Роль недержавних організацій у соціальному обслуговуванні

Система соціального обслуговування в Україні останніми роками зазнає значних змін. Чи не найважливішою з них є створення багатьох недержавних організацій, підвищення їх активності та впливу в усіх сферах життя. На початку 2005 їх діяло понад 20 тисяч.

Збільшення внеску недержавних організацій у соціальне обслуговування спричинене кризою тоталітарної держави і державної системи соціального захисту; зростанням недовіри громадян до існуючих державних інституцій та установ; неможливість належного виконання державою взятих на себе зобов’язань і соціальних гарантій; прагненням людей реалізувати свої інтереси та задовольнити потреби; намаганням людей знайти тих, хто має аналогічні проблеми; появою кваліфікованих фахівців із соціальної роботи, котрі намагаються впровадити інноваційні моделі практики, що відрізняються від традиційно поширених у держаних службах.

Стримуючим чинником у розвитку недержавний соціальних служб є недостатня розвинутість громадянського суспільства, сприйняття таких організацій населенням як посередника від імені держави, недосконале правове регулювання діяльності недержавний організацій, зокрема відсутність підтримки з боку держави тих, хто надає вкрай дефіцитні соціальні послуги, не сформованість механізмів соціального замовлення.

Недержавні організації, що діють у соціальній сфері України, можуть бути зареєстровані як громадські організації; благодійні організації або благодійні фонди; кредитні спілки; релігійні організації (можуть утримувати соціальні служби, впроваджувати соціальні програми тощо); приватні організації (приватні школи, спеціалізовані товариства, наприклад реабілітаційні майстерні тощо);. Їх діяльність може бути пов’язана з наданням послуг окремим групам клієнтів, членам певної громади; дослідженням соціальних і медичних проблем, існуючих соціальних технологій; лобіюванням інтересів певної вразливої групи, колективним представництвом інтересів; координуванням зусиль і діяльності інших громадських організацій, забезпеченням їх ресурсами (коаліції, ресурсні центри тощо).

Певною мірою неформальними недержавними соціальними службами можна вважати групи само- та взаємодопомоги, оскільки вони, як правило, регулярно надають допомогу особам, які до них належать. До системи недержавних соціальних послуг можна віднести і зорієнтовані на співробітників і членів їхніх сімей соціальні програми бізнес-структур, підприємств, здійснюване ними спонсорство (у т.ч.соціальних заходів) та благодійництво (створення соціальних служб).

Формування системи недержавний соціальних служб в Україні, вироблення засад, форм і методів їх роботи відбувалися під впливом діяльності провідних зарубіжних некомерційних благодійних організацій, які мають багатий досвід, традиції, розгалужену мережу дочірніх структур. Наприклад, міжнародна релігійна благодійна організація «Карітас», яка є третьою в Німеччині за масштабами надання послуг для непрацездатних осіб похилого віку, утримує 1200 відділень «Домашньої опіки», 500 лікарень, до однієї тисячі реабілітаційних установ, допомагаючи особам похилого віку в Італії, Франції, Бельгії, Румунії та інших країнах Європи.

Домашня опіка хворих у «Карітас» як християнська турбота про людину охоплює її тілесні, духовні, соціальні і матеріальні потреби. Послуги, зорієнтовані на особу, її життєву ситуацію, мають у своїй основі принцип «допоможи собі сам».

За підтримки «Карітас» з 1999 р. в Україні реалізується проект «Домашня опіка», метою якого є поліпшення якості життя самотніх осіб похилого віку та осіб з інвалідністю, які потребують сторонньої допомоги. Ця організація надає послуги щодо задоволення потреб, які є недоступними для хворого і яких не можуть надати йому члени родини чи інші люди, які здійснюють догляд. До цього переліку належать медичне обслуговування і догляд за хворим; реабілітаційні рухові вправи; допомога під час відвідування лікаря і під час приватних візитів до хворого; інформація, консультації, емоційна підтримка; прокат допоміжних засобів для догляду; надання допомоги у домашньому господарстві і організації харчування; інструктаж членів родини хворого.

