Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать неотразимый комплимент Как противостоять манипуляциям мужчин? Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?

Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника







Українська національна іграшка





Іграшки кожного народу мають свої педагогічні, ху­дожні і технічні традиції. В Україні вони характеризу­ються інтернаціональністю, оскільки наша держава до­сить різноманітна за етнографічним складом. Оригінальність і неповторність народної іграшки визначається та­кож її національною своєрідністю вираження культури і побуту народу, що символізує її звичаєво-традиційні ознаки.

Предметом спеціального дослідження народна іграш­ка стала лише в кінці XIX—на початку XX ст. Вперше нею зацікавились етнографи. Саме вони і звернули увагу на іграшку як на пам’ятку матеріальної культури і по­буту — від первіснообщинної культури і до сьогодення. Етнографами світу укладені відомі на сьогоднішній день у різних країнах колекції іграшок народів Азії, Африки, колекції ляльок у Паризькому педагогічному музеї, у музеях Нюрнберга, Берліна, Стокгольма та інших міст. З російських дослідників народної іграшки варто від­значити роботу Я. Г. Оршанського та М. Д. Бартрама, який заснував перший музей іграшки в Москві й уклав добре відомі колекції народної іграшки.

Історія виникнення іграшки в умовах первіснообщин­ної культури: в сучасних народів, які стоять на низько­му щаблі розвитку, утверджує думку про те, що першим творцем іграшки була сама дитина. На перших етапах дорослі виступали її соратниками, і лише згодом в об'єд­наній спільній творчості почали створюватись іграшки всіх основних типів з усіма їх специфічними рисами і традиціями.

Народна іграшка народжувалась у зв’язку з природ­ною потребою дитини пізнавати світ, творчо і самостійно його осмислити. Отже, наслідування дорослих в їхній трудовій і побутовій діяльності, звичаєво-обрядових дійст­вах є основним змістом іграшки.

У дослідженнях зарубіжних авторів (Ф. Фольц, Р. Вайян, А. Міллер, Д. Левінгстон, О. Брайант, Л. Нер- деншільд, Ф. Тейлор, А. Вейль, М. Мід та ін.), а також у роботах мандрівників та етнографів (В. Зуєв, М. Ми­клухо-Маклай, В. Штернбенг, М. Богораз, І. Харузін, М. Вишеславцев, Є. Покровський, С. Стебницький) по­дається багатий матеріал про становище дитини в сус­пільстві на низькому рівні розвитку, про її спосіб життя і діяльності, іграшки та ігри. Так, Миклухо-Маклай, опи­суючи заняття дітей папуасів \ однозначно стверджує ідентичність дитячої іграшки і знарядь праці дорослих.

Особливості світосприймання кожного вікового періо­ду впливають на естетичне оформлення іграшки, її де­коративне оздоблення за допомогою різних народних промислів — різьби, декоративного розпису, інкрусту­вання.

С. Русова вважала обов’язковим глибоко проаналі­зувати естетичну творчість народу в іграшці і вказувала на те, що національна іграшка є часткою цієї творчості, отже, часткою всього народу.

Українська народна іграшка несе малятам доступні знання про працю, відпочинок людей у давнину, їхній побут, мистецтво, життя загалом. Народна іграшка в ди­тячих руках є тією ниточкою, яка з’єднує людину з істо­рією її Батьківщини. Вихователь спрямовує свою роботу на те, щоб навчити дітей поважати творців народної іг­рашки, виховувати інтерес до них.

Українські народні іграшки надзвичайно різноманіт­ні, отже, відрізняються регіональними та видовими особ­ливостями. В Україні їх можна поділити на кілька видів: дерев’яні, глиняні, м’які (ганчіркові), сирні, солом’яні та іграшки з природного матеріалу. Іграшки відмінні за кольором, формою, візерунком, оздобленням, технікою виготовлення відповідно до регіону їх виготовлення та авторських задумів. Найвідоміші місця виготовлення іг­рашок — це Прикарпаття (Косів, Кути), Львівщина (Яворів, Стара Сіль), Полтавщина (Опішня, Хомутець), Дніпропетровщина (Петриківка), Волинь (Ковель). Є свої майстри дитячої іграшки на Київщині, Хмельнич­чині, Вінниччині, Одещині.

