Тема 21. Цінності та їх функції в життєдіяльності 5 page

Вчення Платона — система об'єктивного ідеалізму. До неї входять онтологія (вчення про буття), теологія (вчення про бога), космологія (вчення про світ), космогонія (вчення про по­ходження світу), психологія (вчення про душу), гносеологія (вчення про пізнання), етика (вчення про моральність) і соціо­логія (вчення про суспільство). Всі елементи цієї системи — єдине ціле, скріплене оригінальним вченням про ідеї.

Платон був першим, хто виявив у історії філософії два різ­новиди філософів, яких пізніше стали називати матеріаліста­ми й ідеалістами. Себе він відносив до останніх. За його вчен­ням, світ чуттєвих речей не є світом істинно існуючого: чуттєві речі безперервно виникають, гинуть, рухаються, у них немає нічого сталого. Справжня їх суть полягає в безтілесних поза-чуттєвих формах, які осягаються розумом. Платон називав їх видами (ейдосами), інколи — ідеями. Вони існують у деякому ідеальному світі — безтілесному і безчуттєвому, вічному і не­змінному, який завжди є і ніколи не породжується. Ідеї теж вічні, незмінні, не залежать від умов простору і часу. Ідеї від­носно чуттєвих речей — їх суть і одночасно причини, образи, мета і поняття. Кожному класу чуттєвих предметів у ідеально­му світі відповідає певний ейдос. Приймає ейдоси на себе мате­рія (за термінологією Платона — хора). На відміну від ідей

(справжнього реального буття), матерія, за Платоном, майже як небуття, якийсь простір, незримий, безформний і невлови­мий. Вона мертва, недоступна для пізнання, але вічна, не тво­риться ідеями. Матерія — джерело множинності, одиничності, вічності, мінливості, смертності і народжуваності, природної необхідності, зла та несвободи. Поряд з ідеями, він визнавав існування іншого самостійного начала — матерії, хоч і зводив її роль до пасивної неістотності. Отже, Платон — ідеалістич­ний дуаліст.

Ідеалізм і дуалізм Платона не безпідставні. Вони породжені абсолютизацією ролі окремих елементів буття і пізнання. Пі­знання світу відбувається через відчуття і поняття. Якщо в про­цесі мислення відірвати поняття від даних органів чуття, то ці поняття можуть мислитись як особливий, цілком об'єктивний духовний предмет, хоча насправді вони існують тільки в люд­ській свідомості. Вважаючи, слідом за одним зі своїх учителів філософом Кратілом, що речі мінливі і тому про них не може бути знання, а слідом за своїм основним наставником Сокра-том, що знання все-таки є і мають бути виражені в поняттях, Платон став шукати для понять особливі об'єкти, крім чуттє­вих речей, і назвав їх ідеями. Оскільки чуттєві речі вивести без­посередньо з ідей неможливо, філософ визнавав і друге першо-начало — матерію (хору). Справжні, реальні речі він уявляв як поєднання апріорної ідеї (справжнього буття) з пасивною, без­формною, "такою, що приймає", матерією (небуттям).

Але чи можливе таке поєднання? Платонівська матерія без­життєва, а ідеї дають для речей тільки стандарти, еталони, форму. Щоб вийти з цієї скрути, філософ увів до своєї системи, поряд із матерією та ідеями, третє першоначало — душу Кос­мосу, або світову душу. Вона — динамічна і творча сила, дже­рело руху, життя, живого, свідомості й пізнання. Вона пов'язує світ ідей і світ речей, примушує речі уподібнюватися ідеям, а ідеї — міститися в речах. Вона об'єднує обидва світи завдяки своїй внутрішній суперечливості. Світова душа, за Платоном, складається з трьох частин: тотожного, іншого і суміші тотож­ного та іншого; тотожне відповідає ідеям, інше — матерії, а їх суміш — речам.

Тема З

Філософія стародавнього світу

Протиставлення матерії та ідей у філософії Платона допов­нюється протиставленням тіла і душі. Тіло смертне, душа без­смертна і безтілесна. Тіло — вмістилище душі. Сама душа в Платона складається з трьох ієрархічно впорядкованих час­тин: вищої частини — розуму (в голові), середньої частини — волі та благородних бажань (у грудях), найнижчої частини — потягів і чуттєвості (в черевній порожнині). Відповідно до того, яка з цих частин душі переважає, людина орієнтується або на підвищене і благородне, або на погане і низьке.

