Тема 9.Організаційні принципи роботи спец. Служби соціального супроводу та адаптації неповнолітніх

Однією з форм сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, яка набула розвитку в останнє десятиріччя, є дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ).

У світі подібні форми виховання почали запроваджуватися після Другої світової війни. У 1946 році в швейцарському місті Троген збудували опікунське дитяче селище імені Песталоцці, яке складалося з 18-20 сімей. Кожне подружжя жило в окремому будинку зі своїми дітьми та дітьми, взятими на виховання. За своєю внутрішньою структурою такий будинок був першим прототипом дитячого будинку сімейного типу. У 1949 році в Імсті (Австрія) лікар Г.Хмайнер організував "дитяче селище". У кожному "сімейному будинку" жили по 9-10 дітей різного віку та статі. Про них піклувалася вихователька, часто - мати-одиначка, самотня жінка, вдова, бездітна сім'я або сім'я, що мала дорослих самостійних дітей. У Бельгії та Люксембурзі були створені дитячі будинки сімейного типу також. Кожна сім'я жила в окремому будинку. Вихователі -подружня пара - виховували 8-Ю дітей. У Данії в дитячих будинках виховувалося також по 8-10 дітей. Будинком керувала завжди жінка, якій допомагала кухарка, а іноді ще одна вихователька [18].

Практика організації будинків сімейного типу є також у Канаді. Там в будинках виховується 4-8 дітей під наглядом вихователів-опікунів. Слід зазначити, що в Канаді будинки розраховані на тимчасове перебування дітей, для яких важко підібрати прийомну сім'ю. Розміщення дітей у таких будинках - це проміжний етап влаштування дітей до біологічної чи прийомної сім'ї [19].

У країнах "соціалістичного табору" процес запровадження сімейних форм виховання розпочався на початку 70-х років. Особливо активно він проходив у Чехословаччині. У 1973 році там почало діяти перше спеціально збудоване дитяче містечко у Тренчині-Златовіцах. У житлових будинках розміщувалися по 8-10 дітей разом з постійними вихователями. Крім цього на території містечка був свій дитячий садок і школа. Вихователі - подружня пара, яка повинна була мати педагогічну освіту. Необхідною умовою виховання в такому будинку було самообслуговування вихованців: самостійне приготування їжі, прибирання, дрібне прання, дрібні ремонтні роботи, сільськогосподарські роботи в саду тощо [20].

Запровадження такої форми виховання як дитячий будинок сімейного типу в колишньому Радянському Союзі розпочалося наприкінці 80-х років з ініціативи відомого письменника та вченого А.Ліханова - керівника Дитячого фонду СРСР.

В Україні перший дитячий будинок сімейного типу створено у 1988 році. Найбільш активно цей процес відбувався у 1989 році як результат реалізації постанови Ради Міністрів УРСР "Про створення в республіці дитячих будинків сімейного типу" від 5 жовтня 1988 року №318. У 1991- 1993 роках створення будинків сімейного типу майже припинилося.

Розвиток цієї форми сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, отримав новий імпульс у 1996 році у зв'язку із створенням Міністерства у справах сім'ї та молоді України. Так, на кінець 1999 року в Україні діяв 91 дитячий будинок сімейного типу, де виховувалося 762 прийомних дітей [20].

До 2002 року діяльність дитячих будинків сімейного типу регулювалась Положенням "Про дитячий будинок сімейного типу", затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 267 від 27 квітня 1994 р. В квітні 2002 року Кабінет Міністрів України Постановою №564 від 26.04.02 затвердив нове Положення про дитячий будинок сімейного типу.

Дитячий будинок сімейного типу (ДБСТ) - це окрема сім'я, яка створюється за бажанням подружжя або окремої особи, котра не перебуває у шлюбі. Така сім'я бере на виховання і спільне проживання не менше п'яти дітей-сиріт чи дітей, позбавлених батьківського піклування.

Виховання в ДБСТ дитини, яка позбавлена можливості перебувати у біологічній родині, спрямоване на надання їй можливості в сімейному оточенні засвоїти соціальні правила і норми життя. По суті дитячий будинок сімейного типу - це багатодітна сім'я, в якій поряд із рідними виховуються прийомні діти. Однак, для дитини, яка була позбавлені батьківського піклування і направлена на виховання у ДБСТ, він виконує функції соціального і соціалізуючого інституту. ДБСТ виконує соціальні функції, притаманні кожній сім'ї, в той же час його соціальна сутність набуває специфічного забарвлення стосовно впливу на дітей, які певний час зазнавали сімейної депривації [24].

