Кримінально-правова характеристика обставин, що виключають злочинність діяння

Необхідна оборона. Правовий інститут необхідної оборони відноситься до числа найбільш глибоко і повно розкритих у науці кримінального права.

У ч. 1 ст. 36 КК України зазначено, що необхідною оборо­ною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних за­коном прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхам заподіяння таму, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевіаі(ення меж: необхідної оборони.

Право на необхідну оборону є самостійним і невід'ємним правом громадянина і не носить субсидіарного характеру. З точки зору правового статусу особи право на необхідну оборо­ну — це невід'ємне суб'єктивне і притому природне право будь-якої людини — члена суспільства. Кожен може викорис­тати своє право на захист незалежно від будь-яких обставин, але може і ухилитися від його здійснення.

Необхідна оборона є правомірною лише за наявності пев­них умов, визначених ст. 36 КК України: 1) дії, якими вона викликана, вчинено з метою захисту охоро­нюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, інших осіб (фізичної чи юридичної"), суспільних інтересів, інтересів держави.

Не визнається необхідною обороною захист особи від пра­вомірного затримання працівниками правоохоронних орга-

Обставини, що виключають злочинність діяння 47

нів, але поряд з цим вважається необхідною обороною за­хист від явно незаконного затримання навіть коли його здійснюють особи, які за законом мають право не таке за­тримання.

Також слід сказати, що дії, вчинені у відповідь на напад, умисно спровокований "потерпілим" з метою здобути собі переваги особи, яка обороняється, не є необхідною оборо­ною.

2) наявність суспільно небезпечного посягання — діяння,
ознаки якого передбачені КК України.

3) своєчасність необхідної оборони, тобто вона можлива лише
тоді, коли є наявне посягання — яке вже почалось і ще не
закінчилось.

4) реальність посягання. Посягання не може існувати лише в
уяві того, хто захищається.

Також слід відмітити, що в окремих випадках може бути визнано правомірним такий захист як уявна оборона, що регламентується ст. 37 КК, в якій сказано що уявною обо­роною визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реально суспільно небезпечного пося­гання не було і особа неправильно оцінюючи дії потерпіло­го лише помилково припускала наявність такого посягання. Уявна оборона не тягне за собою кримінальної відповідаль­ності за наявності двох ознак, які їй притаманні:

• коли обстановка, що склалася давала особі достатні підста­
ви вважати, що мало місце реальне посягання;

• коли особа не усвідомлювала і не могла усвідомлювати по­
милковості свого припущення.

5) шкода може бути заподіяна лише тому хто посягає;

6) заподіювана шкода, є необхідною і достатньою в даній об­
становці для негайного відвернення чи припинення пося­
гання.

Перевищенням меж необхідної оборони відповідно до ч. З ст. 36 КК визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посяган­ня або обстановці захисту.

Якщо в обстановці, що склалася, особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно не­безпечного посягання, вона підлягає кримінальній відповідаль­ності за заподіяння шкоди через необережність (ч. 4 ст. 37). Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через

Глава 6.

сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпеч­ним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподія­ної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту (ч. 4 ст. 36).

Не є перевищенням меж необхідної оборони і немає наслід­ком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернен­ня протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно то­му, хто посягає (ч. 5 ст. 36).

Затримання особи, яка вчинила злочин. Відповідно до ч. 1 ст. 38 КК, не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставляння її, відповідним органама влади якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи.

Отже, затримання особи, яка вчинила злочин — це позбав­лення її можливості вільного пересування та вчинення певних дій, спрямованих на зникнення з місця вчинення злочину. У ч. 2 ст. 38 КК зазначено, що перевищенням заходів, необхідних для затримання злочинця, визнається умисне заподіяння особі, що вчинила злочин, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає не­безпечності посягання або обстановці затримання злочинця.

Якщо присутнє перевищення заходів, необхідних для затри­мання злочинця, то існують випадки, коли воно тягне за со­бою відповідальність:

1) умисне вбивство при перевищенні заходів, необхідних для
затримання злочинця (ст. 118);

2) умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження злочин­
цю (ст. 124).

