■ 8

Тема З

Філософія стародавнього світу

тіла і душі, звертався до фактів, доводячи, що емоції, напри­клад, — функції не тільки душі, а й тіла. Щодо розумної части­ни людської душі (її критерії — розум і здатність до міркувань і роздумів), то філософ не знайшов переконливої основи для твердження, що розум з'єднаний з тілом. Розум у нього не має свого органа. (Тут він певною мірою "відстав" від свого часу: піфагорієць Алкмеон задовго до Арістотеля вбачав орган мис­лення в мозку.)

У теорії пізнання Арістотель визнавав первинність матері­ального світу відносно суб'єкта, що сприймає. Історично пер­шим і основним рівнем пізнання він вважав чуттєве пізнання. Разом з тим велике значення він приділив вивченню загальних взаємозв'язків і понятійному осягненню загального, помітив, що мислення необхідно зіставляти з практичною діяльністю, що знання загального не буває без знання одиничного.

Арістотель — батько логіки як систематизованого знання про мислення. Він сформулював основні закони мислення, ви­значив, що таке істина і що таке помилка, дав визначення су­дження і встановив його види, обґрунтував сутність силогізму, зафіксував його фігури і модуси, проаналізував докази, описав типові помилки при їх доведенні, дослідив індукцію й анало­гію. У трактаті "Категорії" Арістотель уперше узагальнив спроби попередньої філософської думки виділити найбільш за­гальні поняття про світ та способи його пізнання. Складена ним таблиця включала категорії: сутність (субстанція), кіль­кість, якість, відношення, місце, час, положення, стан, дія, страждання.

Невід'ємною частиною творчості Арістотеля були його по­гляди на суспільство і державу. Вони викладені в трактаті "По­літика", де він характеризує людину як суспільну істоту, дер­жаву — як спільноту громад, громаду — як розвинену сім'ю. Ідеалом держави він вважав суспільство, яке спирається на приватну власність на знаряддя праці, землю та рабів, ідеалі­зувавши, таким чином, афінську державу часів Перікла. Ця держава, на його думку, є кращою формою суспільства (у ті часи суспільство ототожнювалося з державою).

Арістотель виокремлював такі форми держави: монархію, аристократію, політію — правильні; тиранію, олігархію, демо-

кратію — неправильні. Найбільш досконалою формою держав­ного устрою він вважав політію. Відхилення від монархії при­зводить до тиранії, від аристократії — до олігархії, від політії

— до демократії. В основі всіх суспільних потрясінь лежить
майнова нерівність, яка має природний характер. Сама приро­
да влаштувала так, щоб одні були народжені рабами, а інші
вільними. Рабство Арістотель розглядав як обов'язкову умову
існування суспільства, оскільки воно, звільняючи частину лю­
дей від виснажливої фізичної праці, дає їм можливість брати
участь в управлінні державою та створенні духовних ціннос­
тей. Раб для нього був "знаряддям, що розмовляє", належить
господареві та є "суспільною твариною". Тому рабів він виклю­
чав зі складу громадян держави.

Арістотель не сприйняв платонівського проекту ідеальної держави. Він заперечував розчинення окремої людини в су­спільстві, обстоював права індивіда та сім'ї. На його думку, тільки приватна власність зможе примирити та об'єднати всіх членів суспільства. Але олігархія і демократія обґрунтовують своє домагання влади на тій підставі, що майновий добробут

— доля окремих людей, а свободою користуються всі громадя­
ни. Олігархія захищає інтереси заможних класів. Загальної
вигоди жодна з цих форм не має. Він підкреслював, що відно­
сини між бідними та багатими — не просто відмінність, а су­
перечність. Найкраща держава — це суспільство, яке орієнто­
ване на середню верству вільних громадян. Там, де ця верства
достатньо велика, досягається найбільша стабільність життя.
Втіленням влади цієї верстви і є політія.

Арістотель також зауважував, що коли в державі багато осіб позбавлено політичних прав, коли в ній багато бідняків, то в такій державі неминуче є ворожо налаштовані елементи. І в де­мократіях, і в олігархіях, і в монархіях, і за будь-якої іншої форми державного устрою, загальним правилом має бути таке: жодному громадянинові не слід давати можливості надмірно посилювати свою владу. Арістотель радив наглядати за прави­телями, щоб вони не перетворювали державні посади на дже­рело особистого збагачення.

Чималий спадок залишив Арістотель нащадкам щодо про­блем економіки — висвітлив роль грошей у процесі обміну і

Тема З

Філософія стародавнього світу

взагалі у комерційній діяльності. Це оцінюється сьогодні як геніальний внесок у політичну економію.

Ці та інші міркування великого мислителя щодо правиль­ної форми влади, або політії, набувають особливої актуальнос­ті в сучасній Україні, у період розбудови демократичної право­вої держави. Розуміння Арістотелєм проблем улаштування суспільства тісно пов'язане з його поглядами на мораль. Дер­жава в нього потребує від громадянина певних доброчесностей, без яких неможливо досягти добробуту. Він поділяв доброчес­ності на два види: інтелектуальні (мудрість, розумність, роз­судливість) та етичні (доброчесність, поведінку і характер). Перші набуваються шляхом навчання, другі — виховання. Моральна людина в Арістотеля — завжди в гармонії з собою. Вона не знає докорів сумління. Через усю етику і політику фі­лософа проходить принцип активної діяльності людини. За його вченням, недостатньо знати, що є доброчесність, слід дія­ти і жити відповідно до неї. Лише це забезпечує задоволеність, благо.

Таким чином, творчість Арістотеля — вершина не тільки античної філософії, а й усього давнього мислення, найширша і найбільш розроблена система пізнання. Арістотель зміг не тільки впорядкувати, а й систематизувати, узагальнити досяг­нення філософської думки свого часу. Він поклав початок за­родженню більшості наступних філософських систем. Змістов­ність і розробленість філософської системи Арістотеля універ­сальні.

Історія античної філософії тривала у післяарістотелівські часи в елліністичний, а потім і в римський періоди стародав­ньої історії народів Середземномор'я. Приблизно протягом дев'яти століть, коли існували Академія і Лікей, з'являлися нові школи, були видатні, оригінальні філософи.

Наприкінці IV ст. до н. є. в Греції сформувалася філософ­ська школа стоїцизму (за назвою портика в Афінах, де вона спочатку розміщувалась). Заснував школу Зєпон із Кітіопа (336—264 дон. є.).

Стоїки характеризували філософію як "вправу з мудрості", вважаючи основною її частиною логіку. Однак нічого нового в логіку вони не внесли, а Арістотелівську систему категорій

спростили, обмеживши її чотирма поняттями: субстанція (сут­ність), кількість, якість і відношення. В етиці стоїки на верши­ну людських якостей висували доброчесність, визначаючи її як життя в злагоді з розумом. Вони визнавали чотири основні чесноти: розумність, помірність, справедливість і доблесть, яким протиставляли нерозумність, розбещеність, несправед­ливість і боягузство. Все інше стоїки відносили до категорії байдужих речей, на які людина впливати не може, а здатна тільки над ними "піднятись". їх ідеалом була людина терпляча і стримана, щастя якої полягає в тому, що вона не бажає ніяко­го щастя. Такий ідеал, як і вся філософія стоїків, відображав кризу духовного життя грецького суспільства, той факт, що людина не може змінити об'єктивний хід подій, що з ними вона може лише "внутрішньо впоратись".

Наприкінці IV ст. до н. є. в грецькій філософії сформувався ще один напрям — скептицизм, основоположником якого був Піррон з Еллади (прибл. 365 — 275 до н. є.). Скептицизм запе­речував істинність будь-якого пізнання, відкидав будь-які ар­гументи, беручи за основу вчення Демокріта про недостатність знання, що ґрунтується на свідченнях органів чуття. Скепти­ки оголосили єдиним критерієм істини видимість, а всіх філо­софів інших напрямів вважали догматиками і дурнями. В іс­торії філософії скептицизм був однією з початкових форм агностицизму.

