Співвідносні категорії діалектики є ступенями процесу пі­знання і виконують у ньому світоглядну та методологічну функції.

Контрольні запитання і завдання

1. Чому діалектика є водночас і теорією пізнання, і логі­кою?

2. Які історичні форми діалектики знає філософія? У чому їхні відмінності?

3. Назвіть елементи структури діалектики як методу ло­гічної системи. Розкрийте їх сутність.

4. Дайте визначення категорій "загальний зв'язок" і "роз­виток" у діалектиці.

5. Які закони розвитку досліджує діалектика?

6. Чому співвідносні категорії діалектики виконують у пізнанні і діяльності людей функцію неосновних законів роз­витку?