Засоби та типи визнання

теорії і практиці міжнарод­ного права розрізняють та­кі засоби визнання, як наочно засвідчене і таке, що при­пускається. До різних типів визнання належать: зумовле­не, колективне, передчасне, спізніле і скасоване визнання.

Ст. 7 Конвенції Монтевідео про права та обов'язки держав 1933 p., зокрема, зазначає, що «визнання держав може бути наочно засвідченим або мовчазним. Останнє є результатом будь-якої дії, що допускає визнання нової держави». Наочно засвідченим визнанням є офіційна зая­ва, або нота про визнання нового утворення де-юре, або повідомлення про бажання налагодити дипломатичні сто­сунки з іншою державою.

До найпоширеніших засобів визнання, що припус­кається (мовчазне визнання є однією з його форм), на­лежать: формальне налагодження дипломатичних сто­сунків; офіційні привітання новій державі з приводу здо­буття нею незалежності і державного суверенітету; дек­ларація про нейтралітет у разі визнання стану війни між державами; в деяких випадках надання екзекватури кон­сульському представникові для виконання ним своїх функ­цій; укладання двосторонньої довгострокової міжнарод­ної угоди.

Не означає визнання участь держав в одній багатосто­ронній угоді або у міжнародній організації*, так само як і участь у міжнародній конференції. Проте якщо держава голосує за інше утворення під час прийому його, наприк­лад, до членів ООН, це фактично розглядається як виз­нання, яке припускається. Наприклад, Велика Британія вважала своє голосування під час прийому колишньої

* Див.: ст. 82 Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р.

Глава IX Визнання в міжнародному праві

_______ 6

Засоби та типи визнання

Республіки Югославії Македонії до членів ООН за виз­нання цього утворення як держави.

Термін «зумовлене визнання» радше використовуєть­ся тоді, коли надання визнання підпорядковане виконан­ню певних умов, наприклад надання державі або уряду, який визнає, режиму найбільшого сприяння, поваги і за­хисту прав релігійних і національних меншин у межах визнаної держави, повернення боргів попередника та ін­ших умов, зазначених певними сторонами в договорах. 1933 р. США визнали радянський уряд, який, у свою чер­гу, в угоді із США взяв на себе зобов'язання уникати дій, які завдають збитків внутрішній безпеці США, а також зобов'язався врегулювати різноманітні фінансові вимоги. Така практика не знаходить підтвердження в позитивно­му міжнародному праві, бо суперечить державному суве­ренітету і критеріям міжнародної правосуб'єктності неза­лежних держав. Проте ухвалений у 1991 р. Європейським Співтовариством документ «Керівні принципи визнання нових держав у Східній Європі і в Радянському Союзі», про який згадувалося раніше, повертається до вимог ви­конання певних умов з метою визнання таких держав.

Передчасні та спізнілі визнання є результатом вик­лючно політичних міркувань особистого характеру в кож­ному окремому випадку і не мають юридичного підґрун­тя, але нерідко трапляються в практиці держав. Перед­часним можна вважати визнання, здійснене до виконан­ня певних міжнародно-правових вимог, наявність яких означає виникнення держави, уряду або іншого утворен­ня, що потребує визнання. Найчастіше такі дії можуть розглядатися як втручання у внутрішні справи держави-попередниці. Напевно, передчасним можна розцінювати визнання від 15 січня 1992 р. Європейським Співтова­риством і його державами-членами Хорватії та її уряду. Протягом декількох років уряд Хорватії не мав ефектив­ного контролю навіть над третиною власної території¹.

З іншого боку, визнання може відбуватися набагато пізніше, ніж здійснилися фактичні наслідки таких міжна­родно-правових вимог, наприклад визнання Пакистаном Бангладеш лише в 1974 р. або визнання Ізраїлю Йорда-

¹ Rich R. Recognition of States: The Collapse of Yugoslavia and the Soviet Union // European Journal of International Law. 1993. № 4. P. 36.

нією в 1995 р. Такі визнання реально можна визначити як запізнілі під кутом зору міжнародного права, але їм за цих обставин передували політичні міркування.