З початку II ст. до н. є. занепад грецької філософії став яв­ним, що яскраво виявилося в еклектизмі — механічному по­єднанні окремих, дуже часто безпідставно вирваних частин з різних філософських систем. Найвидатнішими представника­ми еклектизму були Філон (150—79 до н. є.), Панетій (185— 110 до н. є.), Посідоній (135—51 до н. є.). На порожнечу і без­плідність еклектичних побудов вказували багато філософів, починаючи з Сократа та Арістотеля.

У римський період античної філософії найбільш поширени­ми були три філософські напрями — стоїцизм, епікуреїзм і скептицизм.

Видатними представниками римського стоїцизму були Се-нека, Епіктет і Марк Аврелій.

Сенека (прибл. 4 до н. є. — 65 н. є.) здобув усебічну юридич­ну та філософську освіту, багато та успішно займався адвокат-

Тема З

Філософія стародавнього світу

ською практикою, був вихователем майбутнього імператора Риму Нерона. Після себе він залишив велику філософську спадщину. У поглядах на природу Сенека визнавав первин­ність матерії. Навіть душу він розумів як тонку матерію, су­міш вогню та повітря. У гносеології Сенека — прибічник ан­тичного сенсуалізму. Центром його філософської системи ста­ла етика. Зміст життя він вбачав у досягненні абсолютного душевного спокою, найбільш гідним вважав життя, в якому людина всі свої зусилля або більшу їх частину, присвячує осо­бистому вдосконаленню, ухиляється від громадських справ і політичної діяльності.

Епіктет (50—135) був рабом, а після отримання волі по­вністю присвятив себе філософії. Він засуджував рабовласни­цтво, проте свободу і незалежність обмежував лише духовною свободою, свободою примирення з дійсністю. У цілому його фі­лософія відображала пасивний протест найнижчих суспільних класів проти панівного ладу.

Марк Аврелій (121 —180) — римський імператор, розвивав етику стоїків, вбачав у ній засіб морального відродження су­спільства. Основною метою людських прагнень вважав досяг­нення доброчесності, тобто підпорядкованості "розумним" за­конам природи, але в згоді з людським єством. Марк Аврелій — останній представник античного стоїцизму. Вчення стоїків сприяло виникненню раннього християнства.

Видатним представником епікуреїзму в античному Римі був Тит Лукрецій Кар (прибл. 99—55 до н. є.), який створив геніальний філософський твір — поему "Про природу речей". Епікура він вважав найкращим грецьким філософом, особливо поділяючи дві його ідеї: першу — про смертність людської душі, неможливість потойбічного життя, і другу — про нездат­ність богів впливати на людське життя. Лукрецій не заперечу­вав існування богів, але відмовляв їм у здатності діяти. Боги не можуть, доводив філософ, ні допомагати, ні шкодити, ні загро­жувати, ні манити обіцянками свого заступництва. Природа виникла не як результат творіння богів і управляється не їх державною волею. Щоб людина жила щасливо, вона повинна звільнитися від страху перед богами. Засобом досягнення щас­тя є пізнання.

Лукрецій був блискучим пропагандистом атомістичного вчення, у сутності якого простежуються риси еволюціонізму. Він дотримувався погляду, що все органічне виникло з неорга­нічного і що всі органічні види розвинулися з найпростіших організмів.

Серед скептиків Стародавнього Риму виділявся Секст Ем­пірик (прибл. 200—250), який довів скептицизм до його логіч­ного завершення. У своїх працях Секст Емпірик поєднав усі ві­домі аргументи проти доказового знання, рекомендував задля душевної рівноваги і благодаті утримуватися від прийняття будь-яких рішень. їх досягнення він вважав метою філософії, пропонував у житті керуватися природними потребами, нахи­лами, звичками, традиціями, і перш за все здоровим глуздом.

Поширеним у Стародавньому Римі також був еклектизм, найвидатнішим представником якого був Марк Туллій Ціце-роп (106 —45 до н. є.) — автор латинської філософської термі­нології. Його еклектизм став енциклопедизмом, охопивши пі­знання як природи, так і суспільства. Він рекомендував поєд­нувати в одне ціле здобутки всіх філософських шкіл (незалежно від їх спрямованості), щоб допомогти людині в здобутті добро­чесності, подоланні всіх життєвих негараздів.

Останнім цілісним філософським напрямом античності ви­явився неоплатонізм. У Стародавньому Римі його представ­ником був Плотін (205—270), філософія якого — свідчення посилення впливу на світогляд християнства і зміцнення в ньому ознак містицизму. Світовий процес у нього розпочина­ється з незбагненного та невимовного божественного першона-чала, яке виявляється зовні як світовий розум, потім як душа світу, далі як одиничні душі, одиничні тіла, аж до матерії, під якою він розумів небуття. Мета людського життя, за Плоті-ном, — піднесення до першоєдиного. Досягається вона за допо­могою утримання і приборкання тілесних бажань, а також за­вдяки розвитку духовних сил. На вищому ступені сходження душа з'єднується з Богом.

Містичне вчення Плотіна продовжили дві інші неоплатоніч­ні школи. Одна з них — сирійська. Заснував її Ямвліх (кі­нець III — початок IV ст.). У філософії він розвивав думки Пло­тіна про божественний принцип, розум і душу. Іншу школу, афінську, представляв Прокл (412—485). Його творчість за­вершила і систематизувала неоплатонічну філософію. Обидві

8?

Тема З

школи своїм ірраціоналізмом, спиранням на аскетизм справи­ли значний вплив не тільки на ранню християнську філософію, а й на середньовічне теологічне мислення.

Отже, давньогрецькі і давньоримські філософські вчення мали стихійно-матеріалістичний, наївно-діалектичний та іде­алістичний характер. Історично першою формою діалектики була антична діалектика, найвидатнішим представником якої став Геракліт. Атомістичний варіант матеріалізму висунув Де-мокріт; його ідеї розвивали Епікур і Лукрецій. Засновником ідеалізму був Платон, який глибоко обґрунтував діалектику понять. Антична філософія досягла своєї верпіини у вченні Арістотеля, який створив всеохопну систему науково-філософ­ського знання.

Тема 4 ФІЛОСОФІЯ СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ ТА ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ

Контрольні запитання і завдання

1. Що вивчає історія філософії? Яке місце вона посідає в системі гуманітарного знання?

2. Чим визначається історичний тип філософствування? Які типи філософствування ви знаєте?

3. Що таке передфілософія та які її світоглядні джерела?

4. Які дві "лінії" у філософії беруть початок в епосі антич­ності?

5. Чому матеріалізм філософів античності вважають сти­хійним, а їхню діалектику — наївною?

6. Чому античну філософію вважають першою історичною формою матеріалізму, ідеалізму, діалектики?

7. Розкрийте зміст сократівських принципів: "Пізнай са­мого себе" і "Я знаю, що я нічого не знаю".

8. У чому особливості сократівського методу філософству­вання?

9..Назвіть головні відмінності філософії Демокріта від фі­лософії Платона.

10. Чому Арістотеля вважають систематизатором античної філософії?

Філософія Середньовіччя формувалась переважно як тео-центричний світогляд і течія богословської думки в умовах за­непаду античного суспільства, його культури і домінування релігії в усіх сферах суспільного життя: у Передній Азії, Ара­вії та арабомовних державах — мусульманської, в Європі — християнської у двох її різновидах (римського католицизму і візантійського православ'я). Вона була спрямована, головним чином, на пошук раціональних шляхів доведення істинності всього того, що проголошувала віра. Звідси інша її назва — схоластика, тобто підпорядкування теології, поєднання догма­тичних передумов з раціоналістичною методикою, що було ви­кликано особливим інтересом до формально-логічної пробле­матики. Фаза цієї філософії включає період від VIII до XIV—XV ст. У ній виокремлюються три етапи: рання схолас­тика — до XII ст., розквіт схоластики — XIII ст., пізня схолас­тика — XIV—XV ст. Останній етап схоластики історично пере­дував філософії Ренесансу, або Відродження. У цей час відбу­вався перехід від схоластики Середньовіччя до науково-фі­лософського мислення Нового часу.

