Демокріт 3 page

По-друге, діалектика вимагає підходити до вивчення об'єктів, предметів, явищ і процесів у їх зв'язку з усіма інши­ми об'єктами, предметами, явищами та процесами природи і суспільства. У світі все взаємопов'язано. Діалектика дає знан­ня таких усезагальних зв'язків, які є "сходинками" пізнання та його законами: одиничного, особливого і загального; причи­ни і наслідку; необхідності і випадковості; змісту і форми; сут­ності і явища; дійсності і можливості; цілого і частини; систе­ми й елемента тощо.

По-третє, діалектика передбачає вивчення об'єкта у його розвитку. При цьому вона дає знання джерела розвитку, тобто діалектичних протилежностей і суперечностей; механізму роз­витку, тобто кількісних і якісних взаємодій; основних тенден­цій розвитку, через закон заперечення заперечення.

По-четверте, діалектика вивчає об'єкт з урахуванням кон­кретності істини як синтезу багатьох його визначень і єдності різноманітного. У мисленні конкретне є результатом пізнання і водночас його початковим пунктом. Пізнання починається з конкретного, але знання про нього досягаються через пізнання

Тема 15

абстракцій. Так, ціна товару на ринку є цілком конкретною, але опосередковується абстракціями "споживча вартість" і "вартість" цього товару, а в цілому — законом вартості.

По-п'яте, діалектика вивчає процес у єдності його теорії та практики. Теорія узагальнює практику, вказує нові об'єкти, явища і процеси, є основою наукового передбачення тенденцій їхнього розвитку. Завдання теорії виконуються тільки у зв'яз­ку з практикою. Реалізація цього зв'язку неможлива без чіткої координації діяльності науковців, спеціальних наукових ко­лективів і спеціалістів-практиків. Прикладом може бути вста­новлення єдності двох провідних галузей біології: генетики та ембріології. Процес диференціації та інтеграції організму, що розвивається, виявився результатом пластичної, енергетичної та інформаційної взаємодії між ядром і цитоплазмою його клі­тин; конкретно ця взаємодія виявляється у здатності клітини до саморегуляції, зокрема до регуляції біосинтезу.

По-шосте, діалектика передбачає творчі підходи до вивчен­ня об'єкта. Творчість — це завжди творення нового, розв'язання навіть типових завдань нестандартними способами, організа­ція управління виробничим процесом на наукових засадах.

Отже, діалектика як філософський метод — це єдність онто­логічного, гносеологічного, логічного і соціологічного компо­нентів пізнання та практичної дії, всезагальна методологія, логіка і теорія пізнання. На відміну від неї, загальнонаукові методи можуть вживатися за дослідження тільки певних ас­пектів об'єктів, явищ і процесів. Наприклад, методи аналізу і синтезу використовуються у будь-якому науковому пізнанні, однак за їхньою допомогою можна вивчати лише окремі риси, властивості, ознаки складних об'єктів. Водночас деякі із за-гальнонаукових методів, наприклад системний підхід, набли­жаються за масштабами застосування до всезагального, діа­лектичного методу. Отже, поняття загальнонауковості неод­нозначне.

Усі загальнонаукові методи філософська методологія об'єднує у три великі групи. До першої групи належать мето­ди, що застосовуються головним чином в емпіричному пізнан­ні: спостереження, порівняння, експеримент. Спостереження

Методи, методологія і логіка наукового пізнання

— це метод планомірного сприймання об'єктів пізнання з ме­тою одержання нового знання про них. Ефективність спостере­ження визначається майстерністю спостерігача та можливос­тями засобів і способів спостереження.

Порівняння — це загальнонауковий метод пошуку подіб­ності чи розбіжності об'єктів пізнання. Нові знання цим мето­дом здобуваються шляхом порівняння загальних, особливих та одиничних властивостей і якостей об'єктів. Порівняння — не самоціль пізнання. За його результатами неминуче виника­ють питання про проблематичність нового знання, про обґрун­тованість подібності об'єктів або відмінності між ними, про теоретичні та практичні можливості застосування набутого знання. Ефективність методу визначається правилами його за­стосування: порівнювати тільки однорідні та взаємопов'язані об'єкти, не обмежуватися за порівняння встановленням лише подібності об'єктів, а обов'язково виявляти розбіжності між ними; порівнювати об'єкти за їх істотними ознаками.

