Полезное:
Как сделать разговор полезным и приятным
Как сделать объемную звезду своими руками
Как сделать то, что делать не хочется?
Как сделать погремушку
Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами
Как сделать идею коммерческой
Как сделать хорошую растяжку ног?
Как сделать наш разум здоровым?
Как сделать, чтобы люди обманывали меньше
Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили?
Как сделать лучше себе и другим людям
Как сделать свидание интересным?
Категории:
АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника
|
Інтер’єр українського житлаУ традиціях української хати бачимо безмежний прояв творчої наснаги народу, його досвіду, знань і художнього смаку. Народне житло було цікаве й оригінальне не тільки за формою, а й за внутрішнім змістом. Кожна річ, предмет у ньому, крім свого практичного значення, має ще й свій духовний образ. Завдяки цьому хата для селянина ставала всім: і храмом, і рідним краєм, і батьківщиною, і матір’ю. На перший погляд про традиційну хату ми знаємо нібито багато, але водночас ще й мало. Хата... Формування її тривало поступово, протягом століть, хоча сама вона з’явилася ще в глибоку давнину. Це пояснюється патріархальним укладом життя селянина. Хата — це колиска нашого народу, де творилася його журлива й оптимістична доля, жеврів і вибухав його гнів, складалися пісні та легенди, де люди переймалися буденними клопотами, кохалися, народжувалися і вмирали, щоб поступитися місцем прийдешнім поколінням. Недарма наявність власної оселі виводила людину на певну сходинку громадського значення, означала,, що вона працьовита, клопочеться про достаток для своєї сім’ї. Хату кожна господиня дбайливо доглядала. «Без господаря двір, без господині хата плаче» — говорить народне прислів’я. «Гляди ж, дочко,— повчає мати в одній з казок свою доньку перед заміжжям,— як будеш у свекра, то вставай раненько, умивайся біленько, вимітай хату і сіни, коло хати поодмітай, поприбирай, а в суботу ввечері припічок підмаж, долівку вимаж, то тебе і чоловік буде жаловать і од людей знаруги не буде». Отож у хаті завжди мало бути охайно, вибілено, розмальовано кольоровою глиною, оздоблено витинанками, прикрашено квітами, запашними травами. Біла хата, на думку Т. Шевченка,— найвизначніша прикмета українського села: Хати біленькі виглядають, Мов діти в білих сорочках... Хата надавала людині не тільки притулок від непогоди, а й створювала умови для повсякденного існування, де відновлюються сили, визріває натхнення. Тут формувалися родинні стосунки, створювалася своєрідна психологічна атмосфера, свій мікроклімат, де людина відпочиває, працює, харчується, осмислює своє буття та взаємини з навколишнім світом. Хати (хижі) в Україні у більшості регіонів були білими, мазаними. Лише у деяких західних регіонах їх фарбували у жовті та блакитні кольори. Своєрідною архітектурою побудови житла відрізняються райони Карпат. Хата мала світлицю (залу, велику хату) та кухню (хатину, ванкір, алькір, теплушку, боківку). Кожна хата мала сіни, а в сінях — відокремлені комори (комірчини, хижки, клітні, стебки). Продовження хати — ґанок (крильце, калідор), подовжені виноси даху (піддашшя, піддашок, підсобійка). Двір огороджували дерев’яним парканом або плетеним тином, були й брами, ворота. У дворі — хлів, стайня, стебок, льох, комори. На тину чи на кілочках сушилися глечики, горщики. Традиційним оформленням українського житла є українська вариста піч (внутрішній кут з боку вхідних дверей). У хаті — довгі лави та ослінчики. Лава несла; значне функціональне навантаження: на ній сиділи гості і члени сім’ї, вночі на ній спали; в лаві робили спеціальні дірки, а в них вставляли кужіль. Відомі і короткі лавиці, а пізніше увійшли в побут і стільці. У кутку хати по діагоналі від печі стояв стіл. Таке розташування визначалося кількома його функціями — тут працювали, відзначали урочистості чи сумували* споживали їжу, тому й ставили його у чистій та освітленій частині житлового приміщення. Великий стіл уособлював ідею єдності, родинної міцності та злагоди. За ним збиралися всі разом, щоб їсти, тому він сприймався як «годувальник» сім’ї. Поряд із дверима, проти печі, знаходився мисник, який разом із піччю і лавою утворював кухонну групу інтер’єру. По діагоналі від печі влаштовували парадний кутз (покуть, червоний кут), в якому вивішували ікони (образи), прикрашені