Психіка і вища нервова діяльність

Протягом останніх двох століть розвиток психології був тісно пов'яза­ний з досягненнями філософської думки та успіхами природничих наук.

Матеріалістична інтерпретація природи та сутності психічних явищ була зумовлена появою філософії діалектичного матеріалізму і розвит­ком вчення про природу психіки (І. М. Сєченов, І. П. Павлов).

Відображу вальна діяльність людини зумовлена рефлекторною ді­яльністю мозку. Фундатором вчення про рефлекторну природу психі­ки є видатний російський фізіолог І. М. Сєченов (1829-1905). У своїх працях він вказував, що джерелом психічних актів як відображення ді­яльності є зовнішні подразники, що діють на організм. Ця діяльність виникає під час взаємодії індивіда з навколишнім світом, що здійсню­ється завдяки рефлекторній діяльності мозку.

У своїй праці "Рефлекси головного мозку", опублікованій у 1863 році, І. М. Сєченов писав, що "всі акти свідомого і несвідомого життя за способом виникнення (походження) є рефлекси", що без зовнішньо­го чуттєвого подразнення неможлива психічна діяльність.

Вчення І. М. Сєченова про рефлекторну природу психіки далі роз­винув І. П. Павлов (1849-1936) у своєму вченні про вищу нервову ді­яльність. Теорія рефлекторної діяльності спирається на три головні принципи наукового дослідження:

1) принцип детермінізму, тобто поштовху, причини будь-якої дії,
її ефекту;

2) принцип аналізу та синтезу, тобто розкладання цілого на части­
ни і потім створення нового цілого з елементів старого;

3) принцип структурності і пристосування динаміки до структури.
Засадовим у вченні про вищу нервову діяльність є розуміння єдності

організму та середовища. В організмі "все із зовнішнього світу". Зв'я­зок організму з його середовищем здійснює нервова система. Вона, як зазначає І. П. Павлов, є системою відношень, зв'язків. Поведінка орга­нізму визначається тими умовами і середовищем, в якому живе й діє жива істота.

Дослідженнями доведено, що великі півкулі головного мозку ві­діграють провідну роль у діяльності всього організму. Кора вел'иких півкуль головного мозку, забезпечуючи погреби організму, разом з найближчими до кори підкорковими нервовими центрами здійснює складтгу аналітико-синтетичну діяльність. У ній утворюються складні тимчасові нервові зв'язки, за допомогою яких здійснюється регуляція

відносин між організмом та зовнішнім середовищем, а також регуляція діяльності самого організму.

Цю діяльність великих півкуль головного мозку І. П. Павлов І на­зиває вищою нервовою діяльністю і підкреслює, що поведінка живого організму являє собою певну систему реакцій або рефлексів на подраз­ники зовнішнього і внутрішнього середовища.

Рефлекс - відповідь організму на подразнення, яка здійснюється за допомогою нервової системи. Рефлекторна діяльність - головна фор­ма діяльності нервової системи. Розрізняють два різновиди рефлексів: безумовні, з якими тварина народжується, та умовні, які виробляються в неї після народження, протягом життя.

Безумовні рефлекси виробилися, закріпилися протягом тривалого періоду біологічного розвитку живих істот. Вони потрібні тварині від перших днів її життя для її існування. Безумовні рефлекси забезпечу­ють організмові пошук поживи, уникнення шкідливих впливів тощо.

Безумовні рефлекси спричинені безумовними подразненнями, тобто такими подразненнями, які, впливаючи на відповідні рецептори - сма­ковий, дотиковий та інші, - спричинюють відповідні реакції організ­му. Безумовні рефлекси не зникають і весь час діють за умови, що ор­ганізм нормальний, здоровий. Складна система безумовних рефлексів являє собою ту діяльність, яку називають інстинктивною.