Косівські і кутські іграшки. Характерними для цього регіону є керамічні іграшки. В них витягнуті пропорції, світлий колір (жовтий, зелений, білий) з рослинним гео­метричним орнаментом.

З усіх глиняних іграшок, які виготовляли в Україні, свищик, напевно, найулюбленіша і найпростіша іграшка для малят. У сизу давнину вважалося, що свищик відга­няє злих духів від дитини. Найвідоміші із свищиків — ко­сівські пташки, коники, цапки, баранці. Червоні зозульки з біло-зеленим розписом косівського майстра Ю. Ю. Іл- люка відомі за межами України.

Кутські майстри дарують людям свищики, зроблені у вигляді тварин, птахів, дитячого посуду. А ще славлять­ся Карпати сирною іграшкою. Тут її виготовляють за досить специфічною технологією. Сир купують у вівча­рів, жінки виробляють з нього фігурки тварин, а потім опускають їх у розтоплене масло, щоб вони стали глад­кими і жовтими. їх використовують як обрядові атрибу­ти для ігор дітей. Після ігор їх залюбки з’їдають. Такі іграшки мають як освітнє, так і виховне значення.

У Карпатах ліпили також іграшки з тіста. Треба ска­зати, що такі іграшки можуть бути використані в дитя­чих садках і сьогодні, якщо педагогічний колектив може забезпечити відповідність іграшок усім вимогам, особли­во гігієнічним.

Славляться Карпати і дерев’яною іграшкою. Кожен, хто гостював у Карпатах, привозив додому дитячі со­пілки, дудочки, ляльок, грибочки, писанки, дерев’яний посуд та інші вироби.

Яворівська іграшка. В іграшках-забавках Яворівщини виявляється міцний зв’язок з традиціями народного життя. Предмети побуту, посуд, знаряддя праці, одяг—все це відтворюється у народних іграшках: скриня, стільці, лави, стіл, колиска, ліжко, іграшкові меблі, виконані в мініатюрі, повторюють оригінал. Фантазія майстрів ожив­ляє іграшку і наділяє її змістом, який збуджує дитячу уяву, захоплює її та спонукає до дії. Яворівська іграшка має давню історію, яка охоплює три основні хроноло­гічні етапи її розвитку: 1) кінець XIX — початок XX ст.; 2) 20—30-ті рр. XX ст.; 3) 40-ві рр. і до теперішнього часу.

Численні архівні матеріали свідчать про виробництво іграшок XIX ст. у гак званому Малому Передмісті Яво­ра, де зосередився центр іграшкового промислу Одна сім’я протягом року виробляла приблизно 3600 дитячих іграшок.

В описах асортименту іграшок зазначено, що тут ро­били коників, пташок, дитячі колиски, меблі для ляльок, посуд, музичні інструменти (сопілки, скрипки, пищалки). їх виготовляли з дерева: явора, липи, осики, верби, сос­ни, рідше з бука і груші. Окремі деталі, відмінні за кон­струкцією і розмірами, вирізували пилкою з відповідного дерева.

Первісну обробку деревини виконували сокирою, від­рубували довжину валків, обтісували їх. Основи возиків виготовляли з сосни, також користуючись сокирою і ви­гладжуючи їх дворучним ножем «вітряком». Ці процеси виконували на примітивному верстаті — «кобилці». Ко­леса для візків вирізували з циліндричних обтесаних валків явора. Заготовлені окремо деталі складали у від­повідну композицію, скріплювали дерев’яними кілочка­ми. Іграшки виходили прості і раціональні за конструк­цією, з мінімальною кількістю деталей.

Художня виразність іграшки досягалась переважно різьбленням, моделюванням, а розпис підсилював, по­глиблював декоративність. На природному фоні дереви­ни довільно продовжували жовті плями, хвилясті смуги, що складали основу дальшого розпису. На тих плямах та обіч їх малювали зеленими і червоними кольорами традиційні мотиви із зображенням колка, листочків, вербівки, крапки, цяточки, розетки, ружі.

Найпростіше комбінування цих прийомів давало ве­лику кількість варіантів розпису. Найефективніше на природному фоні деревини виглядала барвиста гама червоного, зеленого, жовтого кольорів.