покутніми рушниками, квітами, лампадкою. Необхідним атрибутом побуту, а отже, й інтер’єру була дерев’яна окована скриня, оздоблена різьбленням чи випалюванням. У XVI—XVII ст. вона виконувала функцію стола. Пізніше скрині стали використовувати для збереження одягу та різних цінних речей. Про скриню клопотали всі жінки ще в пору дівування. Тут складалося вбрання, вінок, рушники, прикраси, а у прискринку ховалися «таємниці»: пов’язане у вузлики різне зілля, яке мало чарівну силу. Ніхто не мав права зазирати до скрині — ні мати, ні батько, ні сестра. Скриня залишалася власністю дівчини* а пізніше жінки на все життя. У спадок вона могла перейти тільки після смерті. Скрині ставили у світлиці біля стола. Мальовані або різьблені, вони завжди виділялися серед інших) селянських меблів, які переважно не оздоблювалися. Скриня була символом майбутньої нової сім’ї. Молода дружина вивозила її з рідної хати як спогад про своє дівоцтво, як частину родового вогнища, батьківської хати, звичаєвих устроїв, духовних і моральних засад. Вона ставала в певному розумінні фундаментом нової родини. До елементів конструкції житла належить сволок (брус, на якому тримається стеля в хаті). На сволок вибирали стовбур кедра, який обтісували, надаючи йому квадратної або прямокутної форми. На Прикарпатті існував навіть звичай переносити міцний сволок із старої хати в нову. Особливо урочисто піднімали його на зруб, перев’язували рушниками або хусткою. Уздовж тильної стіни, між піччю та причілковою стіною, будували дерев’яний настил, лежанку-піл, на якому вночі спала родина. Українську хату прикрашали вишитими рушниками, килимами, веретами, коцами, ліжниками, ряднами. Окрасою української хати є криниця з журавлем та лелечине гніздо. До традиційного українського посуду належать миска та полумисок. Миска — глибока керамічна посудина, полив’яна (чи не полив’яна), розписи та кольори різні залежно від регіону. Використовуються для перших страв та в господарстві. Полумисок — керамічний посуд з поглибленням — використовують для перших та других страв. Горщики — керамічні, виготовлені на гончарному крузі, використовуються для приготування та зберігання їжі. Макітра — глибокий керамічний посуд для вареників, картоплі. Глечик — глиняна посудина для зберігання молока. Є в Україні своєрідні глиняні, керамічні посудини — куманці, барильця, горнятка тощо. Знайомство дітей з хатнім інтер’єром, подвір’ям, посудом починають з молодшого дошкільного віку і продовжують протягом перебування дітей у дитячому садку. Можна провести такі заняття: «Хата моя, хатиночка», «Лелечине гніздо», «Рушник на кілочку, хата у віночку», «Криниця моя, криниченька», «У бабусиній світлиці» та дидактичні ігри: «Почастуємо ляльку», «Приготуємо обід», «Мисник», «Український посуд», «Купуємо посуд», «Що з чого зроблено», «Бабусин посуд». Наводимо орієнтовані конспекти занять, розроблені О. П. Макаренко. Заняття на т е м у: «Мамина світлиця» (середня група). Мета: Поглибити знання дітей про предмети українського національного побуту: ковдру, рядно, хідники, скриню, скатерку, вишивані подушки. Хід заняття: На столі — панно із зображенням української світлиці. Зліва — розмальована піч, справа — мисник з посудом. У центрі — український килим, на стіні висить рушник. На навчальному столі стоїть маленьке ліжко, застелене вишитою ковдрою, лежать вишиті подушки,, лава застелена рядном, стіл застелений вишитою скатертиною, стоїть скриня, лежить хідник. Вихователь говорить, що діти сьогодні побувають в гостях у маминій світлиці. — Діти, давайте-но подивимося, що ж є в маминій світлиці? Так, є піч. її господині завжди розмальовували, тому і в нас піч розмальована квітками, півниками. — А ще що є? Так, мисник, на якому стоїть український національний посуд. А що висить на стіні? Так, на стіні висять вишитий рушник, килим. А що стоїть біля килима? Так, ліжко. Чим воно застелене? Правильно, ковдрою. А що лежить на ліжку? Правильно, вишиті подушки. Біля ліжечка — хідники, гарні, в смужечку. — Діти, а що ще стоїть у кімнаті? Так, стіл. Він накритий вишитою українською скатертиною, а стоїть на ньому глечик. — Діти, а що ще стоїть у кімнаті? Так, лава. Знаєте, чим вона накрита? Рядном. А що стоїть біля лави? Правильно, скриня. У скрині колись тримали постіль, вишивані рушники, вишивані сорочки, плахти, спідниці. Ось в таких світлицях колись