Безумовні рефлекси не можуть вдовольнити потреб вищих організ­мів, що живуть за складних умов. Безумовні рефлекси могли б забезпе­чити потреби організму лише за абсолютної постійності зовнішнього середовища. Але оскільки зовнішнє середовище весь час змінюється, то пристосування до нього за допомогою одних лише безумовних реф­лексів неможливе. Необхідне доповнення їх тимчасовими зв'язками, які вибудовуються у тварин та людини впродовж життя.

Головний принцип роботи великих півкуль, як довів І. П. Павлов, -утворення тимчасових нервових зв'язків, або умовних рефлексів. Під час своїх досліджень він помітив, що за певних умов у тварин виника­ють рефлекси і за відсутності безумовних подразників, наприклад іноді слина в собаки починає виділятися, коли з'являється людина, яка його годує, хоча в цей момент їжі собаці й не дають.

Рефлекси в таких випадках виникають під впливом подразників, які названі умовними рефлексами. Коли на тварину одночасно діють два подразники - один безумовний, наприклад, їжа, і другий - умовний, який сам по собі не викликає рефлексу, скажімо, дзвінок, то в головно­му мозку виникають два збудження - від їжі і від дзвінка.

Оскільки вони діють одночасно, між збудженими нервовими центра­ми утворюється замикання, тобто встановлюється нервовий зв'язок. Вна­слідок цього зв'язку умовний подразник спричинює рефлекторну реак­цію, як і безумовний. Такі рефлекси названі умовними рефлексами.

Із зміною умов життя змінюються рефлекси. Вони зникають, тобто гальмуються, якщо умовний подразник не підкріплювати безумовним, і поновлюються, якщо умовний подразник знову підкріпити безумовним.

Умовно-рефлекторна діяльність людини являє собою надзвичай­но складну, різноманітну і витончену систему зв'язків. Нові нервові зв'язки утворюються не лише на основі безумовних, а й на основі вже існуючих, раніше утворених умовних зв'язків, які набули відповідної сили і стійкості. Потрібні умови утворення умовних рефлексів - опти­мальна сила подразника, активність кори великих півкуль головного мозку та підкріплення умовних подразників безумовними. У навчанні такими підкріпленнями є інтерес до знань, допитливість, здивування новизною явищ.

Головними процесами нервової діяльності є збудження та гальму­вання.

На кору великих півкуль одночасно впливає велика кількість різно­манітних подразників, але реагуємо ми не на всі подразники, що надхо­дять до кори великих півкуль. На значну частину подразників організм не реагує, оскільки збудження, спричинені ними, гальмуються.

Гальмування відбувається одночасно із збудженням. Завдяки галь­муванню ряду ділянок кори збудження спрямовується в якомусь одному напрямі й зосереджується в певному пункті кори. За певних умов збу­дження і гальмування поширюються, іррадіюють по корі великих пів­куль, викликаючи збудження або гальмування інших ділянок кори, або знову зосереджуються, концентруються в пункті свого виникнення.

Завдяки іррадіації збудження у свідомості виникають різноманітні асоціації - образи, думки, почуття, які або посилюють, або гальмують діяльність, яку людина виконує.

Коли збудження концентрується у певній ділянці кори, інші її ді­лянки в цей час гальмуються. Поширення або зосередження збудження та гальмування здійснюється за законом іррадіації та концентрації нер­вових процесів.

Збудження і гальмування взаємодіють між собою. Збудження пев­них ділянок кори великих півкуль зумовлює гальмування інших діля­нок кори головного мозку І, навпаки, гальмування одних ділянок кори

спричинює збудження в інших п пунктах. Таке явище відбувається за законом взаємної індукції збудження та гальмування.

Розрізняють позитивну і негативну індукції. За умови позитивної індукції гальмування певної ділянки кори спричинює збудження інших ЇЇ ділянок. Діяльність організму в таких випадках відбувається в напря­мі цього збудження, посилюється увага до змісту діяльності. При нега­тивній індукції збудження певної ділянки кори викликає гальмування тих її ділянок, які були раніше активними.