«Карітас» самостійно і за власною ініціативою виявляє тих, хто потребує постійного стороннього догляду. Після укладення їх списків та отримання необхідних матеріалів складають плани та графіки обслуговування. З особами, яких беруть під опіку відділення «Домашня опіка» узгоджують перелік необхідних послуг, фіксуючи це відповідними угодами. Відповідно до потреб одних клієнтів відвідують раз чи кілька разів на тиждень, інших – щоденно. Щодня працівник відділення відвідує 8-10 осіб. За потреби клієнти отримують ліки, гарячу їжу (з благодійної їдальні при «Каритасі»), медичну, соціальну допомогу та послуги від працівників відділення «домашня опіка». Медичні огляди здійсню лікар (терапевт) у співпраці з дільничними лікарями-спеціалістами.

У реалізації своїх цілей «Карітас» співпрацює іншими організаціями і установами, які здійснюють догляд, організовують своєчасне втручання лікаря, допомогу соціальних служб і консультаційних центрів, візит духівника, харчування та іншу соціальну допомогу. Тісним є її співробітництво з членами родин, лікарями, духівниками, волонтерам тощо.

Програма «Домашня опіка» має на меті розширити стаціонарні послуги, які надають державні установи. Цій меті підпорядковані контакти з лікарнями, будинками престарілих, різними організаціями та установами у сфері охорони здоров’я тощо. За такою програмою працюють центри у Києві, Тернополі, Івано-Франківську, Соснівці, Жовклі, Бориславі, Львові, Хмельницькому, Стрию, Бродах, Коломиї, Донецьку та інших містах.

Значною мірою інтегрована у міжнародний досвід діяльність створеної у 1968 київської міської громадської організації «Київ – рідний дім». Свою місію вона вбачає у сприянні здійсненню загальнодержавних, місцевих та міжнародних програм, спрямованих на поліпшення соціально-економічного становища, духовно-культурного рівня дітей, підлітків, молоді, багатодітних сімей, творчої інтелігенції, а також надання допомоги особам, які через свої фізичні або інші вади обмежені у реалізації своїх прав.

Одним із напрямів діяльності організації є робота з особами, які відбувають покарання у виправних закладах та звільнилися з місць позбавлення волі.

За час своєї діяльності організація реалізувала такі проекти:

1) «Порятунок», метою якого є виховна робота емоційно-художніми засобами (створено хоровий колектив, ВІА, студії художнього слова, образотворчого мистецтва);

2) «Прозріння», який є продовженням проекту «Порятунок» (виступи акторів у колонії; підготовка ув’язненим концертів і вечорів; виставка художніх робіт; навчально-консультативна робота з талановитою молоддю у виправних закладах, спрямована на підготовку до вступу у навчальні заклади після виходу на волю);

3) «Адаптація», який покликаний допомагати людям інтегруватися у соціум, знаходити себе у певних сферах діяльності (пошук і створення робочих місць, організація курсів підготовки для вступу в навчальні заклади, навчання користувачів ПК, консультації психологів, допомога в оволодінні будівельними спеціальностями);

4) «Надія», що зосереджений на створенні умов у виправній колонії № 119 для дистанційного отримання спеціальної освіти, підготовки до вступу в навчальні заклади

5) «Школа життя», Завдання якого полягає в організації виробничо-технічного навчання у виправній колонії № 119, розширенні діяльності Реабілітаційного центру;

6) «Дорога в майбутнє», який охоплює заходи щодо ре соціалізації засуджених під час їхнього перебування у виправних закладах шляхом здобуття виробничо-технічної освіти, стосовно психологічної адаптації і соціального супроводу звільнених осіб у Реабілітаційному центрі. На початок 2004 клієнтами Реабілітаційного центру було 528 осіб (373 перебували у місцях позбавлення волі, 155 відбули строк покарання), більшість із них – діти-сироти, вихованці шкіл-інтернатів, які не мають житла, документів, засобів для існування.

Діяльність центру здійснюється у співпраці з державними організаціями, покликаними сприяти поліпшенню ситуації у молодіжному середовищі – Центром соціальних служб для молоді, Держдепартаментом України з питань виконання покарань, відповідними підрозділами МВС країни, держадміністрацією м.Києва. Спостережними радами районних держадміністрацій та ін.

Соціальні працівники повинні знати, які організації діють в районі, місті, області, на яку допомогу від них можна розраховувати. Бо якщо державні соціальні служби мають більш-менш універсальні (однакові для всіх регіонів) критерії соціального обслуговування або іншої підтримки клієнтів, то недержавні організації надають соціальну допомогу в міру своїх можливостей і за самостійно встановленими критеріями. Вони можуть співпрацювати з державними організаціями й виконувати їхнє замовлення з надання послуг представникам соціально вразливих груп, отримуючи за це відповідну компенсацію.