Ідея колективного визнання держав та урядів за допо­могою рішення або прийому до членів міжнародної ор­ганізації обговорювалася з моменту створення Ліги Націй аж до встановлення ООН. Незважаючи на той факт, що членство в ООН є наявним засвідченням державності, держави у своїй більшості не бажають делегувати власне право визнання будь-якому міжнародному утворенню, на­віть ООН. 8 березня 1950 р. Генеральний Секретар ООН поширив між членами Ради Безпеки меморандум, який містив юридичні аспекти представництва держав в ООН. У ньому пропонувалося вважати хибним правило, за яким представництво в ООН пов'язується з визнанням нових урядів і держав її членами. Йшлося про революційні і конкуруючі режими, ефективність яких могла б визнача­ти ця організація. Тоді надання права таким утворенням представляти державу в ООН було б результатом колек­тивного прийняття рішення про це¹. Обговорення цього питання на Генеральній Асамблеї ООН підтвердило не­бажання більшості держав відмовитися від інституту виз­нання як визначення їхньої власної позиції стосовно представництва нових утворень в ООН та інших міжна­родних організаціях. Тобто ООН відмовилася від застосу­вання інституту колективного визнання.

Відкликання міжнародного визнання є найбільш су­перечливим питанням цього інституту. Узвичаєним, не­зважаючи на одиничні його порушення, є положення про те, що повне та остаточне визнання держави де-юре не може бути умовним і не може бути скасоване або відкли­кане. Резолюція Інституту міжнародного права «Про виз­нання держав та їхніх урядів» стосовно нових держав ви­рішує це питання таким чином: визначення де-юре не може бути відкликане. Воно припиняє свою чинність ли­ше у випадку остаточного зникнення одного із суттєвих елементів для визнання, сукупність яких було констато­вано в момент визнання.

У тому разі, коли визнаний де-юре уряд фактично усу­нуто або замінено на інший ефективний уряд і він більше

¹ United Nations Documents Ser. / 1466.

Глава IX Визнання в міжнародному праві

Засоби та типи визнання

не здійснює ефективного контролю над власною терито­рією, зникають причини колишнього визнання; отже, по­стає питання про визнання новітнього утворення. Деякі вчені гадають, що в таких ситуаціях скасування визнання має бути автоматичним процесом, який полягає у виз­нанні спадкоємця. Практика Великої Британії і Франції стосовно Камбоджі в 1979 р. показує, що можлива відмо­ва від визнання одного уряду без визнання його спадко­ємця. Визнання США в 1979 р. уряду Китайської Народ­ної Республіки як єдино законного зумовило скасування визнання Республіки Китай (Тайвань).

Тут є важливими також юридичні наслідки для виз­нання у разі розірвання дипломатичних відносин між дво­ма державами, або остаточного, або тимчасового відкли­кання дипломатичного представництва, або припинення дипломатичних відносин. Зміст настанов ст. 45 Віденсь­кої конвенції про дипломатичні відносини 1961 р. при­пускає, що такі дії не означають скасування визнання. Так, розрив дипломатичних відносин між Великою Бри­танією та СРСР 1927 р., США і деякими Арабськими країнами 1967 p., відкликання послів окремих західних держав із Республіки Білорусь 1998 р. не ставили юри­дичної мети і не спричиняли наслідків скасування виз­нання або невизнання.

Насамкінець зазначимо, що інститут визнання нових держав та урядів, будучи одним із найважливіших інсти­тутів міжнародного права протягом усього XX століття, досі не кодифікований. Основним міжнародно-правовим матеріалом для користування є норми міжнародного зви­чаєвого права і загальновизнані принципи міжнародного права, що регулюють загальні, але не спеціальні питання визнання. Існування різних, іноді протилежних за змістом теорій і доктрин визнання, різноманітних видів, форм, засобів і типів визнання з їхніми різними юридичними наслідками свідчить про те, що практика держав у цьому питанні далека від одноманітності. Це ускладнює пошук і класифікацію окремих виявів її як доказ існування міжна­родного звичаю, тобто «загальної практики, визнаної за правову норму». Наведені тут приклади засвідчують те, що певні питання з визнання врегульовуються у двосторонніх і багатосторонніх угодах, є об'єктом обговорень та поста­нов універсальних і регіональних міжнародних органі-

зацій, містяться в політичних і дипломатичних актах окре­мих держав. Історичний досвід і сучасна практика врегу­лювання питань визнання нових держав та урядів нагаль­но потребує її систематизації та кодифікації в універсаль­ному міжнародному договірному праві, що відповідало б його сучасному рівневі розвитку в інших галузях та інсти­тутах міжнародного права.

РЕКОМЕНДОВАНА.,.„ ЛІТЕРАТУРА,.„„