жили. Узимку, коли в печі палахкотів вогонь, збиралися дорослі і малі і розповідали казки. Послухайте одну з них. Вихователь розповідає. Заняття на тему: «Ознайомлення з криницею» (старша група). Мета: Розширити знання дітей про народну символіку. Дати поняття про криницю. Виховувати почуття гордості за свій рідний край. Хід заняття: — Діти, сьогодні у нас з вами буде незвичайна екскурсія. Ми познайомимося із старовинною українською криницею. Діти заходять до зали, яка відповідно обладнана. їх зустрічає господиня. Господиня: «Прошу, прошу, гості дорогенькі, на моє подвір’ячко, на зелене зіллячко. Рада всіх вас бачити. Тут чекає на вас зроблена з каменю, дерева й криці старовинна криниця. Діти підходять до «криниці». Вихователь розповідає: — Діти, ось перед вами старовинна українська криниця. А ви знаєте, які за формою бувають криниці? — Так, круглі, квадратні. А з чого вони бувають зроблені? Правильно, з каміння, з дерева. А хто скаже, як називається ця криниця? Правильно, криниця-журавель. А чому саме так, послухайте легенду. Колись у сиву давнину мале, хлоп’я загубилося в лісі. Воно заблукало і захотіло пити. Хлопчик натрапив у лісі на глибоку криницю. Він зовсім знесилів і не зміг дістати з криниці води. Де не візьмись у небі з’явився журавель. Він опустився біля криниці і, нагнувши свою довгу шию, дістав води з неї. Хлопчик напився і подякував журавлеві. У дитини додалося сил, і вона знайшла стежку додому. Після того випадку люди на згадку про доброго птаха стали робити криниці, схожі на журавлів. Подивіться ще раз уважно на криницю. Ось ця кам’яна частина називається цямриння, а верхня — дерев’янка-журавель. Каміння для криниці возять з річки. Воно повинно бути гладеньке, шліфоване. А «журавля» роблять з дуба, щоб він був міцним, прикрашають різьбою. — Діти, як ви думаєте, зруб криниці, або цямриння, роблять лише з каменю? Правильно, ще цямриння буває дерев’яне, його викладають з колод, ось таких, як лежать збоку криниці. Тоді криниця-журавель має такий вигляд. (Показує картинку.) — То як називається нижня частина криниці? Якою вона буває? — Як називається верхня частина криниці? З чого її роблять? Чим прикрашають? — Діти, а чи хочете ви відчути себе хоч трішки маленькими журавлями? Журавлі найбільше люблять ті місця, де трава висока, густа. Ось давайте і ми з вами відшукаємо тут найзеленішу, найгустішу траву. (Діти ходять «подвір'ям» і знаходять найгустішу траву біля криниці.) — Відшукали? Де вона росте? — Так, біля криниці. Ось тепер сядьте, спочиньте і послухайте мене. У народі кажуть: «Де вода — там і життя». Тож недарма з давніх-давен вважають, що криницю копати в будь-якому місці не можна. У кожному селі шукають місце для криниці по-своєму. Ось у цьому селі колись жив дід, який ходив селом і шукав місце, де можна копати криницю. Там, де густа і зелена трава, він прикладав вухо до землі і слухав, чи шумить вода. Там, де він чув шум води, копали криницю. Вода в ній була чиста, холодна і смачна. Воду з криниці п’ють, нею миються, в ній перуть одяг. Раніше не могли в кожному дворі викопати криницю. Могла бути одна-дві; криниці на все село, тому люди ходили по воду далеко. Ось подивіться, як наша господиня йде по воду. Через плече у неї коромисло. На ньому — двоє дерев’яних відер. У давнину їх називали коновками. Господиня начіплює відро на журавель, набирає води, частує нею дітей і примовляє: Із криниці-студениці, Що під вишнями в саду, Я водиці-льодяниці У відерце наберу. Діти дякують. Вихователь запитує в дітей: — Чи смачна вода? — А яка ще вода буває? — А чи знаєте ви, чому вода холодна і чиста? — Тому, що в криниці б’є джерело. А джерельна вода дуже холодна і смачна, смачнішої від джерельної немає. — А чи бачили ви ще де-небудь джерела? — Так, у лісі. Хтось із дітей розказує вірш М. Чепурної «Лісове джерельце». Вихователь разом із дітьми дякують за гостину.
Запитання для повторення 1. Які українські національні іграшки ви знаєте? 2. Охарактеризуйте глиняні та дерев’яні іграшки відповідно до регіонів. 3. Назвіть традиційний український одяг (жіночий, чоловічий, дитячий). 4. Що характерне для одягу вашого регіону? 5. Назвіть найпоширеніші традиційні (та свого регіону) страви української кухні. 6. Дайте характеристику традиційному українському посуду (та відповідно до свого регіону). 7. Що характерне для хатнього інтер’єру українського житла?
|