Народні майстри виконували розпис пензлями, які робили з котячої шерсті. Малювали вільно від руки, фар­би виготовляли з рослинних барвників.

У розписах іграшок 20—30-х рр. з’являється новий орнаментальний мотив — великі кружальця, колки, вво­диться жовтий колір. У прийнятій системі розпису, згід­но з природним кольором дерева, наносились червоні та зелені кольори різних відтінків. Жовтий колір не висту­пав у провідних орнаментних мотивах, а використовував­ся у прямих або хвилястих смугах, які об’єднували чер­воні, зелені колки і вербівкн в цілісну композицію. В цей час барвники повністю замінили анілінові фарби, що по­силювало яскравість розпису іграшок.

В яворівських іграшках XIX ст. особливо цікаві ко­ники — дуже популярні, опоетизовані майстрами мовою пластики, орнаменту і колориту. Основні конструктивні частини їх: підставка у вигляді прямокутної горизонталь­ної дощечки, так званої основи, дві осі, чотири колеса і коники — один або два. Голова коника з виступаючим лобом у вигляді трикутника, спина без вигинів, корпус незаокруглений, ноги прямі, чотиригранні. Коники вільно розміщені в просторі. Це зображення дещо фантастичне, зрозуміле дітям, пов’язане із задумом дитячої гри, ви­гадкою, казковістю.

Декоративні якості іграшок посилював розпис, вико­наний на природному кольорі дерева, що характеризу­ється неперевантаженістю і доцільністю. Легкими маз­ками на поверхню коників, візочків наносяться рослинні мотиви «вербівки», «розетки». «Вербівки» — це трохи ви­гнуті стеблини з каплеподібними листочками. Вони об­рамлені поясом, який творить форму мотиву «качечки», поширеного в орнаменті яворівських скринь і вибійок.

Окрему групу іграшок становлять вершники. В них коники тримаються на підставці або в спеціальних осях з держаком.

Цікава композиція візочків «гультяй». Коли дитина тягне за мотузок, своєрідний візок їде, бо його основа з колесами. На ній стоїть пара коней, а за ними — ци­ліндрична підставка, яка обертається навколо осі. На ній танцюють по колу у зворотному напрямі дві пари фігурок людей. Рух робить іграшки цікавими, легше вво­дить у дію гри. Рухова іграшка співзвучна рухам і діям дитини.

Інший вид дитячих іграшок — «колиски для ляльок» — мали профільовані і розмальовані бічні сторони — «боч­ки» і ніжки для гойдання — «ходила». Принцип розпису подібний до розпису коників.

На стінках малювали вербівки, цяточки і концентрич­ні кола — сонечка. Основну роль відігравав світлий при­родний колір деревини, на якому чітко виділявся тради­ційний червоний або темно-зелений орнамент.

Яворівські майстри виробляли для дитячої гри також столики, крісла, дивани— «бамбетлі». Конструктивно-композиційне трактування цих маленьких іграшок висо­тою 8—10 см подібне до справжніх меблів, що побуту­вали в яворівських хатах.

Меблі-іграшки розписані переважно на спинках вербівками, що надавало їм особливої живописності. З та­кими світлими і радісними меблями приємно господарю­вати дівчаткам, розставляти, комбінувати залежно від задуму гри.

Один із відомих майстрів В. Приймак дитячі іграш­кові меблі виготовляє комплексами: скриня, диван, стіл, шафа, крісла, дитяча колиска. Особливість художнього вирішення цих іграшок полягає у розписі, який викона­ний у межах розробленої системи розпису іграшок з ко­никами. На природному фоні деревини окремі частини меблів розмальовано жовтими смугами, червоними і зе­леними вербівками, пагінцями в різних орнаментальних композиціях,

Інші типи іграшок — сопілки, скрипки, дзиґи тощо — виготовляли згідно з традиційною технологією і декору­ванням.

Хоч сотні майстрів повторювали принципи декору­вання і розпису, кожна окрема іграшка мала свою не­повторність у деталях.

Крім традиційних іграшок, відомі й вироби для гос­подарських потреб, твори виставочного характеру.

Так, І. Фіяла змайстрував дерев’яну швейну машину, С. Чупа — макет поїзда, С. Масюк — млина тощо. Ці ро­боти експонувались на виставці у Львові.