Платон всерйоз сприйняв міф про переселення душ. Вони в нього вселяються в тіла людей, тварин і рослини залежно від того, наскільки вищій частині душі — розуму вдалося пере­могти найнижчу частину. Тіла і душі творяться богами, душі розміщені ними на зірках. Кожна душа має зірку. Душ стіль­ки, скільки на небі зірок. Число душ, отже, велике і, звичайно, душі більше не творяться. (Цим платонівський ідеалізм відріз­нявся від майбутнього християнства, в якому душі творяться постійно — для кожного новонародженого своя душа. Крім того, християнство заперечує наявність душ у тварин і рослин, воно визнає тільки людські душі — вони суто індивідуальні і мають лише одне тіло.)

Перебуваючи на небі, душі, за теорією Платона, спогляда­ють ідеальний світ. Зійшовши на землю і вселившись у тіла, вони забувають про ідеальний світ, але зберігають здатність до пригадування, стимулюють згадки про красу землі. Пізнання є згадкою про те, що душа знала раніше, а потім забула. Це — загальні поняття, ідеї. У Платона, отже, не почуття передують раціональному ступеню пізнання, а навпаки, раціональний ступінь пізнання передує чуттєвому. Душа зберігає в собі знан­ня, але ці знання потрібно знайти. У діалозі "Мєнон" Платон розповідає, як хлопчик-раб, який ніколи не вивчав геометрії, розв'язує геометричну задачу начебто згадуючи те, що колись знала його душа. Правда, він розв'язує її за допомогою питань Сократа. Метод Платона, таким чином, — сходження до ідеї, до загального, шляхом пробудження в душі забутого знання.

На підставі вчення про три частини душі, Платон створив модель ідеальної держави. У цій моделі розумній частині душі відповідають правителі-філософи, афективній (емоційній) —

воїни (стражі), чуттєвій — землероби та ремісники. Таку дер­жаву Платон вважав найкращою, тому що вона мудра мудріс­тю своїх правителів-філософів, мужня мужністю своїх воїнів, розсудлива покірністю свого населення і справедлива тим, що в ній усі роблять свою справу і не втручаються в справи ін­ших.

Платонівська ідеальна держава утопічна. Вона — плід ви­думки ідеолога антидемократичного класу афінської аристо­кратії. Правильними, з реальних типів держави, Платон ви­знавав монархію й аристократію, а демократію, олігархію і тиранію називав спотвореними. І якщо в діалозі "Держава" він припускав можливість існування справедливої держави, то в більш пізніх творах пов'язував її з далеким минулим — ідеаль­ними державами, які колись процвітали, але потім загинули.

Таким чином, в особі Платона, давньогрецький ідеалізм уперше набув форми світогляду, протиставив себе матеріаліз­му. Відтоді матеріалізм й ідеалізм утворили два основних на­прями в розвитку всієї подальшої філософії. Винятковість міс­ця Платона в історії філософії визначається тим, що він — уже професіональний філософ, але все ще мудрець, не пов'язаний жодними обмеженнями, а тому схильний розглядати навіть найбільш абстраговані умоглядні проблеми з погляду їх без­посередньої життєвої значущості.

Серед учнів Платона особливо вирізнявся обдарований мис­литель Арістотель (384—322 до н. є.), який створив самобут­нє філософське вчення.

367 р. до н. є. сімнадцятирічний Арістотель був прийнятий до "Академії" Платона в Афінах, де провів як слухач і викла­дач двадцять років. Спочатку Арістотель був переконаним прибічником вчення Платона, але потім став на позиції його критики і, після смерті свого вчителя, покинув "Академію" ("Платон мені друг, але істина дорожча", — заявив пізніше фі­лософ).