Тема 9. Організаційні принципи соціального супровіду неповнолітніх

Соціальний супровід є формою соціальної підтримки та передбачає надання конкретній особі чи сім'ї комплексу соціальних послуг.

Мета соціального супроводу - подолання життєвих труднощів, мінімізація негативних наслідків чи навіть повне розв'язання проблем сім'ї або особи.

Соціальний супровід передбачає:

здійснення соціальної допомоги, надання соціальних послуг та соціальної реабілітації відповідно до потреб особистості та характеру самих проблем;

соціальне виховання, що включає створення умов та проведення заходів, спрямованих на оволодіння і засвоєння загальнолюдських і спеціальних знань, соціального досвіду з метою формування соціально-позитивних ціннісних орієнтацій;

психологічну, соціальну та юридичну підтримку, призначенням якої є надання професійної посередницької допомоги у розв'язанні різноманітних проблем;

консультування, у процесі якого виявляються основні напрями подолання складних життєвих обставин;

збереження, підтримку і захист здоров'я сім'ї чи особи, сприяння у досягненні поставленої мети і розкритті їх внутрішнього потенціалу тощо.

У процесі здійснення соціального супроводу Центри надають:

інформаційні послуги: надання інформації, необхідної для вирішення складної життєвої ситуації (довідкові послуги), а саме: про види соціальних виплат (якщо сім'я або особа має на них право відповідно до чинного законодавства); надання контактів служб або установ, куди необхідно звернутися по відповідну допомогу; про заклади, які можуть надати послуги, умови отримання соціальних послуг тощо;

психологічні послуги: психологічна діагностика, спрямована на виявлення соціально-психологічних характеристик особистості; надання консультацій з питань психологічного здоров'я та поліпшення взаємин з навколишнім середовищем; обговорення проблем та надання порад з розв'язання соціальних та психологічних проблем; навчання долати труднощі та конфлікти з оточенням; сприяння в запобіганні виникненню непорозумінь та конфліктів між членами сім'ї; організація та координація психотерапевтичних груп та груп взаємодопомоги; психологічна корекція та психоло-гічна реабілітація;

соціально-педагогічні послуги: планування спільно із сім'єю чи особою заходів та дій щодо усунення причин, які спричинили складні життєві обставини, моніторинг виконання запланованих дій; виявлення та сприяння розвитку різнобічних інтересів членів родини; просвітницька робота щодо всебічного і гармонійного розвитку дитини; особливостей розвитку сім'ї та сімейних стосунків; навчання батьків ефективним методам виховання, мобілізації власних ресурсів сім'ї для вирішення проблем надалі;

допомога батькам у розв'язанні конфліктних ситуацій сімейного виховання; здійснення моніторингу захисту дитини від жорстокого поводження та насильства; педагогічне консультування з питань розв'язання педагогічних проблем сім'ї та її членів; влаштування дитини в клуб, секцію, гурток тощо;

соціально-медичні послуги: посередництво в здійсненні профілактичних, лікувально-оздоровчих заходів; консультації з питань збереження і зміцнення здоров'я; формування ідеології здорового способу життя й подолання шкідливих звичок; формування сексуальної культури і навичок захищених статевих відносин; профілактика туберкульозу, венеричних захворювань, ВІЛ/СНІДу; сприяння в підтримці та охороні здоров'я тощо;

юридичні послуги: надання консультацій з питань чинного законодавства, гарантій та пільг; здійснення захисту прав та інтересів сім'ї чи особи; захист прав дитини;

соціально-економічні послуги: допомога в залученні додаткових ресурсів для задоволення матеріальних інтересів і потреб сімей чи осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, що реалізуються у формі сприяння у наданні натуральної допомоги (забезпечення одягом та взуттям тощо); допомога в оздоровленні, сприяння в отриманні державних соціальних допомог, у наданні грошової допомоги, а також допомоги у вигляді грошових компенсацій; інформування з питань праце-влаштування та сприяння цьому, навчання; посередництво в наданні гуманітарної допомоги тощо.