У деяких іграшках під час руху утворюються звуки. Наприклад, «качечка». Іграшка складається з палички-держака, яка одним кінцем закріплена у середині осі з двома колесами. Зверху осі вмонтована пташка з ви­тягнутою вперед голівкою та великими заокругленими крилами, з’єднаними дротиком з колесами. При поштовху держака колеса починають крутитися, а крильця під­німаються і сплескують: чим швидше біжить дитина, тримаючи перед собою держак, тим частіше пташка ло­потить крилами, мерехтить яскравими барвами розпису.

На початку 60-х рр. у Яворові почали виробляти то­чені іграшки. Новий напрям у розвитку яворівських іг­рашок визначало звернення до точених іграшок сюжет­ного, тематичного характеру. Насамперед наслідувались давні прийоми: робили видовжену дощану підставку на колесах, але на ній розміщували не плоскі, столярні ро­боти, а об’ємні точені фігурки людей, птахів. В основі конструкції фігур лежить конічна овальна або цилінд­рична форма окремих частин дерева, які з’єднані у від­повідних пропорціях і становлять єдине ціле.

У розпис іграшок вводиться багато білого, чорного, синього, жовтого, вишневого кольорів. Суцільно покри­ваються фарбою окремі фігурки, деталі, вся основа іг­рашок, природного кольору деревини для тла розпису не залишається. Тлом найчастіше служить вишневий, си­ній або білий колір.

Іграшки виробляли і яворівські гончарі. Це були пе­реважно свистунці — півники, коники, здебільшого дріб­них форм. їх розписували хвилястими лініями білою і червоною ангобами, поливали кольоровою «поливкою».

Формували іграшки вручну, обов’язково робили два отвори в тулубах для своєрідного заломлення повітря.

Найпоширеніші свистунці — півники. Голова в них піднята, розширений в боках тулуб, згладжена горизон­тальна спинка, короткий зрізаний хвіст — свищик. Ноги півників — кругла підставка, на якій вони твердо стоять, витягнувши вперед шию, ніби готові заспівати.

Цікаві й коники з такими самими короткими ногами у вигляді підставки. Більше уваги майстри приділяли формуванню голови коня, передаючи характерні риси цих тварин.

Хомутець та Опішня — старовинні гончарні осередки Полтавщини. Здавна були відомі опішнянські скульптур­ні образи жінок, народжені культом богині родючості. Колись такі фігурки клали в зерносховища, біля родин­ного вогнища, це були ніби господині.

Славиться Опішня і керамічними виробами. Це ку­манці, барильця, вази, іграшки, прикрашені рослинним орнаментом. Квіти, колоски, листя, виноград виконані нескладною технікою: мазками, крапочками, кільцями, лініями.

У кольоровій палітрі опішнянських майстрів перева­жають коричнево-червоні, вохристі кольори, зелений, сі­рий, блакитно-синій, які надають виробам більшої деко­ративності.

Неперевершеним майстром опішиянської дитячої іг­рашки була Олександра Селюченко (1921 —1987) [116]. її вироби, сповнені гумору і невичерпної фантазії, зберіга­ються у багатьох музеях та приватних колекціях. Нині в Опішні створюється меморіальний музей О. П. Селю­ченко. її іграшки — свистунці у вигляді білочок, зайчи­ків, вовчиків.

Працює в Опішні старійшина опішнянського гончар­ства Г. Н. Пошивайло. Його іграшки — неглазуровані свистунці малих розмірів, прикрашені зеленими й черво­ними малюнками. Майстер опішнянської кераміки М. Є. Китриш виготовляє глазуровані жовті та зелено-коричневі іграшки (вершники на конях, бички, чортики, музиканти), прикрашені рослинним орнаментом. Опішнянський гончар І. А. Білик виготовляє баранчиків, ко­ників, левиків зеленого і коричневого кольорів, прикра­шених рельєфним ліпленням.