Відпрацювання обґрунтованої технології соціальної підтримки ДБСТ потребує, перш за все, вивчення особливостей виникнення та функціонування ДБСТ. Необхідним є визначення тих показників, які дозволяють відстежувати ситуацію всередині ДБСТ. Важливими для розуміння ситуації та подальшої роботи в ДБСТ можуть бути знання причин сирітства взятих на виховання дітей, особливостей їхніх стосунків із рідними батьками (якщо вони є), мотиви батьків-вихователів щодо створення ДБСТ. Крім цього, необхідно знати відносини між батьками і дітьми в ДБСТ та іншими членами сім'ї. Оцінка повинна мати динамічний характер й давати уявлення про зміни ситуації в будинку сімейного типу, вказувати на напрямки втручання, якщо воно необхідне.

РОЗВИТОК ДБСТ В УКРАЇНІ: ПОЗИТИВНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ТА ПРОБЛЕМИ ФУНКЦІОНУВАННЯ

У 2001 році за ініціативою Представництва міжнародної благодійної організації "Надія і житло для дітей" в Україні із залученням фахівців Школи соціальної роботи Національного університету "Києво-Могилянська академія" проведена оцінка діяльності ДБСТ з метою вивчення особливостей їх функціонування.

"Hope and Homes for Children" ("Надія і житло для дітей") заснована у 1994 році Марком та Керолайн Кук. Полковник Марк Кук був командувачем Британського контингенту миротворчих сил ООН на Балканах. Він на власні очі побачив страждання дітей, безвинних жертв війни. Благодійна організація створена для підтримки дітей, які стали жертвами військових конфліктів, стихійних лих і катастроф. Дати любов і майбутнє дітям, які втратили справжній дім та сім'ю - місія, яку реалізує організація в 14 країнах світу.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИТЯЧИХ БУДИНКІВ СІМЕЙНОГО ТИПУ

На сьогодні в Україні функціонує 106 ДБСТ, в яких виховується 229 дітей. У ході дослідження обстежено 32 ДБСТ у АР Крим, Київській, Кіровоградській, Львівській, Миколаївській, Одеській, Сумській, Хмельницькій та Чернівецькій областях, а також опитано 114 вчителів.

Найстаріший із обстежених ДБСТ створено дванадцять років тому, 21 ДБСТ функціонує від кількох місяців до двох років. Більшість обстежених ДБСТ розташовані в сільській місцевості, мають власне господарство. Територіальне розміщення обстежених дитячих будинків сімейного типу наведено в табл. 7.

Усі обстежені ДБСТ були створені на базі повних сімей. Однак, під час обстеження виявилося, що в 5 випадках діти виховувалися в неповних сім'ях. Батьки, які залишили родину після створення ДБСТ, не змогли пристосуватися до виконання функцій батька-вихователя.

Більшість батьків-вихователів мають середню-спеціальну освіту, третина з опитаних має вищу освіту, вісім жінок і три чоловіка мають педагогічну освіту. Середній вік матерів - 43 роки, батьків - 41 рік.

Більшість батьків в обстежуваних родинах мають певну релігійну приналежність. Переважна більшість, 21 батько та 28 матерів сповідують християнство: відносять себе до православних, католиків та протестантів.

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНИХ СЛУЖБ ПІДТРИМКИ СІМ'Ї

В Україні в сучасних умовах проблема поліпшення становища дітей набуває особливої значущості. її розв'язання залежить не тільки від сім'ї, а й від діяльності суспільних інститутів, які сприяють соціалізації, беруть участь у вихованні та навчанні дітей. Відомо, що суспільство оцінюється відповідно до якості життя, яке воно забезпечує наймолодшим громадянам, якості охорони здоров'я та освіти, а також інтегрованості всіх груп населення в суспільство і дотримання прав людини. Світові засоби масової інформації "тримають під прицілом" країни, в яких страждають діти. Адже головним джерелом прогресу будь-якого суспільства є діти, від яких залежить його майбутній розвиток. Тому необхідно, щоб держава вкладала ресурси в дітей, захищала їхні права.

