Широке міжнародне визнання України

Після грудневого референдуму розпочався процес міжнародного визнання України, який став особливо інтенсивним наприкінці 1991 р. — на початку 1992 р. Аналіз цього процесу свідчить, що його динаміка зумовлювалась як результатами референдуму, так й іншими чинниками та викликаними референдумом подіями.

Перші акти офіційного визнання України de jure мали місце 2 грудня 1991 р., коли її як самостійну незалежну державу визнали Польща та Канада.

Того ж дня у Брюсселі міністри закордонних справ держав — членів ЄС ухвалили «Заяву про Україну». Але в заяві не йшлося про визнання України, а лише констатувалося таке: «Європейське співтовариство та його держави-члени беруть до уваги проведення референдуму в Україні, під час якого чітка більшість висловилася на користь незалежності. Вони вітають демократичний спосіб, у який український народ заявив про своє бажання того, щоб його республіка досягла повного суверенітету».

У заяві зазначалося, що в процесі трансформації Радянського Союзу представники України, Союзу та інших республік мають розв’язувати свої проблеми у мирний, демократичний і впорядкований спосіб. Європейське співтовариство і його держави-члени закликали Україну проводити з Союзом та іншими республіками відкритий конструктивний діалог, спрямований на забезпечення виконання всіх чинних міжнародних зобов’язань Радянського Союзу.

Нарешті, у заяві висловлювалось очікування того, що Україна виконуватиме всі зобов’язання за Гельсінкським підсумковим актом, Паризькою хартією та іншими документами НБСЄ, особливо ті, котрі стосуються захисту національних меншин, поважатиме й виконуватиме всі міжнародні зобов’язання Радянського Союзу щодо контролю над озброєнням та ядерного нерозповсюдження і разом з іншими республіками візьме на себе іноземні борги Союзу РСР.

Зі змісту заяви випливало, що ЄС виходив із презумпції існування Радянського Союзу і України як окремих держав, але у питанні її офіційного визнання займав вичікувальну позицію.

На аналогічній позиції стояли і Сполучені Штати, хоч американський президент Дж. Буш 30 листопада 1991 р. у телефонній розмові неофіційно попередив М.Горбачова, що США будуть вимушені визнати Україну, оскільки є всі ознаки, що «завтра переважна більшість проголосує на підтримку незалежності». «Якщо референдум принесе очікувані результати, — казав Дж. Буш, — єдине питання полягає в тому, коли і яким чином ми та інші країни визнаємо Україну».

Незважаючи на невизначеність позиції ЄС та США щодо моменту визнання України, процес тривав. До середини третьої декади грудня її визнали, окрім Польщі та Канади, ще 13 держав — Угорщина (3.12.1991), Литва, Латвія, Росія (4.12.1991), Болгарія (5.12.1991), Естонія (6.12.1991), Чехословаччина (8.12.1991), Швеція, Ізраїль(19.12.1991), Швейцарія, Казахстан (21.12.1991).

Тим часом у цей період сталося кілька важливих подій, які істотним чином вплинули на перебіг процесу визнання України. Серед них знаковою було підписання в Мінську 8 грудня 1991 р. Україною, Росією, Білорусією Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав, у якій констатувалося, що «Союз РСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування».

Згодом на самміті СНД, який відбувся 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті, сторонами Угоди стали ще вісім держав — Азербайджан, Вірменія, Молдова, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Туркменистан, Узбекистан.

25 грудня 1991 р. М.Горбачов склав із себе повноваження президента СРСР, підписавши відповідний указ.

Союз РСР припинив своє існування як фактично, так і юридично.

У період між ухваленням Акта проголошення незалежності та формальним припиненням існування Союзу РСР Україна однозначно і неодноразово підтверджувала сформульований ще у Декларації про державний суверенітет намір стати без’ядерною державою.

Реагуючи на ці події, Європейська Рада, скликана в Брюсселі на рівні міністрів закордонних справ держав — членів ЕС, 16 грудня 1991 р. ухвалила Заяву під назвою «Директиви щодо визнання нових держав у Східній Європі та у Радянському Союзі». У цьому документі визначалася спільна позиція ЄС і держав-членів щодо процесу та критеріїв визнання зазначених нових держав без посилань на якісь конкретні держави.

23 грудня 1991 р. Європейська Рада, посилаючись на ухвалені в Алма-Аті рішення, оприлюднила Заяву «Про майбутній статус Росії та інших колишніх республік», у якій зазначалося: Європейське співтовариство та держави-члени беруть до уваги те, що міжнародні права і обов’язки колишнього СРСР, включно з правами та обов’язками за Статутом ООН, здійснюватимуться Росією (насправді в одному з Алма-Атинських рішень ішлося про продовження здійснення Росією лише прав і обов’язків за Статутом ООН, насамперед — прав членства у Раді Безпеки ООН), і «готові визнати інші республіки, які складають співдружність, щойно отримають запевнення від цих республік у їхній готовності виконати вимоги «Директив щодо визнання нових держав у Східній Європі та в Радянському Союзі», ухвалених міністрами 16 грудня 1991 р.».

Звісно, зазначені події вплинули і на позицію Сполучених Штатів, але вони пов’язали офіційне визнання України з моментом відставки М.Горбачова з посади президента СРСР. Дж. Буш згадує, що після того, як вранці 25 грудня 1991 р. йому зателефонував М.Горбачов і поінформував про свою відставку, президент США у зверненні до американського народу повідомив про визнання Сполученими Штатами незалежності України та готовність до негайного встановлення з нею дипломатичних відносин. У листі президента Сполучених Штатів Америки президентові України від 26 грудня 1995 р. йшлося: «У світлі тих історичних змін, які відбулись у Вашій країні, і припинення існування Союзу, який об’єднував республіки колишнього Радянського Союзу, я з радістю повідомляю Вам, що Уряд Сполучених Штатів визнає Україну як незалежну державу».

Після визнання України Сполученими Штатами її офіційно визнали такі впливові європейські держави, як Німеччина (26.12.1991), Франція (27.12.1991), Італія (28.12.1991), Великобританія (31.12.1991). До кінця грудня Україну також визнали Китай, Японія, Бразилія, Мексика, Перу, Індонезія, Іран, Австралія, Таїланд, Алжир, Туніс, Йорданія, КНДР, Південна Корея, В’єтнам, Бангладеш, Данія, Фінляндія.

Отже, в останній тиждень 1991 р. стався кількісний, а головне — якісний прорив у визнанні України міжнародною спільнотою. Її державну незалежність визнали всі держави — постійні члени Ради Безпеки ООН і члени «великої сімки», провідні члени НАТО і ЄС, найбільші країни Азії та Південної Америки, основні країни розселення української діаспори.

На кінець січня 1992 р. Україну визнали понад 90 держав. На кінець року кількість держав, які визнали Україну, зросла до 132. Причому зі 106 з них було домовлено про встановлення дипломатичних відносин.