У петриківських іграшках переважає рослинний ор­намент з фантастично небувалих у природі квітів. Серед них — традиційна квітка «цибулька», яка схожа на роз­різану навпіл цибулину, «кучерявка» — з вигнутими пе­люстками; крупні пластинчасті листочки; тоненькі буто­ни на стеблі, виконані легкими уривчастими мазками. У розписах застосовуються мотиви садових квітів — жор­жин, айстр, тюльпанів, троянд; польових квітів — рома­шок, волошок та декоративних, їстівних ягід — калини, полуниці, винограду. Петриківським розписом люди при­крашали і своє житло: на стінах і печах малювали різні квіти, бутони, листя, створюючи букети та казкові ком­позиції. Петриківські народні іграшки виділяються своєю декоративністю, конструктивністю й орнаментальністю.

На Черкащині (село Громи) виготовляють свистунці (вершників, коників, баранців), які в довоєнні роки не прикрашались і не глазурувались, а в повоєнний час їх поливали чорною смолою й орнаментували біло-червоно-зеленими цятками. Обпалювали їх у звичайних домашніх печах. На Придніпров’ї майстер глиняної іграшки І. Су­хий, на Одещині — О. Шиян, у Києві — Ф. Олексієнко, на Хмельниччині — О. Пирожок (горщики, мальовані ан­гобами). На Вінниччині майстри виготовляють глазуро­ваний дитячий посуд різних форм, на Житомирщині — димчастий іграшковий посуд (банячки, макітри, кулики, горщики), на Волині — гладишки, горщики.

Угорська іграшка — це керамічні сувеніри, набори посуду для молока, для кави, це фігурки різних тварин, персонажів казок, ляльковий посуд тощо. За допомогою тонких ліній, широких мазків, кругів майстри зображу­ють квіти, ягоди, листя, використовуючи білі, червоно-коричневі, сині кольори для розпису по темному (чорно­му, темно-коричневому) тлі, іноді малюнок наносять безпосередньо на черепок, тоді розпис набуває більшої конкретності, виразності.

Ужгородські іграшки включають у навчально-вихов­ний процес дитячого садка. Дітей поступово ознайомлю­ють з ними, збагачуючи знаннями про особливий розпис, поєднання кольорів, різноманітність форм.

Заслуговують на увагу і відомі київські керамічні ви­роби. Вони дуже різноманітні за кольорами: коричневий, сіро-синій, червонувато-коричневий. Для орнаментів ви­користовують темно-зелений, рудо-жовтий, вохристі та бі­лі кольори. Такі керамічні вироби діти відрізняють за регіональними особливостями. Київська іграшка поряд з іншими використовується в дитячому садку і посідає ва­гоме місце в педагогічному процесі.

Найпершою забавою маленької дитини є ляльки — глиняні, дерев’яні, з соломи, ганчір’я тощо. Вчені допус­кають, що виготовлення ляльки з ганчір’я виникло в селі Золотоношка Черкаської області.

А от ляльки з Харківщини трохи відрізняються від черкаських: мають міцний тулуб (здебільшого з дерева), а одяг їх відповідає місцевим звичаям. Ознайомлюючи дітей з такими іграшками, педагог обов’язково наголошує на їх відмінних рисах.

Ознайомлювати дітей з народною іграшкою слід з молодшої групи. Показують її під час читання творів усної народної творчості, декоративного малювання або використовують в іграх. У другій молодшій групі діти з цікавістю розглядають кутські, косівські іграшки, забав­ляються свищиками. Вихователь знайомить з найпрості­шими іграшками різних регіонів.

Ознайомлюючи дітей з петриківською народною іг­рашкою в молодшій групі, вихователь не тільки розпо­відає про них, а й залучає до зображення елементів ок­ремого розпису: мазків, крапочок, рисок.

Дітей молодшого дошкільного віку потрібно позна­йомити з сопілкою. Такі заняття супроводжують читан­ням творів українського фольклору, народними хоровод­ними іграми з цими іграшками.

Наприклад, конспект заняття для молодшої групи «Ознайомлення дітей з народною українською іграшкою».

Завдання: Ознайомити дітей із сопілкою, вчити грати на ній. Виховувати інтерес до народної іграшки.

С л о в н и к: сопілка, візерунок, пташка, свищик.

Матеріал: лялька Орися, дерев’яні сопілки (за кількістю дітей), свищики.

Хід заняття: Дітей гостинно зустрічає Орися у національному карпатському вбранні, вітається, запро­шує сісти. Діти сідають на лаві. Орися грає на сопілці і співає. Вихователька: «Діти, Орися приготувала для вас цікаві іграшки. Але щоб одержати їх, спочатку відгадай­те загадку:

Голос тоненький має,

Всіх маляток звеселяє,

Ви на ній всі граєте.