З 343 р. до н. є. Арістотель жив при дворі македонського царя Філіппа, де був вихователем його сина Александра. 335 р. до н. є. він повернувся до Афін, де створив свою філософську школу — Лікей (за назвою храму Аполлона Лікейського, "вов­чого", що був поряд зі школою). На території школи був тінис-

Тема З

Філософія стародавнього світу

тий сад із критими галереями для прогулянок, тому школу Арістотеля ще називали "перипатетичною", тобто "прогулян­ковою", а членів школи — "перипатетиками", тобто "тими, що прогулюються". Арістотель викладав у Лікеї дванадцять ро­ків, мав сотні учнів і послідовників.

Арістотель залишив велику теоретичну спадщину — напи­сані в "Академії" діалоги, а також підготовлені в Лікеї твори з логіки, філософії, фізики, біології, етики, політекономії та мистецтвознавства. Дітище Арістотеля — логіка. Вона викла­дена ним у таких трактатах, як "Перша аналітика", "Друга аналітика", "Топіка", "Спростування софізмів", "Категорії", "Про тлумачення". Пізніше твори Арістотеля з логіки були об'єднані під загальною назвою "Органон" ("Знаряддя").

Філософські твори Арістотеля відомі під загальною назвою "Метафізика". Сам він свою філософію метафізикою не нази­вав, та й слова такого в ті часи не було. Дослідники історії філо­софії вважають, що в І ст. до н. є. рукописи Арістотеля систе­матизував його видавець і коментатор, голова перипатетиків Андронік Родоський. Він помістив книги Арістотеля з філосо­фії після творів з фізики і, не знаючи як їх назвати, позначив словами: "Те, що після фізики" (грец. — мета). Так утворилося нове слово — "метафізика", що набуло згодом великого поши­рення у філософії. "Метафізика" включає чотирнадцять книг.

В Арістотеля філософія ще достатньо чітко не виокремлюва­лася з усього обсягу знання. Він розрізняв "першу" і "другу" філософію. "Друга філософія" — це фізика, предметом якої є матерія і рухомі, мінливі "чуттєві сутності". Предмет "першої філософії" (пізніше названої "метафізикою") — не природа, а те, що існує понад нею: нематеріальні самостійні причини і над­чуттєві нерухомі й вічні сутності. Ці причини і сутності, за Арістотелем, цінніші від того, чим займається фізика, і тому філософія "перша", а фізика — "друга". "Перша філософія" більш божественна, тому що оволодіти нею може скоріше бог, ніж людина, а її предметом є "божественні предмети". Арісто­тель називав свою філософію теологією (очевидно, першим уживши це слово), тобто вченням про бога, але в особливому, філософському його розумінні. Бог в Арістотеля лише одне з першоначал (надчуттєвих, вічних і нерухомих сутностей) і

лише одна з вищих (нематеріальних) причин. Арістотель ото­тожнював першоначал а і вищі причини. Тому і філософію він уявляв не тільки як теологію, а значно ширше — як вчення про суще взагалі, про головне в ньому — відношення до небуття.

Суще (існування, буття) Арістотель розглядав на двох рів­нях. Перший рівень — це сукупність одиничних предметів, які сприймаються чуттями. Чуттєвий світ у нього цілком ре­альний (у Платона —- "театр тіней"). Будь-яка одинична річ має сутність, яка осягається розумом, і тому є предметом пі­знання. Сутності вічні, незмінні й нерухомі. Другий рівень — світ надчуттєвого буття. Він утворений із сукупності сутностей першого рівня й існує всередині його. Отже, ключ до сущого, за Арістотелем, — в його розумінні сутності.

У вченні про сутність філософ відкинув зведення її до тієї чи іншої форми речовини, як, наприклад, за Фалесом, до води; не погодився він і з піфагорійцями, які вбачали сутність у числах; розійшовся він також з академіками, які вважали сутністю ідеї або їх сукупність. Арістотель нарахував шість втілень сут­ності, застосувавши два її критерії: 1) "мислимість, або пізнан­ня в понятті"; 2) "здатність до окремого існування". Сутність у нього — і субстрат, і суть буття, і те, що складається з суті бут­тя і субстрату, і всезагальне, і загальне, і рід. Арістотель розу­мів сутність дуже суперечливо. Вона в нього, з одного боку, не існує окремо, крім одиничних речей, а з іншого — не виводить­ся з тієї "матерії", з якої будується річ. Результатом пошуків компромісу між двома цими крайнощами став висновок філо­софа про чотири першоначала, або вищі причини буття.