Ефективним у емпіричному пізнанні є експеримент — ме­тод вивчення об'єкта за його штучним аналогом або у спеціаль­но створених з метою пізнання умовах. Наукова методологія розрізняє натурні, модельні, дослідницькі, демонстраційні (на­приклад, на виставках медичної техніки), соціальні та інші експерименти. Вони надають можливість вивчати об'єкти у "чистому" вигляді і тим самим відкривати закони та закономір­ності їх розвитку; змінювати умови функціонування об'єкта і повторювати дії з ним у необхідній кількості; перевіряти істин­ність теоретичних обґрунтувань надійності експлуатації об' єкта у реальних часових параметрах. В історії наукової думки є чи­мало блискучих експериментів: цим методом М. Фарадей від­крив магнітну індукцію, П. Лебєдєв — тиск світла, І. Павлов та І. Сеченов — психічну форму відображення і психологічний ме­ханізм у мавп та багато інших наукових відкриттів.

Друга група загальнонаукових методів застосовується го­ловним чином у теоретичному пізнанні. До них належить на­самперед ідеалізація — метод мисленого конструювання по­нять про об'єкти, яких насправді немає і не буде, але прообрази їх існують. Ідеалізація означає відволікання (абстрагування)

Тема 1!)

від властивостей і відношень предметів реальності та введення до змісту створюваних понять таких ознак, які у принципі не можуть належати до їх існуючих прообразів, але дають змогу побудувати ідеалізовані моделі об'єктів. Прикладом такого об'єкта може бути всім відома "точка": у реальному світі немає такого об'єкта, який не мав би вимірів, тобто "точки". Поняття про ідеалізовані об'єкти у процесі дослідження екстраполю­ються на поняття про реальні об'єкти, що дає можливість ство­рювати абстрактні схеми дійсних процесів їхнього розвитку для глибшого їх розуміння.

Ідеалізація — ефективний метод наукового пізнання. Тео­ретичні твердження мають безпосереднє відношення, як пра­вило, не до реальних об'єктів, а до ідеалізованих, що надає змогу встановлювати суттєві зв'язки, закони і закономірності їх розвитку. Деякі проблеми у науці не можливо вирішити без використання методу ідеалізації, наприклад, "ідеальна сім'я", "ідеальна держава", всі об'єкти математики, "ідеальний газ", "ідеальне для сівби зернових поле" і т. ін.

Часто в науці у процесі пізнання ідеалізація застосовується разом з формалізацією — методом вивчення об'єктів шляхом вираження їх змісту і структури у знаковій формі за допомо­гою пітучних мов і символів. Формалізація забезпечує одно­значність, чіткість, лаконічність фіксації знань. Найширше цей метод використовується математикою, формальною логі­кою, логістикою. Його роль значно зростає у зв'язку з матема­тизацією і комп'ютеризацією наукового знання. Разом з тим, формалізація ефективна у зв'язку з іншими методами. Напри­клад, побудова формалізованої мови неможлива без застосу­вання аксіоматичного методу — методу побудови наукової те­орії за певними логічними правилами на підставі тверджень без їх доведення. У математиці такі твердження називаються аксіомами, які є основою загальнонаукового аксіоматичного методу. Він не потребує підтвердження аксіом, а істинність те­орії обґрунтовує дедуктивною технікою доказу. Метод широко використовується науками з фіксованими множинами ста­більних понять і з наявністю формальних відносин між ними. Він дає можливість не тільки систематизувати, а й одержува-

Методи, методологія і логіка наукового пізнання

ти нове знання за рахунок розгортання процесу дедуктивного доведення і побудови різних інтерпретацій аксіоматичних те­орій.

У процесі вивчення складних процесів і явищ використову­ється метод сходження від абстрактного до конкретного, який ґрунтується на розумінні конкретного як реального існу­вання об'єктів у багатогранності їх властивостей, зв'язків, від­носин та істинного знання про них, а абстрактного — як мисле-ного відволікання від несуттєвого з метою пізнання і виокрем­лення суттєвого в них. Конкретне й абстрактне — діалектичні протилежності. Наприклад, квантова і релятивістська механі­ки будуть конкретними відносно класичної механіки, але аб­страктними відносно більш розвинутих фізичних теорій.