Хто вона — впізнаєте?

Не паличка, не гілочка —

Звуть мене... (сопілочка).

Про що ця загадка? Так, про сопілочку». Роздає всім малятам сопілочки. Діти грають на сопілках.

Вихователька пропонує дітям послухати розповідь: «У лялечки Орисі є товариш Іванко. Пішли вони одного разу до річки. Світило сонечко, зеленіла травичка, співа­ли пташки. Зрізав Іванко гілочку верби і зробив з неї сопілочку. Прикрасив її і почав грати, а Орися з подруж­ками пішла танцювати. Давайте і ми пограємо на сопілці. (Діти грають, вихователька допомагає відтворювати зву­ки.) Молодці, малята, гарно граєте, як Іванко. Отже, Іванко зробив сопілочку з дерева. (Запитує, з чого зроб­лено сопілку.) Сопілка не лише гарно грає, вона й сама гарна. Чим вона прикрашена? Так, візерунком». Діти розглядають візерунки. Вихователька розповідає, що со­пілочки — це подарунок з Карпат, з Косова. «А тепер погляньте на цю іграшку. (Діти розглядають.) Це пташ- ка-свищик, вона виготовлена народними майстрами з дерева і теж прикрашена візерунками — листочками, кві­точками. Як називається ця іграшка? З чого вона зроб­лена? Чим прикрашена?» Демонструє, як звучить сви­щик. Пропонує малятам уявити себе пташками і пограти в гру «Перепілочка».

У середній групі вихователь знайомить дітей з біль­шою кількістю іграшок, залучаючи їх до ігор у повсяк­денному житті, використовуючи їх на заняттях. При цьо­му педагог не наголошує на регіональних особливостях народної іграшки. У цьому віці урізноманітнюються ігри з народними іграшками, діти вже малюють нескладні ві­зерунки на українській народній іграшці площинного зо­браження, малюють «цибульку», «пуп’янок».

У старшому дошкільному віці дітей ознайомлюють з особливостями пропорцій, кольорів та зображень на іг­рашках. На заняттях дітей спонукають до самостійного створення окремих візерунків, орнаментів, які характер­ні тільки для даного виду іграшок найближчого регіону; знайомлять з процесом виготовлення іграшок, їх історією, майстрами.

У підготовчій групі діти розфарбовують глиняні іг­рашки, самостійно добирають характерні кольори для опішнянських і косівських регіонів; ширше знайомлять­ся з різними видами іграшок, дізнаються про історичний і регіональний аспекти, їх традиційні особливості. Озна­йомлення з народною іграшкою педагог планує і в пов­сякденному житті, коли звертає увагу дітей на ту чи ін­шу іграшку, яка є в групі дитячого садка, пропонує уваж­но її розглянути, сам розповідає і поступово спонукає дітей до висловлювання своїх вражень і роздумів про цю іграшку.

Народна іграшка — чудовий матеріал для використан­ня на заняттях з різних розділів програми народознавст­ва та розвитку мови, зображувальної діяльності. Це і сюрпризний момент, і засіб зацікавлення дітей, зосеред­ження їхньої уваги.

 

§ 2. Український національний одяг

У народному костюмі відбилися спільність походжен­ня та історична доля східних слов’ян, взаємовпливи куль­тур інших народів, які зберегли ознаки різних епох. Особ­ливості костюма є важливим джерелом вивчення етніч­ної історії населення, його соціально-класової структури, естетичних поглядів та уявлень.

Характерною рисою традиційного українського вбран­ня є його декоративна мальовничість, яка відбиває роз­виток ремесел, високу культуру виробництва матеріалів для одягу, створення різноманітних його форм, володіння багатьма видами і техніками опорядження та декору­вання. В цьому розумінні український національний одяг відрізняється значною варіантністю

Матеріалом для всіх жіночих українських сорочок завжди було і є біле лляне чи конопляне полотно до­машньої роботи або купована біла бавовняна тканина. Білий колір українських сорочок—це найхарактерніша їх особливість. Другою особливістю української жіночої сорочки є вишивка.