Тема 4

Філософія Відродження дала могутній імпульс розвиткові природничого і гуманітарного знання. Схоластичний раціона­лізм у ній поступився безпосереднім, вільним від зовнішнього авторитету, формам пізнання, логіку формалістичної діяль­ності було витіснено самоочевидністю неупередженої інтуїції, санкціонована церквою глибока повага до Арістотеля змінила­ся вшануванням Платона, теоцентризм було витіснено антро­поцентризмом, людина звільнилася зі сфери релігійної компе­тенції і перетворилася на вищу мислетвірну цінність, у центр світоглядної перспективи. Це була гуманістична філософія, яка визнавала людину вільною і не обмеженою у своїх можли­востях істоту.

4.1. Філософія Середньовіччя

Філософія Середньовіччя в європейських країнах за змістом і головною спрямованістю відрізняється від попередньої антич­ної і наступної філософії Ренесансу безпосереднім зв'язком із християнською релігією. Християнство (одна зі світових релі­гій поряд із буддизмом та ісламом) виникло в І—II ст. н. є. в східних провінціях Римської імперії як релігія пригноблених, які шукали порятунку від нелюдських умов життя в появі ме­сії (спасителя). З часом воно було пристосоване до завдань правлячих класів і на початку IV ст. перетворилось на держав­ну релігію Римської імперії. Відносно швидкому поширенню християнства серед різних соціальних і етнічних груп населен­ня в багатьох країнах світу сприяли його космополітизм, мі­сіонерська діяльність, абстрактність суспільно-політичних і моральних принципів, нівелювання класових і національних відмінностей.

Християнство утверджувалося в завзятій і жорстокій бо­ротьбі з язичницькими релігіями, які підтримувала і захища­ла імператорська влада. Потреби та інтереси цієї боротьби зумовили формування та активне поширення й функціонуван­ня теологічних, філософських і політико-соціальних доктрин, які захищали та обґрунтовували християнське віровчення. Се-

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

ред філософів почали заохочуватися лише ті, хто поділяли ре­лігійні і світські погляди християнства. Інакомислення пере­слідувалось і придушувалось як єресь. У результаті завдання філософії стали визначатися церквою. Філософська думка була приречена на виконання в основному апологетичних функцій; їй належало зображати християнство як найдосконалішу релі­гію, захищати її від нападок властей та прибічників античного політеїзму, пропагувати ідею єдності віри і знання, союзу з тео­логією. Звідси її назва — апологетика, тобто філософія захис­ту і виправдання віровчення за допомогою доказів, звернених до розуму. У такому статусі філософія перебувала впродовж усього періоду патристики (лат. — батько, у значенні "Отці Церкви"), який безпосередньо передував схоластиці і підготу­вав її.

4.1.1. Період патристики

Патристика — християнське богослов'я II—VIII ст., апо­логетика "Отців Церкви", які відстоювали догмати християн­ської релігії. У філософії цього періоду простежуються основні тенденції: визнання античної філософії, але тільки як інстру­менту пізнання Бога; неприйняття гармонічної єдності "боже­ственної" і "філософської" мудрості та визнання першості муд­рості божественної.

У II ст. найбільш поширеною і небезпечною для християн­ства філософською течією був гностицизм (грец. — пізнання, знання), який виник у І ст. у районі Близького Сходу. Він на­магався поєднати християнську теологію з релігіями Старо­давнього Сходу, а також із неоплатонізмом і піфагореїзмом.

Усім системам гностицизму було властиве дуалістичне тлу­мачення світу, особливо соціального, що сходить до іранського зороастризму і деяких вчень грецької релігійно-філософської думки. (Зороастризм — дуалістична давньоіранська релігія, створення якої приписується пророку Зороастру. Вона містила ідеї про постійну боротьбу у світі двох протилежних начал — добра і зла, про кінець світу, про останній суд і воскресіння мертвих, про народження дівою майбутнього спасителя тощо.)

Тема 4

Згідно з гностиками, боротьба світла і темряви, добра і зла — явище космічне, природне. Носієм злого начала у світі є мате­рія, а світлого і доброго — дух. Духовне начало очолюється вищим богом, а тілесне, гріховне — нижчим богом, якого гнос­тики іменували, за Платоном, деміургом. Вищий бог ототож­нювався з Христом, а деміург — з іудейським богом Яхве.

Ці уявлення відображали початок процесу розмежування християнства як міжнаціональної релігії з іудаїзмом, що зали­шався релігією одного лише єврейського народу. Вони підри­вали монотеїстичну ідею, вели до відмови від Старого Завіту, а тому були відкинуті християнством. Незважаючи на незрозу­мілість для філософської свідомості, ідея створіння світу ста­розавітним богом упродовж кількох днів давала простим віру­ючим найдоступніший світогляд. Тому Старий Завіт, усупереч бажанням багатьох гностиків, став непорушною основою хрис­тиянської релігії, незважаючи на антиіудейську спрямованість Нового Завіту. Проте гностицизм не зник безслідно після своєї офіційної поразки. Деякі його ідеї увійшли до постулатів до­гматики християнства, були використані іншими релігійно-філософськими вченнями, зокрема маніхейством.

Маніхейство — одне з ворожих християнству і близьких до гностицизму єретичних вчень, засноване персом Мані (216 — 276). Він заперечував людську природу Христа, називав його псевдовчителем, а справжнім втішником людей і посланцем царства світла вважав тільки себе.

У маніхействі одвічний зороастризмський дуалізм світла і темряви, добра і зла було доведено до його класичної форми. Матерія — темрява, зло — породження диявола, вічне і незни­щенне. Два начала — божественне (світло, добро) і диявольське — уявлялись як такі, що перебувають у постійній і неприми­ренній боротьбі між собою. Звідси випливав ворожий христи­янству висновок про неможливість знищення зла.

Маніхейський дуалізм поширювався і на людину, дупіа якої вважалась теж роздвоєною, як і все у світі. В основному це тем­не начало, однак воно містить частинки світла, добра, які лю­дина повинна рятувати від впливу матерії. Це можливо на шляху суворого аскетизму, утримання від м'ясної та деяких

філософія Середньовіччя та епохи Відродження

видів рослинної їжі, повної безшлюбності, відсутності контак­тів із "тлінними" речами.

У III—IV ст. громади маніхейців об'єднались у досить суво­ру церковну організацію, вплив якої на Сході поіпирився май­же до Китаю. У Римській імперії християнська церква в бо­ротьбі з маніхейством оголосила його однією з єресей.

До провідних релігійно-філософських вчень періоду патрис­тики належав і неоплатонізм — філософська доктрина, за до­помогою якої згасаюча античність підбивала свої світоглядні підсумки. Саме цим пояснюється його непримиринне ставлен­ня до християнства. Так, учень і послідовник неоплатоніка Плотіна сирієць Порфирій у книзі "Проти християн" (у 15 то­мах) фактично вперше піддав теоретичній критиці Біблію (осо­бливо Старий Завіт) — головний документ християнства. По­слідовник Порфирія імператор Юліан (331—363) у полемічно­му творі з такою ж назвою "Проти християн" відкрив низку суперечностей у Старому та Новому Завітах. Він характеризу­вав Яхве як обмеженого національного іудейського бога, яко­му далеко до справжнього єдиного божества. Християн він зви­нувачував у атеїзмі у зв'язку з християнським уявленням про божественну і водночас людську природу Ісуса Христа. Згідно з твердженнями Юліана, між Богом і людиною не може існува­ти жодного прямого зв'язку, неможливо обожнювати смертну людину.

Твори Порфирія, Юліана, інших неоплатоників зазнавали запеклих нападок з боку християнських письменників. Згідно з наказами імператорів, їх книги було повністю або частково спалено. На зміну неоплатонікам прийшли апологети — за­хисники християнських догм.