Сходження від абстрактного до конкретного — загальнона-уковий метод пізнання. Згідно з ним, процес наукового пізнан­ня поділяється немовби на два відносно самостійні етапи. На першому етапі здійснюється перехід від конкретного до його абстрактних визначень, аж до найпростішої абстракції, за до­помогою багатьох понять і суджень; на другому — перехід у пізнанні від простих абстракцій до найскладніших і до того ж конкретного. При цьому досягається істинне знання сутності, змісту, закономірностей розвитку конкретного. Наприклад, у ринковій економіці найпростішою абстракцією, "клітинкою", першим "камінцем" її фундаменту є поняття товару. Як відо­мо, товаром називається річ, створена не для власного вжитку, а для продажу. За дослідження товару виявляються його основ­ні властивості: споживча вартість і вартість. Це також абстрак­ції, але більш складні, ніж абстракція "товар". Від них дослід­ник переходить послідовно до ще складніших абстракцій: до­даткова вартість, прибуток, економічні відносини розподілу й обміну, конкуренція, потреби, інтереси, світогляд, діяльність, способи і форми спілкування, ціннісні орієнтації особистості, становище і статус соціальних груп і верств населення, якість і сенс їх життя, управління рухом товарів і капіталів, обґрунто­ваність рішень органів влади і політики держави. Наприклад, дослідник вивчає конкретну економіку, якість життя і діяль­ності населення країни, починаючи з найпростішої абстракції

Тема 15

економіки — товару. Для виокремлення цієї абстракції дослід­ник проходить шлях від конкретного як предмета вивчення до простіших абстракцій, і від них — до найпростішої. Отже, пі­знання за цим методом включає сходження від конкретного в дійсності до абстрактного в мисленні і сходження від нього знову до конкретного, тобто від пізнання до знання і від непо­вного знання до більш повного.

У теоретичному пізнанні широко застосовується загально-науковий метод історичного і логічного, який виражає відно­шення між об'єктивною дійсністю, що історично розвивається, та її відображенням у теоретичному пізнанні. Будь-який об'єкт має історію виникнення, становлення, розвитку і відображен­ня. Водночас він розвивається за певними законами і законо­мірностями, теоретичне відтворення яких є логічним. Перед­умовою логічного є історичне: з чого починається історія об'єкта, з того починається і логічне його осмислення. Однак сама по собі часова послідовність в історії об'єкта не може бути орієнтиром для його теоретичного аналізу. Розбіжність істо­ричного і логічного зумовлена тим, що далеко не всі компонен­ти системи об'єкта пізнання є необхідними умовами її відтво­рення і розвитку: багато з них усуваються під час історичного процесу. Знання сутності об'єкта, законів його розвитку і функціонування досягається тільки за допомогою логічної час­тини методу. Отже, логічне є способом відтворення історії об'єкта як підсумку, результату певного процесу, у процесі якого сформувалися необхідні умови його подальшого існуван­ня і розвитку як стійкого системного утворення. У той же час одне лише логічне дослідження об'єкта без вивчення його іс­торії та історичних перспектив, без розгляду в єдності його су­часного, минулого і майбутнього станів буде однобічним, непо­вним, навіть помилковим: історичне і логічне у науковому пі­знанні створюють діалектичну єдність.

До третьої групи другого рівня методології належать загаль-нонаукові методи, які застосовуються і в емпіричному, і в тео­ретичному пізнанні. У дослідженнях передусім використову­ються такі з них.

Аналіз і синтез — це комплексний метод дослідження, су­купність прийомів, операцій і дій з мисленого роз'єднання

Методи, методологія і логіка наукового пізнання

об'єктів на складові, елементи, властивості (аналіз) і об'єднан­ня їх у єдине ціле (синтез) під час вирішення пізнавального за­вдання. Аналіз і синтез є складовою будь-якого наукового до­слідження. Аналіз становить першу його стадію, коли дослід­ник вивчає зміст, структуру, властивості, ознаки, внутріпіні і зовнішні зв'язки об'єктів пізнання. Він передбачає не тільки фіксацію і вивчення частин цілого, а й встановлення відносин між ними. Призначення аналізу полягає у створенні основи для синтезу, тобто доказовості, визначення, вирішення про­блеми. Синтетичне знання у цілому є якісно новим, порівняно з аналітичним; водночас синтетичне знання спирається на ана­літичне знання про частини, а аналітичне об'єднується синте­тичним уявленням про ціле.