Негативна індукція відбувається при відволіканні уваги від головної діяльності й зосередженні на випадкових подразненнях, які гальмують збудження, спричинене головним подразненням.

Гальмування нервових процесів буває безумовним, або зовнішнім, і умовним, або внутрішнім. Зовнішнє гальмування відбувається вна­слідок впливу сильного стороннього подразника. Вироблений умов­ний рефлекс, наприклад виділення слини як реагування на засвічуван­ня електричної лампочки, припиняється, якщо при цьому почне діяти сильний звук.

Зовнішнє гальмування є виявом дії негативної індукції. Воно вияв­ляється ще й у вигляді позамежового гальмування, яке виникає тоді, коли сила збудження перевищує можливості працездатності нервової клітини. Посилення подразника в таких випадках не тільки не викли­кає збільшення сили реакції, а навпаки - сила реакції зменшується або й зовсім гальмується.

Гальмівні процеси, що виникають у клітині внаслідок її перенапру­ження, забезпечують її від руйнування. Тому таке гальмування назива­ють ще захисним гальмуванням.

Внутрішнє гальмування так само зумовлюється зовнішніми об­ставинами. Один із виявів умовного, або внутрішнього, гальмування є послаблення тимчасових зв'язків. Воно настає тоді, коли умовний подразник (наприклад, світло), на який вироблено умовний рефлекс, час від часу не підкріплюється безумовним подразником (наприклад, їжею). Утворений зв'язок у такому разі гальмується, і рефлекс згасає.

Якщо умовний подразник знову підкріпити безумовним, то загаль­мований тимчасовий нервовий зв'язок легко поновлюється і умовний подразник знову викликає умовний рефлекс. Гальмування тимчасових нервових зв'язків спричиняє забування.

Важливим виявом внутрішнього гальмування є диференціальне гальмування. Якщо підкріплювати безумовним подразником лише ті з

умовних подразників, на які вироблено умовний рефлекс, то після цьо­го умовний рефлекс виникає у відповідь на ті умовні подразники, які підкріплювалися безумовним. Збудження від інших, непідкріплюваних подразнень гальмується, і умовний рефлекс на них не виявляється.

Так, якщо вироблено умовний рефлекс на звук, а потім підкріплю­ється звук лише певної висоти чи інтенсивності, то й умовний рефлекс далі виникатиме лише на звук тієї висоти чи інтенсивності, який під­кріплювався. Відбувається диференціювання подразнень.

Організм точно відрізняє дієві, тобто підкріплювані, подразники від недієвих, тобто не підкріплюваних безумовним подразником. Дослі­дженнями встановлено, що собака, наприклад, може диференціювати звукові подразники з точністю до 1/8 тону. Диференціальне гальмуван­ня сприяє уточненню та розрізненню виправданих життєвим досвідом подразників від невиправданих.

Це яскраво виявляється в навчально-виховній діяльності. Розріз­нення, уточнення та опанування знань або актів поведінки буває ефек­тивним тоді, коли істотні властивості в них певним чином підкріплю­ються, а неістотні - гальмуються.

Поряд із замикальною великі півкулі головного мозку здійснюють також аналітико-синтетичні функції.

Взаємодіючи з навколишнім світом, організм відповідає не на всі подразнення, що надходять до мозку, а лише на ті, які слугують за­доволенню його потреб. Розрізняючи подразники, мозок на одні з них відповідає, а на інші не відповідає. Так здійснюється аналіз предметів зовнішнього світу.

Найпростіший аналіз здійснюють і нижчі відділи центральної нер­вової системи. Вищий аналіз, який є засадовим щодо актів поведінки, здійснюється в корі великих півкуль головного мозку. Суть роботи кори полягає в аналізі та синтезі подразнень кори.

Аналітична діяльність відбувається за допомогою спеціальних ме­ханізмів- аналізаторів. Вони розвинулися в процесі біологічного роз­витку тварин внаслідок їх пристосування до умов існування, до різно­манітних видів енергії зовнішнього світу, що впливали на організм, -світлової, звукової, хімічної, механічної, теплової тощо.