Етапи здійснення соціального супроводу

Початок соціального супроводу

Соціальний супровід розпочинається на підставі результатів соціального інспектування та інформації, що підтверджує наявність складної життєвої обставини після рішення дорадчого органу про взяття сім'ї чи особи під соціальний супровід.

Без рішення дорадчого органу сім'ю або особу може бути взято під соціальний супровід за особистим зверненням сім'ї або особи та в разі письмової відмови від винесення їхнього питання на розгляд дорадчого органу.

Початок соціального супроводу починається після видання Центром відповідного наказу, яким призначається спеціаліст, відповідальний за здійснення соціального супроводу.

Обов'язковою умовою взяття сім'ї чи особи під соціальний супровід Центром є згода сім'ї чи особи та укладання договору про здійснення соціального супроводу, в якому зазначаються права та обов'язки кожної із сторін.

Один примірник договору зберігається в Центрі, другий отримує сім'я або особа.

На початку здійснення соціального супроводу соціальний працівник відвідує сім'ю або особу з метою комплексного обстеження та здійснення оцінки потреб сім'ї або особи.

Під час комплексного обстеження соціальний працівник вивчає:

стан здоров'я, умови розвитку та виховання дитини та ставлення до неї;

думки членів сім'ї або особи про проблеми і потреби, шляхи їх подолання;

спільно з сім'єю або особою та найближчим її оточенням (родичами) матеріальні, соціальні та інші можливості щодо подолання складних життєвих обставин тощо.

За результатом комплексного обстеження сім'ї/особи оформлюється облікова картка сім'ї або особи, яка перебуває під соціальним супроводом, форма якої визначається Держсоцслужбою.

Планування соціального супроводу

План соціального супроводу сім'ї або особи (далі - План) складається після здійснення оцінки потреб сім'ї або особи, яка опинилася у складних життєвих обставинах. Форма Плану визначається Держсоцслужбою. У Плані зазначаються конкретні заходи, спрямовані на подо лання життєвих труднощів.

План узгоджується та підписується усіма повнолітніми членами сім'ї, які братимуть участь у його реалізації, та соціальним працівником, який здійснює соціальний супровід.

План повинен охоплювати основні сфери функціонування сім'ї, які спрямовані на забезпечення навчання та розвитку дитини, емоційного комфорту, задоволення потреб здоров'я, соціального та фізичного функціонування, дозвілля, спілкування, інтеграції тощо, та містити комплекс заходів щодо забезпечення умов для подолання складних життєвих обставин сім'ї або особи та терміни їх реалізації.

План складається у двох примірниках, один з яких надається членам сім'ї, інший залишається в Центрі.

План, за потреби, але не рідше одного разу на один місяць аналізується соціальним працівником за участю членів сім'ї або з особою.

Здійснення та завершення соціального супроводу

Соціальний супровід здійснюється на регулярній основі протягом певного періоду.

Термін здійснення соціального супроводу визначається індивідуально для кожної сім'ї або особи, але не повинен перевищувати шести місяців. Тривалість соціального супроводу залежить від гостроти проблем, які існують у сім'ї чи особи, рівня розвитку адаптаційного потенціалу членів сім'ї або особи, ступеня функціональної спроможності сім'ї або особи щодо самостійного подолання труднощів, рівня розвитку зв'язків із соціальним оточенням тощо.

У разі необхідності за рішенням дорадчого органу термін здійснення супроводу може бути продовжено до одного року.

До здійснення соціального супроводу соціальний працівник може залучати, у разі потреби, інших фахівців та використовувати потенціал громади (за згодою).

Після трьох місяців здійснення соціального супроводу проводиться проміжне оцінювання ситуації, на підставі якої, за необхідності, уносяться зміни до Плану, що відображають зміни в потребах та становищі сім'ї.

Коли процес соціального супроводу відповідно до термінів, указаних у договорі, наближається до завершення, здійснюється моніторингове соціальне інспектування сім'ї або особи, на підставі якого приймається рішення про продовження або завершення соціального супроводу.

Питання щодо продовження здійснення соціального супроводу або його завершення виноситься на розгляд дорадчого органу.

У разі письмової відмови сім'ї чи особи щодо винесення її питання на розгляд засідання дорадчого органу соціальний супровід може бути продовжено або припинено за рішенням Центру.