Аналіз і синтез можуть бути предметними, фізичними або мисленими. їх зміст і характер залежать від сутності об'єкта пізнання, його компонентів, структури і функцій у навколиш­ній природній і соціальній сферах. Наприклад, під час проек­тування технічних об'єктів метою аналізу є не створення нових об'єктів, а дослідження їх заданих параметрів, характеристик, а метою синтезу — проектування нових об'єктів з опорою на результати можливих варіантів поєднання їх складових. Ана­ліз і синтез у процесі проектування (і пізнання взагалі) поста­ють у діалектичній єдності. Аналіз без синтезу і синтез без ана­лізу у пізнанні не застосовуються. Підсумком такого їх вико­ристання стали досягнення міждисциплінарних досліджень, інтеграція природознавства, суспільних і технічних наук, ви­никнення і розвиток інтегрованих наук: кібернетики, семіоти­ки, теорії систем та ін.

Індукція і дедукція — це комплексний метод наукового до­слідження, що передбачає мислення від одиничного, окремого до загального і від загального до окремого, одиничного. Функ­ція індукції у практиці наукового дослідження визначається пізнавальною необхідністю узагальнень із досвіду. Ще Арісто-тель стверджував, що наука виникає тоді, коли у результаті аналізу досвіду встановлюється один загальний погляд щодо подібних предметів.

Індукція може бути повною і неповною. Повною, або доско­налою, вважається індукція, за якою загальний висновок ви-

Тема 15

пливає з вивчення всіх наукових фактів об'єкта або класу, кін­цевої групи об'єктів; неповною, або науковою, — коли такий висновок випливає з вивчення деякої кількості таких фактів. Наприклад, для твердження про електропровідність металів за повною індукцією необхідно виявити і дослідити цю власти­вість у всіх металів; за неповною — у певної їх кількості. Оче­видно, що висновок за неповною індукцією може бути тільки ймовірним. Значно більший ступінь ймовірності, але все-таки ймовірності, характерний для висновків і за повною індук­цією, тому що є не відомими можливі майбутні факти (напри­клад, будуть відкриті наукою нові метали). З цієї причини в науковому пізнанні індукція завжди застосовується разом з дедукцією, вони — діалектичні протилежності.

Якщо розроблення індукції належить англійському філосо­фу і досліднику природи Ф. Бекону, то дедукції — французько­му раціоналісту Р. Декарту та німецьким філософам Г. Лейбні-цу, І. Канту, Г. Гегелю. Вдосконалення методу індукції та де­дукції було зумовлене формуванням і розвитком математичної логіки і математичних методів дослідження.

Абстрагування — це загальнонауковий метод уявного від­волікання від несуттєвих властивостей, зв'язків, відношень об'єктів і одночасного виокремлення істотних з метою пізнан­ня одного чи декількох їх аспектів. Наукове абстрагування — завжди відволікання від конкретного, стороннього з метою до­слідження суттєвого, що спрощує завдання пізнавальної ді­яльності.

Якщо абстракція починається з емпіричних даних, її нази­вають абстракцією першого порядку. Абстракція від абстрак­ції першого порядку дає абстракцію другого порядку і т. ін. Пізнавальне значення мають наукові абстракції будь-якого по­рядку, а практичне — головним чином ті, результати яких мо­жуть бути осмислені за допомогою матеріального моделюван­ня. Для наукової методології важливим є питання про зв'язок абстракцій різних порядків, приведення абстракцій високого порядку до абстракцій нижчого порядку, заміни ідеальних аб­стракцій на реальні.

Будь-яке наукове поняття є абстракцією. Найбільшого рів­ня абстрагування досягає у категоріях філософії, оскільки фі-

Методи, методологія і логіка наукового пізнання

лософія — теоретична і методологічна основа абстрактного мислення. Оволодіння її категоріями (матерія, свідомість, гно­сеологія, методологія, причина, необхідність, сутність, особис­тість, суспільство тощо) — критерій розвитку інтелекту. Люд­ська свідомість розвивається від конкретного мислення до все більш розвинених абстракцій. Завдяки абстрактному мислен­ню стала можливою наука. Високо розвинену систему абстрак­цій має така наука, як математика, а всі інші науки запозичу­ють її абстракції тією мірою, в якій вони використовують мате­матичний апарат пізнання.