Одним із перших апологетів був сирієць Татіан (пом. прибл. 175). У "Слові до греків" він звинувачував давньогрецьких фі­лософів у запозиченні ідей Біблії, а внесене у філософію Гера-клітом, Діогеном, Арістіппом та іншими характеризував як помилкові твердження.

До найактивніших критиків античної філософії та пропа­гандистів християнського віровчення належав також уродже­нець Карфагену Квінт Тертулліан (прибл. 160 — після 220). Він виходив із того, що соціальна функція християнства не по-

Тема 4

требує філософського обґрунтування; що між Афінами та Єру­салимом, між Академією і церквою, між язичниками-єретиками і християнами немає нічого спільного; що після Христа зайва будь-яка допитливість, а після Євангелія — будь-які дослідження; що Платон, Арістотель, Епікур, Геракліт, Емпедокл — патріархи єретиків.

Негативно ставлячись до філософії, Тертулліан, однак, не зміг її ігнорувати повністю. Бога він вважав духом не матері­альним, а тілесним. Душа теж тілесна, інакше вона не могла б поширюватися по всьому тілу, використовувати їжу та відчу­вати. Він уявляв людську душу не як заселену ззовні, а як таку, що виникла з насіння за допомогою Бога і відтоді передається від покоління до покоління, зберігаючи в собі образ Верховно­го творця і первородний гріх Адама та Єви. Його вчення запе­речувало поширені в стародавні часи уявлення про вічне пере­селення душі з одного тіла до іншого.

Толерантну позицію християнства щодо античної філософії займав сучасник Тертулліана Тит Флавій Климент (прибл. 150 — близько 219). На початку III ст. він заснував в Алексан-дрії християнську богословську школу, перед якою поставив завдання переконувати язичників у перевагах нової релігії і сприяти їх наверненню в християнство.

Ще далі шляхом об'єднання християнства, зокрема з нео­платонізмом, пішов послідовник Климента з Александрійської богословської школи Оріген (185—254), який розглядав хрис­тиянство як завершення античної філософії, а філософію — як кращий вступ до християнського віровчення.

Деякі з важливих положень вчення Орігена були непри­йнятними для ортодоксальної церкви, особливо його ідеї щодо одвічності світу, попереднього існування душ, природної рів­ності всіх духів. Оріген розглядав Бога-Сина і Бога-Духа свято­го як послідовні еманації верховного Бога-Отця. У зв'язку з цим Бог-Син вважався посередником між Богом-Отцем і природно-людським світом, що відсувало на другий план функ­цію Бога-Сина як спасителя. Своєрідною була позиція Орігена і з питань створення світу Богом, яке він уявляв не одноразо­вим актом, а споконвічним процесом. Бог щоразу створює світ, обмежений у просторі і часі. Але ще до створення матеріаль-

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

них світів Бог створив безсмертних і безтілесних духів, підпо­рядкованих йому як Святому Духу — ангелів та людських ду­хів. Духи за суттю рівні як творіння єдиного Бога, але володі­ють "свободою" волі, свободою вибору. З цієї причини одні з них пішли за Творцем і утворили світ ангелів, а інші, підко­рившись якійсь спокусі, впали вниз, втілились у матеріальні речі й створили предметний світ — рослинний, тваринний та людський. Так Оріген зняв з Бога відповідальність за зло у сві­ті. Зло виникає від духів, що впали вниз. Бог не дозволяє світу вічно перебувати в злі. Через Христа він відкриває людям мож­ливість спасіння. Але після возз'єднання духів із Богом настає їх новий занепад, який приводить до створення нового світу, і так до нескінченності.

Орігенізм був офіційно засуджений церковним собором, але встиг суттєво вплинути на філософствуючих "Отців Церкви", християнську теологію та саму церкву. Нікейський церковний собор прийняв концепцію Орігена про еманацію другої та тре­тьої особи Божественної єдності з верховного Бога-Отця.

Наприкінці III — на початку IV ст. у християнстві особливої гостроти набуло питання про співвідношення Бога-Отця і Бога-Сина, Саваофа та Ісуса Христа. У 318 р. проти вчення церкви про їх односутність виступив пресвітер з Александрії Арій (256—336). Він стверджував, що Христос за божественною сут­ністю і славою нижчий за Бога-Отця, тому що Бог-Отець од­вічний, а Христос — його творіння. Арій засуджений церквою і вигнаний з Александрії, але його вчення — аріанство — зна­йшло безліч прихильників, поширилося далеко за межі Єгип­ту, у тому числі до Західної Європи.

Згідно з твердженнями аріанців, Христос не втрачав боже­ственної природи, але, за уявленням кліру, все-таки позбував­ся значної частини божественного авторитету. Дискусію вирі­шив Нікейський собор 325 р., який установив головний догмат християнського віровчення: будучи однією і єдиною істотою, Бог одночасно існує в трьох іпостасях як Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух святий. Ця триєдність стала певним компромісом християнського монотеїзму і переможеного ним язичницького політеїзму.

Тема 4

Формування християнських догматів тривало і після Ні-кейського собору. Воно відбувалось в умовах боротьби з їх су­противниками. Останні нерідко представляли різні соціальні й локальні рухи. У зв'язку з цим перед філософствуючими ідео­логами християнства постали нові завдання, не тільки щодо його захисту, виправдання і пояснення віруючим, а й щодо його систематизації. Найбільш активних у цьому напрямі ді­яльності ідеологів віри згодом було проголошено святими та названо отцями християнської церкви. УIV ст. найвидатніши-ми представниками їх були: на Сході — Григорій Назіанзин (навчався філософії в Афінах разом із майбутнім імператором Юліаном), який виконував певний час функції константино­польського єпископа, його друг Василь — єпископ Кесарій-ський, прозваний Великим, і брат останнього Григорій — єпис­коп Нісський; на Заході — Амвросій, єпископ Міланський, який надав значні послуги римсько-католицькій церкві, а та­кож Ієронім, який переклав Біблію латинською мовою.

Найвидатнішим серед західних Отців Церкви був Аврелій Августин (354—430) з м. Гіппона (Північна Африка). Його лі­тературну спадщину утворюють філософські твори "Про велич душі", "Про вчителя", "Про істинну релігію", "Про свободу волі", "Про душу та її походження", "Про град Божий", "Спо­відь". Останній з названих творів — релігійна автобіографія Августина, в якій він описав усе своє життя і показав, як релі­гійні пошуки привели його до християнства, що звеличило його моральність і відповіло на всі його світоглядні питання. Безпосередня мета "Сповіді" полягала в тому, щоб навернути язичників, особливо з освічених верхів, у християнство.

Августин систематизував християнський світогляд, пред­ставив його цілісним і єдино правильним з теологічного погля­ду, за що згодом був зарахований католицькою церквою до лику святих. У філософських пошуках він спирався на прин­ципи неоплатонізму й практично-етичні установки античної філософії, пристосовуючи їх до постулатів і завдань християн­ства. Наприклад, прагнення до щастя вважав основним зміс­том людського життя, але шлях до нього вбачав у пізнанні лю­диною Бога та в усвідомленні своєї повної залежності від нього. "Любов до себе, доведена до зневаги себе як гріховної істоти, суть любов до Бога, і любов до себе, доведена до зневаги Бога

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

— порок"¹. Світогляд Августина теоцентричний. Бог, як вихід­
ний і кінцевий пункт людських суджень і дій, безперестанно
виступає в усіх частинах його філософського вчення. Бог, як
єдине суще та істина, є змістом філософії; Бог, як джерело пі­
знання, є предметом теорії пізнання; Бог, як єдине і прекрасне
благо, є предметом етики; Бог, як всемогутня і повна милості
особа, є головним питанням релігії. Августин відкидав навіть
думку про єдність Бога і світу, яка була характерною для вчен­
ня Плотіна про еманацію. Згідно з Плотіном, Єдине, або Бог, не
творить світу, а випромінює його із себе з неминучістю природ­
ного процесу. Таке випромінювання він назвав еманацією.
Першим ступенем еманації є світовий розум; другим — світова
душа, яка містить весь світ ідей, поза і без яких неможливі
жодні тіла і предмети, що чуттєво сприймаються; третім — ма­
терія, тобто "небуття", "темрява", негативна умова створення
речей. У Августина Бог — надприродне буття, абсолютно неза­
лежне від природи і людини, тоді як природа і людина повніс­
тю залежні від Бога.