Великі півкулі являють собою грандіозний аналізатор як зовнішньо­го, так і внутрішнього світу організму. Аналізатори здійснюють свою аналітичну діяльність у зв'язку з гальмівними процесами, що відбува­ються в корі великих півкуль. Одні подразнення або комплекси подраз-

нень, що потрапляють до кори великих півкуль, виокремлюються, тоб­то викликають там 'збудження, на них тварина реагує, відповідає. Інші ж подразнення гальмуються, і на них тварина не відповідає.

Процес аналізу має своє підґрунтя, з одного боку, в аналізаторній здатності наших рецепторів, периферійних закінчень, а з другого - в процесах гальмування, яке розвивається в корі великих півкуль голов­ного мозку і розмежовує те, що не відповідає дійсності, і те, що відпо­відає дійсності. Процес гальмування сприяє коригуванню аналітичної діяльності великих півкуль головного мозку.

Водночас з аналізом великі півкулі головного мозку здійснюють і синтетичну діяльність, сутність якої полягає в замиканні нервових зв'язків.

Синтетична діяльність великих півкуль буває дуже складною. Утво­рюються цілі ланцюги й системи тимчасових зв'язків. Ті процеси, які в психології називають асоціаціями, є не що інше, як утворення тимчасових зв'язків, тобто це - акти синтезу. Мислення, вказував І. П. Павлов, являє собою не що інше, як асоціацію - спочатку елементарну, а потім ланцюги асоціацій, кожна ж перша асоціація - цс момент народження думки.

Щоб успішно орієнтуватися в навколишньому світі, тварина неод­мінно повинна аналізувати й синтезувати його. Пізнавальні процеси, мислення - це і є складна аналітико-синтетична діяльність кори. Спе­цифічно людське мислення виникає на основі складнішої аналітико-синтетичної діяльності кори великих півкуль на основі мови.

Діяльність великих півкуль головного мозку - цс сигнальна діяль­ність. Великі півкулі головного мозку завжди діють у відповідь на різноманітні подразнення, які сигналізують про те, що має для життя організму важливе значення. Наприклад, світло або звук можуть сигна­лізувати живій істоті про наявність їжі, про небезпеку тощо.

Сигнали, що їх викликають предмети та їхні властивості або яви­ща природи, являють собою першу сигнальну систему. Вона властива І тваринам, і людині.

Перша сигнальна система- це фізіологічне підґрунтя відчуттів, сприймань, уявлень. Дійсність для тварин сигналізується майже ви­ключно подразненнями, які безпосередньо надходять у спеціальні клі­тини зорових, слухових та інших рецепторів організму, та їх відбитка­ми у великих півкулях.

Вища нервова діяльність людини як суспільної істоти якісно від­мінна від вищої нервової діяльності тварин. У процесі праці, в суспіль-

ному житті люди виробили звукову мову як засіб зв'язку, засіб спілку­вання між собою.

Мовна функція спричинила появу нового принципу діяльності вели­ких півкуль. Слово в житті людини стало своєрідним сигналом. Воно є другою, суто людською, сигнальною системою дійсності. Кожне слово як назва предмета, властивості або дії замінює відповідний сигнал пер­шої сигнальної системи.

Якщо наші відчуття та сприймання предметів і явищ навколиш­нього світу є для нас сигналами першої сигнальної системи дійсності, конкретними сигналами, зазначає І. П. Павлов, то мова, насамперед кінетичні подразнення, що надходять у кору від мовних органів, - це сигнали другої сигнальної системи, сигнали сигналів.

Слово, через попередній життєвий досвід дорослої людини, пов'я­зане з усіма зовнішніми та внутрішніми подразненнями, що надходять у великі півкулі. Воно їх сигналізує, замінює і внаслідок цього може спричиняти всі ті дії, реакції, які викликають конкретні подразнення.