Після завершення соціального супроводу сім'я/особа в обов'язковому порядку інформується про способи й організації соціальної підтримки, якими вона може скористатися в майбутньому. За потреби, робота із сім'єю продовжується з метою надання необхідних соціальних послуг після завершення соціального супроводу.

У разі виникнення конфліктних ситуацій між соціальним працівником і сім'єю, обставин, які призводять до невиконання Плану або ускладнюють його реалізацію, та з метою попередження професійних ризиків, визначення шляхів ефективного соціального супроводу в Центрі проводяться наради спеціалістів. До участі в нарадах запрошуються суб'єкт(и) соціального супроводу.

Порядок зберігання документів з роботи із сім'ями або особами, яким надається соціальна допомога в ході соціального супроводу

Центр в обов'язковому порядку зберігає матеріали з роботи з сім'ями або особами, які перебували під соціальним супроводом, для надання довідок та використання з метою, яка не суперечить чинному законодавству.Термін зберігання документів з роботи з сім'ями або особами, які перебували під соціальним супроводом Центру, становить п'ять років з дня припинення соціального супроводу.

Тема 10. Соціальна освіта та підтримка молоді

Молодь вимагає з боку держави особливого соціального захисту, оскільки вона є основним джерелом поповнення економічно активного населення. У сучасній Україні молоді люди у віці 15 – 35 років становлять близько 19 % її населення [8 c. 25]. Саме в молоді роки людини відбуваються соціальні та демографічні події, які визначають її подальше життя: закінчення навчання у школі, вибір професії та отримання початкової професійної освіти, початок самостійної трудової діяльності, створення сім'ї, народження дітей. У цьому віці молодь набуває професійно-трудового та соціального статусу в суспільстві.

На сьогодні в нашій державі створено певну правову базу щодо соціального захисту молоді, прийнято Постанову Кабінету Міністрів України “Про додаткові заходи щодо реалізації молодіжної житлової політики”, Закону України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми” та Національної програми “Молодь України”. Також постійно йде робота щодо її вдосконалення, підготовлено проекти Законів України “Про молодіжні та дитячі організації”, “Про соціальну роботу з дітьми та молоддю” [2].

Хоча законодавче поле щодо соціального захисту молоді майже сформовано але на жаль, в Україні не виконується повною мірою положення законодавчих актів, рішень та розпоряджень Кабінету Міністрів України щодо покращання соціального становища молоді. Бракує проектів, цільових програм, які забезпечували б умови соціального, життєвого старту молоді в питаннях праці, створення і зміцнення сім'ї, забезпечення охорони здоров’я. Молодіжна політика особливо на регіональному рівні має слабку матеріально-фінансову підтримку, не вистачає фахівців, потребує

поліпшення система підвищення кваліфікації працівників галузі. Тому невідкладним завданням є неухильне виконання прийнятих законів, підготовлених актів та програм, тобто конкретні та практичні дії.

Забезпечення соціальної гармонії в країні безпосередньо пов’язано з вирішенням державою найгостріших проблем суспільства – зайнятості населення й підвищення рівня його життя. Зайнятість населення має бути гарантом у забезпеченні кожним працівником свого добробуту, відповідного до трудового вкладу знань і здібностей.

Сьогодні молодь є однією з категорій економічно активного населення, що прискореними темпами втрачає можливості для самореалізації на ринку праці. Кон'юнктура українського ринку праці значною мірою залежить від стану та динаміки його молодіжного сектора. Тому молодіжна зайнятість набула особливої актуальності, а ще більше непокоять її наслідки для майбутнього української економіки.

Нині молодіжний сектор у сфері зайнятості (порівняно з іншими секторами) визначається певними особливостями:

– значне зменшення чисельності молоді в усіх галузях економіки, особливо в науці та науковому обслуговуванні;

– постійне збільшення молодіжного безробіття як відкритого, так і прихованого (40 % безробітних – молодь). Причому три чверті серед молодих безробітних – жінки;

– посилення напруженості у первинному працевлаштуванні молоді, особливо дівчат;

– соціально-професійна переорієнтація молоді на працю поза державним сектором;

– інтенсифікація трудової діяльності за вторинними видами діяльності: поєднання водночас декількох робіт, додаткова робота під час навчання у стаціонарних відділеннях навчальних закладів різного типу, самозайнятість тощо;

– розширення прикладання праці у сфері прихованої зайнятості, яка

для молоді приваблива з точки зору мобільності, ризику, свободи від службових обов'язків і потребує до того ж найчастіше не спеціальної професійної підготовки, а тільки певних навичок;

– загальне збільшення пропозиції робочої сили серед молоді, зокрема, внаслідок звуження можливостей батьків допомагати дітям.