Першою з них Арістотель назвав форму. Вона в нього — суть буття, перша сутність, яку ніхто не створює, вона вічна і незмінна. Другим першоначалом (і вищою причиною) філософ вважав матерію, тобто те, з чого складаються і виникають речі. За його характеристикою, вона також вічна і до того ж пасивна, безжиттєва, нездатна сама по собі нічого з себе поро­дити. Разом з тим без матерії не може бути ні природи, ні ре­чей. Будь-яка річ є результатом внесення в матерію форми. Тільки оформлюючись, матерія переходить зі стану можливос­ті до стану дійсності. Так, каміння — матерія для кам'яного будинку і взагалі для того, що з нього будують, але саме по собі

Тема З

Філософія стародавнього світу

каміння — не просто матерія, а неодноразово оформлена мате­рія, першоматерія, яка набула форми землі, а потім, кам'я­нистої форми. Така матерія має свою суть буття (тією мірою, якою вона оформлена), цю матерію можна визначити і пізна­ти. Перша матерія сама по собі непізнаванна. Отже, тільки форма активна, їй філософ віддавав безсумнівний пріоритет перед матерією. Як таке саме вічне і незмінне Арістотель ха­рактеризував третє першоначало — ентелехію (перебування в стані повної здійсненності) — цільову причину. Світогляд фі­лософа теологічний. За ним будь-якому процесу перетворення можливості (матерії) на дійсність (форму) властиві цілеспря­мованість і потенціальна закінченість. Мета — кінцевий ре­зультат. Дійсність передує можливості. "Оформлена" річ пере­дує реальній речі. Нарешті, четверте й останнє першоначало Арістотель знайшов у рушійній причині. Вона — джерело руху. Це перший двигун. (Філософ, очевидно, виходив із тієї догми, що рухоме взагалі повинно приводитись у рух іншим, отже, заперечував спонтанність руху.)

Таким чином, на думку Арістотеля, є чотири першоначала: матеріальна причина, що відповідає на запитання "З чого?"; формальна причина, що відповідає на запитання "Що це є?"; рухома причина, що відповідає на запитання "Звідки початок Руху?"; цільова причина, що відповідає на запитання "Заради чого?". Арістотель заперечував зведення матеріальної причи­ни до інших, а формальну, рухому і цільову причини фактично звів до однієї — формально-рухомо-цільової. Такою триєдиною причиною в нього є бог. Отже, "перша філософія" обернулася на теологію.

За Арістотелем, як формальна причина, бог — вмістилище всіх надприродних, відокремлених від матерії, нерухомих, над­чуттєвих сутностей; як рухома причина, бог — першорушій, хоча сам він нерухомий; бог — і цільова причина, тому що рухо­ма причина не може бути нецільовою. Однак бог, за Арістоте­лем, — філософський бог. Він безособовий, але жива істота. Життя бога — це діяльність його розуму, божественне мислен­ня, духовний Абсолют, в якому суб'єкт і об'єкт збігаються; у ньому немає матерії, а предмет думки і думка про предмет збі­гаються; це логік, обожнений філософ, світогляд, що мислить.

Арістотель — перший історик філософії. Його свідчення дали можливість установити, що в Стародавній Греції філосо­фія виникла як стихійний натурфілософський матеріалізм на відміну від Стародавнього Китаю і Стародавньої Індії, де філо­софія зародилась як моральне і соціальне вчення, як системно-раціоналізована етика. Арістотелю належить опис вчення Анаксімандра, Геракліта, Парменіда та інших давньогрецьких філософів. Арістотель першим помітив однобічність діалек­тичних поглядів Геракліта, який стверджував тільки тотож­ність протилежностей; йому належить і перша аргументована критика філософії Платона і платонізму, особливо їх вчення про ідеї. Платон, доводив він, припустився принципової по­милки, приписавши самостійне існування тому, що самостій­но існувати не може. Ця помилка мислення пізніше стала на­зиватися гіпостазуванням. Заслуги Арістотеля як історика фі­лософії очевидні. У центрі його філософії — вчення про душу.