Друга сигнальна система виникає на основі першої сигнальної сис­теми і без неї існувати не може. Вона діє лише у зв'язку з діяльніс­тю першої сигнальної системи, вступаючи з нею в найскладніші вза­ємозв'язки.

Друга сигнальна система у взаємодії з першою сигнальною систе­мою є фізіологічним підґрунтям вищого, абстрактного мислення люди­ни та її свідомості, засобом самопізнання. Низка інших психологічних процесів (сприймання, пам'ять, уява, формування навичок тощо) на фізіологічному рівні також є результатом взаємодії першої і другої сиг­нальних систем. Участь другої сигнальної системи в цих психологіч­них процесах перетворює їх на свідомі процеси.

Великі півкулі головного мозку- надзвичайно складна динаміч­на система. Упродовж діяльності постійно утворюються нові умовні зв'язки. Вони об'єднуються в певні системи. Системність зв'язків за­безпечує успіх діяльності тварини та людини.

Процеси, які відбуваються у великих півкулях головного мозку, по­стійно прагнуть до об'єднання, до стереотипної об'єднувальної діяль­ності. Безліч подразнень, що надходять до великих півкуль як ззовні, так і зсередини організму, стикаються, взаємодіють, систематизуються і завершуються утворенням динамічного стереотипу.

Динамічний стереотип потрібний для успішної взаємодії організму із середовищем. Повторення однакових рухів і дій, однакових актів по-

ведінки, схожих реакцій організму забезпечує йому успіх у діяльності, в задоволенні своїх потреб.

Усім відомо, що людина звикає до певного способу дій, виробляє певний спосіб сприймання, запам'ятовування, мислення. Автоматизу­ючи свої дії, вона виробляє навички та звички, які полегшують здій­снення свідомо спрямованої діяльності. В усьому цьому головну роль відіграють динамічні стереотипи.

У процесі діяльності постійно утворюються нові динамічні стерео­типи. Старі ж динамічні стереотипи не зникають, вони взаємодіють з новостворюваними, сприяють їх утворенню або, навпаки, вступають у суперечність з ними, внаслідок чого успішне утворення нових стерео­типів гальмується.

Вироблення й перероблення динамічного стереотипу потребують великої роботи нервової системи. Вона може відбуватися впродовж тривалого часу й залежить від складності самої діяльності, а також від індивідуальності та стану тварини або людини.

Вироблення й підтримання динамічного стереотипу завжди пов'я­зуються з певними переживаннями.

Нервові процеси, що відображаються в півкулях головного мозку при становленні й підтримуванні динамічного стереотипу, є підґрунтям по­чуттів, вони зумовлюють їхній характер та інтенсивність. Почуття труд­нощів, бадьорості і стомленості, задоволення і засмученості, радості і відчаю тощо мають своїм фізіологічним підґрунтям зміни, порушення старого динамічного стереотипу або складність встановлення нового.

Динамічний стереотип краще утворюється тоді, коли подразники ді­ють у певній системі, певній послідовності та у певному порядку. Під­тримується динамічний стереотип через дотримання певного зовніш­нього порядку, системи та режиму діяльності.

Генетична психологія

Поряд із багатьма психічними процесами, явищами і психічними ме­ханізмами співіснують процеси виникнення, створенім і функціонування психічних явищ. Поняття "генетичний" має охоплювати ці еволюційні та історичні явища. Але так склалося, що поняття "генетична психологія", на жаль, включає лише дослідження, пов'язані з розвитком дитини.

Генетична психологія має такі розділи: 1. Період немовляти. 2. Ди­тинство (навчання, здібності, особистість, взаємини між дітьми і бать­ками). 3. Підлітковий вік. 4. Вік змужніння. 5. Геронтологія.

Ідея генезису психічних явищ виникла у дослідників досить швид­ко. Створення ж системного предмета генетичної психології відбува­ється повільно. Це триватиме доти, поки не буде віднайдено спосіб розбудови системи генетичної психології, яка б вдовольнила логічні та суттєві критерії буття предмета дослідження.

