Вступ до загальної психології 1. Предмет психології

Ключові поняття теми:

психологія, психіка, механізми психіки, діяльність, психічне відображення, рефлекс, свідомість, несвідоме

Психологія - наука і система знань про закономірності, механізми, психічні факти і явища в житті людини.

Психічні факти виявляються об'єктивно, зовні: в міміці, психомо­торних діях, рухах, діяльності - і творчості і суб'єктивно, внутрішньо: у відчуттях, сприйманні, увазі, пам'яті, уяві, почуттях, волі тощо. Ра­зом з тим їхній зміст може усвідомлюватися або існувати в неусвідом-люваній формі.

Протиріччя внутрішнього і зовнішнього у психіці людини розв'язу­ються через рухи, дії і вчинки, що виражають ставлення людини до інших людей, природи й суспільства.

Зміст і динамічну характеристику стосунків людини слід шукати в її мотивах, потребах, меті, до якої вона прагне, а також у властивостях темпераменту, характеру і її здібностей.

Основними механізмами психіки людини є відображення, проек­тування і опредметнення - докладання людиною власних зусиль і хисту до формування матеріальних речей або знакових систем.

У продуктах діяльності відображається неповторність, самобут­ність і індивідуальність, що є мірою виявлення людини - її творчого потенціалу.

Для отримання об'єктивних і точних даних про закономірності, ме­ханізми психіки і психологічні факти використовуються методи дослі­дження. Метод - шлях пізнання і застосування системи прийомів для досягнення певної мети. Наприклад, існують методи самовиховання, методи управління, методи наукової творчості тощо.

У психології розроблені методи вивчення психічних фактів і фено­менів. До них відносять: спостереження, самоспостереження, експе­римент (лабораторний, природний і експериментально-генетичний), метод експертних оцінок, анкетування, інтерв'ю, тести тощо.

Головна вимога до методів наукового дослідження в психології - дава­ти ймовірне знання, досягати об'єктивності відтворення психічних фактів і феноменів оптимальним шляхом - відповідно до закону оптимапьнос-ті. Ті самі вимоги стосуються і методів практичної діяльності людини, до них вдаються здебільшого з мстою гармонізувати психіку, дії, діяльність і творчість - з мінімальним докладанням енергії, часу і праці.

Додержання цих вимог передбачає методичність - послідовність і ор­ганізованість дій на основі одного методу або системи методів пізнання, навчання, трудової діяльності. Тому методичність є необхідною умовою і системоутворюючим чинником оптимізації людської діяльності.

Психологія - одна з наук про людину. Предметом її вивчення є най­складніша сфера життєдіяльності людини - психіка. Складність психі­ки як явища зумовлена тим, що вона є вищим продуктом біологічного і суспільного розвитку живих істот. Складним є і функціональний бік психіки. Вона — метод орієнтування організму в навколишньому світі, регулятор поведінки і діяльності в динамічних умовах середовища.

Психічна активність людини спрямована на різні предмети. Задо­вольняючи свої матеріальні (органічні) та духовні потреби як необхід­ні умови життя, людина шукає й отримує з навколишнього природного та соціального середовища потрібні для цього джерела, набуває знань, планує свої дії, визначає методи й шляхи їх здійснення, докладає вели­ких зусиль, щоб досягти певної мети, переживає успіхи і невдачі.

Усе цс - психічна активність людини, предмет вивчення психології.

Предмет психології- закономірності розвитку і вияву психічних явищ та їх механізми.

Коло явищ, які вивчає психологія, у кожної людини виявляється чітко і досить виразно: це наші почуття, думки, образи, сприймання, прагнення, бажання, уява, погляди тощо - все, що утворює внутрішній зміст нашого життя, яке дається нам безпосередньо і належить нам.

Психічне явище - власність людини.

Почуття, думки, образи, сприймання, прагнення, бажання, уява і погляди так чи інакше пов'язані з тим, що перебуває поза людиною і що нею відображається. Відображене - духовне надбання людини, яке пов'язує її з культурою людства і ноосферою.

Психічне - відображення взаємодії з довкіллям, дійсністю.

Людина, відображаючи дійсність, сама є частиною цієї дійснос­ті. Відображення включає і відображення самої себе, яке набуває фор­ми самопочування. Ось чому психічні явища являють собою процеси,

властивості конкретної людини, оскільки вони містять особливо близь­ке і значуще для неї і разом з тим зміст психічних станів людини в момент створення відображення.