Водночас виключає злочинність діяння затримання особи, яка вчинила злочин, коли ця обстановка має наступні ознаки:

• мету затримання — дії потерпілих та інших осіб мають
метою затримання злочинця і доставления його органам
влади (ч. 1 ст. 38 КК);

• спрямованість діяння. Заходи повинні застосовуватися ли­
ше до злочинця, а не інших правопорушників, тобто затри­
мання особи, яка вчиняє або вже вчинила злочинне пося­
гання;

Обставини, що виключають злочинність діяння 49

• характер дій при затриманні —■ це дії потерпілих або ін­
ших осіб, пов'язані із позбавленням злочинця особистої во­
лі, а також заподіяння йому шкоди;

• своєчасність затримання злочинця — може бути вчинене
лише в момент або безпосередньо після вчинення злочин­
ного посягання (ч. 1 ст. 38);

• необхідність заподіяння шкоди. Злочинець може не підко­
ритися особі, яка здійснює затримання, тому громадянин
часто змушений заподіяти злочинцю відповідну шкоду
оскільки у потерпілих або інших осіб відсутня реальна мо­
жливість без серйозної небезпеки для себе або інших осіб
здійснити насильницьке затримання злочинця;

• співрозмірність шкоди, що заподіюється злочинцю під час
його затримання з характером і розміром шкоди, яка запо­
діяна суспільному благу, або реальною загрозою заподіяння
цієї шкоди збоку злочинця.

Крайньою необхідністю визнається заподіяння шкоди право-охоронюваним інтересам задля усунення небезпеки, що безпосе­редньо загрожує особі чи охоронювангш законом правам цієї лю­дини або інших осіб, а також: суспільним інтересам чи інтере­сам держави якіцо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобачи і якщо при цьому не було допу­щено перевищення меж: крайньої необхідності (ч. 1 ст. 39 КК).

Умовами виникнення крайньої необхідності є:

• небезпека повинна бути дійсною, реальною, наявною —
безпосередньо загрожувати правоохоронним інтересам;

• немає можливостей усунути небезпеку іншими способами,
крім тих, що спричиняють заподіяння шкоди.

Відповідно до ч. 2 ст. 39 КК України перевищенням меж крайньої необхідності є умисне заподіяння шкоди правоохоро-нюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж відвернена шкода.

Особа не підлягає кримінальній відповідальності за переви­щення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожу­вала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці (ч. З ст. 39 КК).

Фізичний або психічний примус. Відповідно до ч. 1 ст. 40 КК не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім

4 — 4-673

Глава 6.

впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла ке­рувати своїми вчинками. Питання про кримінальну відповідаль­ність особи за заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо ця особа зазнала фізичного примусу, внаслідок якого вона зберігала можливість керувати своїми діями, а також психічного примусу, вирішується відповідно до положень ст. 39 КК.

Фізичний примус — це заподіяння особі фізичного насиль­ства з метою вимагання від цієї особи всупереч її волі вчини­ти чи не вчинити певні дії, які є протиправними.

Види дій, що становлять собою фізичний примус поділя­ються на такі, що:

• позбавляють особу, відносно якої застосовані дії, фізичної
можливості діяти;

• спрямовані на те, щоб зламати психологічний опір особи і
змусити її чинити заборонене законом діяння.

Психічний примус — це вплив на психіку особи з метою змусити її не за її волею вчинити протиправні дії. До психічного примусу відносяться:

• застосування чи погроза застосування насильницьких дій
відносно близьких, рідних, інших осіб, доля яких є важли­
вою для особи, яку схиляють до вчинення певних дій чи
бездіяльності;

• погрозу застосування певного фізичного насильства, в тому
числі і зброї;

• погрозу знищення або саме знищення майна, яке належить
потерпілому чи його рідним, близьким або іншим особам,
доля яких є важливою для нього;

• погрозу розголошення відомостей, які особа хоче зберегти
в таємниці.

Виконання наказу або розпорядження. Дія або бездіяльність особи, що заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, ви­знається правомірною, якщо вона була вчинена з метою вико­нання законного наказу або розпорядження (ч. 1 ст. 41 КК).

Звідси випливає, що єдиною умовою визнання законним ви­конання наказу або, розпорядження із заподіянням шкоди пра­воохоронюваним інтересам, є законність такого наказу чи роз­порядження.