Дослідження Г. С. Костюка забезпечили визначення: а) предмета дослідження, б) методу, в) продукту розвитку психіки людини, тобто встановлення основ загальної генетичної психології.

Поряд з генетичною психологією розвиваються і "дочірні" її галузі.

Так, генетична епістемологія, заснована Ж. Піаже, є прикладом оригінального визначення предмета, завдань і методів, що підпорядко­вані законам генезису форм знань. Мета генетичної епістемології-до­слідити, в якому віці і як людина опановує знання, поняття, коли в неї формується здатність до пізнавальних розумових операцій і які вони мають зв'язки з іншими аспектами її психічного життя. Ж. Піаже роз­глядав психологічні механізми новоутворення в людини: а) різних форм і типів знання, б) понять, в) пізнавальних операцій, г) співвідношення знань різного типу і рівня.

Розвиток ідей загальної генетичної психології (С. Д. Максименко) дав змогу визначити її об'єкт. Цс людина, духовно-тілесний індивід, що виховується предмстно-практичною діяльністю. Глибинний же зміст предмета - властивості людини. Така зміна предмета зумовлює зміни, заміщення вихідних понять генетичної психології. Програмою віддалених цілей навчання і виховання задається нормативний об'єкт -належна людина.

Так, аналіз вихідного стану психічного явища створює можливість одержання нового знання про наступні його стани. Було встановлено, що кожне психічне явище до певного часу існує і не існує, виникає або зникає. Але від факту генезису психічного, перетворення однієї форми на іншу і до її включення в концепцію генетичної психології минає тривалий час.

У психології існує багато фактів, які фіксують моменти зародження, виникнення психічних явищ, переривання поступовості розвитку (ін­сайт, продукти інтуїції тощо), стрибкоподібні переходи їх у новий стан, до нової функції, до нового способу дій.

Системна інтерпретація фактів генезису психічних явищ вийшла за межі експерименту і сприяла застосуванню генетичних Ідей до пси­хологічної практики. А нові методологічні установки дають змогу не

лише визначити новий предмет дослідження, а й передбачати нові за­гальні ознаки предмета дослідження - розвиток здібностей людини.

Генетична психологія, на відміну від генетичної епістемології Ж. Піаже, повинна мати своїм предметом дослідження: а) виникнен­ня психічних явищ, б) їх походження, в) становлення нових психічних механізмів у життєвих процесах, г) функціонування, д) відродження втрачених дієвих функцій цих явищ.

Багатогранність поняття "генетична психологія" полягає в тому, що воно охоплює три більш-менш глибокі аспекти змісту, які взаємопрой-мають один одного,

1. Психічний розвиток людини відбувається в процесі її діяльнос­
ті: вона спочатку опановує її, щоб продуктивно працювати, користую­
чись психічною здатністю, регулюючи дії та вчинки.

2. Комплекс наукових знань, надбаних людством у процесі ви­
робничої, культурної, суспільної та художньої діяльностей. Ці знання
можна назвати психологічною мудрістю.

3. Система наукових знань створюється через впровадження в
психологію наукових методів і особливо експерименту, в результаті
чого вона набуває статусу науки - вироблення нового знання. Завдяки
цій роботі психологів відкриті основні принципи і поняття генетичної
психології.

Біхевіоризм

Філософія прагматизму спричинила появу в американській психо­логії біхевіоризму, або науки про поведінку (Уотсон). Якщо предметом свого дослідження інтроспективна психологія мала свідомість, то по-ведінкова психологія - поведінку. Біхевіоризм заперечує свідомість як предмет психології.

Предметом біхевіоризму є вивчення поведінки як зовнішніх реак­цій організму на стимули, що впливають на нього. Поведінка, на думку біхевіористів, формується в результаті неусвідомлюваного добирання фізичних рухів як реакцій на стимули.