Психічне - суб 'єктивне відображення.

Суб'єктивність як властивість відображення відбиває ставлення лю­дини до свого оточення, яке визначають особисті погляди, інтереси, смаки, уподобання тощо, що й свідчить про її відмінність від інших людей, неповторність. Надмірна суб'єктивність відображення довкіл­ля призводить до помилкових поглядів, позицій, оцінок і суджень, що підвищує аварійність у діях і діяльності людини.

Психічне -регулятор взаємодії з довкіллям.

Почуття, думки, образи, сприйняття, прагнення, бажання, уява і погляди так чи інакше пов'язані з тим, що існує поза людиною, що вона відображає, і є не лише продуктами дій і діяльності людини. Ко­ристуючись відображенням як безпосереднім регулятором дій і діяль­ності, вона здатна стабілізувати їх параметри, підтримувати оптимум функціонування, спрямовувати їх перебіг за певною програмою, тобто втілювати свої суб'єктивні здобутки в матеріальні конструкції. Те саме стосується і власних здібностей особистості, які належать до процесів регулювання.

Психічне - здатність до розвитку змісту, глибини і регулювальної сили відображення, до упорядкування, спрямування дій і діяльності людини.

У психічному як регуляторі дій і діяльності криється величезний потенціал розвитку самих механізмів психіки: відображення, проекту­вання і втілення. Адже людина не лише відображає, а й перетворює довкілля на нові форми, будує їх відповідно до законів гармонії, а це у свою чергу сприяє поліпшенню її життя і діяльності.

Душа -доцільна основа людини

Зупинимося на етимології слова "психологія".

Слово "психологія" походить від двох грецьких слів: "психе" -душа і "логос" — закони природи, а психологія означає "закони життя душі".

Психе - душа (поняття давньогрецької філософії. Воно мало декіль­ка значень: І) життєва сила, яка покидає тіло з останнім подихом; 2) без­тілесна основа, позбавлена після смерті людини свідомості і пам'яті; 3) "демон"- невмируща істота божественного походження; 4) мета праведного життя; 5) "покарання" за первородний гріх Титанів тощо).

Одночасно психе - носій пам'яті про всі минулі інкарнації. Іноді ототожнюється з психічним "Я".

У Гсракліта психе — феномен субстрату свідомості і носій мораль­них якостей (суха психе - найбільш мудра і праведна). Він розрізняє різні психе і різні форми її зв'язку зі світом: вищий рівень - це зв'язок з логосом, зі світовим законом, нижчий - з повсякденною діяльністю людини.

Вчення Платона про психе тлумачить її як невмирущість і безтілес­ність, що робить її близькою до надпочуттєвого світу, а відтак у люди­ни з'являється можливість пізнати ідеї через "пригадування". Платон створив ієрархію трьох частин психе: а) раціональна, б) емоційно-гнів-лива, в) похітлива. Вони локалізовані в різних частинах тіла: раціо­нальна - в голові, емоційно-гнівлива - у грудях, а похітлива - в черев­ній порожнині.

На підставі поділу психе на частини Платон поділяє членів суспіль­ства на: 1) сторожу-філософів, 2) воїнів і 3) ремісничо-землеробський стан людей.

За Платоном, невмируща лише вища частина душі - раціональна, яку він називає деміургом - будівником усього світу, ідеальним першо-початком.

Аристотель у "Трактаті про душу", окрім аналізу різних виявів пси­хіки, актуального і для сучасної психології, дає оригінальне її бачен­ня. Для нього душа і тіло - неподільні частини цілого, так само непо­дільні, як форма, образ і матерія, що в ньому відобразилися. Душа -принцип життя, нерозривно пов'язаний з органічним життям.

Аристотель поширює принцип психе на всі рівні органічного жит­тя: кожний рівень має свою, властиву йому душу з певними функці­ями. Тіло (сома)- це організм, сукупність органів або знарядь душі; душа - сутність тіла. У людині він розрізняє три види душі:

1) рослинну, властиву рослинам, які ще не мають ні органів чут­
тів, ні органів регуляції рухів;

2) тваринну, наявну у тварин, тіло яких має диференційовані орга­
ни відчуттів, рухів і органи, що їх регулюють;

3) розумну, суто людську, яка має органи для пізнання і діяльності.
Аристотель, розрізняючи три різні форми душі, чітко визначає ідею

розвитку людини як еволюцію послідовних форм розвитку психіки у рослин, тварин і у людини. Разом з тим у людини вони пов'язані з різ­ними функціями її душі: а) споживання, б) панування і в) розуму.