На противагу неоплатонізму, що розглядав Абсолют як без­лику єдність, Августин трактував Бога як особистість, яка створила скінченний світ і людину, спираючись на свою добру волю. Особисте начало в Бога він пов'язував із притаманною божественному інтелекту волею: світ переповнений дивами, тобто незбагненними для людського розуму подіями і явища­ми, тому що за ними стоїть воля всесильного Творця.

Існування світу після акту творіння Августин пояснював безперервним піклуванням про нього Бога. "Не мати моя, не годувальниці мої годували мене грудьми своїми, — писав він,

— але Ти через них подавав мені, немовляті, їжу дитячу, за за­
коном природи, Тобою їй посланому, і від багатств щедрот Тво­
їх, якими Ти облагодіяв усі тварі в міру їх потреб"².

Августин, як й інші християнські філософи, зробив спробу вирішити проблему відповідальності Бога-Творця за зло, що

¹ Августин Аврелий. О граде божьем. Творення блаженного Авгу­
стина Епископа Иппонийского / Аврелий Августин. — К., 1901 —
1915. — Ч. 1.— С. 8.

² Антология мировой философии: в 4 т. — М.: Мьісль, 1969. —
Т. 1. — С. 584.

94

Тема 4

царює у створеному ним світі. Він відкинув позицію маніхей­ства про невикорішованість зла і протиставив їй концепцію неоплатонізму, узгодивши її зі Святим Письмом. Згідно з нео­платонізмом, зло не абсолютно протистоїть добру, а є лише ва­дою добра. Світ є градацією добра — повного в Абсолюті і мі­зерного в матеріальному світі, але все ж наявного і в ньому. Спираючись на переконання в доброті Бога, Августин доводив, що в акті творіння Бог керується своїми думками-ідеями як найвищими зразками для будь-яких речей. У них міститься той чи інший позаземний образ. Як би він не був спотворений неминучою присутністю матерії, як би не змінювалась будь-яка земна річ і будь-яка істота, вони все-таки тією чи іншою мірою зберігають такий образ. Завдяки цьому в них і міститься добро. Як тиша є відсутністю всілякого шуму, голизна — від­сутністю одягу, хвороба — відсутністю здоров'я, а темнота — світла, так і зло є відсутністю добра, а не дещо таке, що існує само по собі. Такою є теодицея Августина — вчення про те, що існування зла у світі не відміняє уявлення про Бога як абсо­лютне добро. Вона орієнтує віруючих не скаржитись на зло, а дякувати Всевишньому за добро, яке він дарував світові.

У теорії пізнання Августин проголошував перевагу віри над розумом ("Віруй, щоб розуміти", віра повинна передувати ро­зуму), намагався надати цій теологічній формулі філософське обґрунтування. Джерелами змісту людського знання, за Ав-густином, є також чуттєвий досвід і знання, взяті від інших людей. Але знання з цих джерел обмежене, поверхове, несут­тєве. Тільки віра дає глибокі й різноманітні знання, у тому числі віра в освячені церквою авторитети.

У центрі теорії пізнання Августина — вчення про прозрін­ня. За його твердженням, сама по собі людина нічого не знає. Тільки надприродне прозріння, що несподівано надходить від єдиного небесного Вчителя, піднімає людину до пізнання най­глибших істин.

В основі соціальної доктрини Августина — переконання в нерівності людей як вічному і незмінному принципі суспільно­го життя. Це наслідок первородного гріха, який навічно спо­творив первісне блаженство. Щодо історії, то, за Августином, її центральним положенням є ідея провіденціалізму (лат. —

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

пІ»)нидіння) — Бог поширює абсолютну владу не тільки на природу та індивідуальне життя, а й на всі без винятку події в колективному житті, безперервна зміна яких створює історію.

Особливе місце в історії, за Августином, посідає церква, що о товариством Христа і поєднує обраних, за її межами немож­ливо знайти спасіння. Держава повинна служити церкві. Тіль-к и за таких умов можливе виникнення гармонійного суспіль­ного організму.

Лвгустин заклав основи нової християнської філософії. Його творчість стала ланкою між філософією Платона і вчен­нями мислителів Середньовіччя. Августинівська традиція тривалий час вважалась єдиним типом ортодоксальної філосо­фії. Тільки в XIII ст. Фома (Тома) Аквінський створив нову мо­делі, ортодоксії, однак вплив філософії Августина не припи­ни ися, а відображається і на сучасній модерністській като-л и цькій теології.

4.1.2. Схоластична філософія в Західній Європі

На засадах Святого Письма вчителі патристики створили систематичну догматику. Але необхідно було її впорядкувати, аби зробити доступною для основної маси неосвіченого народу, який навертався у християнство. Проблему вирішила схолас­тика Західної Європи, куди наприкінці VIII — на початку IX ст. перемістився центр філософської думки. Ця філософія мала релігійний характер, вважаючи своїм головним призна­ченням безпосереднє злиття з теологією. Світ, за уявленнями схоластів, не існує самостійно, а існує лише в причетності до Бога. Не слід займатись пошуком істини, оскільки її подано в божественному одкровенні. Філософія має за допомогою розу­му лише обґрунтувати і викласти цю істину, реалізуючи три завдання: перше — проникнути в істини віри і так наблизити їх зміст до духу людини, яка мислить; друге — надати релігій­ній, теологічній істині систематичної форми за допомогою фі­лософських методів (методів розуму); третє — використовуючи філософські аргументи, виключити критику святих істин. Очевидно, що все це підпорядковувалось авторитету християн-

Тема 4

ського віровчення. У цілому схоластичне філософствування було зосереджене на доведенні реального існування універса­лів та буття Бога.

Універсали — загальні поняття. Визначення їх філософ­ського статусу передбачає відповіді на питання щодо природи універсалій, сутності реального буття, способів існування іде­ального, умов раціонального (понятійного) пізнання, співвід­ношення загального й одиничного, мислення і дійсності. Ак­тивна дискусія з цих питань тривала упродовж усього періоду розвитку середньовічної філософії. її учасники відповідали на них по-різному.

Одні, реалісти (лат. — реальний, дійсний), доводили ре­альне існування тільки загального. Крайні з них спирались на платонівське вчення про ідеї: загальне — це ідеї, а вони існу­ють до одиничних речей та за їх межами. Помірковані реалісти виходили з Арістотелівського вчення про загальні роди, згідно з яким загальне реально існує в речах і в жодному разі не поза їх межами.

Інші, номіналісти (лат. — ім'я), навпаки, заперечували реальне існування універсалій. Загальне, доводили вони, існує лише після одиничних речей, реальне — тільки одиничне. Крайні номіналісти вважали загальне "видихом голосу", лише звуковим проявом слова. Помірковані номіналісти визнавали реальність загального, але тільки як думки, поняття, імена, що мають важливе значення в пізнанні.

У суперечці номіналізму і реалізму очевидна тенденція бо­ротьби між матеріалізмом та ідеалізмом, хоча номіналізм був ідеалізмом, але непослідовним. Йому були притаманні деякі матеріалістичні риси (наприклад, визнання реальності чуттє­вого сприйняття світу), що підривало схоластику зсередини, готувало ґрунт для відокремлення філософії від теології і ви­никнення нового природознавства. Реалізм був ближчий до ор­тодоксального католицизму, але й він вів до пантеїзму, тобто до ідеї злиття Бога з природою, і так готував основу для раціо­налістичної критики схоластики.