Абстрагування — це універсальний метод пізнання, логічна основа розуміння природи і суспільного життя як у суб'єк­тивному розумінні (через абстракції людина будь-яку річ пере­творює на логічну категорію), так і в об'єктивному, тому що категорії мислення — це відображення закономірностей роз­витку і природи, і людини, і суспільства.

Процес абстрагування проходить два ступені: підготовлен­ий акту абстракції (відокремлення істотного від неістотного, визначення найважливіших властивостей об'єкта) і здійснен­ня акту абстракції (заміна досліджуваного об'єкта його модел­лю, менш багатою властивостями). Таким чином метод абстра­гування нерозривно пов'язаний з методом моделювання.

Моделювання — це загальнонауковий метод дослідження об'єктів пізнання на їхніх моделях; побудова і вивчення моде­лей реальних предметів і явищ (органічних і неорганічних сис­тем, інженерних споруд, різноманітних процесів — фізичних, хімічних, біологічних, соціальних), а також об'єктів, що кон­струюються, для визначення або поліпшення їх характерис­тик, раціоналізації способів їх створення й управління ними. Прикладами моделей можуть бути кібернетичні машини, що імітують властивості людського мозку; спеціальні установки, що відтворюють невагомість, стан підвищеної радіоактивнос­ті, надвисокий тиск; моделі моста, греблі, іригаційної спору­ди, електростанції, судна, літака. Вивчення сучасною наукою багатьох об'єктів без застосування методу моделювання не­можливе принципово. Так, перший вибух ядерного заряду не міг безпосередньо спиратися на дані експерименту, він сам був небувалим експериментом. Однак реальний хід вивільнення

Тема 15

ядерної енергії в ланцюговій реакції поділу ядер урану виявив­ся саме таким, яким він передбачався фізиками-теоретиками, котрі використовували у своїх розрахунках методи математич­ного моделювання. Подібні факти є наслідком тривалого про­цесу створення підходів, способів подолання тактичних труд­нощів, системного осмислення фактів, що накопичувалися ро­ками.

Розрізняють моделювання предметне, аналогове, знакове, математичне, логіко-математичне, структурне тощо. Особли­вість цього методу полягає у подібності моделі з оригіналом у тих властивостях і зв'язках, які належить дослідити. Моделю­вання необхідне для поглиблення пізнання, його руху від бід­них інформацією моделей до моделей, які повніше розкрива­ють сутність досліджуваних об'єктів.

Особливого значення моделювання набуло у зв'язку з роз­витком інформатики, появою персональних комп'ютерів, ство­ренням інформаційних мереж, баз даних та експертних сис­тем. Усі ці засоби дають можливість застосовувати метод моде­лювання для вирішення складних наукових і практичних завдань.

Моделювання невіддільне від аналогії (грец. — пропорція, відповідність) — методу перенесення інформації, одержаної за дослідження одного предмета (моделі), на інший (оригінал). Перенесення здійснюється у формі висновку за аналогією (на­приклад, ліки, перевірені на тваринах, рекомендуються потім хворим людям). Правомірність і тип висновку за аналогією за­лежить не тільки від співвідношення моделі та оригіналу, а й від логічної структури інформації, що переноситься. При цьо­му для кожного типу висновку є власні умови правомірності, дотримання яких підвищує ступінь правдоподібності одержа­ного результату. Його достовірність може бути забезпечена ін­шими методами, наприклад, описанням моделі й оригіналу диференційними рівняннями.

Конкретно-науковий рівень методології об'єднує спеціаль­ні методи наукового пізнання, до яких належать методи кон­кретних наук: метод мічених атомів у біології; методи додаван­ня, віднімання, множення, ділення в математиці; методи зва­жування, вимірювання у фізиці; методи анкетування в со-

Методи, методологія і логіка наукового пізнання ціології тощо. Вони вивчаються тими науками, у яких вико­ристовуються.