Особливого захисту потребують діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування. Тому необхідно постійно вдосконалювати існуючу систему опіки та піклування. Найбільш ефективними і гуманними в цьому відношенні є сімейні форми опіки й виховання дитини.

Впровадження інноваційних моделей соціальної роботи з дітьми - важлива, актуальна й відповідальна справа. Вона потребує нового бачення сенсу професійної діяльності, нових техно-логій роботи, нових методик оцінювання досягнутого результату. Авторський колектив цієї книжки сподівається, що зумів і описати існуючий українських досвід діяльності соціальних служб підтримки сім'ї, спрямований на запобігання розміщенню дітей у стаціонарних закладах, і познайомити з деякими, науково-теоретичними аспектами соціальної роботи з дітьми.

Необхідною умовою успіху на шляху реформування системи опіки та піклування, охорони дитинства є державна соціальна політика стосовно сім'ї та дітей.

Зокрема в Основних напрямах соціальної політики на період до 2004 року [22] визначено, що пріоритетними напрямами формування державної політики стосовно сім'ї, дітей і молоді мають стати:

♦ створення правових, економічних, зміцнення і функціонування сім'ї, авторитету та стійкості шлюбу;

♦ підвищення ролі батьків та їх відповідальності за життєзабезпечення і виховання дітей;

♦ надання адресної комплексної підтримки малозабезпеченим сім'ям;

♦ підвищення правової обізнаності сім'ї, дітей та молоді стосовно їх власних прав;

♦ здійснення соціального партнерства сім'ї та держави на основі розподілу відповідальності між батьками, дітьми, іншими членами сім'ї і державними органами;

♦ створення гнучкого механізму роботи з дітьми, що включає розроблення комплексу відповідних законодавчих та інших нормативних актів, проведення наукових досліджень, розроблення і реалізація програм організації соціальної роботи та соціального захисту дітей на базі діючої мережі спеціалізованих закладів соціального спрямування;

♦ надання державної підтримки молодіжним і дитячим громадським організаціям та благодійним фондам, які проводять соціальну роботу.

Також Основними напрямами соціальної політики на період до 2004 року передбачено, що "з урахуванням регіональної потреби на місцях функціонуватимуть будинки сімейного типу на базі існуючих спеціальних соціальних установ, триватиме реалізація програм "Родинний дім" [22].

Досвід реалізації проекту "Розвиток моделі соціальної служби підтримки сімей і дітей в мережі центрів соціальних служб для молоді" в Київській області свідчить, що наявність відповідних спеціалізованих соціальних служб може комплексно вирішувати вищезгадані завдання державної політики, і досвід, набутий у проекті, заслуговує на поширення. Слід, однак, зазначити, що важливою запорукою успіху у реалізації цих завдань, є узгоджена дія державних структур, що займаються питаннями захисту материнства і дитинства.

Цей проект - лише перший крок у напрямку змін існуючої системи інституційного утримання дітей, котрі залишилися без піклування батьків. Він є вдалим прикладом співпраці державних та недержавних організацій в інтересах дітей. Але це лише перший крок у напрямку змін, яких ми прагнемо.

Так, зокрема, результати дослідження, проведеного у 2002 році в дитячих будинках сімейного типу, свідчать, що батьки-вихователі мають чимало проблем і актуальною є організація системної підтримки ДБСТ. Досвід функціонування прийомних сімей в Україні також доводить, що є "потреба у створені спеціальної служби щодо надання необхідної допомоги і підтримки прийомним батькам" [21].

Відповідно до згаданих завдань державної соціальної політики щодо дітей, перспективним напрямком розвитку мережі центрів соціальних служб для молоді є така структура, що зображена на рис. 2.

Україна зараз знаходиться на важливому етапі подальшого розвитку соціальних служб.

Пріоритетними напрямками цього процесу мають стати:

- розвиток соціальних служб, метою яких є попередження розпаду сімей з дітьми;

- розвиток соціальних служб супроводу сімейних форм опіки - прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу;

- подальше вдосконалення нормативної бази, яка надала б соціальним службам можливість представлення інтересів дитини перед органами державної влади.

Створення у рамках центрів ССМ, як державної структури, розгорнутої мережі соціальних служб підтримки сім'ї (тих, що переживають кризу, прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу тощо) - важлива державна інвестиція в добробут маленьких громадян, складова забезпечення якості життя дітей і, зрештою, - сьогоднішнього й майбутнього України.