Причинами цього є, зокрема, недостатня професійна орієнтація на ринку праці молоді, низький рівень профпідготовки, відсутність досвіду практичної роботи, а також відмова від централізованого розподілу випускників вищих і середніх навчальних закладів та нерозробленість сучасного ефективного механізму регулювання працевлаштування [8, с. 30].

Дослідження показують, що проблеми молоді на ринку праці зумовлені особливостями її соціального стану та трудової поведінки: рівень освіти, наявність професії або кваліфікації; низька адаптивність та вразливість до економічного та соціального оточення; підвищені вимоги щодо працевлаштування (престижу, заробітку), змісту, характеру та умов праці; висока професійна і територіальна мобільність, які зумовлені неусталеністю та слабкістю економічних і соціальних зв’язків.

Молодіжна зайнятість має велике значення для перспективного розвитку ринку праці та економіки держави взагалі. Специфіка молодіжних ресурсів праці, які визначаються високим рівнем фізичної енергії, бажанням до найскорішої самореалізації, самоствердження, самовизначення в житті, полягає в тому, що молодь у той же час є однією з найбільш вразливих соціальних груп, зокрема, через відсутність достатнього професійного та соціального досвіду, і через це молодь є менш конкурентоспроможною.

У контексті молодіжної зайнятості постає питання взаємовідповідності виду зайнятості й отриманої професійної освіти. Фахівці, що досліджують цю проблему, роблять наступні висновки:

– відбувається “розмивання” професійного поля, професійної культури, руйнація освітньо-професійної структури суспільства як основи соціальної структури;

– питання попиту і пропозиції не досить уважно вивчаються освітніми закладами, Міністерством освіти і науки при формуванні кадрового потенціалу;

– виникає стурбованість щодо якості професійної освіти, рівня її спеціалізації та соціально-економічних обґрунтувань кількості фахово підготовлених кадрів для певних галузей [7, с. 54].

Слід зазначити, що загалом кількісні параметри потенціалу освіти України виглядають непогано серед країн світу. Але за рівнем фінансового забезпечення цієї важливої сфери соціально-економічної діяльності Україна не набагато випереджає найменш розвинуті держави.

Якщо розглянути закордонний досвід, то за даними дослідників у Російській Федерації понад 50 % нових дипломованих фахівців “самовлаштовуються”. На сьогоднішній день державної системи працевлаштування молодих фахівців, як у Росії так і в Україні, більше не існує. Такий стан різко контрастує з працевлаштуванням молодих фахівців в інших країнах світу, де розповсюджена практика укладання студентами контрактів з окремими фірмами, які добирають для себе відповідних фахівців. Наприклад, у США більш ніж 80 % випускників працевлаштовуються протягом року. У Японії цей показник перевищує 90 %. Отже, це можливо тому, що система освіти в цих країнах орієнтована на гнучку різнобічну спеціалізацію [6, с. 79]. Світовий досвід свідчить, що витрати на освіту повинні становити не менш 5 % від ВНП, а експертами ЮНЕСКО мінімально можлива частка витрат держави на освіту визначена на рівні 3,5 %.

За їх недотримання неминучим стане розпад інфраструктури освітньої системи. Стосовно України у 2004 р. цей показник витрат держави становив лише 3,1 %. В наступні роки бюджетні видатки на освіту в нашій державі становили від 4,2 % до 6 %, що складає 12 – 15 % річного бюджету України [5].

Проведений аналіз свідчить, що проблему гарантій, які забезпечують надійний захист прав та інтересів усіх груп молоді, не можна вважати вирішеною в жодній країні світу.

Основоположний у цій галузі документ, схвалений на 40-й сесії Генеральної Асамблеї (1985 р.) – “Керівні принципи для подальшого планування та здійснення відповідних подальших заходів щодо молоді”, визнає молодь як одну з найбільш вразливих у соціальному відношенні груп населення. Тому важливо поєднувати створення системи соціальної підтримки молоді та орієнтацію її на активну участь у вирішенні своїх соціальних проблем [7, с. 200].