У науковому пізнанні всі його методи застосовуються ком­плексно: аналіз і синтез — з індукцією і дедукцією, абстрагуван­ня — з моделюванням і аналогією, сходження від абстрактного до конкретного — з аналізом і синтезом, історичне і логічне — з індукцією і дедукцією; моделювання — зі спостереженням, експериментом і т. ін.

Методи наукового пізнання розрізняються ще і функціо­нально. Одні з них свідчать про загальну орієнтацію дослі­дження, інші — про конкретні прийоми вивчення. З огляду на це виділяють методи-підходи і методи-прийоми, між якими немає чіткої межі. Методи-підходи під час дослідження мо­жуть ставати методами-прийомами, і навпаки. Особливо акту­альні серед них системний, структурно-функціональний і на­турний підходи.

Системний підхід — це сукупність принципів і методів до­слідження об'єкта як системи і як елемента системи вищого рівня. Він сприяє адекватній постановці проблем у конкретних науках і формуванню ефективної стратегії їх вивчення шляхом дослідження та розкриття цілісності об'єкта, виявлення різно­манітних типів його зв'язків і зведення їх у єдину теорію. У су­часному вигляді системний підхід включає аналіз і синтез, ев­ристичні і логіко-математичні методи, формалізацію і моделю­вання на ЕОМ. Він є конкретизацією принципів діалектики до вивчення, проектування і конструювання об'єктів як систем.

Структурно-функціональний підхід — це дослідження структури цілісного об'єкта, у якій кожний елемент має певне функціональне призначення. Такий підхід дає змогу вивчати різноманітність зв'язків компонентів цілого, виділяти серед них істотні і неістотні, необхідні і випадкові, оцінювати їх функції шляхом віднесення їх до основних, допоміжних і не­потрібних.

Натурний підхід полягає у безпосередньому дослідженні об'єкта без зміни його власної природи і, як правило, у природ­них умовах. За такого підходу вихідні дані про об'єкт отриму­ються прямим шляхом, а результати дослідження зіставля­ються безпосередньо з об'єктом.

Тема 15

Система методів наукового пізнання постійно вдосконалю­ється, її розвиток є інтегрованим і субординованим процесом. Усі методи своїми ознаками, прийомами, операціями взає­мопов'язані. Методологічну базу формування, розвитку і за­стосування у дослідженнях загальнонаукових методів станов­лять всезагальні (філософські) методи, а спеціальних — за-гальнонаукові. Водночас базою для загальнонаукових методів є спеціальні, а для всезагальних — загальнонаукові методи. Всезагальною науковою методологією пізнання і дії є матеріа­лістична діалектика.

Отже, у розпорядженні сучасного дослідника є величезний арсенал методологічних засобів, оволодіння яким — завдання кожного спеціаліста. Проте одного тільки знання методів недо­статньо для ефективного вирішення науково-дослідних за­вдань, потрібне ще і вміння застосовувати методи у певній ло­гічній послідовності. Наукове пізнання має свою внутрішню логіку (грец. — побудований на розмірковуванні), яка включає накопичення й осмислення фактів, усвідомлення і формулю­вання проблеми, висування робочих гіпотез або гіпотези її ви­рішення, підтвердження істинності гіпотез чи гіпотези, побу­дову концепції або теорії, визначення шляхів практичної реа­лізації теорії.

Наукове пізнання розпочинається з виявлення наукових фактів. Факт — це об'єкт, подія, явище, які існують або від­булися насправді, підтверджені спостереженням та експери­ментом, або зафіксовані в науці. Розрізняють факти дійсності і наукові факти (факти пізнання). Факти дійсності — це речі, властивості, відношення, події, які існують чи існували на­справді, незалежно від їх усвідомлення людьми. Факти пізнан­ня — це відображення фактів дійсності в емпіричних суджен­нях суб'єкта. Якщо їх вивчення має теоретичний і практичний інтерес, то вони стають фактами науки (ядро атома, біологічна клітина, генетичний код, потреби та інтереси людини, ціннос­ті політики та ін.).