Цей вид активності людини описувався поняттями: стимул-рсакція, утворення навичок, інтеграція навичок, проміжна змінна, потенціал збудження і гальмування, намір, очікування, знання тощо, а розв'язан­ня завдань здійснюється єдиним способом - методом "проб і помилок", "сліпим" добиранням виконаних навмання рухів.

Головне в поведінці - це навички. Мислення зводить їх до мови та мовних навичок. Провідний метод навчання - дресирування, в процесі якого набуваються потрібні навички. Необхідність усвідомлення мети, змісту та процесу навчання вони недооцінюють.

Закони поведінки лише фіксують відношення між тим, що відбува­ється на "вході" людини (стимул) і "виході" її (реакції), а те, що відбу­вається всередині, на думку біхевіоріальної психології, не піддається науковому аналізу, оскільки лежить за межами можливостей прямого спостереження.

Закони дій і поведінки були сформульовані за результатами дослідів з тваринами (переважно білими пацюками) і переносилися на людину.

Гештальт-психологія

Німецькі психологи (Вертгеймер, Келлер, Коффка, К. Лсвін) на під­ставі спеціальних досліджень висунули програму вивчення психіки з точки зору цілісних структур - гештальтів (образів, форм). Образ і фор­ма відображеного предмета - функціональна структура, яка відповідно до дії її законів упорядковує розмаїття окремих відображених явищ. Ге-штальти - образи первинні щодо своїх компонентів. Було доведено, що внутрішня, системна організація цілого (образу, форми) предмета ви­значає властивості і функції частин, що утворюють це ціле.

Ідея примату цілісності над структурою спростовувала уявлення про принцип розчленування свідомості на елементи і побудову на цих елементах за законами асоціацій або творчого синтезу складних пси­хічних феноменів.

Застосування принципу цілісності в психологічних дослідженнях дало змогу вивчити важливі психічні властивості відображення і його продук­тів (образів), а саме: константність, структурність, залежність сприйман­ня образу предмета ("фігури") від його оточення ("фону") тощо.

Була вивчена роль сенсорного образу в організації рухової дії, а по­будова цього образу здійснювалася через особливий психічний акт-"інсайт" - миттєве охоплення відношень у відображуваній ситуації.

Важливим досягненням гештальт-психології було відкриття законів образів: а) тяжіння частин до створення симетричного цілого; б) групу­вання частин за принципом максимальної простоти, рівноваги; в) "пре-гнантності" - прагнення психічного феномену набути визначеної, чіт­кої і завершеної форми.

Вивчаючи процеси мислення людини, дослідники головним чином зосереджувалися на перетворенні образу (реорганізація, нове центру­вання тощо), що надає йому продуктивного характеру, на відміну від формально-логічних операцій, алгоритмів тощо.

Структурна психологія

Структурна психологія головним принципом вважає вивчення структури свідомості. Поняття структури свідомості передбачає наяв­ність у ній елементів і зв'язку між ними, тому зусилля психологів були спрямовані на пошук складових і способів їх структурування. Вва­жалося, що психологія мас розв'язати три питання: "що?", "як?" і "чому?". Тому процедури всіх досліджень були побудовані так, щоб відповісти на запитання: з яких елементів побудований предмет, що досліджується, як ці елементи комбінуються і чому виникає така, а не інша комбінація елементів.

У структурі свідомості розрізнялись три елементи: відчуття - най­простіший елемент, його якість, інтенсивність, чіткість і тривалість; образ і почуття в його елементарній формі.

До того предметний характер сприйняття відкидався і вважався по­милкою стимулу, що призводило до підміни самого відчуття знанням про стимул, який його спричинив.

Ця цілісність- не сума окремих психічних процесів, а своєрідна структура із притаманними їй специфічними властивостями, які не ви­пливають із властивостей окремих елементів психічного життя. Навпа­ки, властивості цілого визначають властивості окремих частин.