Слід підкреслити, що соціальний захист молоді, на відміну від соціального захисту інших найбільш вразливих груп населення (пенсіонери, жінки, інваліди і ін.), – пов’язаний у першу чергу не з забезпеченням прожиткового мінімуму в умовах незайнятості, а навпаки – зі створенням найбільш сприятливих умов для їх працевлаштування. Тому будь-які програми, що фінансуються з соціальних фондів, не тільки спрямовані на підвищення зайнятості серед молоді, але й пов'язані зі створенням нових робочих місць (наприклад, стимулювання самозайнятості та підприємницької діяльності серед безробітних), можемо розглядати в широкому розумінні як програші, що забезпечують, окрім іншого, і соціальний захист молоді.

Загалом, необхідно змінити ставлення до соціального захисту молоді. Соціальну допомогу мають адресно отримувати тільки ті, для кого вона є джерелом існування – інваліди, сироти, діти з багатодітних сімей тощо.

Вирішення проблем соціального захисту молоді потребує диференційованого підходу, відповідно до якого молодь повинна розглядатися як неоднорідне соціальне утворення, що складається з відносно відокремлених груп, які формуються під дією таких факторів, як віковий та статевий склад, освітній та професійно-кваліфікаційний рівень, соціальний статус тощо. На нашу думку, для цілей соціального захисту доцільно виокремлювати такі молодіжні групи: група підлітків, що залишила навчання; група молодих людей з фізичними вадами (інвалідів); молоді жінки з дітьми; молодь, що була раніше зайнята у домашньому господарстві; безробітна молодь; молодь, що переходить від навчання до праці і потребує першого робочого місця. Для кожної з цих груп існує необхідність розробки відповідних програм працевлаштування з урахуванням особистих вимог молоді. Загалом, застосування диференційованого підходу дозволить підсилити адресність державних заходів соціальної підтримки молоді.

Говорячи про спеціальні програми соціального захисту, орієнтовані на молодь, необхідно мати на увазі, що переважно вони повинні спрямовуватись на забезпечення зайнятості цієї категорії економічно активного населення. Слід зазначити, що акцент необхідно робити на первинне входження у трудове життя та на професійну реабілітацію тих, хто вже втратив роботу. Як відзначають експерти МОП, безробіття серед молоді зростає значно швидше, ніж серед працездатного населення в цілому. Ця проблема гостро стоїть не тільки в Україні, а й у таких високорозвинених країнах, як США, Великобританія, Німеччина, Франція, Японія [1, с. 22]. Зростання безробіття, особливо серед випускників навчальних закладів, зумовлює недовикористання трудового потенціалу молоді і обмежує можливості здобуття нею економічної самостійності. Тому в розвинених країнах на обмеження безробіття націлені спеціальні заходи:

– створення робочих місць для молоді за рахунок державних дотацій; сприяння молодіжному підприємництву;

– розробка диференційованих за віком програм зайнятості (Болгарія);

– здійснення раннього професійного відбору та профорієнтації (Німеччина);

– субсидування підприємств у промисловості і торгівлі, які надають молодим людям можливість після школи проходити піврічне стажування, отримуючи водночас мінімальний розмір заробітної плати (Австралія);

– виділення спеціальних урядових фондів муніципальним властям для спрямування на організацію професійної підготовки молоді, яка не має роботи, причому профпідготовка поєднується з виробничою діяльністю

(Данія);

– заохочення підприємців брати на роботу молодь у віці від 16 до 26 років на строк до двох років шляхом надання певних пільг у вигляді зниження розмірів внесків з цього підприємства на соціальне забезпечення (Іспанія, Франція) [1, с. 22].

Програми зайнятості для молоді невіддільні від програм професійного навчання. Насамперед необхідно виділити всі напрями діяльності, пов'язані з першим працевлаштуванням молоді. В Україні необхідно впроваджувати заходи, спрямовані на полегшення переходу молодих людей від школи до трудового життя. Тут доцільно було б використовувати позитивний практичний досвід інших держав.