Вивчення фактів відбувається шляхом постановки і вирі­шення проблем. Проблема (грец. — перешкода, трудність) — це питання або комплекс питань, що об'єктивно виникають у процесі розвитку пізнання і вирішення яких є життєвою необ­хідністю. Умовою постановки проблеми є проблемна ситуація

Методи, методологія і логіка наукового пізнання

— об'єктивна суперечність між метою пізнання і засобами її реалізації, між потребою у певних діях і незнанням способу цих дій, між традиційними способами дій та їх неефективніс­тю в нових умовах. Проблема постає ланкою у зв'язку емпірич­ного і теоретичного рівнів пізнання. З одного боку, проблема є наслідком емпіричного пізнання, а з іншого — спрямовує тео­ретичне пізнання не тільки на сучасне чи майбутнє об'єкта, а й на його минуле. Проблема — це форма розвитку знання, пере­ходу від попереднього знання до нового.

Постановка проблеми є водночас початком її вирішення че­рез гіпотези. Гіпотеза (грец. — основа, припущення) — це на­укове припущення або здогад, істинне значення якого неви-значено (наприклад, гіпотеза Д.І. Менделєєва про залежність хімічних властивостей елементів від їх атомної ваги, або гіпо­теза Л. де Бройля про хвильову природу світла, або гіпотези про походження життя на Землі і походження людини, про живу матерію в інших зіркових системах тощо).

Наукові гіпотези завжди висуваються для вирішення якоїсь конкретної проблеми з метою з'ясування нових експеримен­тальних даних чи усунення суперечностей теорії з негативни­ми результатами експериментів. У процесі дослідження гіпо­тези можуть змінюватися, однак це не означає, що попередня гіпотеза була абсолютно марною або помилковою. Висування нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевір­ки старої, навіть у тому випадку, коли ці результати були не­гативними. У кінцевому підсумку висування гіпотез є необхід­ним історичним і логічним етапом становлення інших, нових гіпотез.

Доказ істинності чи логічності гіпотез може бути прямим (шляхом одержання фактичних даних на основі безпосеред­нього вивчення об'єкта) і непрямим (коли гіпотези включають­ся у систему достовірного знання та розробляються моделю­ванням необхідних ситуацій і процесів на підставі цього зна­ння). Доказ (підтвердження) гіпотези приводить до виникнення концепції, а в її розвинутій формі — теорії.

Концепція (лат. — розуміння, система) — це певний спосіб розуміння, трактування якого-небудь предмета, явища, про­цесу; основна думка про предмет чи явище; корінна ідея, про-

Тема 15

відний замисел, конструктивний принцип у науковій, худож­ній, технічній, політичній та інших видах діяльності.

Теорія (грец. — розглядаю, досліджую) — це вища, найроз­винутіша форма організації наукового знання, яка дає цілісне уявлення про закономірності та істотні зв'язки певної сфері дійсності — об'єкта конкретної науки. Такими є, наприклад, класична механіка І. Ньютона, еволюційна теорія Ч. Дарвіна, теорія відносності А. Ейнштейна, теорія відображення і теорія пізнання у філософії і т. ін.

Будь-яка теорія має задовольняти вимоги несуперечності, спростування і дослідної експериментальної перевірки. Клю­човим елементом теорії є закон, тому її розглядають також як систему законів сутності об'єкта у його цілісності і конкрет­ності.

У сучасній методології науки виділяють такі компоненти теорії:

1) вихідну емпіричну основу з багатьох фактів, зафіксова­них у певній галузі знань, які отримані під час експериментів і потребують теоретичного обґрунтування;

2) вихідну теоретичну основу — безліч первинних припу­щень, постулатів, аксіом, загальних законів;

3) ідеалізований об'єкт — абстрактну модель істотних влас­тивостей і зв'язків об'єкта, що вивчається;

4) логіку теорії — безліч правил логічного висновку і дове­дення;

5) сукупність тверджень, доводів, законів.

За допомогою теорії людина здатна створювати те, чого не­має у певній природній і спеціальній дійсності, але що може бути з позиції відкритих об'єктивних законів. Теорія таким чином виконує у пізнанні і практиці програмуючу функцію. Ін­шими функціями теорії є: синтетична — об'єднання окремих достовірних знань у єдину, цілісну систему; пояснювальна — вияв залежності, зв'язків конкретного об'єкта, істотних ха­рактеристик його походження і розвитку; методологічна — формування методів наукового пізнання; прогнозуюча — пе­редбачення на науковій основі; практична — корекція процесу пізнання та практичних дій за умови зміни реальності.