Одним із найвидатніших середньовічних реалістів був іта­лієць Ансельм Кентерберійський (1033—1109). Він виходив з існування загальних понять незалежно від одиничних речей і

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

підкорення мислення вірі. Завданням філософії вважав пояс­нення віри в межах церковних догм.

Представником крайнього номіналізму в період ранньої схоластики був француз Іоапн Росцелін (прибл. 1050—1122). За його вченням, поза одиничними речами не існує ніяке за­гальне: немає кольору без конкретного кольору, немає мудрос­ті поза конкретною мудрою душею. Загальне, запевняв філо­соф, не має власної реальності, універсали — лише звуки голо­су, мова.

Спробу подолати однобічність номіналізму і реалізму зро­бив П'єр Абеляр (1079—1142) — французький філософ, тео­лог і поет. Він гадав, що універсали існують у речах, а не до них або після них. Абсурдно, вважав філософ, стверджувати реаль­ність тільки "людяності", а не людей, "кінності", а не коней. Він доводив, що не можна недооцінювати ні загальне, ні оди­ничне, що було б помилкою вважати реальним лише одиничне, що загальним поняттям також відповідають реальні сутності: люди називаються людьми не тільки на підставі загальних ознак, а поняттю "людина" відповідає реальність загальнолюд­ського, що існує в усіх людях. У цілому Абеляр був представ­ником поміркованого номіналізму, пізніше названого концеп­туалізмом.

Суперечка щодо універсалій у середньовічній філософії — схоластична суперечка. Насправді існують предмети, речі, явища і процеси, об'єктивний світ у цілому. Кожен із них і всі вони разом мають неповторні, лише їм притаманні властивості рис, ознак, що визначаються поняттям "одиничне". Загальне — вираження об'єктивної подібності характеристик предме­тів, їх однотипності в деяких відношеннях, належності до од­нієї групи явищ або єдиної системи зв'язків. Одиничне і за­гальне, отже, — понятійні вираження певних властивостей і ознак реальних об'єктів. їх зв'язок має загальний характер, охоплює всі предмети, явища і процеси. Фундаментальний він і для людського мислення.

Разом з тим дискусія щодо універсалій, незважаючи на її схоластичність, певною мірою сприяла розвиткові філософії. У номіналізмі, наприклад, простежувались матеріалістичні й атеїстичні тенденції, а в полеміці номіналістів і реалістів — за-

Тема 4

родки емпіричного і раціоналістичного напрямів у подальшій філософії.

У середині XIII ст. у схоластиці перемогла думка, згідно з якою теологія потребує оздоровлення філософією Арістотеля. Схоласти поділились на два табори. Консерватори наполяга­ли на збереженні основних постулатів Августина з теологічних питань, але з одночасним упровадженням філософських еле­ментів Арістотелізму. Прогресивний табір робив ставку тіль­ки на Арістотеля. Поступово з'ясувалось, що августинізм не­здатний протистояти потужному впливові Арістотелізму. Вті­лення ідей Арістотеля в католицьке вчення стало життєвою необхідністю для церкви. Це завдання вирішили схоласти до­мініканського ордену, найбільш видатними з яких були Аль­берт Великий і Фома Аквінський.

Альберт фон Больштедт (1193 — 1280) був глибоко освіче­ною людиною, знав праці Арістотеля, Ібн-Сіни (Авіценни), Ав­густина. Походив зі шляхетного німецького роду, навчався в Італії у Падуанському університеті. 1223 р. вступив до доміні­канського ордену. (Цей орден заснував 1215 р. в Тулузі іспан­ський монах Доменіко де Гусман. Домініканці давали обітни­цю бідності, стриманості й слухняності, їм заборонялось їсти м'ясо. У боротьбі з опозиціонерами католицької церкви вони виявили надзвичайну жорстокість і безкомпромісність. Ембле­ма ордену — собака з палаючим факелом у зубах. Домініканці називали себе "собаками господніми". 1232 р. папство доручи­ло їм керувати інквізицією.) Близько двадцяти років Альберт викладав у Кельнському університеті, а з 1245 р. став магі­стром теологічного факультету в Парижі. Найбільш повно свої ідеї сформулював у "Сумі теології".

Альберт приділяв багато часу природознавчим досліджен­ням, досяг успіхів у зоології, астрономії та алхімії. За широ­чінь філософських, богословських і природознавчих інтересів його назвали "Великим".

Альберт Великий одним із перших намагався застосувати ідеї Арістотеля для систематизації християнського світогляду. Він вважав безглуздою боротьбу з проникненням античного мислення в культуру Західної Європи, закликав використову­вати мудрість античності для обґрунтування християнства.

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

Альберт Великий знову ввів у схоластику реалістичне вирі­шення проблеми універсаліи, філософії відводив самостійнішу роль, розрізняючи, наприклад, проблеми релігійних догматів, містерій (триєдності втілення, спокутування, воскресіння та ін.), які є предметом теологічного дослідження, і деякі природничо-наукові проблеми, що потребують і сьогодні філо­софського пояснення. Логічно стрункої філософської чи теоло­гічної системи він не створив. Цю проблему вирішив його учень Фома Аквінський.

Фома Аквінський (1225—1274) — середньовічний філософ і теолог, систематизатор ортодоксальної схоластики, засно­вник томізму (лат. — Тома — Фома). Народився в шляхетній графській родині поблизу містечка Аквіно. Навчався в Неапо­літанському університеті. 1244 р. став ченцем домініканського ордену. Основною справою його життя була викладацька (па­ралельно письменницька) діяльність. Помер 7 березня 1274 р. по дорозі на Ліонський собор у монастирі Фоссануова.

Фому Аквінського називали "ангельським доктором" за м'якість і легкість характеру, а головне — за викладання тео­логії і численні праці. Він вирізнявся надзвичайною праце­здатністю.

Теоретичну спадщину Фоми Аквінського можна поділити на кілька груп творів. До першої з них можна віднести різно­манітні коментарі на біблейські теми. Другу утворюють теоло­гічні й філософські коментарі, особливе місце серед яких на­лежить коментарям до творів Арістотеля з логіки, фізики та метафізики. До третьої групи мають бути віднесені так звані "Спірні питання" з різних теолого-філософських тем, у яких віддзеркалено полеміку автора зі своїми опонентами в Паризь­кому університеті та інших місцях. До четвертої групи — по­рівняно невеликі трактати переважно філософського змісту. І, нарешті, останню, п'яту групу становлять найбільші й най­важливіші твори Фоми Аквінського — знамениті "Суми". Пер­ша з них називається "Сума істини католицької віри проти язичників" (1259—1264). Під "язичниками" в ній розуміють­ся, головним чином, арабомовні філософи, ідеї яких набули значного поширення серед західноєвропейських схоластів, що стало серйозною загрозою для "чистоти" християнсько-като-

Тема 4

лицького віросповідання. У другій — "Сумі теології" (тобто су­купності теологічних вчень) — розроблено католицьку догма­тику. Книгу було написано в 1266—1274 рр., і вона стала ос­новним твором усієї середньовічної теології. (Теологія — бого­слов'я, сукупність релігійних доктрин про сутність і дії Бога, побудована у формах ідеалістичного світогляду на основі тек­стів, що сприймаються як божественне одкровення.)

Питання щодо співвідношення філософії і богослов'я Акві-нат (так ще називали Фому Аквінського) вирішував на користь богослов'я. Згідно з його вченням, філософське знання право­мірне (його ігнорування за часів Аквіната призвело б до погли­блення конфлікту між церквою і суспільством), однак воно є лише недосконалим виявом теологічного знання як богоодкро-венного та надрозумового. У Фоми філософія виводить свої іс­тини, спираючись на досвід і розум, а релігійне вчення — на одкровення, Святе Письмо. Він називав теологію вищого му­дрістю і вважав, що всі без винятку знання мають узгоджува­тися з нею, щоб не впасти в гріховну допитливість, згубну для людини. Відповідно до цих висновків, вищим завданням астро­номії, фізики, біології та інших сфер знань є підсилення поло­жень Біблії. Філософії Фома Аквінський відводив роль тлума­ча релігійних істин у категоріях розуму, а також спростовува­на всіх аргументів проти віри.