Законним, відповідно до ч. 2 ст. 41 КК, визнається такий наказ, який:

Обставини, що виключають злочинність діяння 51

• відданий у належному порядку. Належний порядок при
цьому — порядок віддання (видання) наказів, встановлений
законом або іншими нормативно-правовими актами;

• відданий відповідною особою у межах її повноважень. Від­
повідна особа — це орган або службова особа, до компете­
нції яких належать питання, що вирішуються в наказі;

• за змістом не суперечить чинному законодавству;

• не пов'язаний з порушенням конституційних прав та сво­
бод людини і громадянина.

Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка відмо­вилася виконувати явно злочинний наказ або розпорядження (ч. З ст. 41 КК). Особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання та­кого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відпові­дальності на загальних підставах (ч. 4 ст. 41 КК). Явно зло­чинний — це наказ, злочинний характер якого очевидний, зро­зумілий як для того, хто його віддає, так і для того кому він адресований, а також для інших осіб.

У певних випадках за виконання злочинного наказу відпові­дальність несе не його виконавець, а особа, яка віддала такий наказ (наприклад, якщо особа, до якої звернуто наказ, не усві­домлювала і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу, оскільки при цьому вина виконавця відсутня).

Тому ч. 5 ст. 41 КК вказує, що якщо особа не усвідомлюва­ла і не могла усвідомлювати злочинного характеру наказу чи розпорядження, то за діяння, вчинене з метою виконання тако­го наказу чи розпорядження, відповідальності підлягає тільки особа, що віддала злочинний наказ чи розпорядження.

Перевищення меж заподіяння шкоди при виконанні наказу (ексцес виконання наказу) — це заподіяння явно надмірної шкоди, ніж передбачалось наказом. В такому разі криміналь­ній відповідальності підлягає як особа, що виконала злочин­ний наказ, так і особа, яка віддала такий наказ.

Діяння пов'язане з ризиком. Дана обставина, що виключає злочинність діяння є новелою для кримінально права України, її поява пов'язана з необхідністю надати статусу правомірних діянням, що здійснюються для досягнення суспільно корисно­го результату, але пов'язані з ризиком заподіяння шкоди пра-воохоронюваним інтересам у разі їх вчинення. Ч. 1 ст. 42 КК передбачає, що не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваніш інтересам, якщо це

Глава 6.

діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досяг­нення значної суспільно корисної мети.

Отже, ризик є виправданим і заподіяння шкоди не тягне за собою кримінальної відповідальності за таких умов:

• ризиковане діяння вчинюється для досягнення значної сус­
пільно корисної мети;

• без вчинення ризикованого діяння у даній обстановці немо­
жливо досягти зазначеної мети;

• особою було вжито всіх заходів, які дають їй підстави об­
ґрунтовано розраховувати на відвернення шкоди правоохо-
ронюваним інтересам.

Ризик не визнається виправданим, якщо він завідомо ство­рював загрозу для життя інших людей або загрозу економічної катастрофи чи інших надзвичайних подій (ч. З ст. 42).

Діяння, пов'язане з ризиком має такі ознаки:

1) мета — дане діяння вчиняється для досягнення значної су­
спільно корисної мети;

2) об'єктом заподіяння шкоди є правоохоронювані інтереси
особи, суспільні інтереси або інтереси держави;

3) характер діяння — ризик збігається з ознаками якогось
злочину, що передбачений Кримінальним Кодексом Украї­
ни;

4) своєчасність — діяння, пов'язане з ризиком, повинно бути
вчинено лише протягом часу існування його підстави;

5) межі заподіяння шкоди — ризик не є виправданим, якщо
він завідомо створював загрозу для життя інших людей.

Перевищення меж заподіяння шкоди можливе лише в умо­вах виправданого ризику. Ексцес ризикованого діяння — це заподіяння правоохоронюваним інтересам шкоди, явно не від­повідної значимості тієї суспільно корисної мети, до досягнен­ня якої прагнула особа, що ризикувала.

Виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації. Не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попере­дження чи розкриття їх злочинної діяльності (ч. 1 ст. 43 КК).