Дітей усіх вікових груп передусім знайомлять з ук­раїнським національним (класичним) одягом, як жіно­чим, так і чоловічим.

Жіночий одяг. Сорочка-вишиванка — це довга сукня з довгими широкими рукавами, оздоблена вишивкою, різ­ними візерунками залежмо від її призначення (святкова чи буденна) та регіону.

Вишивками оздоблюються горловина (комір), перед (пазуха), верхні частини рукавів (вставки); вузенькою смужкою-облямівкою вишиваються рукава біля зап’яст­ків. Обов’язково вишивають у жіночій сорочці нижній край сорочки — поділ. Про жіночу сорочку дітям можна повідомити такі народні приповідки: «Рукава як писан­ка, а личко як маків цвіт»; «Пізнають хлопці і в драній сорочці, аби полики вишиті»; «У наших хазяйок та по сто сорочок, а у мене одна та й та біла щодня». Наступний обов’язковий елемент — запаска. Запаски бувають двох видів. Одна із них — це чотирикутний шматок вовняної тканини із зав’язками на верхніх кутах. Такі запаски одягають по дві зразу: одну спереду, а другу ззаду, але в такий спосіб, щоб з обох боків, де сходяться краї за­пасок, було трохи видно сорочку. Другий вид запаски являє собою один суцільний шматок вовняної тканини, що ним обгортається стан навколо, але так, щоб кінці його сходилися спереду. Поверх запаски одягають попе­редницю — поясний жіночий одяг, пошитий з декоратив­ної тканини з мереживом, обшитий шнурком.

Плахта — верхня спідниця, кольорова (чи картата), вишита гладдю, краї її по боках розходяться. Кептарик (киптарик, камізелька) — це безрукавка, яка у кожному регіоні мала свої особливості (матеріал, вишивки чи оз­доблення, назву).

Спідницю шиють з білого домотканого полотна, вни­зу її пришивають мереживо. Це нижній одяг до кофти, під плахту чи запаску.

Намисто (коралі, силянка, дробинка, зґарда)—на­шийна жіноча прикраса у шість ниток.

Жіноче взуття — традиційні червоні (святкові) та чор­ні(буденні) чобітки, черевики; постоли, личаки.

Своєрідне в Україні і жіноче вбрання голови. Най­більш уживана хустка, виготовлена з фабричної ткани­ни. Краї хустки не обшиті. Поле біле чи кольорове, по ньому розкидані квіти. Хустки були своєрідними обере­гами від негоди, палючого сонця, від хвороб та нагово­рів. Проте була різниця у ношенні хустки між дівчатами і жінками. На Лівобережжі влітку дівчата складали хуст­ку навскіс трикутником і обмотували її навколо голови, а тім’я залишали відкритим, «щоб волосся видко» На Правобережжі дівчата і літом, і зимою обгортали хуст­кою голову так само, як і жінки, але ззаду з-під хустки повинна була визирати коса.

У галицьких селах ще й досі збереглося старослов’ян­ське дівоче вкриття голови — луб’яний віночок, обгорнений хусткою, а зверху покритий білою прозорою ткани­ною, ніби денце шапки [117].

Заміжні жінки колись ховали своє волосся під очі­пок — шапочку циліндричної чи сідлоподібної форми із шерстяної, бавовняної чи шовкової тканини.

У етнографа О. Воропая читаємо: «В залежності від достатків господині, очіпки бувають з бавовняної мате­рії, з шовку, оксамиту і навіть з дорогої парчі. Що ж до кольору, то очіпки також бувають різні: білі, сині, зеле­ні; у дуже старих бабусь чорні, а у вдовиць, що хочуть вдруге вийти заміж,— червоні. В молодих господинь білі очіпки звичайно вишиваються і часом перетворюються на дуже гарне вкриття голови» [118].

До кінця XIX ст. був поширений головний убір на­мітка — біле полотнище, оздоблене вишитим або тканин­ним орнаментом. Одягали намітку на очіпок.

«Намітка, перемітка, серпанок—старовинний укра­їнський жіночий головний убір у вигляді вузького лля­ного, конопляного або шовкового полотнища, що ним заміжні жінки повивали голову, найчастіше поверх очіп­ка. Способи пов’язування намітки були дуже різноманіт­ні — кінці полотнища зав’язували ззаду, збоку, зверху, над чолом, під підборіддям тощо. На початку XX ст. на­мітка майже вийшла з ужитку» [119].