Вирішення проблем соціального захисту молоді на ринку праці можливе шляхом впровадження комплексної системи заходів, що має на меті покращання працевлаштування молоді та її захисту від безробіття. Така система, передовсім, повинна орієнтуватися:

– на збереження наявних і створення нових робочих місць;

– на організацію диференційованої по групах молодих людей професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації відповідно з їх здібностями та кон'юнктурою ринку праці;

– на державне гарантування першого робочого місця;

– на рішучу і прискорену зміну моделі освіти і виховання з метою посилення соціальної адаптації молоді;

– на створення мережі недержавних служб зайнятості;

– на розробку системи надання безробітній молоді короткострокових кредитів для заснування власної справи, заснованої на принципі подачі заяви;

– на сприяння з боку держави переходу молодих кадрів у сферу малого бізнесу;

– на організування тимчасової (сезонної) зайнятості молоді, в тому числі у вільний від навчання час, що дозволить їй набути професійних знань

та навичок для отримання постійного робочого місця;

– на активізацію роботи центрів соціальної служби для молоді, які формують та реалізують певну систему надання соціально-психологічної допомоги молодим людям, насамперед тим, хто її втратив або шукає вперше.

Окремим напрямом соціального захисту молоді, заснованим на широкому поєднанні активних та пасивних форм, є захист молодої сім'ї. Адже низький рівень соціального захисту молодих сімей, окрім іншого, негативно позначається на демографічній ситуації в Україні. Якщо взяти до уваги, що на сьогодні в Україні майже 14 млн. сімей, і з них 2,4 мли. – це молоді сім'ї, то логічно, що перш за все треба працювати з ними і вирішувати їхні проблеми, тим паче, що саме в цих сім'ях народжується більше 80 % дітей. Аналіз свідчить, що найболючішими проблемами молодої сім'ї є житлово-побутова невлаштованість і низькі доходи. Звичайно, їх вирішення можливе лише при поєднанні активних зусиль як держави, так і самих молодих людей і молодіжних організацій. Але, разом із цим, слід зміцнити та розширити різні види соціальної допомоги молодій сім’ї з боку держави – соціально-психологічну, психолого-педагогічну, соціально-медичну, юридичну тощо.

Важливим кроком у вирішенні проблем молодих сімей може стати встановлення пільгових режимів за оподаткування як самих сімей, так і підприємств, діяльність яких спрямована на вирішення їх проблем, за умов надання кредитів на житлове будівництво та товари довгострокового вжитку, а також для отримання вищої освіти.

Пільгові режими повинні диференціюватися залежно від наявності в молодій сім'ї дітей в напрямку стимулювання їх народження.

Молодь приблизно вдвічі частіше, ніж представники старших вікових категорій, опиняється в маргінальному становищі при виборі місця праці, непропорційно великою є її частка серед безробітних, найнижчими показниками характеризується рівень її доходів і стартові можливості отримання освіти та самоствердження. В умовах формування ринкового

середовища українська молодь вимагає особливої соціальної підтримки та соціального захисту як така, що перебуває в стані формування й утвердження життєвих позицій, становить понад половину працездатного населення держави, має свої орієнтації, інтереси і потреби, болісно відчуває на собі тягар економічної кризи та недостатність державних асигнувань на соціальні потреби. Водночас молодь – це майбутнє держави, а тому від забезпечення стартових умов її діяльності залежить подальший розвиток нинішнього суспільства, а також майбутніх поколінь. Цими обставинами пояснюється актуальність дослідження проблем зайнятості та соціального захисту молоді на сучасному етапі національного державотворення України.

Таким чином, соціальна політика захисту молоді має будуватися не стільки на компенсаційних засадах, скільки на забезпеченні соціальних гарантій відповідним групам та створенні умов для якнайповнішої реалізації молоддю своїх інтересів і запитів.

Тема 11. Закордонний та вітчизняний досвід надання соціальний послуг

Метою надання соціальних послуг сім’ям з дітьми, які перебувають у складних життєвих обставинах є усунення причин, які заважають членам родини самостійно подолати складну життєву ситуацію, попередження вилучення дітей з родин, створення сприятливих умов для подальшого самостійного розв’язання проблем, що виникатимуть, та для розвитку й виховання дітей.

Надання соціальних послуг ґрунтується на принципах виявлення ресурсів сім’ї та сприяння формуванню у членів сім’ї навичок і умінь для подолання складної життєвої ситуації. Відповідальність за використання таких навичок і вмінь несе сім’я.

Стандарт визначає основні напрямки, зміст, обсяги, процес надання соціальних послуг сім’ям з дітьми, які перебувають у складних життєвих обставинах, принципи надання послуг зазначеній категорії та вимоги до надання послуг.