Р. Декарт у гострій формі протиставляє душу й тіло. Його позиція передбачає існування двох різних субстанцій: матерії- субстанції протяжної і не мислячої і душі - субстанції мислячої і не протяжної. А якщо цс так, то вони мають різні атрибути - притаманні лише їм властивості - і тому протистоять одна одній як незалежні об'єкти.

Ми не будемо говорити, як таке розмежовування душі І тіла вплину­ло на розвиток психології і який резонанс це спричинило у філософії.

Р. Декарт вводить у науковий вжиток два нових поняття: рефлекс і свідомість.

Поняття свідомості стає головним у психології всіх наступних сто­літь. Тут почалася трансформація поняття психе; 3 принципу життя (за Аристотелем), душі, духу вона перетворюється, за Р. Декартом, на принцип свідомості. І таким чином впроваджується принцип інтро­спекції- слід вдивлятися всередину себе, у замкнутий у собі внутріш­ній світ, який є відображенням людиною самої себе.

Б. Спіноза до тлумачення проблеми душі і тіла людини підійшов інакше. Проблема душі і тіла сформульована неправильно. Не варто зупинятися на питанні про взаємопов'язаність тіла і душі.

Не існує двох протилежних явищ- душі І тіла, а є один-єдиний предмет вивчення. Це - мисляче тіло людини. Живе, реально існуюче, яке, однак, розглядається в науці під двома протилежними кутами зо­ру. От і виходить, що мислить не лише душа, яку "вселяє" в людське тіло Бог, а й саме тіло людини.

Тобто мислення - такий самий спосіб існування тіла, як І його про­тяжність: мислення і протяжність - не дві відособлені і протилежні субстанції, а лише дві властивості одного й того самого матеріального утворення - людини.

У такому разі "уява", "свідомість", "уявлення", "відчуття", "воля" тощо є способами зовнішнього враження, зумовленими природою властивостей мислячого тіла людини.

К. Д. Ушинський розрізняв "душевні" і "духовні" психічні проце­си. Душевні процеси - елементарні психічні явища, загальні для лю­дини і тварини; духовні - вищого порядку і пов'язані з моральними, правовими, естетичними, ідеологічними та іншими утвореннями, при­таманними лише людині.

І. М. Сєченов, розглядаючи проблему кому І як розробляти психоло­гію, зазначав, що психологія повинна вивчати:

1) історію розвитку відчуттів, уявлень, думок, почуттів тощо;

18 -

2) способи поєднання всіх видів і родів психічних діяльностей
одна з однією, з усіма наслідками такого поєднання;

3) умови відтворення різновидів психічної діяльності.

На жаль, протягом тривалого часу поняття "душа" було вилучене із наукового вжитку.

Логос - закони природи

Логос - поняття, вперше вжите Гераклітом для позначення універ­сальних закономірностей, яким підпорядковується все існуюче. Ло­гос - це те, "згідно з чим усе відбувається", те, з чим усе безперервно пов'язане - світовий закон, "спільне", якому треба підкорятися.

Проте, на жаль, як свідчить Геракліт, більшість людей загалом глухі до проголошуваних істин і не здатні долучитися до Логосу: "Логосу, що Існує вічно, не розуміють люди ані перш ніж почують, ані вже по­чувши; бо хоча все відбувається згідно з цим Логосом, вони скидають­ся на несвідомих того, навіть стикаючись із такими словами й речами, про які я веду мову, розкладаючи кожне згідно з природою і показуючи, як справа робиться".

Тому, на думку Гсракліта, безмежність душі зумовлена не лише не­вичерпною глибиною властивого їй логосу, а й здатністю його в собі виховувати.

З часом поняття "логос" набувало й іншого тлумачення, а саме: "слово", "смисл", "судження", "пропорційність", "основа", "розум" тощо, наближаючись або віддаляючись від гераклітового тлумачення його як об'єктивної закономірності, необхідності, закону буття.