Відомий ще один жіночий головний убір — бойків­ська півка. «Півка — це досить великий чотирикутний шматок полотна чи бавовняної тканини, один його край вишитий вузенькою смужкою. Півку одягають на голову так, щоб вишита смужка приходилась над чолом» [120].

А ще деякі автори згадують про давню теплу жіночу шапочку продовгасто-округлої форми — кораблик. «Пе­редні та задні кінці кораблика іноді бувають подвійні, а через це на голові виходить щось на зразок чотирьох вушок чи ріжків. За козацьких часів кораблики шилися з дорогої парчі або оксамиту, а відвороти робились з бобрового хутра» [121].

Чоловічий одяг. Найбільш уживана, як і в жінок, со- рочка-вишиванка. Сорочка заправлялась у широкі сук­няні або шовкові шаровари яскравого кольору (червоні, сині, зелені). Поверх сорочки одягався жупан (кунтуш). До верхнього чоловічого одягу належать також штани (гачі), свита, кирея, кожух, корзно (плащ), кептар. Чо­ловіче взуття — чоботи, постоли (стягнені мотузком шматки сиром’ятної шкіри), личаки (плетені з лика).

Пояси, які носили чоловіки, були шовкові, вовняні та бавовняні. Були колись в Україні ще й старовинні чу­мацькі череси.

Чоловічі головні убори — шапка, кучма, бриль, каш­кет, картуз, капелюх.

Дітей дошкільного віку знайомлять з традиційним ук­раїнським одягом уже з другої молодшої групи.

У молодших групах це доцільніше зробити на ляль­ках, одягнених у національні костюми. У середній групі вже проводять заняття, на яких дітям показують нату­ральні моделі (дитячі, жіночі, чоловічі) українського одягу. Для цього відповідно вдягають дітей, працівників дитячого садка або батьків, яких запрошують на занят­тя як гостей.

Дітям старшого дошкільного віку можна показати альбом українського одягу, ознайомити їх з регіональним одягом. Можна влаштовувати виставки одягу у залі чи в музеї дитячого садка.

Наводимо конспект заняття для середньої групи на тему «Український національний одяг» (розглядання ляльок у національному українському вбранні)

Завдання: Поглибити і розширити знання дітей про український національний одяг. Жіночий — сороч­ка-вишиванка, плахта, спідниця, фартух, віночок; чоло­вічий — сорочка, штани, шаровари, шапка, пояс.

Хід заняття: Стукають у двері. З’являються дві ляльки в українському вбранні, вітаються. Оксана й Іванко пропонують дітям розповісти про свій одяг. Ви­хователька викликає кількох дітей, і ті розповідають, у що ляльки зодягнені, називають предмети. Потім роз­глядають убрання Оксанки, називають його, порівню­ють зі своїм.

Вихователька узагальнює:

— Молодці, діти. На нашій гості Оксанці святковий український національний одяг: вишивана сорочка, бар­виста спідничка. Ще на ній корсетка і фартушок. Бачи­те, як гарно він вишитий. А що в Оксанки на шиї? Якого кольору намисто? На голові віночок з квітами. Взута вона в червоні чобітки. Красиво, правда?

Це маленька українка,

В неї коси по колінка,

І спідничка-фалдованка,

І сорочка-вишиванка

— А чому засумував Іванко? Так, ми ще не роздиви­лися його вбрання. Погляньмо, у що ж він вдягнений. Так, і в нього вишивана сорочка.

Вишиваю вишиванку

Я для братика Іванка.

Вся в мережках вишиваночка —

Подарунок для Іваночка.

— А ще наш Івась одягнений у шаровари. Чим під­перезаний? Якого кольору? На голові в нього шапка, а в що він узутий?

Дуже просять чоботята-чоботятка:

— Затанцюйте, хлопчики й дівчатка!

Тож заграймо весело гопачок,

Хай танцює, стукає каблучок.

Звучить мелодія гопака. Вихователь запрошує дітей до імпровізованого танцю.








Date: 2015-10-18; view: 1136; Нарушение авторских прав

mydocx.ru - 2015-2017 year. (0.015 sec.) - Пожаловаться на публикацию