Віра у Фоми Аквінського за достовірністю переважає знан­ня, оскільки спирається на абсолютну правдивість Бога, а люд­ський розум безперервно помиляється. Обґрунтовуючи досто­вірність віри, Аквінат посилався на нескінченну кількість чу­дес, здійснених, на його думку, Богом: зцілення хворих, воскресіння мертвих, перетворення дурнів на мудреців і т. ін. Віра, як він стверджував, дана кожній людині і є для неї мо­рально ціннішою за знання, оскільки знання може відвернути людину від свого Всевишнього Творця і благодійника.

Таким чином, проголосивши основою свого вчення принцип гармонії віри і знання, Фома фактично підпорядкував знання вірі, а філософію — теології. Філософ і теолог відрізняються в нього тільки аргументами і спрямованістю теоретичної робо­ти: філософ відштовхується від "творіння", і від нього підійма-

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

ється до Бога, теолог сходить від Бога до його творінь. Філосо­фія в Аквіната стає теологічною, а теологія — філософічною.

В основі онтології Аквіната — антитеза потенційного (мож­ливого) і актуального (дійсного). Потенційне в нього — неста­ла, відкрита для змін незавершеність, а тому недосконалість. Це матерія, "найслабший вид буття", що характеризується лише пасивним сприйняттям дії ззовні. Актуальність — реа-лізованість, здійсненність, завершеність, і тому — доскона­лість. Це — форми, принципи порядку і чіткості. Абсолютною актуальністю є Бог — джерело будь-якого оформлення, найдо­сконаліша реальність, вершина, причина, сенс і мета усього су­щого.

Для укріплення віри людей у Бога Фома Аквінський вважав за необхідне філософське обґрунтування його буття. Він відки­нув онтологічне доведення божественного буття (з часів па­тристики була поширена думка про те, що буття Бога очевид­не, розуміється саме собою, бо кожна людина має те чи інше уявлення про нього), і в "Сумі теології" розробив п'ять логіч­них обґрунтувань існування Бога. Перше з них виходить з по­няття руху. Все, що рухається, має причиною свого руху інпіе рухоме, бо дещо не може бути рушієм і рухомим водночас в од­ному і тому самому відношенні. Першорушієм, на думку Фоми, є Бог. Друге — ґрунтується на переконанні в існуванні "творя-щої" першопричини, якою може бути тільки Бог. Третє об­ґрунтування відштовхується від взаємозв'язку випадкового і необхідного. Існування світу в цілому не може бути випадко­вістю. Він потребує уявлення про деяку абсолютну необхід­ність, якою, за висновком Фоми, може бути тільки Бог. За основу четвертого обґрунтування взято ступені досконалості в сущому. Всі речі, істоти і люди виявляють різний ступінь кра­си, блага, істинності, тієї чи іншої досконалості. Але ступінь цієї досконалості вимірюється певною мірою всіх цих важли­вих якостей. Нею, знову-таки, може бути тільки Бог. І, наре­шті, п'яте обґрунтування виходить із корисності, яка виявля­ється в природі як мета. Спрямовуватися до неї всі природні речі можуть тільки Богом.

Неважко помітити ілюзорність усіх наведених Фомою Ак-нінським обґрунтувань, їх спростував ще І. Кант, який ствер-

Тема 4

джував про неможливість будь-якого теоретичного обґрунту­вання божественного існування. Разом з тим розмірковування Аквіната — ще одне свідчення спадкоємності у філософії. По­дібні позиції ми бачимо в Лрістотеля, Августина та багатьох інших філософів.

Найбільш опрацьованим у творчості Фоми Аквінського є його розуміння людської душі. Вона в нього безтілесна, чиста форма без матерії, незнищенна і безсмертна, розумово-пізнавальна субстанція, яка включає як розум, так і волю. Ро­зум, абстрагуючись від волі, здійснює пізнавальну функцію. Весь матеріал пізнання йде від почуттів. Розум його обробляє і, за допомогою абстракцій, осягає сутності речей. У процесі пі­знання виникають поняття, їх з'єднання і роз'єднання утворю­ють позитивні й негативні судження, а зв'язок останніх втілю­ється в умовиводах.

Етика Фоми ґрунтується на вченні про душу і пізнання. За­садами моральної поведінки він вважав свободу волі, а її зміс­том — дотримання доброчесностей. До чотирьох традиційних доброчесностей, що прийшли з античної філософії, — мудрос­ті, відваги, поміркованості, справедливості, Аквінат додав ще три християнських: віру, надію, любов. Суть життя Аквінат бачив у щасті, під яким розумів пізнання і споглядання Бога.

Суспільний порядок філософ розглядав як відображення порядку божественного. Звідси брала початок його вимога вра­ховувати різну "досконалість" соціальних груп суспільства в процесі аналізу їх життя. Більшість із цих груп, на думку Фоми, зобов'язана займатися фізичною працею, а меншість — розумовою й управлінням більшістю. Найціннішою він вважав працю служителів римсько-католицької церкви.

У такому ж контексті Аквінат вирішував проблему держа­ви. Найбільш прийнятною її формою він визнавав монархію. Як Бог тільки один у всьому світі, як душа лише одна в тілі, як бджолиний рій має тільки одну матку, а корабель спрямову­ється волею єдиного стернового, так і держава може гідно функціонувати, якщо її очолює єдиний правитель — монарх.

Будь-яка влада, за твердженням Фоми, має божественне джерело, тому світська влада повинна підкорятися церковній ієрархії. За наказом церкви їй слід нещадно карати єретиків,

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

які руйнують цілісність релігії. У "Сумі теології" автор порів­нював єретиків з фальшивомонетниками. Церква докладає всіх зусиль, щоб повернути заблудлих на шлях істинний. Якщо вони будуть продовжувати опиратись, то церкві не залишиться нічого іншого, як передати їх для страти світській владі, інак­ше "зараза" єресі згубить і багатьох інших віруючих. Так "ан­гельський доктор" у контексті своєї соціальної філософії став теоретиком інквізиторського бузувірства.

1323 р. Фому Аквінського проголошено святим. 4 серпня 1879 р. папа Лев XIII визнав учення Аквіната обов'язковим для всієї католицької церкви. У XIX, XX і XXI ст. на його за­садах розвивається неотомізм у всіх своїх різновидах.

Проте в середньовічній філософії існували опозиційні томіз-му течії. Наприклад, Оксфордська школа та її представник Ро-джер Бекон (1210—1294), який не визнавав авторитети і рішу­че виступав проти схоластики. Справжнє джерело знань він вбачав у безпосередньому досвіді, в експерименті, у спостере­женні. Він звинувачував схоластів у тому, що вони не знали грецької та арабської мов, якими творили Арістотель, Авіцен-на, Аверроес (Ібн-Рушд), а переклади їх праць (так само Свято­го Письма) — у неточності. Праці Р. Бекона церква засудила, а сам він був запроторений до монастирської в'язниці, де пробув до самої смерті.

Опозиція томізму була і серед схоластів. Запеклим про­тивником Фоми Аквінського став, наприклад, Іоанп Дуне Скот (1270—1308), який доводив, що повна гармонія філосо­фії і теології неможлива. Філософія повинна не обмежуватись підтримкою християнства, а досліджувати способи і методи пізнання світу.

Ще більш непримиренним до томізму був Вільям Оккам (1285—1349) — останній представник схоластики. Він був по­слідовним номіналістом, рішуче заперечував будь-яку об'єк­тивність існування загального за межами людської свідомості.

В. Оккам переконливо доводив необхідність за допомогою розуму виключити теологію як засіб з'ясування явищ і проце­сів. Догма про триєдність, як і інші догми християнства, ствер­джував він, не тільки є поза розумом, а й спрямована проти нього. Основа всього знання міститься в одиничному досвіді, а

Тема 4

він не свідчить про існування Бога. Природне знання про Бога неможливе. Це означає, що теологія, в основі якої немає точ­них доказів, неможлива як істинне знання.