Умови, за яких вказане заподіяння шкоди визнається обста­виною, що виключає злочинність діяння:

Обставини, що виключають злочинність діяння • 53

1) діяння є вимушеним. Вимушене заподіяння шкоди є необ­
хідним для збереження особою в таємниці факту виконання
нею спеціального завдання, її співробітництва з оператив­
ним підрозділом;

2) здійснюється особою, яка згідно закону виконувала спеціа­
льне завдання, беручи участь в організованій групі чи зло­
чинній організації. Під особою, яка виконує спеціальне за­
вдання, слід розуміти:

• штатного працівника оперативного підрозділу правоохорон­
них або розвідувальних органів, який проникає до складу
організованої групи чи злочинної організації;

• особу, яка на передбаченій законом підставі негласно спів­
працює з оперативним підрозділом правоохоронного органу
або з розвідувальним органом і отримала відповідне спеціа­
льне завдання;

3) мета такого завдання — попередження чи розкриття зло­
чинної діяльності організованої групи чи злочинної органі­
зації;

4) під час виконання спеціального завдання особою, яка вико­
нує таке завдання діяння, не вчинено злочини, передбачені
ч. 2 ст. 43 КК, а саме — тяжкого злочину, вчиненого умис­
но і поєднаного з насильством над потерпілим, або тяжкого
злочину, вчиненого умисно і пов'язаного з спричиненням
тяжкого тілесного ушкодження або настанням інших тяж­
ких, або особливо тяжких наслідків.

Ч. З ст. 43 КК встановлює особливі правила призначення покарання особі, яка вчинила злочин, передбачений ч. 2 цієї статті. Зокрема, винний не може бути засуджений до довічно­го позбавлення волі, а покарання у виді позбавлення волі не може бути призначене не строк, більший, ніж половина макси­мального строку позбавлення волі, передбаченого законом за цей злочин.

54 Глава 7.

Глава 7. ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

§ 1. Поняття звільнення

від кримінальної відповідальності

Звільнення від кримінальної відповідальності — це відмова держави засуджувати особу, яка вчинила злочин, та застосу­вати до неї кргшінально-правові засоби примусового характе­ру, відповідно до підстав, передбачених чинний кримінальним законом (КК України) і в порядку врегульованому крішіналь-но-процесуальним законам (КПК України).

Реалізація завдань охорони інтересів особи, суспільства або держави від злочинних посягань припускає застосування су­дом покарань до осіб, винних у їхньому вчиненні. За певних умов не потрібно щоб винна особа перетерпіла покладання за­ходів кримінальної відповідальності (у тому числі і покарання). Крім того, існує потреба проявити поблажливість до осіб, що порушили кримінально-правову заборону і, керуючись прин­ципом гуманізму, звільнити винних не тільки від покарання, але й у цілому від кримінальної відповідальності.

Відповідно до ст. 44 КК (яка визначає правові підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності) особа, яка вчинила злочин, звільняється від кримінальної відповідаль­ності у випадках, передбачених КК, а також на підставі закону України про амністію чи акта помилування. Звільнення від кримінальної відповідальності можливе лише до вступу виро­ку суду в законну силу, далі мова може йти про звільнення особи від покарання.

Важливо відрізнити звільнення від кримінальної відповіда­льності від окремих інститутів кримінального права: малозна-чимості (ч. 2 ст. 11), добровільної відмови при незакінченому злочині (ст. 17), обставин, що виключають злочинність діяння (Розділ VIII Загальної частини КК).

Звільнення від кримінальної відповідальності застосовується до випадків, коли особа вчиняє злочин вперше та для злочинів невеликої або середньої тяжкості.

Вчинення злочину вперше означає, що особа раніше не вчинила будь-якого злочину, тобто: особа не має непогаше­ної або незнятої судимості за раніше вчинений злочин, немає кримінальної справи, порушеної у зв'язку із вчиненням осо-

Звільнення від кримінальної відповідальності 55

бою будь-якого злочину. Особами, які вперше вчинили зло­чин, є й ті хто був виправданий судом, а також ті, хто рані­ше, хоч і вчинив кримінальне каране діяння, проте у встанов­леному законом порядку був звільнений від кримінальної від­повідальності.