В. Оккам практично відокремив філософію від теології, від віри, розірвав зв'язок, який століттями закріплювався схолас­тикою. Для філософії і теології він визначив самостійні шляхи розвитку.

1324 р. Оккам був звинувачений церквою в єресі й зааре­штований. Через чотири роки він утік з в'язниці. Папа відлу­чив Оккама від церкви, його праці та погляди були заборонені для викладання і цитування. Помер Оккам 1349 р. від чуми.

Вчення Оккама під назвою "оккамізм" набуло великого по­ширення в університетах Англії (Кембридж), Франції (Па­риж), Німеччини (Лейпциг), Чехії (Прага), Польщі (Краків), Італії (Падуя). Оккам і оккамізм стали передвісниками куль­тури і філософії Ренесансу.

4.1.3. Арабська філософія Середньовіччя

Арабська філософія — умовне поняття. Творцями середньо­вічної арабської культури, що виникла після арабських завою­вань, поряд з арабами були перси, копти (єгиптяни, які спові­дували християнство), євреї, турки, таджики, узбеки, азербай­джанці — всі народи, які входили до складу Арабського халіфату. Тому середньовічну філософію східних народів нази­вають арабомовною. Вона стала своєрідною ланкою між антич­ною грецькою філософією і європейською схоластикою, сприй­няла багато ідей Платона і Арістотеля й одночасно проголосила своїм призначенням захист релігії ісламу. Біля її витоків стоя­ли два великих мислителі: аль-Кінді та аль-Фарабі.

Абу-Юсуф Якуб ібп-Ісхак аль-Кінді (800 — близько 879) належав до відомого роду феодальних володарів Ємену. Він народився в Басрі у родині еміра Куфи (один зі значних цен­трів Багдадського халіфату), освіту здобув у Багдаді. Автор більш як 200 праць. Серед небагатьох його філософських праць, що дійшли до нас, найбільш значними є "Трактат про кількість книг Арістотеля і про те, що необхідно для засвоєн-

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

ня філософії", "Про першу філософію", "Книжка про п'ять сутностей", "Пояснення ближньої дієвої причини виникнення та знищення".

З разючою для тієї епохи прозорливістю аль-Кінді (його на­зивають ще "філософом арабів") проголосив необхідність за­своєння інтелектуальних досягнень минулих поколінь. Слідом за Арістотелем він визнавав філософію знанням про все, а кон­кретно про матерію, форму, місце, рух, час, істинну природу речей. Однак, на відміну від свого стародавнього вчителя, він надавав перевагу матерії перед формою. У нього з матерії скла­дається будь-яка річ, матерія ніколи не знищується, а форма відносно матерії може бути вторинною.

Філософська позиція аль-Кінді суперечлива. Стихійний ма­теріалізм природодослідника поєднувався у нього з уявленням про Аллаха як дієву і цільову причину всього. Однак "філософ арабів" віддавав перевагу матеріалізму.

Відомим продовжувачем вчення аль-Кінді був Абу-Наср Ібн-Мухаммед аль-Фарабі (прибл. 870—950). Він народився в місті Фарабі на Сирдар'ї. Його філософія охоплювала всі ас­пекти сущого. За заслуги в осмисленні та опрацюванні логіч­ної спадщини Арістотеля, він отримав почесний титул "Друго­го вчителя" ("Першим вчителем" вважався сам Арістотель).

Як і інші мислителі Середньовіччя, аль-Фарабі визнавав Бога першопричиною буття, однак вважав Всесвіт таким, що існує самостійно і незалежно від надприродних сил. У складі матеріального світу він нараховував шість видів природних тіл, або елементів: прості елементи, мінерали, рослини, твари­ни, люди, небесні тіла. Аль-Фарабі визнавав можливість пі­знання світу за допомогою органів чуття та розуму, вважав, що через органи чуття та інтелект людина здобуває безпосереднє знання, а через умогляд — знання сутності речей.

Слідом за "Першим вчителем" аль-Фарабі визнавав досяг­нення щастя головною метою життєдіяльності людей, умова­ми його набуття вважаючи пізнання, волю та її свободу. Волю "Другий вчитель" пов'язував із чуттєвим пізнанням, а свободу волі — з логічним міркуванням, що відкриває можливість ви­бору. Разом з тим набуття щастя, за аль-Фарабі, можливе лише в суспільному житті людей. Обмеженість людських здібностей

Тема 4

і необмеженість потреб неминуче породжують суспільні супе­речності. Щастя можливе для жителів всієї Землі, але най­більш реальне в межах того чи іншого міста. У цілому для етико-соціальної доктрини аль-Фарабі характерне постійне зміщення інтересів з економічної в моральну площину. Істот­ним є те, що саме аль-Фарабі став у близькосхідних країнах Се­редньовіччя першим філософом, який підняв свою систему до рівня аналізу питань суспільного життя.

Видатним вченим і філософом арабського Середньовіччя був уродженець Бухари, таджик за походженням, Ібн-Сіна (Аві-ценна, близько 980—1037). У літературі називають різну кіль­кість його творів — від двохсот до трьохсот. Не все написане ним дійшло до нас, хоча твори, що збереглися, дуже змістовні, великі за обсягом, глибокі за змістом. Такою перш за все є зна­менита "Книга зцілення" — головний його філософський твір, який складається з 18 томів, що розпадаються на чотири розді­ли — логіку, фізику, математику і метафізику. Скороченням цього величезного твору є "Книга спасіння", що складається з трьох частин — логіки, фізики і метафізики. Подальше скоро­чення цього твору Ібн-Сіна здійснив у "Книзі знань". Серед природничо-наукових творів виділяється фундаментальний "Канон медицини", що був порадником для середньовічних лі­карів упродовж кількох століть не тільки на Близькому Сході, а й у Західній Європі (після перекладу латинською мовою у XII ст.).

Філософію Ібн-Сіна вважав ученням про буття, яке склада­ється з трьох частин: фізики (вчення про природу), логіки (вчення про шляхи пізнання природи і людини) і метафізики (вчення про пізнання буття в цілому). Він визнавав об'єктивне існування природи. У вченні про логіку поділяв в основному погляди Арістотеля.

Поза увагою Авіценни не залишилася і суперечка між номі­налізмом і реалізмом. Загальне, підкреслював він, існує в оди­ничних предметах, утворюючи їх сутність. Мисленню людини воно притаманне завдяки пізнанню реальних одиничних ре­чей. Одиничне і загальне пов'язані між собою. Взаємопов'язані й усі ті, хто їх вивчає. Фізика дає логіці ідею причинності, а логіка озброює фізику методом. Предметом метафізики є абсо-

Філософія Середньовіччя та епохи Відродження

лютне буття. У вченні про речі філософ розрізняв їх сутність та існування. У скінченних речах вони не збігаються. Тільки ви­ходячи з поняття про Бога, з необхідністю можна вивести його існування.

Центральне місце у філософії Авіценни посідає теорія ема­нації. Світ, доводив Авіценна, не створений Богом, а виник із нього природним шляхом, шляхом еманації, тобто не безпосе­редньо, а через низку породжених ним "розумів". Бог не спро­можний створити що-небудь без наявної можливості, джерело якої — нестворена і вічна матерія. Якщо Бог вічний, вчив Ібн-Сіна, то вічний і світ, бо причина і наслідок завжди пов'язані: якщо є причина, має бути і наслідок.

Будучи людиною свого часу, Авіценна не відмовлявся від уявлень про вищі духовні істоти небесного світу, але їх функ­цію визнавав етико-гносеологічною. Звичайно, це — місти­цизм, проте його конкретно-історична роль була прогресивною і досить опозиційною стосовно панівної релігійності.

Якщо Авіценна був "королем" арабської філософії на Сході, то &quo